Ајдутинот Станко според критичарскиот рецепт на г. Момчило Иваниќ (2/5)
II
БУРНИ НАСТАНИ ВО МЛАДОСТА НА СТАНКО
Уште онаа случка со глушецот, што ја преживеа во најраната младост, јасно го обележа трнливиот и мачен пат по кој требаше да тргне овој наш јунак со кротки чекори; тоа беше страшен предзнак на немилите бури и витли што ја очекуваа оваа трагична личност на разбрануваното море од неговиот живот. Е, ама: „Овој свет е тиранин на тиранинот, а не пак на благородната душа“, како што беше душата на младиот Станко. Тој тешко ја поднесуваше лошата судбина, зашто беше со нежна природа, која, како некое ретко, благородно растение, наспроти непогодната клима, се одгледува во саксијата на класичното образование (како што би се изразил, барем така мислам, Момчило).
Но Станко добро ја знаеше онаа славна изрека која толкупати ја повторуваше: nulla salus sine virtute…“ и тоа, покрај темелното знаење на исклучоците за третата деклинација, му даваше истрајност, нова сила и понатаму мирно и кротко да чакори по боцкавите трња, што немилата рака на злата судбина му ги втера но врвицата на животот…
—
Израсна младич со бледо слабикаво лице, со натажена, болежлива насмевка и со мечтателни, всушност, дремливи очи, под кои имаше сини подочници дури до јаболковата коска. Од темелното изучување на класиката, лицето му доби некаков чуден израз, како лице на болникав, кој испива некаков гаден лек. Извишен, слаб висок со тесни гради и руса кадрава коса, што му паѓаше по белиот тенок врат, на кој му се забележуваше некакво тажно треперење на дамарите. Кога се движеше, изгледаше како со мака да го пробива воздухот, та начисто гледате како запиња и со нозете и со рацете, десното рамо го накривува и го подигнува, целото тело се разгибува и свиткува со мачен напор. Штом беше влажно времето или штом ќе дувне ветре, или зароси летен дождец, Станко веднаш ќе ставеше бела свилена шамија на устата.
Левата рака при одењето умееше елегантно да ја движи, а токму на таа рака носеше прстен (со скапоцен камен) на малиот прст, на кој Станко беше си го пуштил ноктот да му израсне многу подолг од другите, па убаво и чисто си го држеше и си го дотеруваше на шпиц. Како многу значајни личности што имаа навики, така и тој сакаше во друштво да си го стружи со малото ножче, со седефеста дршка, својот нокт.
Господската облека на него го потсеќаше човека однекаде на оние стихови:
Каков ли е Каица војвода
Во каква ли господска облека.
Се разбира, неговата облека не беше онаа средновековната, како на Каица, туку многу помодерна и му одговараше нему и на неговата појава.
На главата носеше цилиндар, — што болскотеше како светлото сонце; на грбот — жакет со долга опашка, на градите — бел колосан елек широко расечен, та на градите му блештеше белата како снег, пеглана кошула, со бастички; околу вратот јака од румбергерско платно, исто така тврдо испеглана, а повисоко издигната; небаре му ја потпира главата, држејќи му ја под брадата, да не му падне на јунакот; преку јаката свилена панделка со розова боја, елегантно врзана, и се нишка од најмалото поддувнување на ветрето, т е. „кажува откај дува ветрот“. Станко имаше прекрасни панталони, од најубав штоф; на нозете лачени чевли со процеп, а преку нив камаши; на раката — брилјантскиот прстен, пред кој се гледаше да дашуваш и да читаш и „на полноќ, како напладне“; под мишка држеше еластичен стап, со сребрена рачка и со сребро поткован, „што го купуваше јунакот во Ириг во најугледниот дуќан“; во рацете имаше нараквици од еленска кожа, а на вратот му висеа кристални очила.
