Tag Archive | небезпека

Мертве море (1/5)

Щойно я сів писати це оповідання, як перед очима в мене виник образ моєї покійної дядини. Така ж бідо­лашна, як і за життя. У жовтавій обвислій кофтині з кошлатого сукна, ніби ця кофтина шита на когось іншого, у куцій спідниці з такого самого сукна і си­ньому фартушку в жовтих квітах; на ногах у неї капці, вишиті, ясна річ, теж жовтим узором і на цілу долоню довші, ніж треба. Зав’язана темно-жовтою ху­сткою. Обличчя сумне, пооране зморшками, жовте, очі майже такого самого кольору, як і обличчя, у погляді прозирає якась вічно розпачлива тривога; губи тонкі, трохи синюваті, завжди готові до плачу, хоч я ніколи не бачив, щоб дядина плакала. Вона безперестану зітхала, охкала, всього боялася і в усьому вбачала небезпеку. Трохи похилена в плечах, груди вузькі, запалі, руки сховає під фартушок і никає всюди по хаті та подвір’ї, придивляється до кожної дрібниці, і скрізь їй ввижається лихо. Побачить на подвір’ї зви­чайний собі камінь — і вже в неї перед очима не­щастя.

— О-ох!.. Спіткнеться дитина, вдариться головою об камінь, голову розіб’є! — пробурмотить вона переля­кано, візьме камінь і винесе геть за ворота.

Сядемо обідати, а вона одразу починає застерігати мене:

— Поволі їж, бо як проковтнеш кістку, то вона тобі всі кишки пороздирає!

Хтось їде з дому верхи на коні, а вона стане біля воріт і, сховавши руки під фартушок, усе напучує:

— О-ох! Тримайся добре! Бо кінь — сатана; як зля­кається, то й гепнешся сторч головою об землю, в’язи скрутиш!

Якщо їдуть возом, вона знову завбачить сотню не­безпек і перелічить їх усі, бурмочучи, як тільки вона вміла, зла, перелякана, стурбована: «Ох, шарпнеться кінь убік, перекинеться віз у яр!.. Не будеш пильну­вати, то лежатимеш десь на дні провалля з перелама­ними кістками». Візьме дитина патика в руки, а вона, грішниця, одразу й починає: «Упаде з тою ломакою, та гострим кінцем собі в око — сліпим зостанеться». Хто- небудь іде купатися, то вона цілу годину перед тим бубонить по закутках: «Повимивала вода ями, ото тільки ступиш зненацька в таку вирву — і гай-гай, а потім буде ой лишенько, та запізно! Ох-ох!.. Вода гірша, ніж вогонь. Затягне тебе на глибочінь, і оком не змигнеш, як утопишся». Пригадую, я ще дитиною не раз граюся коло хати, а дядина охне й починає своє лиховісне бурмотіння, тримаючи руки під фар­тушком: «Ох!.. Ось де він стоїть, а зірветься з даху черепиця, стук по голові та й уб’є на місці!» Пошле мене до сільської бакалійної крамнички, що ось тут, поряд з нашою хатою, купити що-небудь за гріш, солі чи перцю, й принагідно надає мені порад мудрих і за­стережливих: «Будь уважний на сходах, а коли йти­меш, то не роззявляй рота, дивися собі під ноги. Спі­ткнешся — і на рівному місці можеш забитися на смерть!.. А в того турка (так вона називала бакалій­ника, доброго чоловіка, тільки за те, що він наших свиней зі свого подвір’я тичкою проганяв, щоб вони йому городу не рили) будь обережний; якщо даватиме що, не їж. А то підсипле якої отрути — і задереш ноги, як індича». Що людина робить чи нічого не робить — в усьому моя добра дядина мусила знайти якусь небезпеку. Якщо спиш — ох! Якщо п’єш воду — ох! Якщо сидиш — ох, якщо йдеш — знову те нещасне й лиховісне о-ох!

Якось у неділю дядько збирається до церкви.

— О-ох! — розпачливо стогне дядина, ховаючи руки під фартушок.

— Що з тобою? — запитує дядько.

— О-о-ох! — у відповідь дядина.

— Таж церква не війна, що ти лементуєш і дивиш­ся на мене так, ніби я на шибеницю йду, а не до бо­жого храму.

