Tag Archive | Правитель

Страдия (12/12)

(Предыдущая часть)

Несчастные новые правители сразу же должны были задуматься над тем, что положение министра в Страдии не вечно. Несколько дней, надо сказать, они держались гордо, прямо таки героически: пока в кассе оставались деньги, они по целым дням с бодрыми и радостными лицами принимали делегации и произносили трогательные речи о счастливом будущем их дорогой, измученной Страдии, а по ночам устраивали роскошные пиршества, пили, пели и провозглашали патриотические здравицы.

Когда же государственная казна опустела, господа министры принялись всерьез обсуждать, что можно предпринять в таком отчаянном положении. Чиновникам легко – они уже привыкли сидеть без жалованья по нескольку месяцев; пенсионеры – люди старые, пожили достаточно; солдатам на роду написано геройски переносить муки и страдания, а посему нет ничего плохого в том, если они и поголодают героически; поставщикам, предпринимателям и прочим добрым гражданам счастливой Страдии очень просто объявить, что оплата их счетов не вошла в государственный бюджет этого года. Но вот как быть с министрами? За то, чтобы о них хорошо говорили и писали, надо платить. Нелегко и с другими важными делами, есть дела поважнее и самой Страдии.

Подумали… и пришли к мысли о необходимости поднять хозяйство, а ради этого решили обременить страну еще одним крупным долгом, но так как для заключения займа нужна порядочная сумма – на заседания Скупщины, на путешествия министров за границу, то решили для этой цели собрать все депозиты государственных касс, где хранятся деньги частных лиц, и таким образом помочь родине, попавшей в беду.

В стране наступила невообразимая сумятица: одни газеты пишут о правительственном кризисе, другие о благополучном завершении правительственных переговоров о займе, третьи и о том и о другом, а правительственные газеты утверждают, что благосостояние страны сейчас на такой высоте, какой не достигало никогда ранее.

Все больше толковали об этом спасительном займе, и газеты все шире освещали этот вопрос.

Интерес к нему возрос настолько, что прекратилась почти всякая работа. И поставщики-торговцы, и пенсионеры, и священники – все в лихорадочном, напряженном ожидании. Всюду, в любом уголке страны только и говорили, спрашивали, гадали что о займе. Министры направлялись то в одно, то в другое иностранное государство; ездили по одному, по два, а то и по три человека сразу.

Скупщина в сборе, и там обсуждается, взвешивается и, наконец, одобряется решение любой ценой получить заем, после чего депутаты разъезжаются по домам. Отчаянное любопытство в обществе разгорается все сильнее и сильнее.

Встретятся двое на улице и вместо того, чтобы поздороваться, сразу:

– Что слышно о займе?

– Не знаю!

– Ведутся переговоры?

– Наверное!

Министры отбывали в иностранные государства и прибывали назад.

– Министр вернулся – не слышали?

– Как будто.

– А что сделано?

– Все в порядке, должно быть.

Наконец-то правительственные газеты (правительство всегда имело по нескольку газет, точнее, каждый министр – свою газету, а то и две) сообщили, что правительство закончило переговоры с одной иностранной группой и результаты весьма благоприятны.

“С уверенностью можем заявить, что не сегодня-завтра заем будет подписан и деньги ввезены в страну”.

Народ немного успокоился, но правительственные газеты сообщили, что на днях в Страдию приедет уполномоченный этой банкирской группы, г. Хорий, и подпишет договор.

Начались устные и письменные препирательства. Расспросы, нетерпеливое ожидание, истерическое любопытство и прочная вера в иностранца, который должен был спасти страну, страсти достигли апогея.

Ни о ком другом не говорили и не думали, как о Хории. Пронесся слух, что он приехал и остановился в гостинице, и любопытная обезумевшая толпа – мужчины и женщины, старики и молодые – ринулась туда, давя упавших.

Появится на улице иностранец-путешественник, и сейчас же один говорит другому:

– Гляди-ка, иностранец! – И оба значительно смотрят друг на друга, всем своим видом спрашивая: “А не Хорий ли это?”

– Пожалуй, он?

– И я так думаю.

