Tag Archive | природа

Демон (1/2)

Образок із громадського життя

І

Чудова пора — дитинство, солодкі сни юності. Доб­ре тому, хто ніколи не прокидався й не пізнав усіх прикростей щоденного буття. Але дні біжать, спли­ває час, події пролітають повз нас, тож і марити в цьому калейдоскопічному вирі подій та пригод не­можливо: мусиш прокинутися, хоч і не додивився своїх найсолодших снів із найщасливіших днів ди­тинства і юності.

Наш герой у двадцять один рік, ще бувши студентом університету, вже звідав, що таке насправді життя.

Настали канікули, і Джордже поїхав додому, щоб там, милуючись рідною природою, в обіймах батьків провести літо.

Першого ж ранку він подався вузенькою стежкою через ліс на вершину гори, де дзюркотить джерело й звідки відкривається чудовий краєвид. Сів на лавці, яку сам змайстрував під липою біля струмка, і слу­хав плюскіт води та вдихав пахощі й свіжість літ­нього ранку. Дивився на ліс, на левади внизу, де він у дитячі роки стільки разів бігав. Дивився на білі хати, що потопали в садах, спиналися на порослі га­ями пагорби. І в душі його теплими хвилями зринали спогади.

Йому здавалося, що тут усе його пам’ятає, все лю­бить, і навіть сонце гріє ласкавіше, а вітерець пові­ває лагідніше, ніби вся природа крізь дзюркіт стру­мочка й таємниче шамотіння листя тихо вишіптує: «Просимо до себе!»

Тисячі віршів юрмилося в голові, і він їх натхненно декламував, давши волю своїм почуттям.

Повернувся додому бадьорий і радісний. Обличчя в нього сяяло від щастя і внутрішнього задоволення.

Поснідав, ліг на канапу і взяв у руки книгу Лєр­монтова. Це його найулюбленіший поет — може, тому, що читає його зараз, а може, й не тільки тому.

На кухні сидить батько з двома чи трьома сусіда­ми; вони розмовляють про ціни на збіжжя та всяку пашницю.

Джордже читає й не прислухається до їхньої мови, хоч двері на кухню відчинені.

Раптом голоси замовкли, і Джордже, перервавши читання, глянув у двері.

Хтось привітався, забряжчала шабля. Селяни встали й поскидали шапки.

«Мабуть, поліцейський начальник з повіту», — по­думав Джордже байдуже й знову почав читати.

Старий Яків, його батько, одразу похвалився полі­цейському, що приїхав син з навчання, і, щасливий та гордий, повів його до кімнати.

Джордже знехотя відклав книжку й привітався з поліцейським.

— Ви щось читаєте, а ми вам заважаємо! — промо­вив той, сідаючи, скинув свого поліцейського кашке­та й старанно пригладив волосся.

— Нічого, нічого! Я маю насолоду від читання, але ще більше люблю товариство! — відповів Джордже.

— Усі ми, освічені, залюбки читаємо. Я, приміром, читаю дуже багато, прочитав, щоб не збрехати, ота­кенний кошик книжок! — мовив поліцейський, показу­ючи на кошик для білизни під столом.

Старий Яків стояв коло дверей і майже не дихав од напруження, гордий, що його син уміє розмовляти з таким високим начальством.

Селяни стовпилися за дверима на кухні й уважно прислухалися, чи не почують якої доброї новини для себе, скажімо, про податки чи щось інше.

Джордже перегортав сторінки в книжці.

— А що ви, осмілюся запитати, читаєте? — пору­шив мовчанку поліцейський.

— Лєрмонтова, — відповів Джордже.

— А-а! Дуже приємно, чудовий роман, колись я читав його! Який том?

— Це поезії! — каже Джордже.

— Так-так, звичайно, поезії, я саме це й мав на увазі, тільки помилився! Ух, а таке ж відоме! — жва­во промовив поліцейський, ляснувши себе по коліну, потім хихикнув, постукав пальцем по лобі й махнув рукою: он як, мовляв, людина може збитися, а знаю ж, як своїх п’ять пальців знаю! — Який том, пробачте, вже вийшов? Останній, що я купив, здається, був п’ятий.

— Це вибрані твори в одному томі!

