Роздуми звичайного сербського вола
Різні дива бувають на білім світі, але в нашій країні, як багато хто каже, стільки тих див, що й дива перестали бути дивами. У нас є люди з дуже високим становищем, які нічого не думають, а натомість, щоб компенсувати це чи, може, з інших причин, почав думати звичайнісінький собі селянський віл, який нічим не відрізняється від інших сербських волів. Бог один відає, як це вийшло, що та геніальна худобина зважилась на таке ризиковане діло, як думання, адже безпохибно доведено, що від того непевного заняття в Сербії можуть бути лише збитки. Але, мабуть, він, бідолашний, у своїй наївності й не знає, що в нас це ремесло неприбуткове, тому в його поведінці не будемо вбачати якоїсь особливої громадянської мужності. Та все-таки лишається загадковим, чого той віл став думати, адже він не виборщик, не член комітету, не староста, ніхто його не обирав депутатом до якогось волячого парламенту або навіть (якщо він у літах) сенатором. А коли б він, сердега, мріяв у якійсь волячій країні стати міністром, то, навпаки, мав би якомога менше думати, як це роблять чудові міністри в деяких щасливих країнах, хоча нашій країні й тут не щастить.
Врешті, яке нам діло до того, що віл у Сербії взявся за покинуте людьми ремесло, а може, він став думати з якоїсь природної потреби?
Та й хто він, власне, такий? Звичайнісінький віл, у якого, як свідчить зоологія, є голова, тулуб і різні органи, тобто те саме, що й у всіх інших волів, і який тягне воза, пасеться, лиже сіль, ремигає й реве. Зветься він Сивий.
Ось як він почав думати. Якось господар запріг у воза його й Муругого, наклав краденого жердя й повіз у місто на продаж. Продав господар жердя ще в перших міських хатах, узяв гроші, випріг Сивого та його товариша, прив’язав ланцюгом до воза і кинув перед ними сніп сухого кукурудзиння, а сам, веселий, зайшов до корчомки, щоб підкріпитися, як годиться чоловікові, чаркою ракії. У місті трапилося якесь свято, і на вулицях було повно людей. Але Муругий, який навіть серед волів не міг похвалитися розумом, ні на що не звертав уваги, тільки заклопотано жував кукурудзиння, а коли добре наївся, мукнув од задоволення, ліг на землю й, солодко дрімаючи, став ремигати. Його анітрохи не цікавили люди, які метушилися навколо. Він спокійно дрімав і жував жуйку. (Жаль, що він не людина, бо ж такі чудові дані для високої кар’єри пропадають марно). А Сивий навіть не доторкнувся до їжі. Його замріяний погляд і сумний вираз морди видавали в ньому мислителя, свідчили про ніжну, вразливу душу. Проходили повз нього люди, серби, чванячись своєю світлою минувшиною, своєю вітчизною і нацією, і та чванливість так і перла з їхньої постави й ходи. Сивий бачив усе це, і його душу огортала незмірна туга, болем озивалася в ній неправда. І він, не маючи сили знести таке нагле й нестерпне почуття, заревів сумно, болісно, а на очі йому набігли сльози. І від великого болю Сивий став думати:
«Чим чваниться мій господар та його співгромадяни, серби? Чому вони так високо задирають голови і з такою зневагою дивляться на нас, волів?.. Чваняться вітчизною, чваняться тим, що примхою милостивої долі їм судилося народитись у Сербії. Але ж і мене мати привела в Сербії, і не тільки я та мій батько тут на світ з’явилися, сюди мої предки разом з їхніми прийшли ще із спільнослов’янської прабатьківщини. Та ніхто з нас, волів, цим не хизується, ми завжди гордимося лише тими, хто під гору може вивезти більший вантаж, але ще жоден віл досі не сказав, наприклад, якомусь німецькому волові: «Та що ти там, от я — сербський віл, моя батьківщина — славна сербська земля, тут народилися мої батьки, тут могили моїх предків». Боже борони, тим ми ніколи не хизувалися, таке нам і на думку не спадало, а вони ось чваняться тим. Дивні люди!»
