Мертве море (4/5)
Наступного дня начальник послав шифроване донесення урядові про вчорашні політичні збори. У донесенні писалося:
«У моєму окрузі з’явилася сильна політична течія противників теперішньої влади. Рух набуває дедалі більшого розмаху, і я боюся, що він може загрожувати існуванню нинішньої династії. Я вжив усіх заходів, які тільки міг, і використав усі засоби, які в моєму розпорядженні, щоб покласти край цьому лихові; але оскільки згаданий опозиційний, насправді, революційний рух вибухнув зненацька, як повінь, то стримати його було неможливо, і ось учора пополудні революціонери у великій кількості силоміць затіяли збори. З їхніх різких і зухвалих промов я зрозумів, що вони анархісти і потай готують бунт і переворот у країні. Мені ледве вдалося розігнати це зборище, яке являло собою велику небезпеку. Один з-поміж них навіть погрожував, що вони повалять монархію і запровадять республіканську систему правління.
У додатку вірнопіддано посилаю панові міністру список найнебезпечніших осіб (тут був названий як верховода той дивак, що п’є каву з молоком, а також трійка, яка голосувала за чорну каву) і прошу вказівок щодо моїх дальших дій у цей важливий і вирішальний для нашої країни час».
Начальника за великі заслуги перед країною й урядом негайно було нагороджено і підвищено у званні. Опозиціонери дружно привітали його з нагородою, і на цьому все скінчилося.
Після зборів я запитав одного:
— Хіба у вас немає людей, які займаються політикою?
— Було таке.
— Ну і як?..
— А нічого… Дурниці!
— Що дурниці?
— Облиш це, прошу тебе; кому вона потрібна, та політика?! Тут один починав!
— І що ж він учинив?
— Дурний чоловік! Що він може вчинити?! Знаємо його всі: і хто він, і звідки, і чий син, і що снідає, і чим обідає. Батько його був майстер, але голота голотою, а він пішов до школи, товкся десь по світу, повернувся назад і почав мене вчити: треба так, треба сяк, і державний лад, мовляв, і закони, і конституція, і громадянські права, і свобода зборів, і вибори… Ненормальний, от і базікав казна-що!
— І що ж ти йому відповів?
— Нічого! Що такому скажеш? Дивлюся на нього й сміюсь. Знаю його; хліба вдосталь не наїдається, знаю і батька його, і всю родину. І щоб він ото мені пояснював, що таке конституція та свобода?
— Може, чоловік і справді розбирається в цьому?! — кажу я.
— Облиш, прошу тебе, принаймні я вже знаю, який він телепень.
— Що ж він зробив такого?
— Що зробив?! Читає якісь книжки, бігає з місця на місце, агітує, здибав кількох таких, як сам, влаштовували якісь збори. Його заарештовують, карають, висилають. Кажу я йому якось: «Чого ти все бігаєш та кричиш, візьмися краще за якесь діло. Ти ж бачиш, що ти дурний?!»
— А інші люди, що йому кажуть?
— За животи хапаються зо сміху. Тільки-но він вийшов із в’язниці, як почалися веселощі. «Бачив конституцію?» — питає його хто-небудь, а вся вулиця в сміх. Ніколи ще ми так не реготали. Часом аж качалися зо сміху. І сьогодні його називають не інакше як Тома Конституція! — каже мені мій співбесідник і сміється так, що сльози виступають йому на очі.
— І що з ним сталося?
— Пропав бідолаха. Не має нічого, і до державної служби йому тепер зась… Йолоп! Його шкільні товариші які гарні посади мають, а він що? Ніхто йому не винен. Щоправда, кажуть, ніби він з них усіх був найкраще підготовлений і найрозумніший, але фантазер. Нема гіршого, коли людині якась дурниця зайде в голову. А він — захотів виправляти щось. Цілому світові добре, тільки йому, бачте, подавай чогось особливого, ніби ми його не знаємо. Голота!..
— Що він тепер робить?