— Ах, он як! А я чогось подумав про драми Бран­ка Радичевича[1], буває ж таке… А що саме ви чита­єте?

— Зараз читаю «Демона». Дивовижна річ! Вірш чіт­кий, музикальний, кращого досі я не стрічав! — відпо­вів Джордже.

Поліцейський раптом умовк і став терти лоба, пев­но, щось пригадуючи.

«А ця книжка часом не заборонена? — подумав він і по-начальницькому випнув груди. Йому так корті­ло оце зараз скочити й схопити книжку, а Джорджеві крикнути: — Іменем закону ви заарештовані!»

Але стримався, бо не був упевнений, що це саме так. Натомість він вирішив тонко, по-поліцейському, провести допит, щоб Джордже навіть не здогадався, про що йдеться, а потім зразу доповісти кому слід про все.

Поліцейський знову хихикнув і солодким голосоч­ком промовив:

— Коли ваша ласка, прочитайте мені якесь гарне місце. Я дуже люблю слухати такі речі!

— Охоче, — відповів Джордже, справді радий, що тепер йому не треба буде підтримувати досить-таки набридлу розмову з цим нудним представником за­кону. Згадав, що той не знає російської мови і, не питаючи його, взяв «Демона» у Змаєвому[2] перекладі й став читати з початку:

Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним…[3]

Поліцейський не все розумів, і саме це йому здава­лося найбільш підозрілим.

«Стривай-но, я підступлюся до тебе з іншого бо­ку!»— подумав він і сказав уголос:

— Дуже гарна річ!

— Чудова! — погодився Джордже.

— Але вона часом не підриває основ існуючого ладу?

Та Джордже не чув, що той каже, — він читав далі. Джордже читає, а поліцейський слуха, і то одне, то друге слово наганяє на нього страх.

«Так-то так! — думає собі поліцейський. — Але ж ця Тамара якась непевна. Хто вона, звідки?.. Ага, — здо­гадується він на свій лад, — знаємо, хто вона така!»

Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?
Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.

«Он воно що!» — подумав поліцейський і враз під­вівся. Тепер у нього сумнівів не було.

— Гарна, гарна річ, просто чудова! — похвалив він, усміхаючись, і став вибачатися, що мусить іти, хоч йому було так приємно слухати.

«Ти ще в мене потанцюєш, рибко!» — зловтішно по­думав поліцейський і вийшов з хати.

II

На землю впали сутінки. Небо на заході пойнялося рум’янцем, а верхівки лісів запалали барвистим по­лум’ям.

Джордже відклав книжку й вийшов у садок відпо­чити й помилуватися цією найкращою порою дня.

Пригадалися йому описи таких чудових картин природи в Тургенєва, і він почав розглядати кожну хмарину, спостерігаючи химерні переливи вечірніх барв, і ліс, і небо, яке то тут, то там прозирало крізь верховіття дерев, і останні промені сонця, що випор­скували з-за лісу яскраво-кривавими пасмугами. Ди­вився на віти, які ледь гойдалися під подувами вітерця, на тріпотливе листя.

І здавалося йому, що природа має душу, незмірну, могутню, і що його душа злилася з нею й поринула в тихе, солодке чекання, оповите дивним, таємничим, величним спокоєм і тишею.

Зненацька почувся кінський тупіт, він глянув на дорогу. Двоє вершників, здійнявши хмару куряви, під’їхали прямо до їхнього обійстя й зупинилися.

Знову якийсь повітовий поліцейський начальник з жандармом.

— Добрий день! — процідив поліцейський крізь зуби пихато й спогорда, дивлячись майже через плече на юнака, і, не чекаючи відповіді, запитав офіційним різким тоном: — Ви Джордже Андрич, студент філосо­фи?

— Так, — відповів Джордже, здивовано поглядаючи то на поліцейського, то на жандарма, що проходжу­вався, набундючений, сюди й туди.

— Ви поширюєте серед населення літературу, спря­мовану проти існуючого ладу і проти властей?! — твердо звучить голос охоронця порядку.

— Я?! — стрепенувся ошелешений Джордже, сам собі не вірячи, чи все це діється з ним насправді, чи тільки сниться.

Жандарм ледь чутно кашлянув, але так значливо, ніби хотів сказати: «Май на увазі, я в мундирі і при всій своїй силі та величі перед тобою!»