Бидејќи необично многу ја сакаше народната поезија, која имаше големо влијание на неговата млада чувствителна душа воодушевен од песната за Банот Страхиниќ и од карактерот на овој голем, благо роден јунак, тој ја избра неговата најјуначка црта, та Станко уште од рана младост копнееше да води со себеси пес како и Страхиниќ својот Караман. И таа желба си ја оствари, та си набави некое жолто кученце со криви нозе, само што не го викаше Караман, туку со името на неговиот омилен грчки поет Хомер. Му набави на својот Хомер и златна колба и посребрен синцир, на кој го водеше кога шеташе јунакот по тротоарот, и тогаш со занес ги повторуваше со шепотење најмилите стихови: „ А злат-на-та кол-ба му под-ѕве-ку-ва…“
Но чудна е играта иа судбината: колку што на Страхиниќ му беше жолтиот ’рт Караман од голема помош, толку жолтото кученце на Станко, Хомер, му беше причина за многу зла. Таа постапка и остварувањето на големата идеја да го води со себеси кученцето со златната колба всушност, беше трагичната вина на нашиот благороден јунак.
Неговото кученце беше, како и тој, истинска благост и кроткост; ако не одеше со својот господар, тоа дремеше, и „се грееше мирно свртено накај сонцето“, а кога шеташе со господарот по Ириг, се свиткуваше и се стресуваше од секој шум. Ќе ’рзне ли крај патот куче, или ако нешто посилно тропне, Станко нервозно ќе се стресеше, а Хомер ќе се дрпнеше со кривите ноженца и ќе си го затегнеше вратчето околу колбата, па ќе зацвилеше како лута змија. „Жалоста од Станко му се закануваше на Хомера“, па ќе извадеше путер кифличка, та ќе му дадеше малку да го разгали и да тргнат понатаму.
Малку денови имаше во кои не се случуваше, по некоја бурна случка во прошетките на Станко. Знаеше тој секогаш што го чека, штом ќе се појавеше со Хомер; знаеше дека Ириг никогаш не е мирен, туку дека секогаш ќе наиде на страшни заседи од лошите дечишта со камења (децата уживаа да ги плашат Станко и Хомера), или од некакви големи пцишта, што напаѓаа дивјачки на нежниот кривоног Хомер. Го знаеше тој сето тоа, но тоа го потсетуваше на оние заседи кога од Задар Тодор ги поминувал сватовите низ морскиот остров, кој никогаш не бил „без ајдутин или без сив волк“. И тој како трагичен јунак настапуваше отоворено и смело кон својата судбина; сето тоа, значи, не можеше да го одврати од прошетките по долгото читање и размислување за страдањата и за ропството на српскиот народ.
„Гледаш, смртта му задава грижи,
има нешто напред што го движи“.
Еден дан, тадоа шетајќи, се сретна со госпоѓицата Роза, ќерка на исто така фини и богати родители. Го подизвади Станко цилиндарот, се поклони длабоко, и нежно ѝ го принесе до своите усни руменото раче на Роза изговорајќи: „Кис ди ханд, гнедигес фрајлајн!“. Хомер легна крај неговите нозе, и дремеше збивтајќи, со исплазеното јазиче, а Станко ги поткрена рамениците, ја сврти главата настрана, ја мерна со очите, лицето го смурте како по горчлив испиен лек, цупка со левата нога која малку ја беше свиткал во коленото, мавта со ракавиците, се поднакашлува одвреме навреме по малку, фино, а при тоа ја става свилената шамија на устата, се смешка, и заносно ги оближува усните со јазикот, при што малку подзамижува а госпоѓицата на сличен начин стои спроти него. Разговорот се води нежно, слатко, мило, додека одненадеж бувна некое рунтаво кучиште и го зграпчи за врат Хомера. Списка и заквиче Хомер, вресна Роза и си го покри лицето со рацете, Станко го испушти синџирот, па залелека. Се смешаа и палавите дечиња, та почнаа да го тепаат кучето со камења, се собраа и други кучишта и залааја од сите страни, се направи страшна мешаница и урнебес. Роза ја спрашти по патот препалена. Кутриот Хомер лелекајќи и бегајќи, заглави во една дупка под некаква ограда, каде што „сакаше да избега“, пциге го нападнаа од сите страни, а камења летаа отсекаде. Пискотеше Хомер како лута змија, а Станко ги рашири рацете, па лелекаше гласно и викаше за помош. Едно време, опфатен од болката за Хомер, сакаше да јурне во борбата и да го употреби својот стап, но му болсна дамнешната мисла низ главата дека тој кој се готвува да стане благороден ајдутин, (таа мисла веќе го беше обзела подамна) мора да биде возвишен во своето чувство од обичната маса, и раката му затрепери, а солзи му потекоа, од жал за Хомера, по неговите бледи образи, и стоеше храбро и неподвижно сред тој боен метеж.