Оглядят еще раз иностранца с ног до головы и твердо решат, что это именно он. И понесут по городу весть: “Видели Хория!” Весть эта так быстро проникает во все слои общества, что через час-другой весь город с уверенностью повторяет, что он здесь, его видели своими глазами и с ним лично разговаривали. Забегает полиция, забеспокоятся министры, заспешат увидеться с ним и оказать ему почет.

А его нет.

Наутро газеты сообщают, что вчерашнее известие о приезде Хория ложное.

До чего дошло дело, можно судить по такому событию.

Однажды зашел я на пристань, как раз когда причаливал иностранный пароход. Пароход пристал, и начали выходить пассажиры. Я беседовал с одним своим знакомым, как вдруг хлынувшая к пароходу толпа чуть не сбила меня с ног.

– Что случилось?

– Кто это? – спрашивают со всех сторон.

– Он!

– Хорий?

– Да, приехал!

– Где же он?!

Толпа зашумела, началась давка, толкотня, драка, каждый старался приподняться на носки, протиснуться вперед и что-нибудь увидеть.

– И я в самом деле увидел иностранца, умолявшего отпустить его, потому что он спешил по срочным делам.

Он едва мог говорить, прямо стонал, сдавленный плотным кольцом любопытной толпы.

Полицейские сразу смекнули, в чем их главная обязанность, и бросились оповещать о его приезде премьер-министра, всех членов правительства, председателя городской управы, главу церкви и остальных сановников страны.

Прошло немного времени, и в толпе раздались голоса:

– Министры, министры!

И правда, появились министры и высшие сановники Страдии – в парадном одеянии, при всех своих регалиях (в обычное время они носят не все ордена, а лишь по нескольку). Толпа расступилась, и иностранец оказался в центре, перед лицом встречающих.

На почтительном расстоянии министры остановились, сняли шляпы и поклонились до земли. То же повторила за ними толпа. Иностранец выглядел смущенным, испуганным и в то же время удивленным, но с места не двигался, а стоял неподвижно, как статуя.

Премьер-министр шагнул вперед и начал:

– Дорогой чужеземец, твое прибытие в нашу страну будет золотыми буквами вписано в историю, ибо оно составит эпоху в жизни нашего государства и принесет счастливое будущее нашей любимой Страдии. От имени правительства, от имени всего народа приветствую тебя как нашего спасителя и восклицаю: “Живео!”

– Живео! Живео! – разорвал воздух крик тысячи глоток.

Глава церкви запел псалом, и в храмах столицы Страдии зазвонили колокола.

По окончании официальной части министры с любезными улыбками на лицах направились к иностранцу и по очереди с ним поздоровались, остальные же, отступив назад, стояли с непокрытыми, склоненными головами. Премьер-министр заключил в объятия чемодан, а министр финансов – трость знаменитого человека. Эти вещи они несли как святыню. Чемодан, разумеется, и был святыней, так как в нем, видимо, находился решающий судьбу страны договор: да, в этом чемодане было заключено не больше не меньше как будущее, счастливое будущее целого государства. И премьер-министр, сознавая, что держит в своих руках будущее Страдии, выглядел торжественно и гордо, словно преображенный.

Глава церкви, человек, наделенный богом великой душой и умом, тотчас оценив все значение этого чемодана, присоединился со своими священниками к премьер-министру и затянул священное песнопение.

Процессия двинулась. Он, с министром финансов впереди, а чемодан в объятиях премьер-министра, окруженный священниками и людьми с обнаженными головами, за ними. Идут они плавно,  торжественно, нога в ногу, и поют божественные песни, а кругом звонят колокола и пушки палят. Медленно пройдя по главной улице, они направились к дому премьер-министра. Дома и кафаны, храмы и канцелярии – все опустело; все живое высыпало на улицу, чтобы принять участие в этой знаменательной встрече великого иностранца. Даже больные не остались в стороне: их на носилках вынесли из жилищ и больниц, чтобы дать возможность и им посмотреть на редкое торжество. У них боль словно рукой сняло – легче им стало при мысли о счастье дорогой родины. Вынесли и грудных младенцев, и они не плачут, а таращат глазенки на великого иностранца, будто чувствуя, что это счастье для них готовится.

