Tag Archive | Начальник

Мертве море (4/5)

(Попередня частина)

Наступного дня начальник послав шифроване доне­сення урядові про вчорашні політичні збори. У доне­сенні писалося:

«У моєму окрузі з’явилася сильна політична течія противників теперішньої влади. Рух набуває дедалі більшого розмаху, і я боюся, що він може загрожувати існуванню нинішньої династії. Я вжив усіх заходів, які тільки міг, і використав усі засоби, які в моєму розпорядженні, щоб покласти край цьому лихові; але оскільки згаданий опозиційний, насправді, революцій­ний рух вибухнув зненацька, як повінь, то стримати його було неможливо, і ось учора пополудні революці­онери у великій кількості силоміць затіяли збори. З їхніх різких і зухвалих промов я зрозумів, що вони анархісти і потай готують бунт і переворот у країні. Мені ледве вдалося розігнати це зборище, яке являло собою велику небезпеку. Один з-поміж них навіть погрожував, що вони повалять монархію і запровадять республіканську систему правління.

У додатку вірнопіддано посилаю панові міністру список найнебезпечніших осіб (тут був названий як верховода той дивак, що п’є каву з молоком, а також трійка, яка голосувала за чорну каву) і прошу вказі­вок щодо моїх дальших дій у цей важливий і виріша­льний для нашої країни час».

Начальника за великі заслуги перед країною й уря­дом негайно було нагороджено і підвищено у званні. Опозиціонери дружно привітали його з нагородою, і на цьому все скінчилося.

Після зборів я запитав одного:

— Хіба у вас немає людей, які займаються політи­кою?

— Було таке.

— Ну і як?..

— А нічого… Дурниці!

— Що дурниці?

— Облиш це, прошу тебе; кому вона потрібна, та політика?! Тут один починав!

— І що ж він учинив?

— Дурний чоловік! Що він може вчинити?! Знаємо його всі: і хто він, і звідки, і чий син, і що снідає, і чим обідає. Батько його був майстер, але голота голо­тою, а він пішов до школи, товкся десь по світу, по­вернувся назад і почав мене вчити: треба так, треба сяк, і державний лад, мовляв, і закони, і конституція, і громадянські права, і свобода зборів, і вибори… Ненормальний, от і базікав казна-що!

— І що ж ти йому відповів?

— Нічого! Що такому скажеш? Дивлюся на нього й сміюсь. Знаю його; хліба вдосталь не наїдається, знаю і батька його, і всю родину. І щоб він ото мені поясню­вав, що таке конституція та свобода?

— Може, чоловік і справді розбирається в цьому?! — кажу я.

— Облиш, прошу тебе, принаймні я вже знаю, який він телепень.

— Що ж він зробив такого?

— Що зробив?! Читає якісь книжки, бігає з місця на місце, агітує, здибав кількох таких, як сам, влаш­товували якісь збори. Його заарештовують, карають, висилають. Кажу я йому якось: «Чого ти все бігаєш та кричиш, візьмися краще за якесь діло. Ти ж бачиш, що ти дурний?!»

— А інші люди, що йому кажуть?

— За животи хапаються зо сміху. Тільки-но він ви­йшов із в’язниці, як почалися веселощі. «Бачив кон­ституцію?» — питає його хто-небудь, а вся вулиця в сміх. Ніколи ще ми так не реготали. Часом аж качали­ся зо сміху. І сьогодні його називають не інакше як Тома Конституція! — каже мені мій співбесідник і смі­ється так, що сльози виступають йому на очі.

— І що з ним сталося?

— Пропав бідолаха. Не має нічого, і до державної служби йому тепер зась… Йолоп! Його шкільні това­риші які гарні посади мають, а він що? Ніхто йому не винен. Щоправда, кажуть, ніби він з них усіх був найкраще підготовлений і найрозумніший, але фан­тазер. Нема гіршого, коли людині якась дурниця зайде в голову. А він — захотів виправляти щось. Цілому світові добре, тільки йому, бачте, подавай чогось особ­ливого, ніби ми його не знаємо. Голота!..

— Що він тепер робить?

