(Претходен дел)

Сето тоа кај нас е само зачеток на доброто. Бевме добри и послушни деца и, навистина, од година во година секоја генерација сè повеќе и поовеќе ветуваше дека, наскоро, нашата земја ќе добие исто така добри и послушни граѓани, но кој знае дали ќе дојде тоа блажено време, кога нашите стремежи, всушност мислите и идеалите на мојата покојна, генијална стрина, наполно ќе се остварат во оваа намачена Србија, што вака пламено и искрено ја сакаме.

Којзнае дали некогаш ќе дојде времето да се остварат нашите желби и да се спроведе во дело оваа наша идеална политичка програма:

Чл. 1

Никој ништо не работи.

Чл. 2

Секој полнолетен Србин има почетна плата од 5 000 динари.

Чл. 3

По пет години секој Србин (во куќа каде што нема Србин, може и Србинка) да има право на пензија.

Чл. 4

Пензијата има периодични покачувања од 1 000 динари годишно.

Чл. 5

Мора да се донесе одлука на Народното собрание (а тука по исклучок, од патриотски побуди, со Собранието ќе се сложи и самиот Сенат), и тоа ќе се смета како посебна точка од Уставот, според која: овошјето, полезните растенија воошпто, пченицата и сите други посеви мораат да успеваат баснословно добро, и тоа двапати годишно, а ако се покаже дефицит во државниот буџет, тогаш и три, па се разбира, по потреба и повеќепати, како што ќе најде за потребно финансискиот одбор.

Чл. 6

Добитокот, секако, без разлика на полот и возраста, напредува многу добро, исто така според законската наредба, то ест според одобрението на двата дома, и се множи многу бргу.

Чл. 7

Добитокот во никој случај не може да прима плата од државната каса, исклучувајќи ги вонредните државни потреби.

Чл. 8

Ќе се казни секој оној кој ќе мисли за државните работи.

Чл. 9

Најпосле, за ништо и не смее да се мисли без посебна полициска дозвола, зашто мислењето ја нарушува среќата.

Чл. 10

На прво место, полицијата не смее апсолутно ништо да мисли.

Чл. 11

Кој би сакал, така, само на шега, да се занимава со трговија, тој мора да заработи мошне многу: на динар илјада.

Чл. 12

Женските фустани, ѓерданите, се разбира и жипоните, како и другите потреби, се сеат и успеваат многу брзо под секаква клима и на секоја земја, секој месец во разни бои и по најновата француска мода. Шапките, нараквиците и другите поситни работи, можат со успех да се одгледуваат и во саксии (односно сè само се одгледува со законска наредба).

Чл. 13

Деца не се раѓаат. Ако се појават однекаде, тогаш да се одгледуваат и да се воспитуваат со особени машини. Ако на татковината и требаат што повеќе граѓани, ќе се изгради фабрика за деца.

Чл. 14

Данок не плаќа никој.

Чл. 15

Плаќањето на долгови и даноци строго се казнува, а тоа важи за секого, освен ако се утврди дека тој престап го направила умно заболена индивидуа.

Чл. 16

Се укинуваат сите непотребни работи, како што се: тештите, свекрвите, и главната и споредната контрола, летечките државни и приватни долгови, цвеклото, гравот, грчкиот и латинскиот јазик, скапаните краставици, сите возможни падежи, со предлог и без предлог, жандармите, свинското прашање, умот, заедно со логиката.

Чл. 17

Кој ќе го обедини Српството, во знак на народно признание и љубов, веднаш да се уапси!

 

Прекрасна програма; ова мора да го признаат дури и политичките противници, ако една ваква програма воопшто и би можела да има противници. Сè е напразно, нашите благородни желби никогаш не можат да се остварат.

Но она што не го постигнавме и што не го остваривме ние, и покрај својот толкав труд, тоа го направиле други, посреќни од нас.

(Нареден дел)

(Претходен дел)

Во Министерството на просвета сè само изветреани научници. А тука дури се работи темелно и сериозно. По петнаесет па и дваесет дена се дотерува стилот и на најмал акт, па, веќе се разбира, тука се и јазичните ситници, падежите, со предлози и без предлози.

Ги разгледував актите.