Охоплений такими думками, він скрушно покрутив головою, теленькнув дзвоник у нього на шиї, зарипіло ярмо.
Муругий розплющив очі, подивився на свого товариша й мукнув:
— У тебе знову заскок у голові! їж, дурню, й поправляйся, а то аж ребра світяться; якби так добре було думати, то люди не довірили б нам це заняття. Те щастячко поминуло б нас!
Сивий подивився з жалем на свого товариша, одвернув голову в другий бік і заходився думати далі:
«Чваняться світлою минувшиною. Мовляв, було в них Косове поле, Косовська битва. Подумаєш, а хіба мої предки ще тоді не возили провіант і амуніцію для війська? Якби не ми, то все це мусили б робити самі люди. Було в них повстання проти турків. Це велика, благородна справа, але хто її робив? Хіба тоді билися оці гонористі пустобрехи, що тепер від нічого робити приндяться, ніби це їхня заслуга. Хоч би мій господар — гне кирпу та все хвалиться повстанням, особливо тим, що його прадід загинув героїчною смертю, визволяючи Сербію. Але в чому тут його заслуга? Прадід, той мав чим гордитися, але не він; його прадід загинув, щоб мій господар, його нащадок, був вільний. І він вільний, але як використовує ту свою волю? Накраде чужого жердя, ще й сам розсядеться на возі, а я тягни і його, і жердя, він тільки знай хропе собі. Тепер продав жердя і п’є ракію, не робить нічого, а вихваляється світлою минувшиною. А скільки під час повстання моїх предків було порізано, щоб бійці мали що їсти? А хіба мої предки тоді не підвозили зброю, гармати, харчі, порох, свинець, але нам і на гадку не спадає чванитися їхніми заслугами, бо ми не змінилися, ми й тепер так само сумлінно й терпляче виконуємо свої обов’язки, як і колись наші прадіди.
Чваняться стражданнями своїх предків, п’ятсотрічною неволею. А мій рід, відколи існує, то все мучиться, що день божий ми страждаємо, живемо в неволі, але ніколи не робимо з того шуму. Кажуть, турки їх мордували, різали, садили на палі, але й моїх предків різали і серби, і турки, пекли на вогні й ще яких тільки мук нам не завдавали.
Чваняться вірою, але самі ні в що не вірять. А хіба я і весь мій рід — хіба ми винні, що нас не приймають у християни! їхня віра каже: «Не вкрадь», — а ось мій господар краде і п’є за ті гроші, які вторгував за крадене. Віра вчить їх робити добро ближньому своєму, а вони одне одному тільки зло чинять. У них найкращою людиною, зразком чесноти вважається той, хто не робить поганого, але щоб така людина, крім того, ще й робила добро іншим, про те ніхто й у думці не має. Дійшли до того, що їхні взірці добропорядності стали мовби непотрібні речі, з яких тільки й користі, що вони нікому не шкодять».
Віл зітхнув важко, аж збив куряву на дорозі.
«Якщо так узяти, — думав він далі свої невеселі думки, — то хіба я і мій рід не кращі за них? Я нікого не вбив і не оббрехав, ні в кого нічого не вкрав, не звільнив нікого безвинного з державної служби, не розтратив державних грошей, не оголошував себе фальшиво банкрутом, не заковував у кайдани й не кидав до в’язниці чесних людей, не зводив наклепи на товаришів, не зраджував своїх волячих принципів, ніколи не свідчив криво, не був міністром і не шкодив країні, а крім того, що не чиню нікому зла, роблю добро навіть тим, хто мені зло причиняє. Коли мене мати привела, то злі люди одразу й молоко материне стали забирати в мене. Бог траву дав для нас, волів, а люди і її відбирають у нас. І все-таки ми, попри всі злигодні й муки, тягнемо вози людям, оремо їм і годуємо їх хлібом. Проте ніхто не визнає наших заслуг перед вітчизною…
Візьмемо стриманість у їжі — віра велить їм, людям, постити всі пости, а вони навіть той короткий час не хочуть стримуватися. А от я і мій рід постимо весь свій вік, відколи нас від материного вим’я відлучать».