— Чоловіче, зараз взявся за розум, але пізно! Ми його вилікували від дурощів, бо самі власті не впоралися б — міцний був горішок. А ми стали кепкувати з нього, та ще, чортяки, прозвали його Конституцією. Так один день, другий — люди глузували з нього, де тільки зустрічали, де бачили. Він боровся, боровся, та й став здаватися… Жаль мені його, сердеги! Непоганий він!.. Тепер поміркований, серйозний чоловік, не залітає за хмари, як раніше. Замкнувся в собі, навіть мало з ким дружить. Живе вбого, але йому багато хто допомагає. Нам жаль його, та сам винен…
— Як тепер люди ставляться до нього?
— Чудово!.. Не насміхаються, люблять, та й жаліємо його, сердешного!
Мені сподобалася ця країнка й захотілося якнайдовше пожити в ній. Я познайомився з багатьма її мешканцями — які ж чудові люди! Спокійні, тихі, покірні, як голуби. їдять, п’ють, дрімають, якусь роботу поволі роблять. Одне слово — щасливі люди. Ніщо не порушує глибокого спокою, піхто не псує гармонії, ніякий вітерець не сколихне дрімотної, нерухомої поверхні застояної позеленілої калюжі, якщо таке порівняння пасує суспільству цієї справді щасливої країнки.
З Сербії я приніс туди жменьку думок і дещицю пошарпаних ідеалів, що їх успадкував од старших; але й той дріб’язок загубився в цій країнці, і я, мов загіпнотизований, поринув у солодку дрімоту, яка мені почала подобатись. Отоді я побачив, що й ми, серби, в недалекому майбутньому зможемо стати таким самим щасливим народом, адже цьому сприяють нам і наші умови.
Так минав час — спокійно й непомітно, доки одного дня не порушилася рівновага суспільної гармонії.
Якийсь молодий чоловік опублікував збірку своїх поезій.
Вірші були гарні, сповнені глибоких, щирих почуттів, пройняті ідеалами.
Уся громадськість зустріла книжку з обуренням. Ніхто її не читав і читати не хотів; кожен, хто брав її в руки, одразу кисло кривився, перегортав кілька сторінок, мацав їх, ніби визначав якість паперу, відкидав книжку від себе, мов якусь найогиднішу річ, відвертав зневажливо голову й жовчно промовляв:
— Вірші?! Дурниці!..
— Хто зна, може, там і є щось гарне, — зауважував часом хтось із присутніх.
Тоді перший хрестився, зручніше вмощувався в кріслі, з виразом співчуття на обличчі міряв поглядом співбесідника і, покивавши головою, казав таке:
— Ти дурніший, аніж той віршомаз! — й кінчиками пальців відсував книжку ще далі від себе з таким виразом, наче доторкався до чогось нечистого, бридкого, а потім додавав:— Таке патякаєш, а книжку ти читав?
— Ні, не читав.
— Отож-бо й воно!
— Я ж не стверджую, що книжка цікава, тільки висловлюю припущення: може, в ній і є щось гарне!.. До речі, а ти читав її?
— Я?! — питав перший невдоволено, немов був ображений тим запитанням.
— Ти!
— Я?— перепитував той уже сердито.
— Ти, зрозуміла річ; кого ж іще я про це можу запитувати?
Перший хрестився, стенав плечима й розводив руками, мовби хотів сказати: «Господи милосердний, зглянься на нас, чого він причепився до мене!» Але вголос не казав нічого, тільки здивовано дивився на свого співрозмовника.
— Чого хрестишся? Я питаю, читав ти цю книжку віршів чи ні? І взагалі, що тут дивного?
Перший знову хрестився, а згодом додавав:
— А тепер я питаю, чи в тебе всі клепки на місці?
— Якась нісенітниця. Не розумію тебе.
— І я тебе також.
— Що тут розуміти й чого дивуватися?.. Я питаю, читав ти книжку чи не читав?
— А я питаю, чи в тебе всі клепки на місці? — знову перший за своє, потім брав книжку, роздратовано ударяв нею по столі й вигукував: — Щоб я оцю дурницю читав? Хіба що з глузду з’їду, а поки при своєму розумі, я такого читати не буду… — Потім додавав тихіше: — А ти знаєш того, хто написав ці вірші?