Еден директор, на пример, пишува:

„Наставниците од оваа гимназија веќе шест месеци немаат примено плата, и се доведени во таква материјална невола што немаат ниту леб. Ова понатаму не може да се дозволи, зашто со тоа ќе се убие угледот на наставниците, па и на самата настава.

Учтиво го молам Господинот министер што поскоро да повели да се заложи кај Господинот министер за финансии за нужната наредба да ни се даде плата барем за три месеци“.

На другата страна од свитканиот акт стои:

„Министерството на просвета,

П. Н. 5860.

1. II 891.

Директорот на …ската гимназија моли на тамошната гимназија да ѝ се даде плата за три месеци“.

Под тоа, со друг ракопис, цел реферат:

„Стилот неправилен. Редот на зборовите не одговара на правилата на синтаксата. Употребени се странски зборови: да се дозволи и нужно.“ (Тие зборови во актот се подвлечени со црвен молив).

Под тоа со раката на министерот стои напишано (ракописот е лош, нечитлив, каков што обично веднаш во истиот момент добива секој кој ќе стане министер):

„До Просветниот совет за мислење“.

Под тоа стои пак нов ракопис:

2. III 891.

До главниот просветен совет.

(Имаше само еден Просветен совет сè на сè; а човек би помислил дека ги има барем триесетина).

Во прилог се праќа до Советот актот на директорот на …ската гимназија во него да ги проучи граматичките форми, синтактичките и стилските особини, па со свое мислење да го врати што побргу до Министерството на просветата на понатамошна употреба.

По наредба на министерот итн.

(Потпис)

Со оглед на тоа што работата била од итна природа, не поминале ни петнаесет дена, а Главниот просветен совет се собрал на седница. Меѓу другите предмети дошол и овој, и Советот решил тој да се упати на оцена кај двајца стручњаци. Одредиле двајца и го ставиле решението во записникот, а деловодителот да го изврши.

Сега доаѓаат писмата до стручњаците:

„Господине,

Според актот на Господинот министер на просветата ПН. 5860, од 2. III оваа година, а според одлуката на XV седница на Главниот просветен совет, одржана на 17. III истата година СБр. 2, чест ми е да ве замолам да го проучите актот на директорот на …ската гимназија во граматички, синтактички и стилски поглед, па за тоа да му поднесете исцрпен реферат на Советот во што покус рок.

Примете го, Господине, и по овој повод уверувањето за моето одлично почитување.

Претседател на Гл. просветен совет (Потпис)“

Писмо со ваква содржина е упатено и до другиот референт.

Дури по два месеца до Просветниот совет стигнал исцрпен реферат за директоровиот акт, на кој заеднички работеле двајцата стручњаци. Рефератот вака почнува:

„До Главниот просветен совет:

Го разгледавме и го проучивме актот од директорот на …ската гимназија и имаме чест да му го поднесеме на Советот следново свое мислење:

Во природата сè е подложно на законот на постепеното развивање и усовршување. Како што од првобитниот урнек со постепеното развивање и усовршување во долга низа векови се доаѓа до најсложениот организам на човечкото тело, исто така и јазикот се развивал од неартикулирани, животински гласови додека низ долгата низа векови не ја достигнал висината на совршенството на денешните модерни јазици.

За да ја изведеме подобро и попрегледно оваа работа, ќе тргнеме по овој ред:

I. Општ дел

1. Говорот и неговото настанување.
2. Потеклото на дененшите јазици.
3. Заеднички корени (санскрит).
4. Делење на јазиците на поглавните групи.
5. Еден дел од споредбената филологија.
6. Историјата на науката за јазикот.
7. Развивањето на науката за јазикот воопшто.

II. Нашиот јазик и законите на неговото развивање

1. Старата татковина (историја).
2. Сродните јазици.
3. Заедничките особини и разликите на сродните братски јазици во нашиот јазик.
4. Дијалектите на заедничкиот јазик во старата татковина се развиваат во посебни јазици.
5. Дијалектика на нашиот јазик

III. Директоровиот акт

1. Потеклото и историјата на актот.
2. Особините на јазикот во него според особините на стариот страдиски јазик во старите повелби…“

И така натаму. Кој би можел сето тоа да го памети! то ест, ако и ова е добро запаметено.