Віл понурив голову в глибокій зажурі, потім підняв її високо, потягнув сердито носом, ніби щось важливе пригадував, і раптом радісно мукнув:
«А може, то так треба? — і взявся далі думати: — Отже, вони чваняться свободою і громадянськими правами. У цьому потрібно добре розібратися».
Думав, думав, але нічого не виходило.
«А в чому, власне, їхні права? Якщо їм поліція накаже голосувати, вони голосують, так могли б і ми мукнути: «За-а-а!» А якщо їм не накажуть, то вони ні голосувати, ні втручатися в політику не сміють, як і ми. Знають вони і в’язницю, і удари ні за що. Ми ще хоч можемо заревти й хвостом махнути, а в них навіть на те бракує громадянської мужності».
Вийшов господар із корчми. П’яний, ледве на ногах стоїть, очі посоловіли, щось бурмоче собі під ніс і, заточуючись, іде до воза.
«Ось на що той гордий нащадок використав волю, яку предки здобули йому ціною власної крові. Ну, гаразд, мій господар п’є і краде, 4 на що інші використовують ту волю? Для того, щоб нічого не робити й чванитися минувшиною та заслугами своїх предків, до яких вони так само непричетні, як і я.
А ми, воли, залишилися гідними й корисними трудівниками, такими ж, як і наші предки. Воли ми, це так, але можемо пишатися своєю важкою щоденною працею і заслугами».
Віл глибоко зітхнув і підставив шию під ярмо.
Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)
Страдия (3/12)
Только я закрыл за собой дверь, освободился от множества орденов и, усталый, измученный, присел, чтобы перевести дух, как раздался стук в дверь.
– Войдите! – сказал я, да и что, собственно, мне оставалось делать?
В комнату вошел изящно одетый человек в очках. (Я уж и не повторяю каждый раз, а это стоит иметь в виду, что все, кто больше, кто меньше, были увешаны орденами. Когда я с полицейским шел в гостиницу, и об этом надо сказать, я видел, как в тюрьму тащили человека, укравшего туфли, так и у него на шее был орден. “Что у него за орден?” – спросил я полицейского. “Это орден за заслуги в области культуры и просвещения!” – серьезно и холодно ответил он. “В чем же его заслуги?” – “Да он, знаете, был кучером бывшего министра просвещения. Талантливый человек!” – ответил полицейский.)
Итак, вошел человек в очках, низко поклонился, что, разумеется, сделал и я, и представился старшим чиновником министерства иностранных дел.
– Очень приятно! – сказал я, пораженный этим неожиданным визитом.
– Вы впервые в нашей стране, сударь? – спросил он меня.
– Впервые.
– Вы иностранец?
– Да.
– Вы приехали как нельзя более кстати, уверяю вас! – пылко воскликнул старший чиновник. Меня это смутило еще больше.
– У нас имеется вакантное место консула. Хорошее жалование, что самое главное, и большая дотация на представительство, которую, разумеется, можно тратить на личные нужды. Вы старый, опытный человек, и обязанности консула не будут для вас обременительны: пропаганда свободолюбивых идей в краях, где народ живет под властью чужеземцев… Как видите, вы появились очень кстати: вот уже больше месяца мы мучаемся, подыскивая на этот важный пост подходящее лицо. На остальные места, слава богу, у нас есть иностранцы. Есть и евреи, и греки, и валахи (откуда только они взялись?!). А вы какой национальности, осмелюсь спросить?
– Да, видите ли, как вам сказать, я еще и сам не знаю! – пристыженный, ответил я и начал ему рассказывать свою печальную семейную историю, пока он меня не прервал, восторженно захлопав в ладоши и закружившись от радости по комнате.