— Будьте ласкаві, ходімо до хати! — наказав полі­цейський, а жандарм під ступився до нього ближче й випнув груди.

— Але я не знаю, чого вам треба і взагалі хто ви такі?-

— Дізнаєшся! — гарикнув поліцейський і кивнув жандармові.

Жандарм схопив Джордже за руку, пхнув його на­перед себе й додав зневажливо, показуючи на двері:

— Іди, коли тобі кажуть, і не розпатякуй!

Джордже увійшов до хати.

Вдома була тільки мати й трирічний небіж, усі інші пішли в поле, де мали залишитися й па ніч.

Коли поліцейський увійшов до хати, бідна стара вклонилася йому й підійшла несміло, щоб привіта­тись, але той навіть не глянув на неї.

Жандарм так само пихато пройшов мимо.

Почали обшук. Обмацали кожну книжку, кожен па­пірець. Смерклося. Засвітили свічку й перевернули все не тільки в хаті, а й у льосі, навіть заглянули за ікони, чи нема там чого.

(Наступна частина)

 

[1] Бранко Радичевич (1824—1853) — видатний сербський поет; драм не писав.

[2] Йован Йованович-Змай (1833—1904) — ви­датний сербський поет і перекладач.

[3] Тут і далі уривки з поеми М. Лєрмонтова «Демон» наведено в перекладі В. Сосюри.

Мрії і дійсність

«Для чого призначені ми, люди, горді й лихі ство­ріння, які уявили собі, наче все на світі існує тільки для нас?.. Справді, ми поділили й позначили кордо­нами землю, мов свою власність, ми не зважаємо на мільйони інших живих істот, таких самих дітей при­роди, як і ми, що так само мають право на життя. Ми все нищимо, жертвуємо тисячами тварин, аби лиш догодити собі. Ріжемо живих істот, щоб їхнім м’ясом харчуватися, здираємо з них шкуру і робимо собі взуття та кожухи. Маємо ми право таке чинити? На якій підставі ми вважаємо, що все навкруги наше і створене для нас?.. Природа нам дає таке право чи ми самі собі його привласнили, гадаючи, ніби ми найдостойніші з усіх створінь? Чим ми таке заслужили?.. Ми освічені й розумні! Пишемо філософ­ські трактати, історичні й наукові дослідження, вір­ші; побудували залізниці, поставили громовідводи, винайшли порох, рушниці; придумали фонограф і сотні всіляких див; варимо собі їсти, одягаємося, скидаємо шапки, зустрічаючись один з одним, кури­мо, читаємо газети, ходимо до школи! Маємо кав’ярні, де збираємось і п’ємо, слухаємо співачок, аплодуємо їм, коли добре співають!.. Носимо годинники й сте­жимо за часом; користуємося барометрами й термо­метрами, кораблями й компасами!.. Хіба все це ро­бить нас обранцями і дає нам право на життя інших істот, яких ми вбиваємо, ріжемо, ловимо, сідлаємо, загнуздуємо, чи ми просто тирани?.. Що має природа від нашої культури, освіти й цивілізації?.. Навіщо їй залізниці й електричні трамваї, що їй дають Шекспірові драми і всі можливі бібліотеки світу?.. Нічого!»

Молодий мрійник мимохіть перервав свої роздуми й подивився в темно-синє, всіяне зорями небо.

Ще дивніше почуття охопило його.

— Нескінченність! — промовив він пошепки, не від­водячи очей від неба…

«Шляхи, неосяжність… простір… мета!.. Кажуть, що в глибинах тої жахливої нескінченності зароджує­ться новий всесвіт!» — розмірковував він далі.

Якийсь крижаний холод пронизав його душу, і він подумав:

«Так, наш всесвіт, безперечно, зістаріється й заги­не!.. Минуть мільйони століть, усе зміниться… Чи й тоді будуть люди?.. Про що вони думатимуть і що відчуватимуть?»

Вітерець тихо шелестів листям, а йому здавалося, що то земля тужливо розмовляє з вічністю.

— Вічність, вічність! — прошепотів він і зітхнув, заглиблений у свої думки.