— Чоловіче, зараз взявся за розум, але пізно! Ми його вилікували від дурощів, бо самі власті не впо­ралися б — міцний був горішок. А ми стали кепкува­ти з нього, та ще, чортяки, прозвали його Конституці­єю. Так один день, другий — люди глузували з нього, де тільки зустрічали, де бачили. Він боровся, боровся, та й став здаватися… Жаль мені його, сердеги! Непо­ганий він!.. Тепер поміркований, серйозний чоловік, не залітає за хмари, як раніше. Замкнувся в собі, навіть мало з ким дружить. Живе вбого, але йому ба­гато хто допомагає. Нам жаль його, та сам винен…

— Як тепер люди ставляться до нього?

— Чудово!.. Не насміхаються, люблять, та й жалі­ємо його, сердешного!

Мені сподобалася ця країнка й захотілося якнай­довше пожити в ній. Я познайомився з багатьма її мешканцями — які ж чудові люди! Спокійні, тихі, по­кірні, як голуби. їдять, п’ють, дрімають, якусь роботу поволі роблять. Одне слово — щасливі люди. Ніщо не порушує глибокого спокою, піхто не псує гармонії, ніякий вітерець не сколихне дрімотної, нерухомої по­верхні застояної позеленілої калюжі, якщо таке порів­няння пасує суспільству цієї справді щасливої країнки.

З Сербії я приніс туди жменьку думок і дещицю по­шарпаних ідеалів, що їх успадкував од старших; але й той дріб’язок загубився в цій країнці, і я, мов загіп­нотизований, поринув у солодку дрімоту, яка мені по­чала подобатись. Отоді я побачив, що й ми, серби, в недалекому майбутньому зможемо стати таким самим щасливим народом, адже цьому сприяють нам і наші умови.

Так минав час — спокійно й непомітно, доки одного дня не порушилася рівновага суспільної гармонії.

Якийсь молодий чоловік опублікував збірку своїх поезій.

Вірші були гарні, сповнені глибоких, щирих почут­тів, пройняті ідеалами.

Уся громадськість зустріла книжку з обуренням. Ні­хто її не читав і читати не хотів; кожен, хто брав її в руки, одразу кисло кривився, перегортав кілька сто­рінок, мацав їх, ніби визначав якість паперу, відкидав книжку від себе, мов якусь найогиднішу річ, відвер­тав зневажливо голову й жовчно промовляв:

— Вірші?! Дурниці!..

— Хто зна, може, там і є щось гарне, — зауважував часом хтось із присутніх.

Тоді перший хрестився, зручніше вмощувався в крі­слі, з виразом співчуття на обличчі міряв поглядом співбесідника і, покивавши головою, казав таке:

— Ти дурніший, аніж той віршомаз! — й кінчиками пальців відсував книжку ще далі від себе з таким виразом, наче доторкався до чогось нечистого, брид­кого, а потім додавав:— Таке патякаєш, а книжку ти читав?

— Ні, не читав.

— Отож-бо й воно!

— Я ж не стверджую, що книжка цікава, тільки ви­словлюю припущення: може, в ній і є щось гарне!.. До речі, а ти читав її?

— Я?! — питав перший невдоволено, немов був об­ражений тим запитанням.

— Ти!

— Я?— перепитував той уже сердито.

— Ти, зрозуміла річ; кого ж іще я про це можу за­питувати?

Перший хрестився, стенав плечима й розводив рука­ми, мовби хотів сказати: «Господи милосердний, згля­нься на нас, чого він причепився до мене!» Але вголос не казав нічого, тільки здивовано дивився на свого співрозмовника.

— Чого хрестишся? Я питаю, читав ти цю книжку віршів чи ні? І взагалі, що тут дивного?

Перший знову хрестився, а згодом додавав:

— А тепер я питаю, чи в тебе всі клепки на місці?

— Якась нісенітниця. Не розумію тебе.

— І я тебе також.

— Що тут розуміти й чого дивуватися?.. Я питаю, читав ти книжку чи не читав?

— А я питаю, чи в тебе всі клепки на місці? — знову перший за своє, потім брав книжку, роздратовано уда­ряв нею по столі й вигукував: — Щоб я оцю дурницю читав? Хіба що з глузду з’їду, а поки при своєму ро­зумі, я такого читати не буду… — Потім додавав тихі­ше: — А ти знаєш того, хто написав ці вірші?

— Не знаю.

— Пхе!.. Тому так і говориш! — казав перший і ма­хав рукою, ще кисліше скривившись, ніби хотів тим показати, яка це нікчемна особа.