– Прекрасно, прекрасно!.. Лучшего и не придумаешь!.. Только вы сможете добросовестно выполнить это святое задание. Сейчас же я пойду к министру, а через несколько дней вы можете отправляться в путь! – вне себя от радости проговорил старший чиновник и помчался докладывать министру о важном открытии.
Он вышел, а я сел, опустив голову на руки. Мне никак не верилось, что все, виденное мной в этой стране, правда. Но тут опять кто-то постучал.
– Войдите!
В комнату вошел другой элегантно одетый господин и тоже отрекомендовался старшим чиновником какого-то министерства. Он сказал, что по поручению господина министра пришел ко мне по важному делу; в ответ я выразил свое чрезвычайное удовольствие и радость.
– Вы иностранец?
– Иностранец.
Он с почтением посмотрел на меня, подобострастно поклонился до земли и попытался было что-то сказать, но я прервал его словами:
– Прошу Вас, сударь, скажите, как называется ваша страна?
– Вы до сих пор не знаете?! – воскликнул он и посмотрел на меня с еще большим почтением и подобострастием.
– Страдия! – произнес он и отступил немного назад.
“Странно, но так называлась и удивительная героическая страна моих предков!” – подумал я, но ему не сказал ни слова и только спросил:
– Чем могу служить, милостивый государь?
– Установлено новое звание управляющего государственным имуществом, и я от имени господина министра имею честь просить вас занять этот высокий гражданский пост… Вы ведь не раз бывали по крайней мере министром?
– Нет, никогда не был.
– Никогда!.. – воскликнул он вне себя от изумления. – Ну, тогда, наверное, занимали важный пост с несколькими окладами?
– Никогда.
Старший чиновник потерял дар речи от удивления. Не зная, что предпринять в этом единственном в своем роде случае, он извинился за причиненное беспокойство и, сказав, что о нашем разговоре поставит в известность господина министра, вышел.
Назавтра обо мне писали все газеты. В одной была помещена заметка под заголовком: “Человек-чудо”.
“Вчера в наших краях появился шестидесятилетний иностранец, который за всю свою жизнь ни разу не был министром, не имеет ни одного ордена, вообще никогда не состоял па государственной службе и не получал жалованья. Это единственный случай в мире. Как нам стало известно, человек-чудо поселился в отеле “На милой многострадальной родине”. По уверениям многих, посетивших его вчера, он ничуть не отличается от других людей. Мы примем все меры, чтобы разузнать подробнее о жизни этого загадочного существа, что, без сомнения, представит большой интерес для наших читателей, и при первой возможности постараемся поместить в нашей газете его портрет”.
Другая газета сообщила примерно то же самое с таким добавлением: “Кроме того, из достоверных источников нам удалось узнать, что этот странный человек приехал с важной политической миссией”.
Правительственные же газеты весьма корректно опровергали эти слухи:
“Бестолковые оппозиционные газеты дошли в своем сумасбродстве до того, что измышляют всякую ложь и распространяют в народе возбуждающие слухи, будто в нашу страну приехал шестидесятилетний иностранец, который, как говорят эти болваны, никогда не был ни министром, ни чиновником и даже не имеет ни одного ордена. Такие небылицы и полнейший вздор могут придумать и злонамеренно распространять только ограниченные, жалкие и выжившие из ума сотрудники оппозиционной печати; но заряд их пропадет даром, ибо, благодарение богу, кабинет вот уже неделю находится у власти, и положение его ни разу еще не пошатнулось, как хотелось бы глупцам из оппозиции”.
После этих статеек возле гостиницы, где я остановился, начал собираться народ. Стоят, глазеют, одни уходят, другие приходят, – толпа не уменьшается целый день, и в ней шныряют продавцы газет и книг, истошно крича:
– Новый роман: “Странный человек”, часть первая!
– Новая книга: “Приключения старца без орденов”!
Подобные книжонки предлагались всюду.
Появилась даже кафана под названием: “У человека-чуда”, на ее огромной вывеске красовался человек без орденов. Народ толпился около этого чудища, и полиции волей-неволей пришлось в интересах общественной нравственности убрать эту соблазнительную картину.