„Вистинска моја крв“ — извика веќе изнемоштен од староста татко му, кога Станко, по многу такви доживувања, легна в постела болен и мораше наскоро да оди в бања да ги лекува своите нерви, исцрпени во мачната борба на неговата бујна младост.
Демон (1/2)
Образок із громадського життя
І
Чудова пора — дитинство, солодкі сни юності. Добре тому, хто ніколи не прокидався й не пізнав усіх прикростей щоденного буття. Але дні біжать, спливає час, події пролітають повз нас, тож і марити в цьому калейдоскопічному вирі подій та пригод неможливо: мусиш прокинутися, хоч і не додивився своїх найсолодших снів із найщасливіших днів дитинства і юності.
Наш герой у двадцять один рік, ще бувши студентом університету, вже звідав, що таке насправді життя.
Настали канікули, і Джордже поїхав додому, щоб там, милуючись рідною природою, в обіймах батьків провести літо.
Першого ж ранку він подався вузенькою стежкою через ліс на вершину гори, де дзюркотить джерело й звідки відкривається чудовий краєвид. Сів на лавці, яку сам змайстрував під липою біля струмка, і слухав плюскіт води та вдихав пахощі й свіжість літнього ранку. Дивився на ліс, на левади внизу, де він у дитячі роки стільки разів бігав. Дивився на білі хати, що потопали в садах, спиналися на порослі гаями пагорби. І в душі його теплими хвилями зринали спогади.
Йому здавалося, що тут усе його пам’ятає, все любить, і навіть сонце гріє ласкавіше, а вітерець повіває лагідніше, ніби вся природа крізь дзюркіт струмочка й таємниче шамотіння листя тихо вишіптує: «Просимо до себе!»
Тисячі віршів юрмилося в голові, і він їх натхненно декламував, давши волю своїм почуттям.
Повернувся додому бадьорий і радісний. Обличчя в нього сяяло від щастя і внутрішнього задоволення.
Поснідав, ліг на канапу і взяв у руки книгу Лєрмонтова. Це його найулюбленіший поет — може, тому, що читає його зараз, а може, й не тільки тому.
На кухні сидить батько з двома чи трьома сусідами; вони розмовляють про ціни на збіжжя та всяку пашницю.
Джордже читає й не прислухається до їхньої мови, хоч двері на кухню відчинені.
Раптом голоси замовкли, і Джордже, перервавши читання, глянув у двері.
Хтось привітався, забряжчала шабля. Селяни встали й поскидали шапки.
«Мабуть, поліцейський начальник з повіту», — подумав Джордже байдуже й знову почав читати.
Старий Яків, його батько, одразу похвалився поліцейському, що приїхав син з навчання, і, щасливий та гордий, повів його до кімнати.
Джордже знехотя відклав книжку й привітався з поліцейським.
— Ви щось читаєте, а ми вам заважаємо! — промовив той, сідаючи, скинув свого поліцейського кашкета й старанно пригладив волосся.
— Нічого, нічого! Я маю насолоду від читання, але ще більше люблю товариство! — відповів Джордже.
— Усі ми, освічені, залюбки читаємо. Я, приміром, читаю дуже багато, прочитав, щоб не збрехати, отакенний кошик книжок! — мовив поліцейський, показуючи на кошик для білизни під столом.
Старий Яків стояв коло дверей і майже не дихав од напруження, гордий, що його син уміє розмовляти з таким високим начальством.
Селяни стовпилися за дверима на кухні й уважно прислухалися, чи не почують якої доброї новини для себе, скажімо, про податки чи щось інше.
Джордже перегортав сторінки в книжці.
— А що ви, осмілюся запитати, читаєте? — порушив мовчанку поліцейський.
— Лєрмонтова, — відповів Джордже.
— А-а! Дуже приємно, чудовий роман, колись я читав його! Який том?
— Це поезії! — каже Джордже.
— Так-так, звичайно, поезії, я саме це й мав на увазі, тільки помилився! Ух, а таке ж відоме! — жваво промовив поліцейський, ляснувши себе по коліну, потім хихикнув, постукав пальцем по лобі й махнув рукою: он як, мовляв, людина може збитися, а знаю ж, як своїх п’ять пальців знаю! — Який том, пробачте, вже вийшов? Останній, що я купив, здається, був п’ятий.
