Tag Archive | Орден

Страдия (3/12)

(Предыдущая часть)

Только я закрыл за собой дверь, освободился от множества орденов и, усталый, измученный, присел, чтобы перевести дух, как раздался стук в дверь.

– Войдите! – сказал я, да и что, собственно, мне оставалось делать?

В комнату вошел изящно одетый человек в очках. (Я уж и не повторяю каждый раз, а это стоит иметь в виду, что все, кто больше, кто меньше, были увешаны орденами. Когда я с полицейским шел в гостиницу, и об этом надо сказать, я видел, как в тюрьму тащили человека, укравшего туфли, так и у него на шее был орден. “Что у него за орден?” – спросил я полицейского. “Это орден за заслуги в области культуры и просвещения!” – серьезно и холодно ответил он. “В чем же его заслуги?” – “Да он, знаете, был кучером бывшего министра просвещения. Талантливый человек!” – ответил полицейский.)

Итак, вошел человек в очках, низко поклонился, что, разумеется, сделал и я, и представился старшим чиновником министерства иностранных дел.

– Очень приятно! – сказал я, пораженный этим неожиданным визитом.

– Вы впервые в нашей стране, сударь? – спросил он меня.

– Впервые.

– Вы иностранец?

– Да.

– Вы приехали как нельзя более кстати, уверяю вас! – пылко воскликнул старший чиновник. Меня это смутило еще больше.

– У нас имеется вакантное место консула. Хорошее жалование, что самое главное, и большая дотация на представительство, которую, разумеется, можно тратить на личные нужды. Вы старый, опытный человек, и обязанности консула не будут для вас обременительны: пропаганда свободолюбивых идей в краях, где народ живет под властью чужеземцев… Как видите, вы появились очень кстати: вот уже больше месяца мы мучаемся, подыскивая на этот важный пост подходящее лицо. На остальные места, слава богу, у нас есть иностранцы. Есть и евреи, и греки, и валахи (откуда только они взялись?!). А вы какой национальности, осмелюсь спросить?

– Да, видите ли, как вам сказать, я еще и сам не знаю! – пристыженный, ответил я и начал ему  рассказывать свою печальную семейную историю, пока он меня не прервал, восторженно захлопав в ладоши и закружившись от радости по комнате.

– Прекрасно, прекрасно!.. Лучшего и не придумаешь!.. Только вы сможете добросовестно выполнить это святое задание. Сейчас же я пойду к министру, а через несколько дней вы можете отправляться в путь! – вне себя от радости проговорил старший чиновник и помчался докладывать министру о важном открытии.

Он вышел, а я сел, опустив голову на руки. Мне никак не верилось, что все, виденное мной в этой стране, правда. Но тут опять кто-то постучал.

– Войдите!

В комнату вошел другой элегантно одетый господин и тоже отрекомендовался старшим чиновником какого-то министерства. Он сказал, что по поручению господина министра пришел ко мне по важному делу; в ответ я выразил свое чрезвычайное удовольствие и радость.

– Вы иностранец?

– Иностранец.

Он с почтением посмотрел на меня, подобострастно поклонился до земли и попытался было что-то сказать, но я прервал его словами:

– Прошу Вас, сударь, скажите, как называется ваша страна?

– Вы до сих пор не знаете?! – воскликнул он и посмотрел на меня с еще большим почтением и подобострастием.

– Страдия! – произнес он и отступил немного назад.

“Странно, но так называлась и удивительная героическая страна моих предков!” – подумал я, но ему не сказал ни слова и только спросил:

– Чем могу служить, милостивый государь?

– Установлено новое звание управляющего государственным имуществом, и я от имени господина министра имею честь просить вас занять этот высокий гражданский пост… Вы ведь не раз бывали по крайней мере министром?

– Нет, никогда не был.

– Никогда!.. – воскликнул он вне себя от изумления. – Ну, тогда, наверное, занимали важный пост с несколькими окладами?

– Никогда.

Старший чиновник потерял дар речи от удивления. Не зная, что предпринять в этом единственном в своем роде случае, он извинился за причиненное беспокойство и, сказав, что о нашем разговоре поставит в известность господина министра, вышел.

Назавтра обо мне писали все газеты. В одной была помещена заметка под заголовком: “Человек-чудо”.

“Вчера в наших краях появился шестидесятилетний иностранец, который за всю свою жизнь ни разу не был министром, не имеет ни одного ордена, вообще никогда не состоял па государственной службе и не получал жалованья. Это единственный случай в мире. Как нам стало известно, человек-чудо поселился в отеле “На милой многострадальной родине”. По уверениям многих, посетивших его вчера, он ничуть не отличается от других людей. Мы примем все меры, чтобы разузнать подробнее о жизни этого загадочного существа, что, без сомнения, представит большой интерес для наших читателей, и при первой возможности постараемся поместить в нашей газете его портрет”.

Другая газета сообщила примерно то же самое с таким добавлением: “Кроме того, из достоверных источников нам удалось узнать, что этот странный человек приехал с важной политической миссией”.

