(Попередня частина)

Усе це лише початок добра у нас. Ми справді були добрі й слухняні діти, і, відверто кажучи, з року в рік, з кожним новим поколінням зростали надії, що наша країна скоро матиме таких самих добрих і слухняних громадян, але хто зна, чи настане той блаженний час, коли наші прагнення, точніше, думки й ідеали моєї покійної геніальної дядини, повністю здійсняться в змученій матері Сербії, яку ми так палко й щиро любимо.

Хто зна, чи коли-небудь здійсняться наші бажання і втілиться в життя ця наша ідеальна політична про­грама:

§1.

Ніхто нічого не робить.

§2.

Кожен повнолітній серб дістає початкову плат­ню в розмірі 5000 динарів.

§3.

Через п’ять років кожен серб (або ж сербка, якщо в сім’ї немає чоловіків) дістає право на повну пенсію.

§4.

Пенсія підвищується щороку на 1000 динарів.

§5.

Народна скупщина (а тут уже, як виняток, з патріотичних мотивів зі скупщиною погодиться й сам сенат) повинна прийняти ухвалу, яка важитиме як особлива стаття конституції, про те, щоб овочі, всяка городина, злаки й усі інші культури родили казково щедро, та ще й двічі на рік, а якщо виявиться дефі­цит у державному бюджеті, то й тричі і, зрозуміла річ, навіть більше разів, як фінансовий комітет вважа­тиме за потрібне.

§6.

Всяка худоба, без різниці статі й віку, згідно з законом, схваленим обома палатами, відгодовується добре і розмножується надзвичайно швидко.

§7.

Худоба не може ні в якому разі одержувати платні, за винятком надзвичайних державних потреб.

§8.

Карається кожний, хто думає про державні справи.

§9.

Зрештою, ніхто ні про що не сміє думати без особливого на те дозволу поліції, бо думання шкодить щастю.

§10.

Насамперед поліція не сміє абсолютно нічого думати.

§11.

Хто б хотів задля розваги займатися торгів­лею, той повинен мати дуже великий зиск: на один динар тисячу.

§12.

Жіночі сукні, спідниці, намиста, як і всякий інший одяг та прикраси, сіються й достигають дуже швидко за будь-яких кліматичних умов і на будь-якому грунті щомісяця, в усіх кольорах і за найнові­шою французькою модою. Капелюшки, рукавички та інші дрібні речі можна з успіхом вирощувати у ва­зонах (власне кажучи, все, згідно з законною ухва­лою, вирощується само).

§13.

Діти не народжуються. Якщо ж вони десь зсе­ляються, доглядатимуть і виховуватимуть їх спеці­альні машини. Якщо вітчизні потрібно якомога більше громадян, буде збудовано фабрики дітей.

§14.

Податку ніхто не платить.

§15.

За сплату боргів і податків визначається су­вора покара; це поширюється на всі випадки, крім тих, коли буде встановлено, що злочин учинила розу­мово хвора людина.

§16.

Скасовуються всі непотрібні речі, як-от: тещі, свекрухи, постійні й тимчасові ревізійні комісії, по­точні державні й приватні борги, буряки, квасоля, гре­цька й латинська мови, гнилі огірки, всі відмінки — з прийменниками й без них, жандарми, свиняче пи­тання, розум заразом із логікою.

§17.

Хто об’єднає сербів, того негайно, на знак на­родного визнання й любові, арештувати!

Чудова програма; це мусили б визнати навіть її полі­тичні противники, якби така програма могла мати противників. Та все дарма, нашим благородним праг­ненням ніколи не здійснитися.

Але чого не досягли, чого не здійснили ми, незва­жаючи на всю нашу незмірну працю, те зробили інші, щасливіші за нас.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Зійшов місяць, засвітилися зорі. Порипують вітря­ки, пісні вечорові лунають довкола. Краса неска­занна!

Стара мати плаче сама перед хатою і все молиться богу, а малий Івиця сидить на порозі й бавиться, роз­мотуючи клубки з бабиного кошика.