— Не знаю.
— Пхе!.. Тому так і говориш! — казав перший і махав рукою, ще кисліше скривившись, ніби хотів тим показати, яка це нікчемна особа.
— Ти його знаєш?
— Знаю! — промовляв перший знехотя й корчив таку гримасу, ніби казав: «Краще б довіку не знати його», — хоча насправді з тим чоловіком до вчорашнього дня, поки не з’явилися його вірші, був добрим приятелем і в товаристві ніколи нічого поганого про нього не казав.
Інші вели таку розмову, хоча, звісно, теж не читали книжки:
— Яка ганьба!.. Вірші?.. Ніби я не знаю, який він бевзь! — казав один.
— І як йому не соромно?! — додавав другий.
— Бог спочатку в людини розум забирає, потім вона сама собі шкоду робить… Такі… ну — які там вірші? Я завтра написав би набагато кращі, але не хочу ганьбити себе, як це дозволяє собі дехто.
Змінилося й ставлення до молодого поета.
Йде ото вулицею, а люди один одного штовхають та переморгуються.
— Добрий день! — озивається він.
— Добрий день, поете! — відповідає хтось ущипливо, дивлячись на нього спідлоба.
— Здоров, здоров! — докидає другий з насмішкою.
— Добрий день! — буркає третій, зневажливо скривившись.
Але, на жаль, цими розмовами, які точилися однаково всюди, справа не скінчилася.
Громадська думка цілим фронтом рушила проти молодого поета. Навіть те, за що його раніше хвалили, тепер почали гудити, а дрібні вади, які йому досі прощали, як і всякому іншому, тепер переросли в жахливі пороки. Раптом виявили, що він негідник, п’яниця, картяр, безхарактерна людина, шпигун і, крім того, ще й дурень.
— Я й не підозрював, що він такий пришелепкуватий! — каже один.
— А я, правду кажучи, завжди помічав, що в нього не всі вдома.
— І я, але не припускав, що аж настільки.
— Е, тепер він уже зовсім…
Де він з’являвся, там глумилися з пього, а якщо він робив щось, то кожен, хто міг перешкодити, вважав своїм обов’язком скористатися з цього, бо місця собі не знаходив, коли його бачив: «Чого ти пишаєшся!.. Подумаєш — вірші! Ми вміємо ще й не таке!»
Та найгірше було те, що вірші він присвятив своїй нареченій, гадаючи цим потішити її; натомість завдав болю сердешній дівчині, бо громадська думка не обминула й її.
Батько дівчини був сам не свій з досади, що в цю, на його думку, дурну справу вплутане ім’я його дочки, і він написав молодому поетові такого листа:
«Пане!
Цю свою дурну, безглузду й паскудну писанину, з якої люди сміються на вулиці, Ви краще присвятили б своєму батькові, це йому пасувало б, адже й так він нікчема, як і Ви, але не треба було до Ваших дурниць приторочувати добре ім’я моєї дочки. Досі ніхто на мій дім пальцем не показав, і я не хочу, щоб ім’я моєї дочки ганьбили хтозна-чиї язики й щоб воно стояло на Вашій пришелепуватій книжці. Від сьогоднішнього дня я забороняю Вам переступати поріг мого дому, бо за моє довір’я і добре ставлення до Вас Ви поглумилися з мене, вкрили мій дім ганьбою. Зрештою, я вимагаю, щоб Ви в п’ятиденний строк компенсували шкоду, завдану мені, інакше я Вас відлупцюю, як кота, посеред вулиці чи там, де попадетеся мені на очі».
Через ту присвяту молодий поет мав багато неприємностей; а оскільки він був чиновником, то його начальник написав панові міністру доповідну такого змісту (ім’я і прізвище я забув, тому скористаюсь узвичаєним Н. Н.):
«Чиновник довіреного мені відомства, в цілому добрий і сумлінний працівник, останнім часом настільки скомпрометував себе збіркою своїх нібито віршів, що ради престижу державної установи названий не може далі залишатись у відомстві, бо він займається несерйозними справами, які не личать навіть дрібному торговцеві, а тим паче державному чиновникові. Тому прошу пана міністра звільнити названого скомпрометованого чиновника а державної служби або хоча б перевести в інше місце, доки він не виправиться».