Сега доаѓа стручната разработка на секој дел од секоја точка по овој утврден ред, и по многу, многу напишани листови, се доаѓа до зборот „дозволи“. Понатаму гласи:

„Дозволи, гл. санскр. dhard dudorh, скока, скокнува, потрчнува (В. кн. III, ц. 15, 114, 118 б. Х. С.** м.) = pl. dontі, r. dutі, gr. εμαυριζω 1. canto, cantare, provoco, provocere (ѕіc) к. З х б, вика, ѕвони, звук, ѕвер, (В. Се разлути тигарот, лутата ѕверка. Ѓ. Л. П. 18) = Скокна срнче зад грмче = зволи со „до“: дозволи (Н. 16, У 3. С. Н. О. 4. Ѓ. Д. 18, 5. кн. III. Види го примерот: ‘На јунакот рани седумнаесет’).

Според ова наоѓаме дека зборот „дозволи“ не е наш збор и дека треба да го исфрлиме како штетен за нашата нација.“

На ист начин доаѓа и објаонувањето на зборот „нужно“ и доаѓаат до истиот заклучок.

Потоа поминале на редот на зборовите воопшто, па посебно на редот на зборовите во актот на директорот, и тука ги направиле стручните забелешки.

Најпосле „Стилот и особините на стилот во актот“, а завршено е со опширен текст на неколку листови: „Паралела меѓу јазикот и стилот во директоровиот акт и стилот во Хомеровата Илијада. (Тука нашле дека Хомеровиот стил е многу подобар).

„Според сето ова — велат — сме на мислење овој акт да му се врати на директорот на …ската гимназија според нашите забелешки совесно да го исправи, а потоа по истиот акт може да се работи понатаму што треба.“

По цел месец се состана Советот и го разгледа рефератот а потоа донесе решение актот да му се врати на директорот, според забелешките на стручњаците, да го исправи и повторно да го испрати до Министерството на натамошна работа. На господата референти им се одредува по 250 динари на секого, како хонорар за рефератите, кои ќе се исплаќаат од Фондот за пензиите на вдовиците на чиновниците на просветната струка, или од буџетот одреден за платите на служителите.

Ова свое мислење Советот учтиво го спровел до г. министерот на понатамошна работа.

И актот, потоа, од Министерството (со него рефератот во прилог под …) му е вратен на директорот да го исправи според напомените и забелешките на стручњаците…

Така таму, темелно, стручно се расправаат сите работи и се води преписаса половина година додека во актот не се исправи и најмалата граматичка грешка, и дури потоа се пристапува на понатамошна работа по тој предмет. Така еден најмал акт, со големата преписка, стана толку голем акт, што човек одвај на грбот може да го носи.

Сите чиновници во Министерството, бидејќи писатели, ое разбира, пишуваат книги; само господинот министер не пишува ништо. Пред него не смеев ниту да излезам, зашто сите ме уверуваа да не правам толку дрзок обид, ако ми е мил животот. Господинот министер, велат, по цел ден прави гимнастика, бил многу избувлив човек, и сакал да се тепа.

Расправаат дека еден ден се степал дури и со поглаварот на црквата. И поглаварот на црквата бил добар гимнастичар и страстен јавач, меѓутоа избувлив човек и исто така наклонет кон тепачки. Еден свештеник удрил со стап по глава во храмот божји и тоа од непознати причини. Својата избувлива нарав, како што мислат сите, тој ја добил читајќи многу свети книги, та неговите испади се правдаат, дури никој и не му забележува. Првиот негов судир со министерот бил поради некоја јавачка трка, па веднаш дошле на ред уште многу други побожни и просветни прашања, од кои зависело правилното воспитување на младината. На пример: поглаварот на верата барал по секоја цена во школските учебници за верата да влезе еден дел за одгледување на ждребиња, а министерот барал наместо тоа да влезе урок за пливањето. По тие важни прашања никој не сакал да попушти, па работата, малку по малку, дошла дотаму што еден со друг не можеле да се видат. Министерот, за да му напакости што повеќе на својот противник, наредил дури ниту во зоологијата да не смее да се предава за коњот, а наместо тоа одвратно животно, кога ќе дојде ред на него требало да се предава за пливањето во ладна вода.