А Джордже тим часом ішов попереду жандарма, далеко від свого дому.

Задуманий, приголомшений тим незрозумілим ви­падком, він не мав часу насолоджуватися любими його серцю вечоровими піснями.

Ой світи, місяченьку, світи миленькому!

Тільки юний мрійник може осягнути всю гіркоту його дум і почуттів.

Якийсь селянин їхав перед ними з повною гарбою збіжжя. Дзвіночки на волах подзенькували чисто, в такт волячій ході, а селянин співав уголос:

Нічка темна, темна, ще й похмура,
Моє серце облягла зажура!

Джордже ще ніколи так виразно й так близько, як зараз, не сприймав тієї пісні, що її викресав біль з грудей народних.

Наступного ранку, після того, як з ласки поліцей­ських провів ніч під наглядом у корчмі, невиспаний, зморений невеселими думками, Джордже стояв перед паном начальником поліції.

Начальник запитує, а писарчук пише.

— Як звешся?

— Джордже Андрич.

— Чим займаєшся?

— Студент.

Ця обставина в очах начальника, безперечно, тіль­ки збільшує його провину.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Чи притягався до відповідальності?

— Був залишений без обіду в першому класі гім­назії.

— За що?

— Одного учня назвав швайкою!

Начальник задумався на мить, подивився в книжки й пробурмотів сам до себе:

— Отже, за образу честі!.. Хто накладав покарання?

— Староста класу.

— А до судової відповідальності притягався?

— Як міг притягатися до судової відповідальнос­ті, коли я ще студент?

Начальник знову замовк, думав, думав, нарешті буркнув:

— Тут ідеться про державний злочин.

І перш ніж далі провадити допит, він відкашляв­ся, скурив цигарку й випив склянку води — готувався до серйозної розмови.

— Що ви читали вчора?

—  «Демона»

— Записуй! — кинув начальник писарчукові. — Чи ще комусь читали?

— Ні, але радив би прочитати кожному, бо це чу­дова річ.

— Подумайте добре, що кажете, адже ви відповіда­єте представникові влади. Ви вважаєте, що це чудова річ?

— Надзвичайна!

— І ви смієте таке стверджувати?! Пиши: читав, ще й усупереч державним законам називає чудовим те, що заборонено.

— Бога ради, пане, хіба це злочин — сказати, що «Демон» Лєрмонтова — чудова річ, і хіба таке зако­ном заборонено?

— Ти мені не викручуйся! Хто тебе про Лєрмонто­ва питає? Гляди, щоб гірше не було, бо жарти зі мною погані!

— Я кажу про те, що ви мене питаєте!

— Про що?!

— Та ж про «Демона», кажу, це гарна річ.

— Ну?!

— Я й кажу, що Лєрмонтов — геніальний і відомий поет.

— Ти не забивай мені баки, а ліпше скажи, що тобі в цій книжці подобається — ось що я хочу зна­ти, зрозумів? — крикнув начальник і затупав ногами, аж усе затряслося.

Джордже був здивований, але мусив щось відпові­сти, то й почав декламувати перші-ліпші рядки:

Клянусь я днем, коли повстанув
Цей світ, розкинутий кругом,
Клянусь огнем його останнім
І правди вічним торжеством.

— Досить! Не роби з мене дурня й не городи казнащо! — гримнув начальник, люто грюкнувши кулаком по столу.

— Ви ж самі запитуєте!

— Я знаю, про що запитую, а ти відповідай, поки не дізнався, що я вмію.

Писарчук колупається в зубах і вибалушеними очи­ма дивиться то на свого начальника, то на студента, не в силі збагнути, про що вони торочать.

— Я вас запевняю, що це «Демон»! —каже Джор­дже, вже обливаючись потом.

Начальник, подумавши, знову питає:

— Отже, це вірші?!

— Так, Лєрмонтов — поет!

— Ти знову викручуєшся!

— Та це ж він написав!

— Хто?

— Лєрмонтов.