Міністр перевів поета в інше місце.
Але, на жаль, країнка то мала, а лиха слава розходиться далеко! На новому місці його зустріли ще гірше, і міністрові не лишалося нічого іншого, як для заспокоєння громадської думки та в інтересах репутації державної служби чудовисько, що пише вірші, з державної роботи звільнити.
Громадська думка торжествувала, а молодий поет не виступив більше з жодним віршем. Він десь пропав, і ніхто нічого не міг довідатися про нього.
— Шкода, молода людина! — казали.
— Та й непоганий був чоловік.
— Аякже, але нечистий поплутав робити те, чого ніхто не робить.
— Жаль мені його, грішного!
— А що вдієш? Ніхто йому не винен!
І швидко повернулася в суспільство гармонія, на якийсь час розладнана, вляглися брижі, що були замерехтіли на спокійній, непорушній поверхні застояної води, і задоволене суспільство знову спокійно поринуло в солодку дрімоту.
Мертве море (3/5)
Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вигадав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене анітрохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.
Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися досить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його назвали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер критики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправдиво, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть індивіди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.
Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.
Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.
«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — подумав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од політичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що навіть нема з ким чесно посваритися.
Я здивувався. Політичними зборами керував представник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.
Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Багато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й голосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допомогти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим поглядом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.
— Чиї це збори? — питаю одного.
— А хто його зна! — відповідає той байдуже.
— Очевидно, не опозиції?
— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.
— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.
— Влада!
— Та невже уряд сам проти себе виступає?
— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збентежений таким запитанням.
— Може, ці збори проти народу? — питаю.
— Може! — відповідає той так само.
— А що ти думаєш?
Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів сказати: «А мені байдуже!»
Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї безглуздої, марної спроби.
Раптом почув я грізний голос:
— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опозиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного підтримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.
«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різних небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спокійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.
— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом призначить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то округу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну газету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вірних людей.
Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані найменшої зміни від його слів. Не дивуються, не протестують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.
— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.
Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, байдужі.
Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й почав перекличку.
— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши перекличку.
Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.
— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Тепер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як противників теперішнього режиму, якомога різкіше нападати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.
Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:
— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.
— Ну-ну, розповідай.
Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й почав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точнісінько, як ми відповідали в початковій школі й переказували повчальні оповідання:
— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний громадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти добрий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно грошей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й веселий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний громадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і покірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.
— Дуже добре! — сказав начальник.
— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це оповідання! — вихопився інший громадянин.
— Гаразд! Кажи!
— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю родиною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.
— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?
— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.
— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?
— Так, є.
— Назвіть.
— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й поснідати.
— А далі?
— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспавшись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, повертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.
Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і принципів.
Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.
Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих дебатів. Уже ніхто не дрімав.
Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник оголосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?
Одні хочуть вино і содову воду.
— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!
— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.
— А я з принципу не п’ю вина.
Так було зачеплено принципи й переконання, і розгорнулися бурхливі дебати.
Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна меншість), але один з-поміж них дістав годинника, подивився на циферблат і сказав:
— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої години пополудні, а пізніше — ні за що в світі.
Після докладного обговорення, яке тривало весь післяобідній час, почалося голосування.
Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мирно, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?
Голосування відбувалося з дотриманням усіх процедур.
Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:
— Переважна більшість висловилася за вино і содову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо висловилася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один голос подано за каву з молоком.
Той, що голосував за каву з молоком, я забув сказати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Пізніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.
Начальник, помовчавши трохи, додав:
— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.
Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з молоком).
— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.
Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про переконання, всі доводять, що наслідки голосування випадкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так сталося.
Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.
Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додому.