Но, ова се поситни работи за менувањето на едно место во учебникот, зашто и учебниците, па дури и целите програми за наставата се менувале секој ден.

Нема човек кој работи во просветата, а да не пишува учебници за училишта; а освен тоа, секој од нив подготвува по некоја корисна книга за наградување на учениците и за лектира на добрите деца.

Учебниците, всушност авторите, чекаат на ред. Мнозина од нив треба да се помогнат материјално, па затоа учебниците се откупуваат или се препорачуваат во училиштето како задолжителни во наставата. Само министерот ќе им излезе во пресрет на своите блиски пријатели и роднини. Само што ќе се прифати некој учебник и учениците ќе си го набабават, веќе утредента на министерот ќе му донесат друг учебник, од некој негов поблизок, и, се разбира, треба и нему да му се помогне. Веднаш истиот ден се издава наредба:

„Со оглед на тоа што со долгата употреба учебникот (по тој и тој предмет од тој и тој) се покажа како несоодветен, во интерес на наставата, досегашниот учебник се исфрла од употреба, а се препорачува учебникот… (името на писателот го заборавив)“.

Сакав да го посетам и господинот министер на правдата, но тој не беше во земјата. Во тоа време беше отсутен, отишол во странство да ги проучува училиштата за глувонеми деца, зашто владата сериозно размислувала во земјата Страдија да основа неколку такви училишта, за да се поправи со тоа лошата финансиска ситуација во земјата. Бидејќи таа рабога, како многу важна и значајна, не можеше да трпи одлагања, веднаш се преземени најнужните чекори, покрај тоа што беше пратен министерот на правдата да го проучува уредувањето на таквите училишта (со многу голем додаток покрај платата), веднаш беше поставен и управник на училиштето за глувонеми деца, со голема плата и додаток за репрезентација; потоа беа поставени наставници, а веќе беше почнало и ѕидањето на една голема зграда, наменета за стан на управникот. Се разбира, веднаш потоа беше поставен и економ, лекар, шеф на месната контрола, благајник, подблагајник, писар, три-четворица препишувачи и неколкумина служители. Сите, од управникот до служителот, примаа ревносно плати и со нестрпливост очекуваа да ја започнат работата на новата должност, — освен управникот, кој овде-онде, пуштал гласови дека тој, преку некој свој роднина, ќе издејствувал во тој завод да се примаат сосема здрави деца.

Тој завод, всушност чиновниците, зашто завод уште немаше, беа под управа на министерот на правдата, зашто министерот на просветата изјавил дека не сака да има работа со „некакви си глувтари“.

Министерот на правдата единствено се грижеше околу училиштето за глувонеми деца, а работите од министерот на правдата ги презел министерот на војната, а должноста на министерот на војната ја вршел министерот на просветата, кој и без тоа ги мразел и книгите и училиштата, та должноста негова, како министер на просветата, ја вршела неговата жена; а таа, како што знаеја сите, многу сакала да чита криминални романи, и да јаде сладолед со чоколада.

(Нареден дел)

Дехто каже: «Таланти в провінції гинуть, так і ли­шаючись непоміченими!» Звісно, кожен має право го­ворити, що йому заманеться, аби тільки влади не чіпав; але я гадаю, що це неправда. Перш ніж розпо­вісти про артистів, яких я відкрив, хочу вам, дорогі читачі, сказати, що в провінції все помічають і ці­нують кожен талант набагато більше, ніж у столиці.

Усі ми тут знаємо, як бухгалтер Любо вміє приго­тувати закуску з редьки, присмачивши її олією та оцтом, і, повірте, за це незмірно шануємо та поважа­ємо його і навіть регулярно даємо йому можливість удосконалювати свій талант! А якої ви думки про Василькову смаженину? Що хочете собі думайте, але ми цінуємо його дар вище, ніж бєлградець цінує дар якогось свого поета-лірика!