Когда подошли к дому премьер-министра, уже спустился вечер. Иностранца скорее внесли, чем ввели в дом, за ним вошли все министры и сановники, а толпа все не расходилась, продолжая с любопытством глазеть в окна или просто стоять, уставившись на дом.

На следующий день с поздравлениями к великому иностранцу начали стекаться делегации народа, а еще на заре к дому премьер-министра медленно подъехала тяжело нагруженная разными орденами карета.

Само собой разумеется, иностранец тут же был избран почетным председателем министерств, почетным председателем городской управы, президентом Академии наук и председателем всевозможных благотворительных обществ и товариществ Страдии, а было их множество, имелось даже Общество основания обществ. Все города избрали его почетным гражданином, ремесленники провозгласили своим покровителем, а один из полков был в его честь назван “славный полк Хория”.

Все газеты приветствовали его пространными статьями, многие поместили и его фотографию. В честь этого дня чиновники получили повышения, полицейские – и повышения и награждения; были также открыты многочисленные новые учреждения и принято много новых чиновников.

Двое суток продолжалось бурное веселье. Гремела музыка, звонили в колокола, стреляли из пушек, звенели песни, рекой лилось вино.

На третий день одуревшие от веселья министры, вынужденные жертвовать своим отдыхом во имя счастья страны и народа, в полном составе собрались на заседание для окончания переговоров с Хорием и подписания эпохиального договора о займе.

Вначале велись частные разговоры. (Я забыл сказать, что во время веселья чемодан находился под сильной охраной.)

– Надолго ли вы задержитесь здесь? – спросил его премьер-министр.

– Пока не кончу дела, а оно еще потребует времени!

Слова “потребует времени” встревожили министров.

– Вы полагаете, что потребуется еще время?

– Конечно. Такое уж дело.

– Нам известны ваши условия, вам – наши, и я думаю, что не возникнет никаких помех! – сказал министр финансов.

– Помех? – испугался иностранец.

– Да. Я уверен, что их не будет!

– И я надеюсь!

– В таком случае мы можем сейчас же подписать договор! – продолжал премьер-министр.

– Договор?

– Да!

– Договор уже подписан, и я завтра с утра отправлюсь в путь, но навсегда сохраню благодарность за такую встречу. Говоря откровенно, я очень смущен и еще не совсем хорошо понимаю, что со мной произошло. Правда, я в этой стране впервые, но мне и во сне не снилось, что неизвестный может быть где-то так встречен. Мне кажется, что это сон.

– Так вы подписали договор? – воскликнули все в один голос.

– Вот он! – сказал иностранец и, вынув из кармана листок бумаги с текстом договора, принялся читать на своем языке. Договор был заключен между ним и продавцом слив, живущим в глубине Страдии, который с такого-то числа обязывался поставить ему такое-то количество слив для изготовления повидла.

После оглашения такого глупого договора иностранец был тайно изгнан из Страдии. А как еще могло поступить столь мудрое и цивилизованное государство? Через три дня правительственные газеты поместили такую заметку:

“Правительство энергично содействует заключению нового займа, и, по всем данным, уже в конце этого месяца мы получим часть денег”.

Народ поговорил немного о Хории и перестал Все пошло своим чередом.

Размышляя над последним событием, я пришел в восторг от всеобщей гармонии в Страдии. Здесь не только министры симпатичные и достойные люди, но как я заметил и глава церкви остроумный и талантливый человек. Кто бы мог догадаться в момент, когда решается судьба государства, запеть над чемоданом торговца божественный гимн, оказав тем самым огромную помощь трудолюбивому правительству в его великих подвигах

Как не быть счастью при такой слаженной работе?

Я решил при первом же удобном случае посетить мудрого отца, главу церкви, чтобы поближе познакомиться с этим великим страдианином.

(Конец)

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Г. Ильиной)

Страдія (5/12)

(Попередня частина)

Тут мене здивувала сила-силенна людей, що плавом пливли з усіх боків до якогось великого будинку. Вони несли гасла з назвами тих країв, звідки вони прибули, а нижче були слова: «Задля Страдії пожертвуємо всім» або: «Страдія нам дорожча за свиней».