Скасування пристрастей
Ми, серби, хвалити милосердного бога, впоралися з усіма своїми справами і тепер можемо на дозвіллі позіхати досхочу, дрімати, вилежуватись і спати, а коли нам і це обридне, можемо для забави поцікавитися, що діється в інших, нещасливих країнах. Кажуть, — хай бог милує нас од такого лиха й напасті, щоб нам цього ніколи не знати! — ніби є країни, де люди безперестану б’ються і сваряться за якісь права, за якусь свободу і недоторканність особи. Волосся дибом стає, коли подумаєш про нещасних, які досі в себе вдома порядку не навели, бо ми-то вже дійшли до того, що наводимо порядки навіть у Китаї чи Японії. І з кожним днем сягаємо все далі, скоро наші кореспонденти присилатимуть повідомлення з Марса, Меркурія або принаймні з Місяця.
—
Я також син цього щасливого народу і ось, щоб іти в ногу з модою, збираюся розповісти вам про одну далеку, дуже далеку неєвропейську країну і про те, що в ній відбувалося давно, дуже давно.
Невідомо точно, де була ця країна, як називався народ, що жив у ній, але, в кожному разі, це було не в Європі, а народ міг називатися як завгодно, тільки не серби. З цим погоджуються всі давні історики, а новітні, можливо, стверджуватимуть і протилежне. Зрештою, це не наша справа, тому я й утримаюсь від її розгляду, хоча й прогрішу, отже, проти звичаю говорити про те, чого не розумієш, і робити те, до чого не здатний.
Напевне відомо, що цей народ був дуже зіпсований, неслухняний, аморальний і сповнений поганих пристрастей; ось я й розважу вас розповіддю про ці його вади.
Звичайно, дорогі читачі, ви не можете отак, ні сіло ні впало, повірити мені, що коли-небудь було стільки зіпсованих людей, то знайте: усе, що розповідаю, я почерпнув із старовинних записів, які і зараз зберігаються в мене.
Ось у точному перекладі кілька донесень різним міністрам:
«Хлібороб Н. Н. із Кара сьогодні, закінчивши орати, подався до шинку і там пив каву та захоплено читав газети, у яких критикуються теперішні міністри…»
«Учитель Т. із Борка, щойно закінчуються шкільні заняття, збирас коло себе селян і намовляє їх заснувати хорове товариство. Крім того, цей учитель грає з підмайстрами в цурки, а зі своїми учнями — в гудзики, і через те він надзвичайно шкідливий і небезпечний. Деяким селянам читав книжки і пропонував купувати їх. Цього неподобства не можна терпіти. Він паплюжить весь округ, зводячи наклеп на спокійних і чесних громадян, ніби вони хочуть свободи, насправді ж він сам безперестану торочить, що над свободу нічого приємнішого в світі немає. Той учитель завзято курить і, коли курить, плюється».
«Священик Дж. із Сора після служби в церкві пішов на політичні збори до сусіднього міста».
Ось, бачите, і якого тільки страму в світі не буває!
Слухайте далі:
«Суддя С. сьогодні голосував за громадське врядування. Цей безсоромний суддя передплачує опозиційну газету і з насолодою читає її. Він насмілився на суді сказати, що селянин, який образив владу і вчинив їй опір, бо при свідках заявив, що нічого не купуватиме в крамниці старости Габора, ні в чому не винен. Крім того, названий суддя має замислений вигляд, а це непохибно свідчить, що він зіпсована людина і, безперечно, виношує якусь велику змову проти існуючого ладу. Його треба притягти до відповідальності за образу короля, бо він аж ніяк не може бути прихильником династії, якщо ходить пити каву до Мора, дід якого був добре знайомий з побратимом Леона, що підняв у Ямбі бунт проти управителя у дворі діда нинішнього короля!»
Були ще й гірші люди в тій нещасній країні. Зверніть увагу на цей донос:
«Адвокат із Тула захищав якогось бідняка, батька якого вбили минулого року. Той адвокат охочий до пива і ходить на полювання, але, що найгірше, він заснував у нашому окрузі якесь товариство допомоги бідним. Цей зухвалий виродок стверджує, ніби державні донощики — найпаскудніші люди!»