Назавтра я вынужден был сменить гостиницу. Чтобы иметь приличный вид на улице, я должен был нацеплять хотя бы несколько орденов, и только тогда на меня никто не обращал внимания.
Как иностранцу, мне была предоставлена возможность познакомиться с виднейшими личностями и министрами и проникнуть во все государственные тайны.
Вскоре я имел честь увидеть всех министров за работой.
Прежде всего я отправился к министру иностранных дел. Как раз в тот момент, когда я переступил порог приемной, где собралось много желающих попасть к министру, служитель громогласно объявил:
– Господин министр не может никого принять: он прилег немного вздремнуть!
Публика разошлась, и я обратился к служителю со словами:
– Сообщите, пожалуйста, господину министру, что его просит принять иностранец.
Едва услышав слово “иностранец”, служитель вежливо поклонился и скрылся в кабинете министра.
Тотчас распахнулись двустворчатые двери, появился коренастый, полный, небольшого роста человек и, поклонившись мне с довольно глупой улыбкой, пригласил войти.
Министр усадил меня в кресло, сам сел напротив, заложил ногу за ногу, с довольным видом погладил себя по круглому животу и начал разговор:
– Я, сударь, много слышал о вас и очень рад познакомиться с вами… Я, знаете ли, хотел соснуть немного… Что делать?.. Свободного времени так много, что просто не знаешь, куда себя деть.
– Осмелюсь спросить, господин министр, какие у вас отношения с соседними странами?
– Э… да как вам сказать?.. Хорошие, хорошие, во всяком случае… Говоря откровенно, у меня не было случая подумать об этом; но, судя по всему, очень хорошие, очень хорошие… Плохого у нас ничего не случилось, только вот на севере запретили вывоз свиней[1], а на юге нападают ануты[2] из пограничной страны и грабят наши села… Но это ничего… пустяки…
– Жаль, что запретили вывоз свиней. Я слышал, их много в вашей стране? – скромно заметил я.
– Да, слава богу, хватает, но это не суть важно – съедят и здесь этих свиней, дешевле только будут; да и что бы получилось, если бы мы вовсе лишились свиней?! Ведь жили бы без них, – равнодушно ответил он.
В дальнейшей беседе он поведал мне о том, что изучал лесоводство, а теперь с увлечением читает статьи о скотоводстве, что собирается приобрести несколько коров и откармливать телят, так как это очень доходная статья.
– На каком языке вы предпочитаете читать? – спросил я.
– Да на своем, родном. Не люблю я других языков и никогда их не изучал. Ни потребности, ни желания такого у меня не было. Мне это совсем не нужно, особенно на данном посту; а если и возникнет в этом необходимость, так ведь легко затребовать специалиста из любой страны.
– Совершенно верно! – одобрил я его остроумные, оригинальные рассуждения, да и что, собственно, я мог еще сказать?
– Кстати, вы любите форель? – спросил он, немного помолчав.
– Я никогда ее не ел.
– Жаль, это прекрасная рыба. Редкое, изысканное блюдо. Вчера я получил от приятеля несколько штук. Исключительно вкусная вещь…
После того как мы поговорили еще некоторое время о подобных важных вещах, я, извинившись перед господином министром, что своим визитом оторвал его, быть может, от важной государственной работы, попрощался и ушел.
Он любезно проводил меня до дверей.
(Далее)
[1] Намек на сербо-австрийские противоречия. Сербия в то время являлась крупным экспортером свиней, главным образом в Австрию. Австрия, пользуясь монополией главного покупателя, в целях политического давления на Сербию время от времени запрещала ввоз свиней и добивалась тем самым очередной уступки от сербского правительства.
[2] Намек на известные инциденты на сербско-турецкой границе в середине 1901 и начале 1902 года. Доманович высмеивает неспособность властей предпринять решительные меры для защиты государственных границ от арнаутов (турецкое название для албанцев).
Радоје Домановић 