— Ти його знаєш?

— Знаю! — промовляв перший знехотя й корчив таку гримасу, ніби казав: «Краще б довіку не знати його», — хоча насправді з тим чоловіком до вчорашньо­го дня, поки не з’явилися його вірші, був добрим при­ятелем і в товаристві ніколи нічого поганого про нього не казав.

Інші вели таку розмову, хоча, звісно, теж не читали книжки:

— Яка ганьба!.. Вірші?.. Ніби я не знаю, який він бевзь! — казав один.

— І як йому не соромно?! — додавав другий.

— Бог спочатку в людини розум забирає, потім вона сама собі шкоду робить… Такі… ну — які там вірші? Я завтра написав би набагато кращі, але не хочу гань­бити себе, як це дозволяє собі дехто.

Змінилося й ставлення до молодого поета.

Йде ото вулицею, а люди один одного штовхають та переморгуються.

— Добрий день! — озивається він.

— Добрий день, поете! — відповідає хтось ущипливо, дивлячись на нього спідлоба.

— Здоров, здоров! — докидає другий з насмішкою.

— Добрий день! — буркає третій, зневажливо скри­вившись.

Але, на жаль, цими розмовами, які точилися одна­ково всюди, справа не скінчилася.

Громадська думка цілим фронтом рушила проти мо­лодого поета. Навіть те, за що його раніше хвалили, тепер почали гудити, а дрібні вади, які йому досі про­щали, як і всякому іншому, тепер переросли в жахли­ві пороки. Раптом виявили, що він негідник, п’яниця, картяр, безхарактерна людина, шпигун і, крім того, ще й дурень.

— Я й не підозрював, що він такий пришелепкуватий! — каже один.

— А я, правду кажучи, завжди помічав, що в нього не всі вдома.

— І я, але не припускав, що аж настільки.

— Е, тепер він уже зовсім…

Де він з’являвся, там глумилися з пього, а якщо він робив щось, то кожен, хто міг перешкодити, вважав своїм обов’язком скористатися з цього, бо місця собі не знаходив, коли його бачив: «Чого ти пишаєшся!.. Подумаєш — вірші! Ми вміємо ще й не таке!»

Та найгірше було те, що вірші він присвятив своїй нареченій, гадаючи цим потішити її; натомість завдав болю сердешній дівчині, бо громадська думка не об­минула й її.

Батько дівчини був сам не свій з досади, що в цю, на його думку, дурну справу вплутане ім’я його доч­ки, і він написав молодому поетові такого листа:

«Пане!

Цю свою дурну, безглузду й паскудну писанину, з якої люди сміються на вулиці, Ви краще присвятили б своєму батькові, це йому пасувало б, адже й так він нікчема, як і Ви, але не треба було до Ваших дурниць приторочувати добре ім’я моєї дочки. Досі ніхто на мій дім пальцем не показав, і я не хочу, щоб ім’я моєї дочки ганьбили хтозна-чиї язики й щоб воно сто­яло на Вашій пришелепуватій книжці. Від сьогодніш­нього дня я забороняю Вам переступати поріг мого дому, бо за моє довір’я і добре ставлення до Вас Ви поглумилися з мене, вкрили мій дім ганьбою. Зреш­тою, я вимагаю, щоб Ви в п’ятиденний строк компен­сували шкоду, завдану мені, інакше я Вас відлупцюю, як кота, посеред вулиці чи там, де попадетеся мені на очі».

Через ту присвяту молодий поет мав багато непри­ємностей; а оскільки він був чиновником, то його на­чальник написав панові міністру доповідну такого змісту (ім’я і прізвище я забув, тому скористаюсь узвичаєним Н. Н.):

«Чиновник довіреного мені відомства, в цілому до­брий і сумлінний працівник, останнім часом настіль­ки скомпрометував себе збіркою своїх нібито віршів, що ради престижу державної установи названий не може далі залишатись у відомстві, бо він займається несерйозними справами, які не личать навіть дрібному торговцеві, а тим паче державному чиновникові. Тому прошу пана міністра звільнити названого скомпро­метованого чиновника а державної служби або хоча б перевести в інше місце, доки він не виправиться».

Міністр перевів поета в інше місце.