— Це вибрані твори в одному томі!
— Ах, он як! А я чогось подумав про драми Бранка Радичевича[1], буває ж таке… А що саме ви читаєте?
— Зараз читаю «Демона». Дивовижна річ! Вірш чіткий, музикальний, кращого досі я не стрічав! — відповів Джордже.
Поліцейський раптом умовк і став терти лоба, певно, щось пригадуючи.
«А ця книжка часом не заборонена? — подумав він і по-начальницькому випнув груди. Йому так кортіло оце зараз скочити й схопити книжку, а Джорджеві крикнути: — Іменем закону ви заарештовані!»
Але стримався, бо не був упевнений, що це саме так. Натомість він вирішив тонко, по-поліцейському, провести допит, щоб Джордже навіть не здогадався, про що йдеться, а потім зразу доповісти кому слід про все.
Поліцейський знову хихикнув і солодким голосочком промовив:
— Коли ваша ласка, прочитайте мені якесь гарне місце. Я дуже люблю слухати такі речі!
— Охоче, — відповів Джордже, справді радий, що тепер йому не треба буде підтримувати досить-таки набридлу розмову з цим нудним представником закону. Згадав, що той не знає російської мови і, не питаючи його, взяв «Демона» у Змаєвому[2] перекладі й став читати з початку:
Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним…[3]
Поліцейський не все розумів, і саме це йому здавалося найбільш підозрілим.
«Стривай-но, я підступлюся до тебе з іншого боку!»— подумав він і сказав уголос:
— Дуже гарна річ!
— Чудова! — погодився Джордже.
— Але вона часом не підриває основ існуючого ладу?
Та Джордже не чув, що той каже, — він читав далі. Джордже читає, а поліцейський слуха, і то одне, то друге слово наганяє на нього страх.
«Так-то так! — думає собі поліцейський. — Але ж ця Тамара якась непевна. Хто вона, звідки?.. Ага, — здогадується він на свій лад, — знаємо, хто вона така!»
Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?
Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.
«Он воно що!» — подумав поліцейський і враз підвівся. Тепер у нього сумнівів не було.
— Гарна, гарна річ, просто чудова! — похвалив він, усміхаючись, і став вибачатися, що мусить іти, хоч йому було так приємно слухати.
«Ти ще в мене потанцюєш, рибко!» — зловтішно подумав поліцейський і вийшов з хати.
II
На землю впали сутінки. Небо на заході пойнялося рум’янцем, а верхівки лісів запалали барвистим полум’ям.
Джордже відклав книжку й вийшов у садок відпочити й помилуватися цією найкращою порою дня.
Пригадалися йому описи таких чудових картин природи в Тургенєва, і він почав розглядати кожну хмарину, спостерігаючи химерні переливи вечірніх барв, і ліс, і небо, яке то тут, то там прозирало крізь верховіття дерев, і останні промені сонця, що випорскували з-за лісу яскраво-кривавими пасмугами. Дивився на віти, які ледь гойдалися під подувами вітерця, на тріпотливе листя.
І здавалося йому, що природа має душу, незмірну, могутню, і що його душа злилася з нею й поринула в тихе, солодке чекання, оповите дивним, таємничим, величним спокоєм і тишею.
Зненацька почувся кінський тупіт, він глянув на дорогу. Двоє вершників, здійнявши хмару куряви, під’їхали прямо до їхнього обійстя й зупинилися.
Знову якийсь повітовий поліцейський начальник з жандармом.
— Добрий день! — процідив поліцейський крізь зуби пихато й спогорда, дивлячись майже через плече на юнака, і, не чекаючи відповіді, запитав офіційним різким тоном: — Ви Джордже Андрич, студент філософи?
— Так, — відповів Джордже, здивовано поглядаючи то на поліцейського, то на жандарма, що проходжувався, набундючений, сюди й туди.
— Ви поширюєте серед населення літературу, спрямовану проти існуючого ладу і проти властей?! — твердо звучить голос охоронця порядку.
— Я?! — стрепенувся ошелешений Джордже, сам собі не вірячи, чи все це діється з ним насправді, чи тільки сниться.