«Учитель Т. сьогодні гасав по місту разом з вуличною дітворою і крав у перекупок грушки, а вчора стріляв із рогачки в голубів і розбив вікно в казенному домі. Це йому можна було б вибачити, але він, крім того, ходить на політичні збори, голосує на виборах, розмовляє з громадянами, читає газети, говорить про державну позику і ще різні неподобства чинить на шкоду навчанню!»
«Селяни з Вара почали будувати нову школу і, як видно, цим пороком можуть заразити всю околицю. Потрібно негайно покласти край цьому віянню, шкідливому для держави!»
«Ремісники з Вара заснували читальню і щовечора збираються в ній. Ця пристрасть пустила глибоке коріння, особливо серед молоді, а старі плекають думку, крім читальні, заснувати ще й ремісницький пенсійний фонд. Цього не можна терпіти в нашій країні, бо воно спокушає всіх шановних громадян, які не лають міністрів!.. Один ремісник подумує навіть про розподіл праці!.. Небезпечні пристрасті!..»
«Селяни з Падоа вимагають громадського самоврядування!»
«Громадяни Трої хочуть свободи виборів».
«Багато тутешніх чиновників сумлінно виконують свої обов’язки, а один, крім того, грає на флейті і знає ноти!»
«Писар Мирон любить танцювати на вечорницях й пити пиво з солоним насінням. Треба його прогнати зі служби, щоб позбувся тих пристрастей».
«Учителька Хела купує щоранку квіти і тим спокушає ближніх. Цього не можна терпіти, бо вона розбестить молодь».
—
Хто б міг перелічити всі мерзенні пристрасті цього нещасного народу? Досить сказати, що в усій країні було лише десять гідних і чесних людей, а всі інші — і чоловіки й жінки, і старе й мале — були зіпсовані, як то кажуть, до самих кісток.
Як, по-вашому, почували себе ці десятеро добрих і чесних людей у тій зіпсованій країні?.. Погано, дуже погано, і особливо через те, що мусили дивитися на загибель своєї вітчизни, яку так палко любили. Ні вдень, ні вночі не спали вони, все думали: як виправити своїх грішних співгромадян, як урятувати країну від загибелі?
Сповнені високого патріотизму, незмірно доброчесні й благородні, вони були готові на будь-які жертви ради щастя вітчизни своєї. І ось одного дня, згнітивши доблесні серця, вони схилили голови перед невблаганним вироком долі, яка присудила їм нести важкий хрест, і стали міністрами, взявши на себе благородне завдання очистити країну від гріха і пристрастей.
Вони були вчені люди і все-таки добре наморочилися з цим питанням.
Нарешті найдурнішому з них (мовою цього народу означало найдотепнішому) стрельнула в голову думка скликати народну скупщину, у якій би всі справи вирішували іноземці. Усі підтримали цю чудову ідею і найняли на державний кошт двісті іноземців та ще стільки ж нахапали з-поміж тих, які випадково саме приїхали до цієї країни в торговельних справах. Вони боронилися, виривались, але проти сили не попреш!
Так набралося чотири сотні іноземців, які мали стати депутатами й вирішувати різні справи для добра країни, виражати народні сподівання.
Коли таким чином назбирали достатню кількість людей на ролі народних представників, одразу ж оголосили вибори посланців народу. Хай це вас не дивує — такий уже звичай був у тій країні.
Почалися засідання скупщини. Ухвалюють, виступають, дебатують. Не легко вирішувати таку важливу справу. Спочатку все йшло просто, швидко, але як тільки зачепили пристрасті, одразу постали труднощі. І це тривало доти, доки не знайшовся один, що запропонував прийняти ухвалу, яка б скасовувала всі пристрасті в країні.
— Хай живе промовець, хай живе! — вибухнув під склепінням скупщини радісний поклик.
Усі натхненно підтримали цю пропозицію, і було прийнято таку ухвалу:
«З огляду на те, що пристрасті заважають народному прогресові, народне представництво вважає за потрібне додати до нового закону ще й такий пункт: «Від сьогодні дія пристрастей припиняється і вони скасовуються як шкідливі для народу й держави».