Дядина щось бурмоче, склавши руки під фартуш­ком, дивиться на дядька поглядом, сповненим страху за його життя, майже з відчаєм, і зітхає глибоко та гірко.

— Що з тобою, чи ти з глузду з’їхала?

— Може, розбійник який вискочить з лісу — і тільки чирк по шиї ножем! — каже дядина, і хоч напружує сили, але все одно говорить пошепки. Вона завжди так дивно говорила. Хай бог простить її душу.

— Бійся бога, який розбійник серед білого дня, якщо їх у нас не було навіть уночі, відколи я пам’ятаю себе?!

— Не кожного дня святвечір… Схоплять, заволочуть до лісу й оббілують, як барана… О-ох!

Дядько, неборака, — пригадую, наче то вчора було, — перехрестився лівою рукою й вийшов сердитий, а дя­дина сховала руки під фартушок, подивилася вслід йому розпачливо, поглядом, сповненим жахливих пе­редчуттів, і зашипіла:

— Заріжуть, мов ягня!.. О-ох!

Така була моя покійна дядина, добра й розумна. Зараз, коли я оце пишу, вона стоїть у мене перед очима ніби жива, і я чую її перелякане бурмотіння.

Якби вона, сердешна, була жива, із щирим розпа­чем знайшла б, безумовно, тисячі небезпек у цьому оповіданні: у кожному реченні, у кожному слові, у кожній букві. Ото чую, як вона передрікає мені лихо й бурмотить особливо, по-своєму:

«О-о-ох!.. Примчить шандар і одразу ж кине тебе до буцегарні!..»

«0-о-ох!.. Одразу ж кине!» — сказала б моя покійна дядина. Згадувати своїх покійників, милих і дорогих, це добре, і я справді заслуговую на похвалу, але, врешті-решт, мене можуть запитати, який зв’язок має моя покійна дядина з цим оповіданням?

Якщо признатися щиро, то й сам я дивуюся: який зв’язок, чорт забирай, може мати моя дядина і вся оця писанина? А який зв’язок між народною скупщиною і сенатом[1]? Ось воно як, і нікуди від цього не дінешся; а зрештою, хто тебе питає про зв’язок чи про смисл? Принаймні в нас, дякувати богові, — а може, й ще десь, — є мудрий звичай усе робити навпаки, як не треба, без смислу й розуму, то звідки я можу бодай припускати, що в цій країні, де все позбавлене смис­лу, тільки одне моє оповідання має нібито якийсь смисл. Пхе, якщо у нас така щаслива доля, то — хай так буде, як є.

«О-о-ох!» — сказала б дядина.

А проте, коли добре подумати (якщо взагалі є ще такі люди, що займаються цим небезпечним ремес­лом), то треба визнати, що моя покійна дядина має неабияке значення.

Подумайте тільки, яка дурість засіла в моїй голові!

Багато в чому мені вся ця наша «мила нам і зму­чена земля» нагадує покійну дядину.

У дитинстві, перед школою, виховувала мене бідо­лашна дядина, і то, звісно, як жінка розумна, вихо­вувала без різок; а потім я пішов до школи, де ви­ховні програми, від початкової школи і аж до най­вищої, такі чудові, що я ще й досі вірю, ніби моя горопашна дядина засідала в освітній раді і мала там неабиякий вплив. Отже, школа виховувала мене точнісінько так, як і дядина, тільки трохи доскона­ліше — з різками.

Школа, мушу визнати, далася мені більше взнаки, ніж дядина. Одразу, щойно розкрили буквар, почи­налися повчання, як треба поводитися:

«Добра дитина йде зі школи просто додому, спо­кійно, нога за ногою, дивиться перед себе, не роззи­рається наліво й направо. Коли прийде додому, кладе акуратно свої книжки, цілує старших у руку й сідає на своє місце.

Коли прямує до школи, поводиться так само: йде спокійно, нога за ногою, дивиться перед себе і, як тільки прийде до школи, кладе свої книжки, сідає спокійно на своє місце, руки тримає на парті».