Правительственные же газеты весьма корректно опровергали эти слухи:

“Бестолковые оппозиционные газеты дошли в своем сумасбродстве до того, что измышляют всякую ложь и распространяют в народе возбуждающие слухи, будто в нашу страну приехал шестидесятилетний иностранец, который, как говорят эти болваны, никогда не был ни министром, ни чиновником и даже не имеет ни одного ордена. Такие небылицы и полнейший вздор могут придумать и злонамеренно распространять только ограниченные, жалкие и выжившие из ума сотрудники оппозиционной печати; но заряд их пропадет даром, ибо, благодарение богу, кабинет вот уже неделю находится у власти, и положение его ни разу еще не пошатнулось, как хотелось бы глупцам из оппозиции”.

После этих статеек возле гостиницы, где я остановился, начал собираться народ. Стоят, глазеют, одни уходят, другие приходят, – толпа не уменьшается целый день, и в ней шныряют продавцы газет и книг, истошно крича:

– Новый роман: “Странный человек”, часть первая!

– Новая книга: “Приключения старца без орденов”!

Подобные книжонки предлагались всюду.

Появилась даже кафана под названием: “У человека-чуда”, на ее огромной вывеске красовался человек без орденов. Народ толпился около этого чудища, и полиции волей-неволей пришлось в интересах общественной нравственности убрать эту соблазнительную картину.

Назавтра я вынужден был сменить гостиницу. Чтобы иметь приличный вид на улице, я должен был нацеплять хотя бы несколько орденов, и только тогда на меня никто не обращал внимания.

Как иностранцу, мне была предоставлена возможность познакомиться с виднейшими личностями и министрами и проникнуть во все государственные тайны.

Вскоре я имел честь увидеть всех министров за работой.

Прежде всего я отправился к министру иностранных дел. Как раз в тот момент, когда я переступил порог приемной, где собралось много желающих попасть к министру, служитель громогласно объявил:

– Господин министр не может никого принять: он прилег немного вздремнуть!

Публика разошлась, и я обратился к служителю со словами:

– Сообщите, пожалуйста, господину министру, что его просит принять иностранец.

Едва услышав слово “иностранец”, служитель вежливо поклонился и скрылся в кабинете министра.

Тотчас распахнулись двустворчатые двери, появился коренастый, полный, небольшого роста человек и, поклонившись мне с довольно глупой улыбкой, пригласил войти.

Министр усадил меня в кресло, сам сел напротив, заложил ногу за ногу, с довольным видом погладил себя по круглому животу и начал разговор:

– Я, сударь, много слышал о вас и очень рад познакомиться с вами… Я, знаете ли, хотел соснуть немного… Что делать?.. Свободного времени так много, что просто не знаешь, куда себя деть.

– Осмелюсь спросить, господин министр, какие у вас отношения с соседними странами?

– Э… да как вам сказать?.. Хорошие, хорошие, во всяком случае… Говоря откровенно, у меня не было случая подумать об этом; но, судя по всему, очень хорошие, очень хорошие… Плохого у нас ничего не случилось, только вот на севере запретили вывоз свиней[1], а на юге нападают ануты[2] из пограничной страны и грабят наши села… Но это ничего… пустяки…

– Жаль, что запретили вывоз свиней. Я слышал, их много в вашей стране? – скромно заметил я.

– Да, слава богу, хватает, но это не суть важно – съедят и здесь этих свиней, дешевле только будут; да и что бы получилось, если бы мы вовсе лишились свиней?! Ведь жили бы без них, – равнодушно ответил он.

В дальнейшей беседе он поведал мне о том, что изучал лесоводство, а теперь с увлечением читает статьи о скотоводстве, что собирается приобрести несколько коров и откармливать телят, так как это очень доходная статья.

– На каком языке вы предпочитаете читать? – спросил я.

– Да на своем, родном. Не люблю я других языков и никогда их не изучал. Ни потребности, ни желания такого у меня не было. Мне это совсем не нужно, особенно на данном посту; а если и возникнет в этом необходимость, так ведь легко затребовать специалиста из любой страны.

– Совершенно верно! – одобрил я его остроумные, оригинальные рассуждения, да и что, собственно, я мог еще сказать?

– Кстати, вы любите форель? – спросил он, немного помолчав.

– Я никогда ее не ел.

– Жаль, это прекрасная рыба. Редкое, изысканное блюдо. Вчера я получил от приятеля несколько штук. Исключительно вкусная вещь…

После того как мы поговорили еще некоторое время о подобных важных вещах, я, извинившись перед господином министром, что своим визитом оторвал его, быть может, от важной государственной работы, попрощался и ушел.

Он любезно проводил меня до дверей.

(Далее)

[1] Намек на сербо-австрийские противоречия. Сербия в то время являлась крупным экспортером свиней, главным образом в Австрию. Австрия, пользуясь монополией главного покупателя, в целях политического давления на Сербию время от времени запрещала ввоз свиней и добивалась тем самым очередной уступки от сербского правительства.

[2] Намек на известные инциденты на сербско-турецкой границе в середине 1901 и начале 1902 года. Доманович высмеивает неспособность властей предпринять решительные меры для защиты государственных границ от арнаутов (турецкое название для албанцев).