Вулиці мали особливо святковий вигляд, на фаса­дах будинків було вивішено білі полотнища з націо­нальним гербом у середині, всі установи й крамниці закрито, всякий рух на вулицях припинено.

— Що це таке? — запитав я в одного пана.

— Свято. Хіба не знаєте?

— Ні, не знаю.

— Так про це ж газети вже три дні пишуть. Наш великий державний діяч і дипломат, що має вели­чезні заслуги перед вітчизною, а також вирішальний вплив на зовнішню та внутрішню політику, захворів па страшенний нежить, який, з ласки божої, вилікувано щирими стараннями лікарів, і тепер великий та мудрий діяч зможе безперешкодно всі свої зусилля спрямувати на добро та щастя цієї змученої країни її сести її до кращого майбутнього.

Перед будинком великого державного діяча збилося стільки чоловіків, жінок і дітей, що навіть у найбільшу зливу й крапля не впала б на землю. Люди поскидали шапки; у кожній групі неодмінно в кого-небудь ви­глядав із кишені аркуш паперу з текстом патріотич­ної промови.

Ось на балкон вийшов сивий державний діяч, і сто­голосе «слава!» струсонуло повітря й відлунююся в усьому місті. У навколишніх оселях повідчинялись вікна, і в них з’явилося безліч голів. Огорожа довкіл будинку і всі покрівлі аж рясніли цікавими, навіть із-за кожного димаря виглядало по дві-три голови.

Вигуки вщухли, запала мертва тиша, і з натовпу почувся тоненький тремтячий голосок:

— Мудрий правителю…

— Слава! Слава! Слава! — перебили промовця бурх­ливі вигуки, а коли патріотичний натовп утихоми­рився, промовець повів далі:

— Народ нашої країни проливає теплі сльози ра­дості та навколішках дякує премилостивому всевишньому за те, що своєю ласкою він відвернув страшне лихо від нашого краю і дав тобі одужання, мудрий наш керманичу, щоб ти довго жив на щастя свого народу й на славу країни, — закінчив оратор, а тисячі голосів знову підхопили:

— Слава! Слава!

Мудрий державний діяч подякував промовцеві за щире привітання й запевнив, що всі свої думки й зу­силля він і надалі буде скеровувати на те, щоб по­силити культуру, економіку й добробут милої віт­чизни.

І знову прокотилося хвилями по всьому натовпу нескінченне: «Слава! Слава!»

Отак вітали його ще з десяток промовців, які при­були з усіх кінців країни, й на кожний виступ старий діяч давав патріотичну й змістовну відповідь. Усе це перепліталося з натхненними громовими вигуками: «Слава!»

Довго тривала та церемонія, а коли врешті вона скінчилася, на всіх вулицях заграла музика, почалося народне гуляння, яке ще збільшило врочистість.

Увечері все щасливе місто спалахнуло вогнями ілю­мінацій. Звуки музики знову заполонили вулиці. Все було освітлене смолоскипами, що їх несли патріотичні маси. А високо в небо, в темне повітря, розприснулись ракети, з яких засяяло ім’я великого державного дія­ча, ніби сплетене з дрібних небесних зірок.

А коли нарешті настала глибока ніч, патріотичні громадяни чудової Страдії, виконавши свої високі свя­щенні обов’язки, втомлені заснули солодким сном і снили про щасливе майбутнє й велич своєї милої вітчизни.

Розтривожепий цими дивними враженнями, я не міг заснути всю ніч і тільки вдосвіта, вдягнений, схилив­ши голову на стіл, задрімав, але раптом здригнувся, почувши якийсь страшний, демонічний регіт:

— Це ж і є твоя вітчизна! Ха! Ха! Ха!

Я стрепенувся, груди мої стиснуло страшне перед­чуття, а в вухах лунало глузливе: «Ха! Ха! Ха!»

Наступного дня про цю врочистість писалось у всіх газетах, а особливо в урядовій, що, крім того, була ще заповнена й телеграмами з усіх кінців Страдії. У них, за численними підписами, висловлювали свій жаль ті, хто особисто не мав можливості прибути на свято з нагоди щасливого одужання великого діяча.