Бачите школярика: спокійний, кволенький, правою рукою тримає книжки, а ліву притис до стегна; об­личчя сумирне, голова похилена долі (колосочок, пов­ний знань), дивиться так уважно перед себе, що аж личко скривилося; іде, тобто обережно переставляє ноженята, по сантиметру кожен крок, не роззирає­ться ні направо, ні наліво, хоч довкола нього скрізь вирує життя. Жодний предмет не сміє, не може при­вернути його уваги до себе. Так ідуть і інші діти: їх повно на вулиці, але вони навіть не бачать одне од­ного. Заходять, точніше — прослизають нечутно до школи, сідають кожне на евоє місце, витягують руки й сидять спокійнісінько, з таким виразом на обличчі, ніби їх ось-ось мають фотографувати. Тут добре за­пам’ятовують кожне вчителеве слово і знову так само виповзають зі школи. Ось якими були б ми, якби були зовсім добрі діти. Дядині такі повчання дуже подо­балися, але ми не могли повністю керуватися ними. Кожен з нас грішив, хто більше, а хто менше, і від­повідно до того справді добрий учитель карав кого більше, а кого менше.

— Прошу пана вчителя, а він біг дорогою!

— Ставай на коліна! — присуджував учитель.

— Прошу пана вчителя, а він дивився крізь вікно!

— На коліна!

— Прошу пана вчителя, а він розмовляв!

Плюс потиличник.

— Прошу пана вчителя, а він стрибав!

— Без обіду!

— Прошу пана вчителя, а він співав!

Знову потиличник.

— Прошу пана вчителя, а він грав у м’яча!

— Ставай у куток!

Наш добрий старий учитель, невсипущо пильнуючи й недремним оком стежачи, щоб з нами не трапи­лося якогось лиха через нашу ж таки необережність, послуговувався, крім усних потиличників, також пи­семною, розумною літературою для дітей. До його по­слуг були: якась «Стеблинка» — її вирвав той і той, «Букетик» — його для любих діток назбирав той і той. Чудові заголовки й чудовий повчальний зміст:

«Жило-було неслухняне дитя, вилізло на дерево, та не втрималося, впало на землю і зламало собі ногу, відтоді на все життя лишилося калікою».

«Жило-було погане дитя, не слухало, що йому ка­зали, бігало вулицею, дуже спітніло, а потім обвіяв його холодний вітер, воно простудилося й злягло. Його нещасна мати багато ночей не спала над ним і все плакала. Довго воно хворіло й нарешті померло, дуже засмутивши своїх дорогих тата й маму. Так добрі діти не роблять».

«Одне дитя, так само пустотливе, гралося на вулиці, його схопив якийсь звір і роздер на шматки».

Після кожної прочитаної такої розповіді вчитель нам пояснював та розтлумачував її повчальний зміст.

— Що ми зараз читали? — запитував він.

— Ми зараз читали, що було погане дитя, воно само гуляло на вулиці, а звідкись прибіг звір і роздер його.

— Чого нас вчить це оповідання?

— Це оповідання нас вчить, що не треба гуляти.

— Так.

— А яке це дитя, що гралося на вулиці?

— Воно збитошне й погане.

— А що роблять добрі діти?

— Добрі діти не гуляють, і їх люблять батьки та вчителі.

— Дуже добре!

— Жило-було дитя і сиділо в хаті біля вікна, а інша дитина цілилася в голуба із рогачки і не влучила в нього. Голуб полетів, а камінь вдарив у вікно, розбив шибку і влучив першому дитяті в око, око в нього витекло, і дитя назавжди залишилося без ока!

— Яке це дитя, що сиділо в хаті біля вікна?

— Воно збитошне й погане!

— Чого нас вчить оповідання?

— Оповідання нас вчить, що не треба сидіти, бо так роблять тільки погані й невиховані діти.

— А що роблять добрі діти?

— Добрі діти не сидять у хаті, де є вікна!

Отак ми чудово розбирали кожне оповідання і з них здобували для себе корисні поради, як повинні пово­дитися добрі й слухняні діти.

Добрі діти не ходять, не бігають, не розмовляють, не вилазять на дерево, не їдять овочів, не п’ють холод­ної води, не йдуть по лісу, не купаються, не… та хіба все перелічиш? Коротко кажучи, ми були так напхані розумними й корисними повчаннями, що змагалися, хто сидітиме нерухоміше. Більш-менш ми всі були добрі й слухняні діти й пам’ятали поради старших.

(Наступна частина)

 

[1] За конституцією, проголошеною сербським королем Олександром Обреновичем 1901 року, в Сербії було запроваджено двопалатний парламент, який складався з народної скупщини й сенату.