Страдия (2/12)

(Предыдущая часть)

Немного левее того места, где пристала лодка, возле самого берега увидел я высокий мраморный обелиск с высеченными на нем золотыми буквами. Я с любопытством подошел ближе, надеясь прочесть имена славных юнаков, о которых постоянно рассказывал отец. Но, к великому моему удивлению, на мраморе были вырезаны слова:

“Отсюда к северу простирается страна славного и счастливого народа, которого великий бог наградил исключительным и редким счастьем: гордость страны и народа составляет то, что в его языке по законам грамматики “К” перед “И” всегда переходит в “Ц”.”

Прочел я раз, прочел другой, не могу прийти в себя от удивления – что все это значит? И больше всего поразило меня то, что слова были написаны на моем родном языке.

На этом языке говорил мой отец и его предки, да и я сам на нем говорю, но страна не та; он мне рассказывал совсем о другой. Общность языка смутила меня, но я подумал, что могут же быть два великих братских народа одного происхождения, говорящих на одном языке и не знающих друг друга. Мало-помалу я перестал удивляться и начал даже испытывать гордость, так как мой родной язык обладал такой же прекрасной особенностью.

Я миновал крепость и направился по улице, ведущей в город, намереваясь отдохнуть с дороги в гостинице, а потом поискать работы и, подработав, продолжить поиски родины.

Не прошел я и нескольких шагов, как вокруг меня, словно я какое-то чудище, со всех сторон стали собираться люди. И стар и млад, и мужчины и женщины, давя друг друга, приподнимаясь на носки и толкаясь, протискивались вперед, чтобы лучше видеть меня. Толпа разрослась настолько, что запрудила всю улицу и остановила движение.

Люди смотрели на меня с удивлением, да и мне чудным показался этот незнакомый народ. На кого ни взглянешь, все украшены орденами и лентами.[1]

Редко, и то только у самых бедных, по одному, по два, остальные же так увешаны, что и одежды не видно. У некоторых награды уже не помещаются на груди, и они возят за собой тачку, полную орденов за разные заслуги, звезд, лент и прочих знаков отличия.

Я едва мог продвигаться сквозь эту массу окружавших меня знаменитых людей, которые изо всех сил проталкивались ко мне поближе. Начали уже ссориться, осыпать упреками тех, кто подолгу задерживался около меня.

– Посмотрели и довольно, дайте теперь и нам.

Каждый, кому удавалось прорваться ко мне, спешил завести разговор, чтобы его не оттерли.

Мне начали уже надоедать одни и те же недоуменные вопросы:

– Откуда ты?.. Неужели у тебя нет ни одного ордена?

– Нет.

– Сколько же тебе лет?

– Шестьдесят.

– И ни одного ордена?

– Ни одного.

В толпе раздавались возгласы, как на ярмарке, когда показывают какую-нибудь диковину:

– Эй, люди! Человеку шестьдесят лет, а у него ни одного ордена!

Давка, шум, рев, толкотня все усиливались, со всех улиц бежали люди и продирались сквозь толпу, чтобы посмотреть на меня. Дело, наконец, дошло до драки, и для наведения порядка вмешались полицейские.

До этого я успел порасспросить кой кого, за какие заслуги они награждены.

Один сказал, что министр наградил его за самопожертвование и исключительные заслуги перед родиной: целый год он имел дело с крупной суммой государственных денег, а при ревизии в кассе была обнаружена недостача всего лишь двух тысяч.

– Его правильно наградили, – говорили вокруг, – ведь он мог растранжирить все, но благородство и патриотизм не позволили ему этого совершить.

Другой был награжден за то, что в течение месяца, пока он был сторожем каких-то государственных баз, ни одна из них не сгорела.

Третий получил награду за необыкновенно интересное открытие, что слово “книга” начинается с буквы “К”, а оканчивается на букву “А”.

Некая повариха была награждена за то, что, прослужив пять лет в богатом доме, украла всего несколько серебряных и золотых вещей.

Один герой получил награду в связи с тем, что, совершив растрату, не покончил с собой по утвердившемуся тогда глупому шаблону, а дерзко воскликнул на суде:

– Я осуществил свои идеалы и принципы – таковы мои взгляды на мир, а теперь судите меня. Вот я перед вами! – и, ударив себя в грудь, шагнул вперед.

Этот, я полагаю, получил орден за гражданское мужество. (И правильно!)

Какой-то гражданин получил орден, так как, дожив до глубокой старости, не умер.

Кто-то был награжден в связи с тем, что за неполных полгода разбогател, поставляя прелую пшеницу и еще пропасть всякой дряни.

Богатый наследник получил орден за то, что не промотал отцовское состояние и пожертвовал пять динаров на благотворительные цели.

Да и кто может все упомнить! Ведь я удержал в памяти объяснения каждого лишь в связи с одним награждением, а их было несчетное множество.

Итак, когда дело дошло до ссоры и драки, вмешалась полиция. Полицейские принялись разгонять толпу, а их начальник приказал подать закрытый фиакр. Меня втолкнули в фиакр, возле которого вооруженные полицейские разгоняли народ. Начальник поместился рядом, и мы куда-то покатили, а за нами со всех сторон валила толпа.

Фиакр остановился перед длинным, приземистым и запущенным зданием.

– Где мы? – спросил я начальника, признав его за такового потому, что он вызвал фиакр и сел в него вместе со мной.

– Это полиция.