Я оце недавно довго міркував над таким: чого це не перелітає у мій двір Лазин зозулястий півень? Ламав собі голову, мабуть, більше, ніж якийсь там історик над тою чи іншою давноминулою подією, і врешті дізнався-таки від слуги, що півня зарізали, коли до Лази приїжджала в гості його тітка Цака. Слуга мені розповідає про це, а моя сусідка стоїть у вікні й собі озивається: «Жаль такого півня, ми вчора згадували його з Митою. Звикли, знаєте, що ж тут дивного?»

Багато ми говорили про нього, а це ж усього-навсього півень, і тільки.

Громадська думка тут пильно стежить за всім, що діється довкола. І найменша дрібниця не уникає при­скіпливого обговорення. А в Белграді напише редак­тор найкращу передову статтю — і ніхто про неї ані гугу; натворить, скажімо, якийсь державний діяч дурниць, за які весь народ розплачується, — і хоч би що йому, ще й шапки перед ним скидають.

У провінції: сяде троє грати в преферанс, і вже в ка­в’ярні за іншими столами стає порожньо, всі збираю­ться коло гравців. Кожен мерщій хапає стілець в одну руку, а бокал з пивом — у другу й підсувається ближ­че. Якщо нема де сісти, то заповзяті болільники стають довкола й пильно стежать за кожною картою, супро­воджуючи гру бурхливими дебатами, які часто бувають набагато гострішими, ніж у народній скупщині, коли там розглядаються особливо важливі питання!

Писар Миша одного разу викинув трефову десятку, а притримав чирвову даму й програв четверту взятку аптекареві Пері, який запросив його до кав’ярні, щоб «пригостити». Підвів людину той Пера, і громадська думка так нещадно затаврувала його, що він, їй-богу, цілий день не смів навіть поткнутися до корчми. Було йому соромно за свій вчинок.

Люди дбають про все, усім цікавляться; то як мені не говорити про це рідкісне й знаменне явище в нашій провінції!

Кав’ярня «Хлібороб» — звичайна собі корчма, де зу­пиняються селяни, коли приїжджають до міста. Дере­в’яні незастелені столи, великі незграбні стільці дов­кола них; посередині велика залізна піч, біля якої взимку сидять селяни, гріються, курять, чвиркають крізь зуби і п’ють ракію; стіпи пообліплювані всіля­кими оголошеннями та розпорядженнями міської упра­ви; долівка цегляна, вікна засиджені мухами. Примі­щення велике, але повне воно буває тільки в суботу, коли базарний день, в інші ж дні тут сидить троє-четверо завсідників за осьмушкою каламутної сивухи й завзято позіхають з ранку до вечора, а дехто в обід їсть капусту або гуляш і плямкає губами, аж ляскіт іде по корчмі. Звичайно, цей заклад не вартий був би такої уваги, якби на дверях ліворуч од шинквасу я не побачив написане крейдою, трохи навскоси й криву­лясто: «Ремісницька читальня». Під ним стояло: «Хто не член, вхід без дозволу заборонено», — а ще нижче іншим почерком: «Янча Дж. із Златокоп винен від суботи 5 зл. З0 гр.».

Читальня не краще обставлена, ніж корчма. Посе­редині великий стіл, а довкола нього кілька стільців; біля стіни дерев’яна полиця, і на ній кілька книжок та газет, вкритих товстим шаром пилу; біля книг, у кутку полиці, лежить дві колоди карт і дошка для записів.

Читальня нараховує близько двадцяти членів, пере­важно ремісників. Голова читальні — перукар Стева, а скарбник і свого роду бібліотекар — швець Лаза. У будень вони бувають рідше, а в святкові дні — завжди.

Сьогодні свято, і ось вони зібралися. Надворі холод­ний лютневий день, через те всі присунулися ближче до печі. За столом сидять маляр Йова і бондар Васа, вони грають у «жандарма». Голова читальні Стева підсів до вогню й розгрібає жар, щоб засмажити м’яса на сніданок. Лаза читає газету і час від часу дивиться, як ті двоє грають у карти.

— Ой калино ти зелена! — му гиче Йова, міркуючи, чим походити.

— Ой калино… — і собі починає Васа, але раптом за­уважує: — Сімка на вісімку не йде.

М’ясо в печі шкварчить, і по кімнаті шириться приєм­ний запах. Стева перевертає м’ясо, облизує пальці й вигукує:

— Ох, і смажепинка буде знаменита!