Начальник подзеленькав дзвоником і наказав пошу­кати Лєрмонтова в «Поліцейському віснику».

— А переклав Змай!

— Що переклав?

— Та цю ж книжку!

— А хто такий Лєрмонтов?

— Він росіянин.

— Так він росіянин?! — перепитав начальник і ви­тріщив очі, не знаючи, що далі казати.

Повернувся писарчук і доповів, що в «Поліцейсько­му віснику» Лєрмонтова немає.

Начальник поліції тільки після довгого пояснення зрозумів, що поетів не друкують у «Поліцейському віснику» і що книжка ця дозволена та для всіх до­ступна. Але наказав принести з бібліотеки якусь збір­ку Змаєвих поезій, щоб переконатися, що це таки правда. Нарешті зм’як і заговорив люб’язнішим то­ном:

— Гаразд, гаразд, пане, ми розберемося; а цю росій­ську книжку про всяк випадок, знаєте, залиште, я перегляну її. Робота в нас, як бачите, нелегка. Ми псуємо стосунки з людьми, але робимо це з обов’язку. А люди не розуміють, думають, що то я так хочу!

— Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, вітайте своїх, ми вас трохи пому­чили!

Це, може, сталося десь, колись, у якійсь дивній кра­їні, а може, й зовсім не було цього на нашій землі, якщо випадково на Місяці є люди. Одне безпереч­не — мій сон. Приємно мені снити, і я не бажаю роз­чаровуватися, як Джордже. Він тепер уже трохи по-іншому думає, а не тільки марить поезією.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Один мудрий начальник поліції накинув оком на поросят у старости однієї з громад ввіреного йому по­віту. У божих заповідях ніде не сказано: «Не пожадай поросяти ближнього твого».

Якось, коли той староста був у повітовому місті на базарі, начальник поліції й каже йому:

— Я чув, ніби в тебе є гарні поросята.

— Маю кілька, але такі собі. Як для нас, селян, то ще можуть бути, а для панства треба ліпших!

— Не хитруй, чоловіче, гарні вони, я бачив. Хоч зараз на сковороду й у піч. Я гадаю, порядок ти знаєш.

— Я повинен принести вам порося! — здогадався староста.

— Авжеж, повинен!

Наступної суботи селянин і справді приніс порося. Але хитрий начальник поліції ще раніше наказав жінці, щоб, коли принесуть порося, вона нізащо не брала його, і виклав їй свій план.

— Приніс, га?

— Приніс, пане, і знаєте: кругленьке, мов яблучко.

— Спасибі тобі. Віднеси його, будь ласка, мені до­дому, віддай жінці, а потім приходь до мене в канце­лярію, вип’ємо по чашці кави.

Староста відніс порося й покликав господиню.

— Ось приніс порося, а пан начальник звелів, щоб я його вам віддав! — сказав селянин.

— Яке порося? Ще цього бракувало! Потрібне воно мені, щоб гидило, кувікало та смерділо тут. Неси його куди знаєш!

— Але ж воно гарне, пані!

— І слухати не хочу про порося, не потрібне мені те паскудство в хаті. Занеси його панові начальни­кові, нехай робить з ним що хоче.

Селянин почав просити, але ніщо не допомагало, пані начальникова не хотіла й слухати його. Що мав робити? Закинув мішок з поросям на спину та й до начальника.

— Що таке? — ніби здивувався начальник поліції, знову побачивши старосту з поросям. — Чому не від­ніс його мені додому?

— Та носив, але пані не хоче брати!

— Ох, отак-то воно з жінками — мука, та й годі! — сказав начальник і, мовби задумавшись хвилину, до­дав: — Коли таке сталося, то що я можу?! Але знаєш що?.. Мені зараз нема знадоби його колоти, а дітися з ним ніде, то ти забери його додому і ще підгодуй трохи. А що витратишся для мого поросяти, то я тобі все поверну.

— Байдуже, якось уже буде, та й що воно там з’їсть? Дрібниці, невже будемо ще й з тим рахува­тися?

— Гаразд, отже, неси його додому й доглядай, поки воно мені не знадобиться.