Выходя из фиакра, я увидел, как двое дрались у самых дверей полиции. Полицейские стояли рядом и глазели на борьбу, да и шеф полиции и все остальные чиновники взирали на драку с удовольствием.

– Чего они дерутся? – спросил я.

– Да ведь есть такой приказ, чтобы все скандалы совершались здесь, на глазах полиции. И знаете почему? Не может же шеф и остальные чиновники мотаться по закоулкам. Так легче и удобнее наблюдать. Разругаются двое и, если им захочется подраться, идут сюда. А тех, что устраивают скандалы прямо на улице, в неположенном месте, наказывают.

Увидев меня, господин шеф, толстяк с седеющими усами и двойным круглым выбритым подбородком, чуть не упал от удивления в обморок.

– Господи, откуда ты взялся?! – проговорил он, придя в себя от удивления, развел руками и принялся рассматривать меня со всех сторон.

Тот, что доставил меня, о чем-то с ним пошептался, доложив, видимо, что произошло. Шеф нахмурился и резко меня спросил:

– Отвечай, откуда ты?

Я принялся подробно рассказывать, кто я такой, откуда и куда иду, но он стал нервничать и закричал:

– Ладно, ладно, оставь свои глупости. Скажи мне лучше, как ты смел среди бела дня появиться в таком виде на улице?

Я старательно осмотрел себя, нет ли на мне чего-нибудь необычного, но ничего не заметил. В таком виде прошел я много стран, и ни разу меня не привлекали за это к ответу.

– Чего молчишь? – учтиво, как и положено по циркуляру вести себя полиции, заорал шеф, и я заметил, что он дрожит от злости. – Я посажу тебя в тюрьму, ибо ты вызвал скандал в неположенном месте и своими глупостями взбудоражил весь город!

– Я не понимаю, господин шеф, чем я мог причинить столько вреда? – заметил я в страхе.

– До седых волос дожил, а не знаешь того, что знает всякий уличный мальчишка. Еще раз тебя спрашиваю, как ты мог идти по улице в таком виде и вызвать беспорядок, да еще не перед зданием полиции?

– Я ничего не сделал.

– Ты с ума сошел, старый… Ничего не сделал… А где твои награды?

– У меня их нет.

– Врешь, старый прохвост!

– Ей-богу, нет.

– Ни одной?

– Ни одной!

– Да сколько тебе лет?

– Шестьдесят.

– В шестьдесят лет у тебя нет ни одного ордена? Да где ты жил? На луне, что ли?

– Клянусь всем на свете, у меня нет ни одного ордена! – задрожал я.

Шеф ошалел от удивления. Он раскрыл рот, выкатил глаза и уставился на меня, не в силах выговорить ни слова.

Придя в себя, он приказал подчиненным принести с десяток орденов.

Из боковой комнаты тотчас принесли гору всяких орденов, звезд, лент и кучу медалей. По приказу шефа, мне наспех выбрали две-три звезды, ленту, три-четыре ордена повесили на шею, несколько прикололи к пальто, а сверх того добавили штук двадцать медалей и значков.

– Вот так-то, брат! – воскликнул шеф, довольный тем, что придумал способ избежать новых скандалов. – Вот так, – повторил он, – теперь ты хоть немного похож на нормального человека, а то взбудоражил мне весь город, явился словно чудище какое… А ты, наверное, и не знаешь, что у нас праздник сегодня? – задал он вдруг вопрос.

– Нет.

– Странно! – немного задетый, сказал он, помолчал и добавил: – Пять лет тому назад в этот самый день родился мой конь, на котором я постоянно езжу, и сегодня до полудня я принимаю поздравления от виднейших граждан; вечером, около девяти часов, мой конь будет проведен с факелами по улицам, а потом в лучшем отеле, куда имеют доступ только избранные, состоится бал.

Теперь я едва устоял на ногах от удивления, но, чтобы он не заметил, взял себя в руки и, подойдя к нему, поздравил его в следующих выражениях:

– Прошу извинить меня, я очень сожалею, что, не зная о вашем празднике, не смог вас поздравить в установленное для этого время; и поэтому поздравляю вас сейчас.

От всего сердца поблагодарив меня за искренность моих чувств к его верному коню, он приказал принести угощение.

Меня угостили вином и пирогами, я распростился с шефом и, украшенный звездами и орденами, в сопровождении полицейского отправился в гостиницу. Теперь я мог спокойно идти по улице, не вызывая шума и суеты, что было бы неизбежно, если бы я шел без знаков отличия.

Полицейский привел меня в гостиницу “На милой многострадальной родине”, хозяин которой отвел мне комнату, и я вошел туда в чаянии отдыха. Я едва мог дождаться минуты, когда останусь один, и смогу прийти в себя от удивительных впечатлений, которые произвела на меня эта страна с первого взгляда.

(Далее)

[1] В обреновичевской Сербии награды раздавались в огромных количествах. Ж. Живанович в “Политической истории Сербии” приводит курьезный случай с королем Александром, который оказался в неловком положении, когда при вручении наград 1 января 1897 года должен был оставить без отличия премьер-министра Симича, так как он имел уже все существовавшие в стране ордена.