«Тварини не такі смішні, як люди, бо вони при­наймні не будують таких безглуздих, грандіозних і дурних планів, як ми… Грандіозні плани?.. Дур­ниці, це лише ми так собі уявляємо; все це дріб’язок, пусте й нецікаве…

Всесвіт, всесвіт помирає, а на його місце прийде інший!.. Нескінченність, вічність усього й мізерність кожного з нас зокрема!.. Люди… ха-ха-ха!.. Хоч би ми подивились на себе як треба! О, скільки в нас дріб’­язкової й жалюгідної суєти мирської… Ха-ха-ха!.. Купив Симів наймит господині туфлі, а вони вияви­лися завеликі!.. Подія! Про це тільки й розмов було в сусідів. Швець не хотів їх узяти назад! Симо посва­рився з ним, мало до бійки не дійшло. Симова жінка вибігла на вулицю і лаяла шевця та його жінку. Повернулась до хати й зчинила гвалт — прогнала наймита! Наймит пішов і став наговорювати на Сима та його жінку, що вони погано живуть!.. Ганьба — ціла трагедія! У цю справу втрутилися сусіди. З горя Симова жінка не могла ні обідати, ні вечеряти, і це їй шкодило. Симо перестрів наймита посеред вулиці й побив його. Наймит погрожував помстою, а Симові вороги намовили його подати на Сима до суду!.. О жалюгідні, нещасні людські створіння!..»

— Страшно!.. — промовив молодий мрійник майже вголос і знову поринув у роздуми:

«Життя; животіння, а не життя!.. Убогість, жалюгідна убогість… Усе піде в землю, а люди все-таки поводяться так, ніби не бачать перед собою щодня охололих людських трупів — людей, які ще до вчораш­нього дня з ними говорили, відчували, сердилися, дру­жили, сварилися, мирилися, раділи… Чи бачать усе це, чи відчувають?.. Ні, бо, навіть йдучи в похоронній процесії за мерцем, люди ведуть звичайні, дріб’язкові розмови і будують тисячі планів на майбутнє; а хто знає, чи завтра живий буде? — Знову поглянув на зоряне небо. — Ось ці зірки, на які я дивлюся, ці далекі світи відбилися в моїх очах через незмірну відстань… А коли очі мої перетворяться на порох, який не відчуває, то куди подінуться всі оті відобра­ження небесних світів? Скільки інших очей протягом довгих століть дивитиметься на ці самі зірки з цього самого місця? А де неясні почуття дотеперішніх людей, куди зникнуть мої і всі почуття наступних поколінь?.. Чи залишаться вони на землі… і де вони будуть потім, як Землі нестане?.. Вічність, вічність — і все-таки мізерність, жахлива мізерність! Було — і… і… зникне все, і… нічого не залишиться!»

На мить він напружив усі сили свого розуму, щоб розібратися в цьому хаосі. Мрійникові стало погано від дивних думок, його охопила млість, і він увійшов до хати.

Не хотів заходити до світлиці і сів у кухні коло плити. У плиті горів вогонь — варилася вечеря. На стіні висіло мідне кухонне начиння, і полум’я відбива­лося в ньому.

На кухні не було нікого, і він далі міркував:

«Люди купили речі, віддали за них гроші, торгу­валися, либонь, і тепер бережуть їх і пильнують, як зіницю ока. Готують вечерю, обід; їдять, щоб підтри­мувати в собі життя!.. Навіщо нам усе це?!»

До хати в цей час увійшов пес, став біля нього й за­дивився йому в очі, помахуючи хвостом та облизую­чись…

«Ніякої різниці немає між моїм життям і життям цього пса! Для природи вони однакові!.. Так чого ж тоді дурні люди чваняться і вимагають собі якихось особливих прав, своє життя вважають чимось вели­ким, важливим, а життя тварин мають за ніщо?!»

Захоплений своїми думками, він і не помітив, як пес відійшов від нього й подався до м’яса, що лежало в ка­струльці, приготовлене для смаження.

Брязнула покришка, яку пес зіпхнув носом, і від цього молодий мрійник здригнувся. Його думки набули раптом іншого напряму.

Він схопився зі стільця, крикнув на собаку і вдарив його щосили носком черевика.

— Мало не запаскудив м’яса! — буркнув він сердито, а собака, заскавучавши від болю, метнувся на по­двір’я.

Про цей випадок він розповів матері, яка згодом уві­йшла до кухні.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)