Але, на жаль, країнка то мала, а лиха слава розхо­диться далеко! На новому місці його зустріли ще гір­ше, і міністрові не лишалося нічого іншого, як для заспокоєння громадської думки та в інтересах репута­ції державної служби чудовисько, що пише вірші, з державної роботи звільнити.

Громадська думка торжествувала, а молодий поет не виступив більше з жодним віршем. Він десь пропав, і ніхто нічого не міг довідатися про нього.

— Шкода, молода людина! — казали.

— Та й непоганий був чоловік.

— Аякже, але нечистий поплутав робити те, чого ніхто не робить.

— Жаль мені його, грішного!

— А що вдієш? Ніхто йому не винен!

І швидко повернулася в суспільство гармонія, на якийсь час розладнана, вляглися брижі, що були заме­рехтіли на спокійній, непорушній поверхні застояної води, і задоволене суспільство знову спокійно пори­нуло в солодку дрімоту.

(Наступна частина)

Мертве море (3/5)

(Попередня частина)

Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вига­дав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене ані­трохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.

Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися до­сить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його на­звали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер кри­тики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправди­во, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть інди­віди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.

Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.

Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.

«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — поду­мав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од полі­тичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що на­віть нема з ким чесно посваритися.

Я здивувався. Політичними зборами керував пред­ставник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.

Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Ба­гато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й го­лосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допо­могти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим погля­дом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.

— Чиї це збори? — питаю одного.

— А хто його зна! — відповідає той байдуже.

— Очевидно, не опозиції?

— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.

— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.

— Влада!

— Та невже уряд сам проти себе виступає?

— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збенте­жений таким запитанням.

— Може, ці збори проти народу? — питаю.

— Може! — відповідає той так само.

— А що ти думаєш?

Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів ска­зати: «А мені байдуже!»

Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї без­глуздої, марної спроби.

Раптом почув я грізний голос:

— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опо­зиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного під­тримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.

«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різ­них небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спо­кійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.

— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом при­значить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то окру­гу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну га­зету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вір­них людей.

Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані най­меншої зміни від його слів. Не дивуються, не проте­стують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.

— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.

Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, бай­дужі.

Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й по­чав перекличку.

— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши пере­кличку.

Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.

— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Те­пер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як про­тивників теперішнього режиму, якомога різкіше на­падати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.

Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:

— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.

— Ну-ну, розповідай.

Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й по­чав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точні­сінько, як ми відповідали в початковій школі й пере­казували повчальні оповідання:

— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний гро­мадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти доб­рий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно гро­шей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й ве­селий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний гро­мадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і по­кірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.

— Дуже добре! — сказав начальник.

— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це опо­відання! — вихопився інший громадянин.

— Гаразд! Кажи!

— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю роди­ною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.

— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?

— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.

— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?

— Так, є.

— Назвіть.

— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й по­снідати.

— А далі?

— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспав­шись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, по­вертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.

Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і прин­ципів.

Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.

Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих деба­тів. Уже ніхто не дрімав.

Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник ого­лосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?

Одні хочуть вино і содову воду.

— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!

— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.

— А я з принципу не п’ю вина.

Так було зачеплено принципи й переконання, і роз­горнулися бурхливі дебати.

Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна мен­шість), але один з-поміж них дістав годинника, поди­вився на циферблат і сказав:

— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої го­дини пополудні, а пізніше — ні за що в світі.

Після докладного обговорення, яке тривало весь піс­ляобідній час, почалося голосування.

Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мир­но, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?

Голосування відбувалося з дотриманням усіх про­цедур.

Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:

— Переважна більшість висловилася за вино і со­дову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо вислови­лася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один го­лос подано за каву з молоком.

Той, що голосував за каву з молоком, я забув ска­зати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Піз­ніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.

Начальник, помовчавши трохи, додав:

— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.

Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з мо­локом).

— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.

Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про пере­конання, всі доводять, що наслідки голосування ви­падкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так ста­лося.

Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.

Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додо­му.

(Наступна частина)

Демон (2/2)

(Попередня частина)

Зійшов місяць, засвітилися зорі. Порипують вітря­ки, пісні вечорові лунають довкола. Краса неска­занна!

Стара мати плаче сама перед хатою і все молиться богу, а малий Івиця сидить на порозі й бавиться, роз­мотуючи клубки з бабиного кошика.

А Джордже тим часом ішов попереду жандарма, далеко від свого дому.