Так і було зроблено. Селянин відніс додому началь­никове порося.

Минув який час, і селянин запитує начальника:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Потримай ще, мені його поки що не треба.

Минув місяць, другий, минуло півроку, а селянин час від часу все запитує:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Та хай трохи пізніше. Тільки ж ти його добре годуй, потім підрахуємо, скільки коштуватиме корм.

Минуло більше року. Знову селянин навідався до начальника поліції:

— А знаєте, пане начальнику, те ваше порося вже стало свинею. Вгодоване, ледве ходить. Я мушу до­правити його вам, бо далі годувати не варто.

— Ох, чоловіче, я ж і забув про те моє порося. Якби ж ти був нагадав мені про нього бодай кілька днів тому, а то я купив свиню, заколов її і смальцю вже натопив! — бідкався начальник.

— То що ж будемо робити?

Начальник ніби подумав трохи, а тоді й каже:

— Скільки заважить те моє порося?

— Ми якось ото із сусідом прикидали: кілограмів двісті.

— Ого! — промовив начальник.

— Вгодувалося, нівроку.

— А скільки можна взяти за нього на базарі? — за­питав начальник.

— Та так — не менше п’ятнадцяти десяток, не тор­гуючись, а можна й більше.

— То знаєш, як ми зробимо?

— Як скажете, люди ж ми!

— Кажеш, воно варте п’ятнадцяти десяток?

— Варте.

— Гаразд, дай мені зараз десять десяток, а ти його продай і забери собі ті п’ять десяток, що залишаю­ться, за догляд. Воно не з’їло й на чотири, але ж тру­дився ти коло нього, то остачу забери собі.

Що робити старості? Не хочеться йому позбутися свого старостування. Нічого не вдієш, і він відраху­вав десять десяток, віддав їх начальникові, підняв ка­пелюха й промовив:

— Красно дякую, пане!

— Нема за що. А ту остачу, як я тобі казав, забери собі й купи щось господині та дітям, вони ж труди­лися теж.

— Аякже, трудилися, вони в мене без діла не си­дять.

— Так ось, купи їм, що знаєш, і скажи: це вам від пана начальника за те, що ви доглядали його порося!

— Красно дякую, пане!

Справді, рідкісна мудрість!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Сидір Сакидон)

(Попередня частина)

Наступного дня я відвідав міністра поліції.

Перед міністерством я побачив багато озброєних мо­лодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго консти­туційній країні.

Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.

Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.

Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло тро­хи порозмовляти з цим різноманітним людом.

Найперше я завів розмову з одним елегантним чоло­віком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.

— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, ді­станете посаду негайно? — запитав я.

Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі за­йняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.

— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запи­тав він мене.

— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.

— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.

— А хіба цього не можна казати?

— Можна, тільки це мені зашкодило б.

— Як то зашкодило? Чому?

— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.

Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.

Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.

Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запа­м’яталося, що він кілька років тому мав готель у яко­мусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.

— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.

— І ви знов постраждали?

— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на по­чатку підтримував нашу газету грішми, але на голо­сування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надрива­тися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра про­сити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.

— Але ж обирає сам народ?

— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.

Отак наговорившись з публікою, я звернувся вреш­ті до служника:

— Я хочу побачитися з паном міністром.

Похмурий служник глянув на мене зверхньо й від­рубав:

— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.

— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — про­мовив я чемно, вклоняючись йому.

Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.

Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропо­нував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.

Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суво­рими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.

— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.

Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:

— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.

— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм комплі­ментом.

— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування від­булося стільки свят та парадів! — сказав я.

— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:

«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».

— Чудово, але як, пане міністре, це можна здій­снити?

— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набун­дючившись.

— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтере­сам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я до­відався від пана прем’єр-міністра, що на півночі забо­ронено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, за­знає великих збитків.

— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть чис­ленні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.

— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник за­вдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищив­ши всі незгоди та злидні.

— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції сек­ретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.

— А коли через кілька днів дозволять вивозити сви­ней, що тоді? — поцікавився я.

— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потур­буватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’я­вився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.

— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здиво­ваний відповіддю міністра.

— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати ба­жання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допома­гаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кож­ного представника влади виконувались якнайретель­ніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо до­тримуватись його наказу.

— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?

— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені ар­куш паперу.

Там було написано:

«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвер­дженим правилам, які вироблено комісією мовознав­ців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимов­ляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи гра­матичну форму слова насмілиться свавільно зміню­вати, незважаючи на недвозначні вказівки…»

— Невже за це карають? — вражено запитав я.

— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.

Міністр трохи помовчав і повів далі:

— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вжи­ває слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних по­глядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.

Я спробував думати, прикидати, але нічого путя­щого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірко­вував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно сил­куючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще диво­вижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважа­тися навіть безглуздим.

— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміх­нувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.

— Даруйте, але ніяк не можу.

— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корис­ний для держави. По-перше, покарання за такі про­вини стягується грішми, і держава з цього має не­абиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спе­ціальний фонд, з якого видають нагороди прихильни­кам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк до­помогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.

— Але ж ви кажете, пане міністре, що за консти­туцією народові гарантовано всі свободи?

— Саме так. Народ має всі свободи, проте не кори­стується ними. Правду кажучи, в нас є нові демокра­тичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.

— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зва­жився я запитати.

— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми при­йняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної краї­ни, — додав він на закінчення.

— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.

Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Біля самого берега, трохи далі від того місця, де пристав човен, примітив я велику й незграбну мар­мурову піраміду, а на ній вдкарбувані золотом слова.

Я з цікавістю підійшов ближче, сподіваючись, що, може, тут прочитаю імена легендарних героїв, про яких розповідав мені батько. Але гірко розчарувався.

На мармурі було вирізьблено:

«Звідси на північ простягається земля славетного та щасливого народу, якому всемогутній бог подару­вав велике та рідкісне щастя, надавши його мові, ціл­ком за правилами граматики, тієї особливості, що літера «к» перед «і» завжди переходить у «ц» во славу країни й народу».

Я прочитав раз, потім удруге, та ніяк не міг отями­тися від подиву — що це має означати. А найбільше вразило мене, що слова було написано моєю рідною мовою.

Справді, тією мовою говорили і мій батько, і наші предки, і я, але це не та країна; він мені розповідав про зовсім іншу. Однак можна ж припустити, що є два народи одного походження, які мають однакову мову, але не знають один про одного.

Мало-помалу я перестав дивуватися, ба навіть за­пишався, що й моя мова така сама і з такою ж чудо­вою особливістю.

Я проминув мури й пішов вулицею, що вела до міста, маючи на думці відпочити після довгої ман­дрівки десь у готелі, а потім знайти роботу, щоб трохи заробити грошей і мати змогу мандрувати далі та шу­кати батьківщини.

Не ступив я й кількох кроків, як довкола мене, наче біля якогось чудовиська, звідусіль почали збиратися цікаві. Старе і мале, чоловіки й жінки — усі товпля­ться, лізуть, штовхаються, щоб мене краще побачити. Нарешті зібралося стільки люду, що геть заступили дорогу й зупинили всякий рух.

Усі дивилися на мене з подивом, але й мене цей не­знайомий народ здивував не менше. На кого не глянь — усі обвішані орденами та стрічками. Рідко який бідо­лаха мав одну або дві нагороди: кожен був ними так обцяцькований, що і вбрання не видно. Декотрі мали їх стільки, що не могли на собі носити, то возили за собою у візочках. Було там повно орденів за різні заслуги, зірок, стрічок та всіляких інших відзнак. Я ледве пробирався крізь оцей тлум славетних людей, що оточували мене й штовхалися, аби тільки ближче до мене дістатися. Доходило навіть до сварки, було чути й дорікання тим, хто надто довго затримувався біля мене.

— Ну ж бо, надивилися, то дайте й нам поглянути.

Дехто підходив до мене якнайближче й одразу ж за­водив розмову, боячись, щоб його не відтиснули.