Страдія (12/12)

(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Сидір Сакидон)

Страдія (3/12)

(Попередня частина)

Тільки-но я зачинив за собою двері, зняв ордени й сів, утомлений і знесилений, щоб відпочити, як рап­том зачув стук у двері.

— Увійдіть, — сказав я, бо що, власне, мені залиша­лося робити?

На порозі зявився гарно вдягнений пан з окуляра­ми на носі. (А щоб не нагадувати раз у раз, треба зав­жди мати на увазі, що тут кожний, хто більше, а хто менше, навантажений орденами. Ось, наприклад, коли я з поліцейським йшов до готелю, то бачив, як тягли одного чоловіка в тюрму, бо він, мовляв, поцупив че­ревики в якійсь крамниці; так і в нього був орден на шиї. «Що це в нього за орден?» — запитав я у полі­цейського. «Цей орден за заслуги на просвітній та культурній ниві», — відповів той холодно та серйозно. «А які ж у нього заслуги?» — «Та він, бач, був візни­ком у колишнього міністра освіти. Талановитим віз­ником», — відповів жандарм).

Отже, увійшов пан в окулярах, низько вклонився (що, певна річ, зробив і я) та відрекомендувався як старший чиновник міністерства закордонних справ.

— Дуже приємно, — сказав я, здивований цим неспо­діваним візитом.

— Ви вперше в нашій країні, пане? — запитав він.

— Уперше.

— Ви іноземець?

— Еге ж, іноземець.

— Це чудово. Ви прибули до нас як на замовлення, вірте мені, — захоплено вигукнув старший чиновник.

Мене це ще більше збентежило.

— Ми маємо одну вакантну посаду консула. Тут вп одержували б, що найголовніше, добру платню та велику дотацію на представництво, яку, звичайно ж, витрачали б на свої особисті потреби. Ви старий, до­свідчений чоловік, а робота для вас неважка — пропа­ганда нашої національної ідеї в країнах, де живе паш народ під чужим управлінням… Ви прийшли до нас дуже вчасно; ми вже понад місяць мордуємося в по­шуках відповідної особи для такої важливої посади. На решту посад маємо, хвалити бога, іноземців. Маємо євреїв, греків, волохів. А ви якої національності, до­звольте вас запитати?

— Та я, як вам сказати, я й сам не знаю… — про­белькотів я, засоромившись. І тільки-но почав йому розповідати свою сумну родинну історію, як він пере­бив мене, захоплено сплеснувши долонями, і аж за­танцював по кімнаті на радощах.

— Чудово, чудово… Кращого й не вигадаєш. Ви змо­жете сумлінно виконувати це почесне доручення. За­раз іду до міністра, а за кілька днів ви зможете ви­рушити в дорогу, — промовив старший чиновник, не тямлячи себе від радощів, і чимдуж кинувся до міні­стра повідомити його про своє важливе відкриття.

Він вибіг, а я сів, обхопивши голову руками, й сам собі не йняв віри, що все, побачене мною в цій країні, правда. Аж раптом хтось знову постукав у двері.

— Прошу.

До кімнати увійшов інший елегантно вдягнений пан і теж відрекомендувався старшим чиновником яко­гось міністерства. Він сказав, що прийшов за наказом пана міністра у важливій справі. Я висловив своє над­звичайне вдоволення й радість з приводу такої уваги.

— Ви іноземець?

— Так, іноземець.

Він захоплено подивився на мене, низько вклонився і тільки почав говорити, як я перебив його:

— Будьте ласкаві, пане, скажіть, як зветься ваша країна?

— А ви хіба не знаєте? — здивувався чиновник і гля­нув на мене ще з більшою повагою та догідливістю. — Страдія! — виголосив він, одступаючи трохи назад.

«Дивна річ, так само звалась і героїчна країна моїх предків», — подумав я, але нічого йому не сказав, а тільки промовив:

— Я до ваших послуг, шановний пане.

— У нас з’явилася нова посада управителя держав­них маєтків, і я маю честь від імені пана міністра просити вас обійняти цей високий патріотичний пост. Ви, гадаю, вже не раз бували до цього міністром?

— Ні, не бував ніколи.

— Ніколи? — вражено вигукнув він. — Тоді хоч за­ймали високе становище в суспільстві? Скільки отри­мували?

— Я ніколи не займав високого становища.

Старший чиновник ніби занімів від здивування. Не знаючи, що слід робити в такому виключному випадку, він попросив пробачення за турботи і, пообіцявши до­повісти про нашу розмову панові міністру, вийшов.

Наступного дня про мене писали всі газети. В одній із них була така замітка:

«Диво-людина. В нашому місті від учора пробуває один іноземець, якому вже шістдесят років, але він ще ні разу не був міністром, не був нагороджений жодним орденом, ніколи не обіймав посади на дер­жавній службі і не отримував платні. Справді, єдиний випадок у світі. Ми довідалися, що ця диво-людина оселилася в готелі «У нашій милій змученій вітчизні». Ті, хто вже бачив її, запевняють, що вона анітрохи не відрізняється від інших людей. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдетальніше дізнатися про життя цієї загадкової істоти, що, в кожнім разі, буде дуже цікаво для наших шановних читачів, а при нагоді подамо й портрет її в нашій газеті».