— Гаразд, ось валет, біс його вхопи! — каже Йово, кидаючи карту.

— Мені вже аж слина в роті котиться, — промовляє Васа й дивиться на Стеву.

— Бачиш, свині подорожчали, — озивається Лаза, відірвавшись від газети.

— Ану ж, корчмарю, дай нам хліба, — просить го­лова.

— Ой калино ти зелена! — знову мугиче Йова, роз­глядаючи карти.

Зібрання в читальні проходили тихо та мирно, і хто б міг подумати, що це товариство згодом заснує театр, але, мабуть, так уже було передбачено провидінням.

Приїхала до нашого містечка якась мандрівна трупа й оголосила, що покаже лише три вистави. Вхідна ціна була невисока, і народу навалило повно.

Прийшли й Лаза та Стева і багато хто з членів читальні. Одразу ж після першої вистави Стева з Лазою повели таку мову.

— Загребли вчора ввечері п’ять, а то й шість добрих взяток! — мовив Лаза й задумався, ніби щось підра­ховуючи.

Стева теж думав, крутив головою, загинав пальці й після довгого мовчання врешті прорік:

— Бач, як вони вміють жити!

І знову настала мовчанка, яку порушив Лаза глухим зітханням, а потім додав:

— Так воно: якісь пройдисвіти загрібають гроші, а ти страждай, працюй — і хоч би що тобі!

— Тринди-ринди — і грошики в кишені! — злобливо підхопив Стева.

Ця розмова, як багато подібних, так би й лишилася розмовою, якби через кілька днів не сталась одна подія.

Якось надвечір Стева й Лаза прийшли в «Хлібороб» па чарку. Входять, а там за столом сидить кілька під­майстрів, і між ними один з тих артистів, що показу­вали виставу.

Артист — парубок років двадцяти, високий, міцний, з дуже приємним обличчям. Він зсунув капелюха на потилицю, від чого пишні чорні кучері спали йому на лоба, і, жваво розмахуючи руками, промовляв щось палко, ніби декламував. Обертався до кожного й ди­вився йому просто у вічі. Усі за столом мовчали, слу­хали з роззявленими ротами. У голові в кожного вини­кали фантастичні видива, і кожен як думав, так і пи­тав, з нетерпінням чекаючи відповіді.

— Скільки можна заробити? — поцікавився хтось.

— Непогано, на добре життя вистачить. Але ми не ганяємося за багатством, — продекламував артист.

— Ну, а коли б заощаджувати? — запитує підмайстер-гребінник.

Ледве артист відповів йому, прибравши належної пози, як уже його запитує миловарчук:

— А начальство не лає вас?

— Що? Мене? Щоб я лайку терпів? — вигукнув го­лосно артист, тицяючи пальцем себе у груди.

Запала мовчанка, а він обвів усіх поглядом, встав із стільця і ще запальніше повторив:

— Щоб я лайку терпів?.. — потім відступив трохи назад і, покивавши головою, зареготав: — Ха-ха-ха, щоб артист лайку терпів! O, ні!

І всміхнувся поблажливо.

Поки точилася ця розмова, Стева й Лаза стояли коло печі й уважно прислухалися до неї.

Усі замовкли.

— Але старших слід поважати! — втрутився Стева.

— Я он своїм челядникам даю прочуханки, а коли пе слухають, то й виганяю! — майже водночас озвався й Лаза.

— Краще вмерти, ніж кривду терпіти! — гнівно ви­гукнув артист і, помовчавши, вже додав тихіше, роз­тягуючи кожне слово: — Моя держава — сцена; зі сво­їм мистецтвом я можу обійти увесь світ і житиму краще, ніж будь-хто з тутешніх господарів. Я кинув трупу через несправедливість: режисер хотів підсу­нути мені роль комедійного персонажа, а я — трагік.

Лаза кілька разів кивнув головою, наче розумів усе, що той говорить: «Так, так, авжеж, звичайно», — а на­справді не міг собі взяти втямки, що то комедійний персонаж, а що — трагік.

— Не захотів, щоб він підсовував мені комічну роль! — знову палко й голосно заговорив артист.