Мені вже почали набридати одні й ті самі здиво­вані питання.

— А звідкіль ти? Невже не маєш жодного ордена?..

— Не маю.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— І жодного ордена?

— Жодного.

Почулися голоси з натовпу, як буває на базарі, коли показують якісь дивовижі:

— Чуєте, люди, чоловікові шістдесят років, а в ньо­го — жодного ордена.

Штовханина, крик, галас усе сильнішали. З усіх ву­лиць сунули городяни, кожен намагався продертися крізь натовп, щоб мене побачити. Нарешті дійшло до бійки, і мусила втрутитися поліція, щоб навести поря­док.

А я, перш ніж зчинилася колотнеча, квапливо роз­питував людей, за які заслуги їх нагороджено.

Один мені сказав, що міністр відзначив його за над­звичайні заслуги й самопожертви перед вітчизною, бо за цілий рік, коли він розпоряджався державними грішми, в нього при ревізії було виявлено лише дві тисячі динарів пестачі. А він же міг, як казали, все загарбати, але знатність та любов до вітчизни не дозволили йому цього вчинити.

Другий був нагороджений за те, що цілий місяць охороняв якісь державні склади, і жоден з них не згорів.

Той дістав нагороду, бо перший помітив і відзна­чив, що слово «книга» дивно починається на «к», а за­кінчується на «а».

Одна куховарка була нагороджена за те, що п’ять років прослужила в багатому домі і вкрала всього кілька срібних та золотих речей.

Ще хтось був нагороджений тому, що після великої розтрати не застрелився за тодішньою дурною модою, а зухвало вигукнув на суді:

— Я свої переконання та ідеї втілив у життя. Отакі вони, мої погляди на світ, тепер судіть мене. Ось я! — і, вдаривши себе кулаком у груди, ступив крок напе­ред.

Цей, гадаю, дістав орден за громадянську мужність. (Та й за діло!)

Один стариган отримав орден за те, що геть зістарівся, але не вмер.

Інший знову нагороджений, бо розбагатів за непов­них півроку, постачаючи державі пріле зерно та силу іншого непотребу.

Один багатий спадкоємець був відзначений тому, що не розтринькав батькової спадщини й пожертвував на благодійні справи п’ять динарів.

Але хіба можна все запам’ятати? Мені затямилося лише, за що їх було по разу нагороджено, а нагород тих вони мали безліч.

Отож, коли дійшло до колотнечі, поліцейські взялися розганяти юрбу, а їхній начальник, мабуть старшина, наказав пригнати закритий фіакр. Мене вштовхнули до фіакра_; навколо якого стояли озброєні поліцейські й відганяли натовп. Старшина сів поряд зі мною, і ми кудись поїхали, а за нами звідусіль посунув люд.

Фіакр зупинився перед великим приземистим і за­недбаним будинком.

— Де ми? — запитав я старшину (мені здалося, що цей чоловік не хто інший, як старшина, адже саме за його наказом пригнали фіакр).

— Тут наша поліція.

Вийшовши з фіакра, я побачив, як двоє чоловіків чубилися перед самими ворітьми поліції. Коло них стояли жандарми і дивилися на ту бійку. Навіть сам шеф поліції задоволено спостерігав за ними.

— Чого вони б’ються? — спитав я.

— Таке розпорядження, щоб усі скандали верши­лися тут, на очах поліції, бо хіба ж личить шефові та іншим чиновникам ходити по всяких закутках, щоб таке бачити? А так нам і легше, й зручніше. Заведу­ться двоє і, як захочуть битися, то приходять сюди. А тих, що бешкетують на вулиці в неналежному місці, мусимо карати.

Пан шеф, огрядний чоловік із сивими вусами, чисто поголений, з подвійним підборіддям, як побачив мене, то мало не зомлів.

— А звідкіля ти, чоловіче? — промовив він, трохи отямившись від здивування й розвівши руки, та став мене розглядати з усіх боків.