Інші газети писали приблизно те саме з таким лише додатком:

«Крім того, дізналися ми з вірогідних джерел, що диво-людина прибула до нас з важливою політичною місією».

А офіційна газета коректно спростувала ці дописи в такий спосіб:

«Пришелепкуваті опозиційні газети в своїй недо­умкуватості вигадують усякі нісенітниці й поширю­ють у народі тривожні чутки, нібито до нашої країни прибув іноземець шістдесяти років, який, за словами цих дурнів, ніколи не був ні міністром, ні урядовцем і не має жодних відзнак. Такі нісенітниці й неймо­вірні твердження можуть вигадувати та з лихим намі­ром поширювати лише обмежені, жалюгідні, позбав­лені здорового глузду писаки з опозиційної преси, але їхній постріл не досягне мети, бо ось минув уже, хва­лити бога, цілий тиждень, як наш кабінет прийшов до влади, а становище його ні разу не похитнулось, як би цього хотілося дурням з опозиції».

Після таких дописів у газетах біля готелю, де я осе­лився, почали збиратися цікаві. Стовбичать з ранку до вечора, дивляться, витріщивши очі, одні відходять, інші приходять, і так увесь час біля готелю стоїть великий натовп, в якому метушаться продавці газет і книжок та несамовито вигукують:

— Новий роман: «Диво-людина», частина перша!

— Нова книга: «Пригоди старої людини без орде­нів».

Такого чтива було скрізь повно.

На одному заїзді з’явилася навіть вивіска: «У диво-людини», на якій було намальовано чоловіка без орде­нів. Біля цієї дивовижі почав збиратися народ, тому поліції хоч-не-хоч довелося в інтересах громадської моралі заборонити цю спокусливу картину.

Наступного дня я змінив готель. А щоб спокійно йти вулицею, мусив поначіплювати всі свої ордени, і на мене ніхто вже не звертав уваги.

Як іноземець, я мав можливість познайомитися з ви­датними особами й міністрами та проникнути в усі державні таємниці.

Незабаром я мав честь побачити усіх міністрів за роботою.

Насамперед я пішов до міністра закордонних справ. У приймальні було чимало людей, котрі бажали по­пасти до нього на прийом, але саме тоді, коли я уві­йшов, служник оголосив, щосили вигукуючи:

— Пан міністр не приймає, бо приліг на канапі трохи поспати.

Публіка розійшлася, а я звернувся до служника:

— Скажіть, будь ласка, панові міністру, що один іноземець бажає з ним зустрітися.

Служник, почувши слово «іноземець», ввічливо вкло­нився й зник за дверима міністрового кабінету.

Вмить розчахнулися широкі двері, й на порозі з’я­вився низенький, опецькуватий чоловік. Він вклонився з недоладною усмішкою й запросив мене до свого кабі­нету.

Міністр запропонував мені крісло, а сам умостився напроти, поклавши ногу на ногу. Потім він погладив із задоволенням свій круглий живіт і почав розмову:

— Я вже багато чув про вас і дуже радий, що ви завітали до мене… Я, знаєте, хотів трохи поспати… Бо що ж іще? Роботи нема, й від нудьги просто не знаєш, куди подітися.

— Смію запитати вас, пане міністре, у яких ви сто­сунках із сусідніми країнами?

— Е… як вам сказати… У добрих, у добрих, зви­чайно. Та, правду кажучи, я про це якось ще й не думав, але, гадаю, що в добрих, у дуже добрих. У нас нічого лихого ще не скоїлося, хіба що на півночі за­боронено вивіз свиней, а на півдні на наші села нападають і грабують людей анути з сусідньої країни. Але це нічого, то дрібниці…

— Але ж це перешкоджає експорту свиней. Я чув, ніби ви маєте їх чимало в країні, — зауважив я чемно.

— Та маємо, хвалити бога. Але все одно їх і тут з’їдять, тільки дешевші будуть. А якби їх зовсім не було, то що? Якось би обійшлися й без них, — прока­зав він байдуже.

У дальшій розмові він розповів мені, що студіював лісівництво, а тепер охоче читає статті про тваринни­цтво, думає придбати кілька корів та вигодувати телят, бо з цього може бути добрий зиск.

— А якою мовою ви найбільше читаєте? — запи­тав я.

— Та своєю ж. Я інших мов не люблю, не знаю і вчити не хочу. Та й не бачу в цьому потреби. Особ­ливо на моїй посаді. А коли б уже й виникла така по­треба, то можна запросити знавця з-за кордону.

— Цілком слушно, — похвалив я такі дотепні, оригі­нальні думки, не знаючи, що ще можна сказати на це.

— До речі, ви любите форель? — запитав він мене, трохи помовчавши.

— Ніколи не їв.

— Шкода, це дуже добра риба. Справжній деліка­тес, Учора я дістав кілька штук в одного приятеля. Дуже смачна річ.

Поговоривши ще трохи про такі аж надто важливі справи, я попросив у пана міністра пробачення, що своїм візитом відірвав його, певне, від нагальних дер­жавних справ, попрощався й пішов собі.

Він люб’язно провів мене до дверей.

(Наступна частина)

Страдія (2/12)

(Попередня частина)

Біля самого берега, трохи далі від того місця, де пристав човен, примітив я велику й незграбну мар­мурову піраміду, а на ній вдкарбувані золотом слова.