— Звичайно, звичайно, це неподобство, це негарно, — підтакує Лаза, а сам думає: «Що він хотів йому під­класти?» — і та «комічна роль» видається йому чимось дуже гидким і паскудним.

— Угу, певна річ, — знехотя процідив крізь зуби Стева і після короткої паузи запитав жвавіше: — То скільки, кажеш, можна взяти за одну виставу?

— Та воно, — почав артист, — як вам сказати… — Це він вимовив, примруживши ліве око, а голову заки­нувши трохи назад, і ступнею правої ноги постукав по долівці.

У головах юних підмайстрів виникають райдужні картини. Кожне слово молодого лицедія вимальовує в їхній уяві нові світи, чарівні, привабливі, і вже їхнє дотеперішнє заняття видається їм геть осоружним. Особливо розпалилась уява в Миливоя та Сими, які були без роботи. Миливой знав столярне ремесло, а Сима кравецьке.

Миливой так захопився тою розповіддю, що наливав собі чарку за чаркою, випиваючи їх одним духом; а Сима був щось не в настрої, весь час йорзав на стільці, ніби не міг дочекатися, коли можна буде по­говорити з артистом віч-на-віч. Поволі смоктав ракію й безперестану спльовував.

— Можна багато заробити, але треба чесно ділити­ся! — сказав артист на закінчення.

Лаза і Стева про щось задумались, але з їхніх облич видно було, що й самі вони не вірять у те, що ду­мають.

— А гарні артисточки є?— питас захмелілий Миливой, підморгуючи Симі, й стукає підмайстра-гребінника по плечу: — Ну, що скажеш, Томо?! — Він захо­диться сміхом, устає з стільця й ще замовляє собі ракії.

— Якби такі, як ота, що була царицею Милицею! — в тон йому кидає корчмар Спира.

— Вукосава, далебі, краща! — не погоджується Тома, теж уже захмелілий.

— Кислий виноград, діти! — озивається Стева, потя­гуючись.

— Зате вони освічені! — басом, якось зверхньо про­мовляє артист.

— Звичайно, авжеж! — підтакує Лаза, киваючи го­ловою…

Ще якийсь час порозмовляли й поволі розійшлися. Залишилися тільки артист, Миливой та Сима.

Розмова точилася жвава й запальна аж до півночі, і Миливой, сповнений натхнення, так пригощався, що Сима ледве дотяг його додому.

На вулиці темно, дме холодний вітер, жбурляє сні­гом в обличчя. Миливой заточується, спотикається, і Сима тримає його, мало сам не падаючи.

— Ходімо до «Корони»! — уперся Миливой, а Сима його не пускає.

— Знатимеш, враже, що тобі шабля скаже! — горла­нить Миливой, відпихаючи Симу від себе.

— Ну годі, ходімо спати, не товчися поночі, — вмо­вляє його Сима.

— Відступися, враже, бо навпіл розсічу! — не вга­ває Миливой і підносить праву руку ніби з шаблею, ліву ногу відставляє назад, а правою ступає наперед, зігнувши її в коліні.

Після того вечора минуло днів три-чотири, як ви­гнали зі служби якогось Йову Івича, писарчука. І не­відомо за що. Подейкують, нібито наш депутат хотів прилаштувати свого небожа, якого витурили з сьо­мого класу гімназії, і от, щоб звільнити йому місце, вигнали бідного Івича.

Тепер Івич найчастіше буває в компанії з артистом, що відколовся від свого товариства.

Івичеві щось близько З0 років. Волосся в нього довге, шапка зсунута на потилицю. Розповідали, ніби він колись був статистом у мандрівному театрі, хоча й закінчив шість класів гімназії. Закрутив був любов з якоюсь артисткою, та батько, дізнавшись про те, не­гайно забрав його додому. Батько досить заможний чо­ловік, а його приятелі на той час були при владі, то вони й допомогли йому прилаштувати сина писарчу­ком.

Тепер, видно, в Йові знову прокинувся потяг до те­атрального мистецтва.

Артист (я й забув сказати, що звати його Гаврило Михайлович) з Йовою часто заходили до читальні й вели там довгі розмови зі Стевою, Лазою та іншими членами товариства. У корчмі вони ввечері зустріча­лися з підмайстрами, передусім із Симою та Миливоєм.