Старшина сказав йому щось пошепки, мабуть, допо­вів, що скоїлося. Шеф насупився й різко запитав:

— Звідки ти?

Я почав йому докладно розповідати, хто я, звідки й куди йду, поки він не став нервуватися, а потім крикнув:

— Гаразд, гаразд, облиш свої вигадки при собі, а скажи мені краще, як ти посмів так ось вийти на вулицю серед білого дня?

Я уважно оглянув себе, чи нема чогось на мені не­звичайного, але нічого не помітив. Таким я пройшов через увесь світ, і ніхто не чіпав мене.

— Заціпило, чи що? — гарикнув шеф за поліцей­ським звичаєм, і я побачив, як він аж тремтить від люті.— Я тебе до в’язниці кину за те, що ти наробив стільки бешкету в неналежному місці й збентежив усе місто своєю глупотою.

— Нічого не розумію, пане начальнику, чим саме я міг так нашкодити? — сказав я з острахом.

— Зістарівся, а не знаєш того, що й малі діти зна­ють… Питаю тебе ще раз, як ти посмів у такому ось вигляді вийти на вулицю і викликати стовпище, та ще й у неналежному місці?

— Я ж нічого не зробив.

— Дурний ти, хоч і старий… Нічого не зробив. А де ж твої відзнаки?

— У мене їх нема.

— Брешеш, старий собако.

— Нема, їй-богу, нема.

— Жодної?

— Жодної.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— За стільки років не мати жодного ордена? Та де ж ти жив? На місяці, чи що?

— Жодного не маю, щоб я світу не бачив, — став я клястися.

Шеф від здивування роззявив рота, витріщив очі, оглянув мене з голови до п’ят, не в силі промовити й слова. Коли ж трохи оговтався, дав розпорядження мерщій принести з десяток орденів.

Із сусідньої кімнати одразу ж принесли цілий обе­ремок різних орденів, зірок, стрічок та медалей.

За наказом шефа мені нашвидкуруч вибрали дві-три зірки і одну стрічку, три-чотири ордени повісили на шию, кілька пришпилили на пальто, а, крім того, додали ще пару десятків різних медалей та значків.

— Отак-то, шановний, — вигукнув шеф поліції, задо­волений собою, що вигадав спосіб уникнути дальших непорозумінь.— Отак-то, — додав знову.— Тепер ти хоч трохи схожий на звичайну людину, а то наробив мені бешкету, з’явився, ніби примара… А ти, мабуть, і не знав, що сьогодні до того ж і свято? — запитав він раптом.

— Ні.

— Дивно, — сказав він трохи ображено, помовчав і знову почав:

— П’ять років тому в цей день народився мій кінь, на якому я звичайно їжджу, і сьогодні зранку я при­ймав поздоровлення від найславетніших громадян; увечері мого коня проведуть із смолоскипами по ву­лицях, а потім будуть танці в першорядному ресто­рані, куди буде запрошено тільки найповажніших гро­мадян.

Тепер і я ледве встояв на ногах від здивування, але щоб він цього не помітив, я підбадьорився й почав його вітати такими словами:

— Пробачте, я не знав про ваше свято й дуже шко­дую, що не зміг вас привітати у визначений час, тому дозвольте поздоровити вас зараз.

Він подякував мені від щирого серця за ті почуття, якими я пройнявся до його вірного коня, й розпоря­дився, щоб принесли частунок.

Мене пригостили вином та пирогами, після чого я попрощався з шефом і, розцяцькований зірками та орденами, пішов до готелю у супроводі одного поліцей­ського, якому наказали відпровадити мене туди. Тепер я мав змогу йти вулицею без галасу й тиску з боку натовпу, що могло б трапитися, коли б я йшов без відзнак.

Поліцейський допровадив мене до готелю, що звався «У нашій милій змученій вітчизні». Хазяїн готелю дав мені кімнату, і я ледве дочекався хвилини, щоб зали­шитися на самоті та отямитись від отих дивовижних вражень, які в цій країні відразу навалилися на мене.

(Наступна частина)