Я з цікавістю підійшов ближче, сподіваючись, що, може, тут прочитаю імена легендарних героїв, про яких розповідав мені батько. Але гірко розчарувався.

На мармурі було вирізьблено:

«Звідси на північ простягається земля славетного та щасливого народу, якому всемогутній бог подару­вав велике та рідкісне щастя, надавши його мові, ціл­ком за правилами граматики, тієї особливості, що літера «к» перед «і» завжди переходить у «ц» во славу країни й народу».

Я прочитав раз, потім удруге, та ніяк не міг отями­тися від подиву — що це має означати. А найбільше вразило мене, що слова було написано моєю рідною мовою.

Справді, тією мовою говорили і мій батько, і наші предки, і я, але це не та країна; він мені розповідав про зовсім іншу. Однак можна ж припустити, що є два народи одного походження, які мають однакову мову, але не знають один про одного.

Мало-помалу я перестав дивуватися, ба навіть за­пишався, що й моя мова така сама і з такою ж чудо­вою особливістю.

Я проминув мури й пішов вулицею, що вела до міста, маючи на думці відпочити після довгої ман­дрівки десь у готелі, а потім знайти роботу, щоб трохи заробити грошей і мати змогу мандрувати далі та шу­кати батьківщини.

Не ступив я й кількох кроків, як довкола мене, наче біля якогось чудовиська, звідусіль почали збиратися цікаві. Старе і мале, чоловіки й жінки — усі товпля­ться, лізуть, штовхаються, щоб мене краще побачити. Нарешті зібралося стільки люду, що геть заступили дорогу й зупинили всякий рух.

Усі дивилися на мене з подивом, але й мене цей не­знайомий народ здивував не менше. На кого не глянь — усі обвішані орденами та стрічками. Рідко який бідо­лаха мав одну або дві нагороди: кожен був ними так обцяцькований, що і вбрання не видно. Декотрі мали їх стільки, що не могли на собі носити, то возили за собою у візочках. Було там повно орденів за різні заслуги, зірок, стрічок та всіляких інших відзнак. Я ледве пробирався крізь оцей тлум славетних людей, що оточували мене й штовхалися, аби тільки ближче до мене дістатися. Доходило навіть до сварки, було чути й дорікання тим, хто надто довго затримувався біля мене.

— Ну ж бо, надивилися, то дайте й нам поглянути.

Дехто підходив до мене якнайближче й одразу ж за­водив розмову, боячись, щоб його не відтиснули.

Мені вже почали набридати одні й ті самі здиво­вані питання.

— А звідкіль ти? Невже не маєш жодного ордена?..

— Не маю.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— І жодного ордена?

— Жодного.

Почулися голоси з натовпу, як буває на базарі, коли показують якісь дивовижі:

— Чуєте, люди, чоловікові шістдесят років, а в ньо­го — жодного ордена.

Штовханина, крик, галас усе сильнішали. З усіх ву­лиць сунули городяни, кожен намагався продертися крізь натовп, щоб мене побачити. Нарешті дійшло до бійки, і мусила втрутитися поліція, щоб навести поря­док.

А я, перш ніж зчинилася колотнеча, квапливо роз­питував людей, за які заслуги їх нагороджено.

Один мені сказав, що міністр відзначив його за над­звичайні заслуги й самопожертви перед вітчизною, бо за цілий рік, коли він розпоряджався державними грішми, в нього при ревізії було виявлено лише дві тисячі динарів пестачі. А він же міг, як казали, все загарбати, але знатність та любов до вітчизни не дозволили йому цього вчинити.

Другий був нагороджений за те, що цілий місяць охороняв якісь державні склади, і жоден з них не згорів.

Той дістав нагороду, бо перший помітив і відзна­чив, що слово «книга» дивно починається на «к», а за­кінчується на «а».

Одна куховарка була нагороджена за те, що п’ять років прослужила в багатому домі і вкрала всього кілька срібних та золотих речей.

Ще хтось був нагороджений тому, що після великої розтрати не застрелився за тодішньою дурною модою, а зухвало вигукнув на суді:

— Я свої переконання та ідеї втілив у життя. Отакі вони, мої погляди на світ, тепер судіть мене. Ось я! — і, вдаривши себе кулаком у груди, ступив крок напе­ред.

Цей, гадаю, дістав орден за громадянську мужність. (Та й за діло!)

Один стариган отримав орден за те, що геть зістарівся, але не вмер.

Інший знову нагороджений, бо розбагатів за непов­них півроку, постачаючи державі пріле зерно та силу іншого непотребу.

Один багатий спадкоємець був відзначений тому, що не розтринькав батькової спадщини й пожертвував на благодійні справи п’ять динарів.

Але хіба можна все запам’ятати? Мені затямилося лише, за що їх було по разу нагороджено, а нагород тих вони мали безліч.

Отож, коли дійшло до колотнечі, поліцейські взялися розганяти юрбу, а їхній начальник, мабуть старшина, наказав пригнати закритий фіакр. Мене вштовхнули до фіакра; навколо якого стояли озброєні поліцейські й відганяли натовп. Старшина сів поряд зі мною, і ми кудись поїхали, а за нами звідусіль посунув люд.