Внаслідок тих їхніх розмов одного дня в містечку з’явилося таке оголошення:

«Члени Л-цької читальні вирішили власними сила­ми створити міський театр. Директором новоствореного театру призначено п. Й. Івича, колишн. тутешн. писаря; головним режисером — досвідченого артиста п. Гаврила Михайловича, добре відомого глядачам. В роботі театру братимуть участь члени читальні. При­бутки від вистав надходитимуть у розпорядження ке­рівництва названої читальні для придбання газет, книг і особливо веселих комедій для нашої публіки, а також патріотичних п’єс.

Повідомляємо про це шановних громадян і просимо в них усілякої допомоги, щоб цей благородний заклад процвітав на славу нашого міста.

Перша вистава відбудеться в «Хліборобі». Гляда­чам буде роздано написані від руки плакати з іменами дійових осіб, а пізніше такі плакати друкуватимуть у тутешн. друкарні.

Театр називатиметься «Міський театр ім. Юг.- Богдана».

Дирекція».

Унизу дописано:

«Нам бракує актрис, тож хто бажає, хай звернеться до дирекції для спроб і подальшого зарахування з доброю платою, при тому можна буде кожішй другий день займатися своїми справами».

І виник театр. Корчма «Хлібороб» одразу набула гучної слави, а вулиця, на якій вона стоїть, стала пожвавленішою та люднішою. Кожен із цікавості йшов туди, а там уже заглядав і до корчми, щоб побачити, що в ній діється. Насправді ж у корчмі було як завжди; попервах усі приготування відбувалися в читальні. Директор клеїв з паперу шоломи; маляр Йова, засу­кавши рукави, в кутку, на дошках, обтягнутих папе­ром, малював ліс; кравець Прока в протилежному кут­ку шив із старих підкладок одяг для святого Сави, сто­ляр Миливой стругав шаблі і мечі з ялинових київ; артист товк якусь суміш — виготовляв бенгальський вогонь. А інші гасали по місту й шукали старий одяг, кремінні пістолі, чорногорські шапки, турецькі шаблі тощо. Коли не заглянеш туди, завжди там кипить робота.

Повно дітей у вікнах і цікавих городян у самій чи­тальні: одні виходять, інші входять. Всяк, хто вийде, лише здвигне плечима і всміхнеться, мовляв, ну-ну, побачимо, що з цього вийде.

Працювали тут не тільки вдень, а й увечері, особ­ливо ж, коли після тривалих переговорів товариству нарешті вдалося взяти у крамаря Кости гасу в кредит.

— Нещасний скупердя! — сердився артист. — Ніби театр утече з його пляшкою гасу! — А потім почав лаяти корчмаря, що той наперед вимагає від нього гроші за харч: — Свині, та й годі, от і працюй для них! — І він так сильно тупнув ногою об підлогу, як тільки личить тому, хто грає «трагічних героїв».

Сяк-так подолавши всі перепони, члени читальні по­чали репетиції.

Найважче було домовитися, хто гратиме Пелу в Стеріїній «Злій жінці», бо жодна жінка так і не зголоси­лася до трупи. А кожен вважав себе мужчиною і не хотів грати жіночої ролі. Мало не побилися, але, слава богу, артист перекричав усіх і пригрозив, що він плюне на все, якщо його не слухатимуть. Отже, цю роль дали малярові Йові, бо встановили, що він схожий на Пелу.

— Пело, сядь коло мене! — дражнячись, смикнув його Миливой, коли той після розподілу ролей, ледве стримуючи лють, докінчував малювати якісь вікна.

— Відчепися, собако! Не гавкай! — огризнувся Йова, замахуючись пензлем.

Усіх розпирало від сміху, але ніхто не наважувався сміятися, щоб не було сварки. Хтось уже в дверях гук­нув:

— Пело, не сердься!

Лається Йова на чім світ стоїть; кинув у гребінника пензлем, рвонувся, щоб спересердя порвати свої тво­ріння.

Знову крик і буча. Ледве вмовили його, що то жарт і не треба його приймати близько до серця.

— Кожну роль потрібно грати з любов’ю, — декламує артист, закінчуючи свої повчання про мистецтво.

(Наступна частина)