Не минуло й п’яти хвилин, відколи було прийнято закон про скасування пристрастей, і знали про нього ще тільки депутати, а подивіться, які він уже зміни спричинив серед народу в усіх краях.
Достатньо буде процитувати вам лише один уривочок у перекладі із чийогось щоденника.
Ось слово в слово, що там було написано:
«…Курив я затято, просто-таки пристрасно. Щойно прокинуся — і мерщій за цигарку. Якось я прокинувся і взяв табакерку, щоб за звичкою скрутити цигарку. Але мені стало чомусь неприємно (тоді саме той депутат вносив пропозицію), а далі я раптом відчув, що рука моя затремтіла, і цигарка випала; подивився я на неї і плюнув з огидою… «Більше не буду курити», — подумав я, і тютюн став мені бридкий, глянути на нього не можу. Здивувався я і вийшов надвір. А там такі дива! У дверях стоїть мій сусід, непросипний п’яниця, який і хвилини не міг без вина прожити; стоїть тверезіш, дивиться поперед себе й чухає голову.
— Ось, приніс, — каже йому хлопець, простягаючи, як звичайно, пляшку вина.
Мій сусід схопив пляшку і брязнув нею об землю так, що аж скалки навсібіч розлетілися.
— Фу, яка гидота! — вигукнув він з відразою, дивлячись на розлите вино.
Довго мовчав, а потім замовив лимонаду.
Принесли йому, він випив і подався у справах.
Жінка його заплакала з радості, побачивши, що її чоловік раптом виправився.
Інший мій сусід, який пристрасно любив читати газети, саме сидів коло відчиненого вікна; дивлюсь — і він змінився, став якийсь дивний.
— Одержали газети? — питаю його.
— І дивитися на них не хочу — такі вони мені осоружні! Зараз думаю читати археологію або грецьку граматику!.. — відповів він.
Я вийшов на вулицю.
Усе місто змінилося. Один пристрасний політик подався було на політичні збори. Іде чоловік вулицею, та раптом повертає назад і мчить додому так, ніби хто женеться за ним.
Здивувався я, що з ним скоїлося, і запитую, чому він так швидко рушив назад.
— Ішов я на збори, і враз мені спало на думку, що краще вернутися додому, замовити якусь книжку з сільського господарства або вітчизняної індустрії, читати її та вдосконалюватися в праці. А що я робитиму на зборах? — відповів він і поспішив додому вивчати рільництво.
Ніяк я не міг надивуватися з того несподіваного дива, та й собі подався додому й почав гортати підручник з психології. Мене цікавило, що там сказано про пристрасті.
Знайшов сторінку, де було написано «Пристрасті». Тільки заголовок і залишився, а все інше щезло, ніби там ніколи нічого й надруковано не було!..
— Ой, що це, бога ради?!
У всьому місті не знайдеш жодної поганої та пристрасної людини, навіть худоба порозумнішала!
Тільки наступного дня прочитали ми в газетах рішення скупщини про скасування пристрастей.
— Ага, ось у чому річ! — вигукнули всі. — Ми дивуємося, що діється з нами, а це скупщина скасувала пристрасті!
Цього уривка досить, аби зрозуміти, що відбувалося з народом, коли в скупщині приймали закон про скасування пристрастей.
Потім це стало відомо всім і кожному, і здивування зникло, а вчителі в школах пояснювали своїм учням про пристрасті таке:
«Колись на діяльність людей впливали також пристрасті, і вчення про них було одним з найскладніших і найважчих розділів психології; але рішенням скупщини пристрасті скасовано, тому тепер цього пункту нема ні в підручниках з психології, ні в людських душах. Пристрасті скасовано такого числа такого року».
— Слава богу, що вчити їх не треба! — шепотять учні, задоволені тим рішенням скупщини, бо на наступний урок вони мають визубрити лише стілечки:
«Такого числа такого року рішенням скупщини скасовано всі пристрасті, і в людей їх більше нема!»
Хто вимовить це без помилки, той одержить відмінну оцінку.
Ось так цей народ одним духом позбувся пристрастей, виправився, і від нього, за деякими переказами, походять ангели!..
Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)