Головний лікар державного діяча став раптом зна­менитістю. У всіх газетах можна було прочитати, як свідомі громадяни такого-то міста, такого-то повіту чи краю, цінуючи заслуги лікаря Мирона (так його зва­ли), підносять йому такий-то коштовний дарунок.

В одній газеті писалося:

«Нам стало відомо, що й місто Крадія, за прикла­дом інших, готує коштовний подарунок лікареві Мирону. Це буде срібна статуетка Ескулапа, який трима­тиме в руках срібний каламар, а з нього простягну­ться, переплітаючись, дві позолочені змії з діаманто­вими очима й свічками в пащах. На грудях у Еску­лапа сяятимуть викарбувані золотом слова: «Від гро­мадян міста Крадії на знак довічної вдячності за за­слуги перед вітчизною — лікареві Мирону».

Отакими повідомленнями були переповнені газети. Всюди по країні готували щасливому лікареві кош­товні дарунки, звідусіль цілі громади надсилали теле­грами, висловлюючи йому свою вдячність. Одне місто так захопилося цим подвигом, що навіть заходилося будувати розкішну віллу, на якій мали встановити велику мармурову дошку із написом народної вдячності.

І вже, певна річ, негайно було створено й розповсю­джено картину, на якій великий державний муж по­тискував руку лікареві та дякував йому за щирі тур­боти. Внизу стояв підпис:

«Дякую тобі, відданий Мироне, ти врятував мене од хвороби, що заважала мені віддати всього себе до­рогій вітчизні».

А нижче відповідь:

«Я лише виконав свій священний обов’язок перед вітчизною».

Над їхніми головами літав у хмарах голуб і в дзьобі тримав стрічку, на якій пломеніли слова:

«Милосердний господь відводить усяке зло від улюбленої Страдії».

Вище голуба великими літерами було написано за­головок:

«На спомин про день щасливого одужання великого державного діяча Симона» (здається, так його звали, якщо мені не зраджує пам’ять).

По всіх вулицях та готелях діти розносили ці кар­тини і верещали різними голосами:

— Нові картини. Державний діяч Симон та його лікар Мирон!..

Прочитавши кілька газет (а в кожній була широка біографія знаменитого лікаря-патріота), я вирішив піти до пана міністра сільського господарства.

Пан міністр — невеличкий, щупленький чоловік в окулярах, сивий, уже в літах — зустрів мене привіт­ніше, ніж я того сподівався. Він запросив мене сісти ближче до себе, а сам сів на своє місце, за стіл, що був захаращений якимись старими книгами з пожовк­лими аркушами, й сказав:

— Одразу хочу вам похвалитися. Ви не повірите, який я вдоволений. Як ви гадаєте, що я відкрив?

— Можливо, спосіб поліпшення родючості грунту?

— О ні, яка там родючість! Родючість поліпшимо розумними законами. Про це більше й думати не варто.

Я замовк, не знаючи що казати, аж тут він сам озвався, з добродушним, блаженним усміхом показую­чи на якийсь фоліант:

— Як ви гадаєте, що це за твір?

Я вдав, ніби пригадую, але він знову з тим самим блаженним усміхом, смакуючи кожне слово, промо­вив:

— «Іліада» Гомера… Тільки дуже, дуже рідкісне ви­дання, — і він подивився на мене, з цікавістю спосте­рігаючи за виразом мого обличчя.

І справді, я був вражений, хоч зовсім з іншої при­чини, але вдавав, ніби мене вразив цей раритет.

— Дивна річ… — промимрив я.

— А коли я вам ще скажу, що це видання унікальне…

— Просто неймовірної — вигукнув я захоплено й по­чав роздивлятися книгу, начебто й справді був звору­шений і зацікавлений цим рідкісним виданням. Мені ледве вдалося різними запитаннями відвернути роз­мову від цього Гомера, про якого я зроду й не чув.

— Дозвольте, пане міністре, запитати, які це ро­зумні закони про сільське господарство ви щойно зга­дували?