Жандарм ледь чутно кашлянув, але так значливо, ніби хотів сказати: «Май на увазі, я в мундирі і при всій своїй силі та величі перед тобою!»
— Будьте ласкаві, ходімо до хати! — наказав поліцейський, а жандарм під ступився до нього ближче й випнув груди.
— Але я не знаю, чого вам треба і взагалі хто ви такі?-
— Дізнаєшся! — гарикнув поліцейський і кивнув жандармові.
Жандарм схопив Джордже за руку, пхнув його наперед себе й додав зневажливо, показуючи на двері:
— Іди, коли тобі кажуть, і не розпатякуй!
Джордже увійшов до хати.
Вдома була тільки мати й трирічний небіж, усі інші пішли в поле, де мали залишитися й па ніч.
Коли поліцейський увійшов до хати, бідна стара вклонилася йому й підійшла несміло, щоб привітатись, але той навіть не глянув на неї.
Жандарм так само пихато пройшов мимо.
Почали обшук. Обмацали кожну книжку, кожен папірець. Смерклося. Засвітили свічку й перевернули все не тільки в хаті, а й у льосі, навіть заглянули за ікони, чи нема там чого.
[1] Бранко Радичевич (1824—1853) — видатний сербський поет; драм не писав.
[2] Йован Йованович-Змай (1833—1904) — видатний сербський поет і перекладач.
[3] Тут і далі уривки з поеми М. Лєрмонтова «Демон» наведено в перекладі В. Сосюри.
Мрії і дійсність
«Для чого призначені ми, люди, горді й лихі створіння, які уявили собі, наче все на світі існує тільки для нас?.. Справді, ми поділили й позначили кордонами землю, мов свою власність, ми не зважаємо на мільйони інших живих істот, таких самих дітей природи, як і ми, що так само мають право на життя. Ми все нищимо, жертвуємо тисячами тварин, аби лиш догодити собі. Ріжемо живих істот, щоб їхнім м’ясом харчуватися, здираємо з них шкуру і робимо собі взуття та кожухи. Маємо ми право таке чинити? На якій підставі ми вважаємо, що все навкруги наше і створене для нас?.. Природа нам дає таке право чи ми самі собі його привласнили, гадаючи, ніби ми найдостойніші з усіх створінь? Чим ми таке заслужили?.. Ми освічені й розумні! Пишемо філософські трактати, історичні й наукові дослідження, вірші; побудували залізниці, поставили громовідводи, винайшли порох, рушниці; придумали фонограф і сотні всіляких див; варимо собі їсти, одягаємося, скидаємо шапки, зустрічаючись один з одним, куримо, читаємо газети, ходимо до школи! Маємо кав’ярні, де збираємось і п’ємо, слухаємо співачок, аплодуємо їм, коли добре співають!.. Носимо годинники й стежимо за часом; користуємося барометрами й термометрами, кораблями й компасами!.. Хіба все це робить нас обранцями і дає нам право на життя інших істот, яких ми вбиваємо, ріжемо, ловимо, сідлаємо, загнуздуємо, чи ми просто тирани?.. Що має природа від нашої культури, освіти й цивілізації?.. Навіщо їй залізниці й електричні трамваї, що їй дають Шекспірові драми і всі можливі бібліотеки світу?.. Нічого!»
Молодий мрійник мимохіть перервав свої роздуми й подивився в темно-синє, всіяне зорями небо.
Ще дивніше почуття охопило його.
— Нескінченність! — промовив він пошепки, не відводячи очей від неба…
«Шляхи, неосяжність… простір… мета!.. Кажуть, що в глибинах тої жахливої нескінченності зароджується новий всесвіт!» — розмірковував він далі.
Якийсь крижаний холод пронизав його душу, і він подумав:
«Так, наш всесвіт, безперечно, зістаріється й загине!.. Минуть мільйони століть, усе зміниться… Чи й тоді будуть люди?.. Про що вони думатимуть і що відчуватимуть?»
Вітерець тихо шелестів листям, а йому здавалося, що то земля тужливо розмовляє з вічністю.
— Вічність, вічність! — прошепотів він і зітхнув, заглиблений у свої думки.