Фіакр зупинився перед великим приземистим і за­недбаним будинком.

— Де ми? — запитав я старшину (мені здалося, що цей чоловік не хто інший, як старшина, адже саме за його наказом пригнали фіакр).

— Тут наша поліція.

Вийшовши з фіакра, я побачив, як двоє чоловіків чубилися перед самими ворітьми поліції. Коло них стояли жандарми і дивилися на ту бійку. Навіть сам шеф поліції задоволено спостерігав за ними.

— Чого вони б’ються? — спитав я.

— Таке розпорядження, щоб усі скандали верши­лися тут, на очах поліції, бо хіба ж личить шефові та іншим чиновникам ходити по всяких закутках, щоб таке бачити? А так нам і легше, й зручніше. Заведу­ться двоє і, як захочуть битися, то приходять сюди. А тих, що бешкетують на вулиці в неналежному місці, мусимо карати.

Пан шеф, огрядний чоловік із сивими вусами, чисто поголений, з подвійним підборіддям, як побачив мене, то мало не зомлів.

— А звідкіля ти, чоловіче? — промовив він, трохи отямившись від здивування й розвівши руки, та став мене розглядати з усіх боків.

Старшина сказав йому щось пошепки, мабуть, допо­вів, що скоїлося. Шеф насупився й різко запитав:

— Звідки ти?

Я почав йому докладно розповідати, хто я, звідки й куди йду, поки він не став нервуватися, а потім крикнув:

— Гаразд, гаразд, облиш свої вигадки при собі, а скажи мені краще, як ти посмів так ось вийти на вулицю серед білого дня?

Я уважно оглянув себе, чи нема чогось на мені не­звичайного, але нічого не помітив. Таким я пройшов через увесь світ, і ніхто не чіпав мене.

— Заціпило, чи що? — гарикнув шеф за поліцей­ським звичаєм, і я побачив, як він аж тремтить від люті.— Я тебе до в’язниці кину за те, що ти наробив стільки бешкету в неналежному місці й збентежив усе місто своєю глупотою.

— Нічого не розумію, пане начальнику, чим саме я міг так нашкодити? — сказав я з острахом.

— Зістарівся, а не знаєш того, що й малі діти зна­ють… Питаю тебе ще раз, як ти посмів у такому ось вигляді вийти на вулицю і викликати стовпище, та ще й у неналежному місці?

— Я ж нічого не зробив.

— Дурний ти, хоч і старий… Нічого не зробив. А де ж твої відзнаки?

— У мене їх нема.

— Брешеш, старий собако.

— Нема, їй-богу, нема.

— Жодної?

— Жодної.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— За стільки років не мати жодного ордена? Та де ж ти жив? На місяці, чи що?

— Жодного не маю, щоб я світу не бачив, — став я клястися.

Шеф від здивування роззявив рота, витріщив очі, оглянув мене з голови до п’ят, не в силі промовити й слова. Коли ж трохи оговтався, дав розпорядження мерщій принести з десяток орденів.

Із сусідньої кімнати одразу ж принесли цілий обе­ремок різних орденів, зірок, стрічок та медалей.

За наказом шефа мені нашвидкуруч вибрали дві-три зірки і одну стрічку, три-чотири ордени повісили на шию, кілька пришпилили на пальто, а, крім того, додали ще пару десятків різних медалей та значків.

— Отак-то, шановний, — вигукнув шеф поліції, задо­волений собою, що вигадав спосіб уникнути дальших непорозумінь.— Отак-то, — додав знову.— Тепер ти хоч трохи схожий на звичайну людину, а то наробив мені бешкету, з’явився, ніби примара… А ти, мабуть, і не знав, що сьогодні до того ж і свято? — запитав він раптом.

— Ні.

— Дивно, — сказав він трохи ображено, помовчав і знову почав:

— П’ять років тому в цей день народився мій кінь, на якому я звичайно їжджу, і сьогодні зранку я при­ймав поздоровлення від найславетніших громадян; увечері мого коня проведуть із смолоскипами по ву­лицях, а потім будуть танці в першорядному ресто­рані, куди буде запрошено тільки найповажніших гро­мадян.

Тепер і я ледве встояв на ногах від здивування, але щоб він цього не помітив, я підбадьорився й почав його вітати такими словами:

— Пробачте, я не знав про ваше свято й дуже шко­дую, що не зміг вас привітати у визначений час, тому дозвольте поздоровити вас зараз.

Він подякував мені від щирого серця за ті почуття, якими я пройнявся до його вірного коня, й розпоря­дився, щоб принесли частунок.

Мене пригостили вином та пирогами, після чого я попрощався з шефом і, розцяцькований зірками та орденами, пішов до готелю у супроводі одного поліцей­ського, якому наказали відпровадити мене туди. Тепер я мав змогу йти вулицею без галасу й тиску з боку натовпу, що могло б трапитися, коли б я йшов без відзнак.

Поліцейський допровадив мене до готелю, що звався «У нашій милій змученій вітчизні». Хазяїн готелю дав мені кімнату, і я ледве дочекався хвилини, щоб зали­шитися на самоті та отямитись від отих дивовижних вражень, які в цій країні відразу навалилися на мене.

(Наступна частина)