— Це, прямо скажу, класичні закони. Повірте мені, жодна країна не витрачає стільки коштів на розвиток сільського господарства, як наша.

— Так і повинно бути, — сказав я. — Це найважли­віша основа прогресу кожної країни.

— О, це якраз я й мав на увазі, коли докладав зу­силь, щоб були вироблені найкращі закони та був ухвалений найбільший бюджет на піднесення сільсь­кого господарства й промисловості в країні.

— А який у вас бюджет, дозвольте запитати, пане міністре?

— Торік, коли було інше міністерство, бюджет був менший, але я на превелику силу домігся, щоб було затверджено бюджет у п’ять мільйонів динарів.

— Це для вашої країни цілком достатньо.

— Та достатньо… А тепер, бачите, в закон внесено й такий пункт: «Пшениця і взагалі всяке збіжжя му­сять добре рости й краще родити…»

— Що ж, це чудовий закон, — сказав я.

Міністр задоволено всміхнувся й повів далі:

— Я розподілив своїх чиновників так, щоб у кож­ному селі було земельне управління з п’ятьох чинов­ників і старший з-поміж них був керівником усього господарства на селі. Потім у кожному повітовому місті призначено повітового економіста з великим штатом службовців, а над усіма ними стоять крайові еконо­місти. Всього їх двадцять, так само як і країв. Кожний крайовий економіст зі своїми чиновниками здійснює нагляд над рештою чиновників, перевіряє, як вони виконують свою службу та що роблять для піднесення сільського господарства в цілому краї. А через них міністерство (воно має двадцять відділів, а в кожному відділі — багато чиновників з шефом на чолі) листує­ться з усією країною. Кожний шеф відділу міністер­ства листується з одним із крайових економістів, а по­тім повідомляє про все міністра через своїх секрета­рів.

— Але ж це величезний апарат! — зауважив я.

— Дуже великий. У нашого міністерства найбільше справ. Чиновникам за цілий день ніколи і вгору гля­нути через ті папери.

Трохи помовчавши, міністр додав:

— Крім того, я ще доклав неабияких зусиль, щоб у кожному селі було засновано читальню з гарними книжками про сільське господарство, лісівництво, тва­ринництво, бджільництво та інші галузі господарства.

— Селяни, мабуть, радо читають?

— Це для них так само обов’язково, як й військова служба. Дві години до обіду та дві по обіді кожен хлібороб мусить провести в читальні, де він читає книжки (а коли неписьменний, то йому читають). Крім того, чиновники виступають ще з лекціями про сучасний раціональний спосіб обробітку землі.

— А коли ж селяни працюють у полі? — поціка­вився я.

— Ну, бачите, спочатку це справді йде повільно, здається надто незручним, але потім одразу виявиться благотворний вплив цієї великої реформи. Я глибоко переконаний, що найголовніше — це твердо засвоїти теорію, а тоді все піде як по маслу, і час, витрачений на теоретичне вивчення сільського господарства, опла­титься стократно. Треба, пане, мати міцний грунт, міцну основу, а тоді й споруджувати будівлю, — закін­чив міністр і від збуджепня витер піт з чола.

— Цілком схвалюю ваші геніальні погляди на сіль­ське господарство, — сказав я з захопленням.

— І так само чудово розподілив я п’ять мільйонів динарів бюджету: два мільйони на чиновників, один — на гонорари за підручники з сільського господарства, один — на бібліотеки й один — на преміальні чиновни­кам. Ось вам і всі п’ять мільйонів.

— Це незрівнянно! І на бібліотеки ви багато витра­чаєте.

— А тепер я дав розпорядження, щоб, крім сіль­ськогосподарських книжок, у всіх бібліотеках були ще й підручники грецької та латинської мови. Хай селяни після польових робіт облагороджуються, вивчаючи класичні мови. Кожна читальня має книги Гомера, Таціта, Патеркула і багато інших чудових творів кла­сичної літератури.

— Диво, та й годі! — вигукнув я, розвівши руками, а тоді встав, попрощався з паном міністром і вийшов, бо в мене вже голова пішла обертом від тієї великої реформи, якої я ніяк не міг збагнути.

(Наступна частина)