«Тварини не такі смішні, як люди, бо вони принаймні не будують таких безглуздих, грандіозних і дурних планів, як ми… Грандіозні плани?.. Дурниці, це лише ми так собі уявляємо; все це дріб’язок, пусте й нецікаве…
Всесвіт, всесвіт помирає, а на його місце прийде інший!.. Нескінченність, вічність усього й мізерність кожного з нас зокрема!.. Люди… ха-ха-ха!.. Хоч би ми подивились на себе як треба! О, скільки в нас дріб’язкової й жалюгідної суєти мирської… Ха-ха-ха!.. Купив Симів наймит господині туфлі, а вони виявилися завеликі!.. Подія! Про це тільки й розмов було в сусідів. Швець не хотів їх узяти назад! Симо посварився з ним, мало до бійки не дійшло. Симова жінка вибігла на вулицю і лаяла шевця та його жінку. Повернулась до хати й зчинила гвалт — прогнала наймита! Наймит пішов і став наговорювати на Сима та його жінку, що вони погано живуть!.. Ганьба — ціла трагедія! У цю справу втрутилися сусіди. З горя Симова жінка не могла ні обідати, ні вечеряти, і це їй шкодило. Симо перестрів наймита посеред вулиці й побив його. Наймит погрожував помстою, а Симові вороги намовили його подати на Сима до суду!.. О жалюгідні, нещасні людські створіння!..»
— Страшно!.. — промовив молодий мрійник майже вголос і знову поринув у роздуми:
«Життя; животіння, а не життя!.. Убогість, жалюгідна убогість… Усе піде в землю, а люди все-таки поводяться так, ніби не бачать перед собою щодня охололих людських трупів — людей, які ще до вчорашнього дня з ними говорили, відчували, сердилися, дружили, сварилися, мирилися, раділи… Чи бачать усе це, чи відчувають?.. Ні, бо, навіть йдучи в похоронній процесії за мерцем, люди ведуть звичайні, дріб’язкові розмови і будують тисячі планів на майбутнє; а хто знає, чи завтра живий буде? — Знову поглянув на зоряне небо. — Ось ці зірки, на які я дивлюся, ці далекі світи відбилися в моїх очах через незмірну відстань… А коли очі мої перетворяться на порох, який не відчуває, то куди подінуться всі оті відображення небесних світів? Скільки інших очей протягом довгих століть дивитиметься на ці самі зірки з цього самого місця? А де неясні почуття дотеперішніх людей, куди зникнуть мої і всі почуття наступних поколінь?.. Чи залишаться вони на землі… і де вони будуть потім, як Землі нестане?.. Вічність, вічність — і все-таки мізерність, жахлива мізерність! Було — і… і… зникне все, і… нічого не залишиться!»
На мить він напружив усі сили свого розуму, щоб розібратися в цьому хаосі. Мрійникові стало погано від дивних думок, його охопила млість, і він увійшов до хати.
Не хотів заходити до світлиці і сів у кухні коло плити. У плиті горів вогонь — варилася вечеря. На стіні висіло мідне кухонне начиння, і полум’я відбивалося в ньому.
На кухні не було нікого, і він далі міркував:
«Люди купили речі, віддали за них гроші, торгувалися, либонь, і тепер бережуть їх і пильнують, як зіницю ока. Готують вечерю, обід; їдять, щоб підтримувати в собі життя!.. Навіщо нам усе це?!»
До хати в цей час увійшов пес, став біля нього й задивився йому в очі, помахуючи хвостом та облизуючись…
«Ніякої різниці немає між моїм життям і життям цього пса! Для природи вони однакові!.. Так чого ж тоді дурні люди чваняться і вимагають собі якихось особливих прав, своє життя вважають чимось великим, важливим, а життя тварин мають за ніщо?!»
Захоплений своїми думками, він і не помітив, як пес відійшов від нього й подався до м’яса, що лежало в каструльці, приготовлене для смаження.
Брязнула покришка, яку пес зіпхнув носом, і від цього молодий мрійник здригнувся. Його думки набули раптом іншого напряму.
Він схопився зі стільця, крикнув на собаку і вдарив його щосили носком черевика.
— Мало не запаскудив м’яса! — буркнув він сердито, а собака, заскавучавши від болю, метнувся на подвір’я.
Про цей випадок він розповів матері, яка згодом увійшла до кухні.
Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)
Радоје Домановић 