Задуманий, приголомшений тим незрозумілим ви­падком, він не мав часу насолоджуватися любими його серцю вечоровими піснями.

Ой світи, місяченьку, світи миленькому!

Тільки юний мрійник може осягнути всю гіркоту його дум і почуттів.

Якийсь селянин їхав перед ними з повною гарбою збіжжя. Дзвіночки на волах подзенькували чисто, в такт волячій ході, а селянин співав уголос:

Нічка темна, темна, ще й похмура,
Моє серце облягла зажура!

Джордже ще ніколи так виразно й так близько, як зараз, не сприймав тієї пісні, що її викресав біль з грудей народних.

Наступного ранку, після того, як з ласки поліцей­ських провів ніч під наглядом у корчмі, невиспаний, зморений невеселими думками, Джордже стояв перед паном начальником поліції.

Начальник запитує, а писарчук пише.

— Як звешся?

— Джордже Андрич.

— Чим займаєшся?

— Студент.

Ця обставина в очах начальника, безперечно, тіль­ки збільшує його провину.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Чи притягався до відповідальності?

— Був залишений без обіду в першому класі гім­назії.

— За що?

— Одного учня назвав швайкою!

Начальник задумався на мить, подивився в книжки й пробурмотів сам до себе:

— Отже, за образу честі!.. Хто накладав покарання?

— Староста класу.

— А до судової відповідальності притягався?

— Як міг притягатися до судової відповідальнос­ті, коли я ще студент?

Начальник знову замовк, думав, думав, нарешті буркнув:

— Тут ідеться про державний злочин.

І перш ніж далі провадити допит, він відкашляв­ся, скурив цигарку й випив склянку води — готувався до серйозної розмови.

— Що ви читали вчора?

—  «Демона»

— Записуй! — кинув начальник писарчукові. — Чи ще комусь читали?

— Ні, але радив би прочитати кожному, бо це чу­дова річ.

— Подумайте добре, що кажете, адже ви відповіда­єте представникові влади. Ви вважаєте, що це чудова річ?

— Надзвичайна!

— І ви смієте таке стверджувати?! Пиши: читав, ще й усупереч державним законам називає чудовим те, що заборонено.

— Бога ради, пане, хіба це злочин — сказати, що «Демон» Лєрмонтова — чудова річ, і хіба таке зако­ном заборонено?

— Ти мені не викручуйся! Хто тебе про Лєрмонто­ва питає? Гляди, щоб гірше не було, бо жарти зі мною погані!

— Я кажу про те, що ви мене питаєте!

— Про що?!

— Та ж про «Демона», кажу, це гарна річ.

— Ну?!

— Я й кажу, що Лєрмонтов — геніальний і відомий поет.

— Ти не забивай мені баки, а ліпше скажи, що тобі в цій книжці подобається — ось що я хочу зна­ти, зрозумів? — крикнув начальник і затупав ногами, аж усе затряслося.

Джордже був здивований, але мусив щось відпові­сти, то й почав декламувати перші-ліпші рядки:

Клянусь я днем, коли повстанув
Цей світ, розкинутий кругом,
Клянусь огнем його останнім
І правди вічним торжеством.

— Досить! Не роби з мене дурня й не городи казнащо! — гримнув начальник, люто грюкнувши кулаком по столу.

— Ви ж самі запитуєте!

— Я знаю, про що запитую, а ти відповідай, поки не дізнався, що я вмію.

Писарчук колупається в зубах і вибалушеними очи­ма дивиться то на свого начальника, то на студента, не в силі збагнути, про що вони торочать.

— Я вас запевняю, що це «Демон»! —каже Джор­дже, вже обливаючись потом.

Начальник, подумавши, знову питає:

— Отже, це вірші?!

— Так, Лєрмонтов — поет!

— Ти знову викручуєшся!

— Та це ж він написав!

— Хто?

— Лєрмонтов.

Начальник подзеленькав дзвоником і наказав пошу­кати Лєрмонтова в «Поліцейському віснику».

— А переклав Змай!

— Що переклав?

— Та цю ж книжку!

— А хто такий Лєрмонтов?

— Він росіянин.

— Так він росіянин?! — перепитав начальник і ви­тріщив очі, не знаючи, що далі казати.

Повернувся писарчук і доповів, що в «Поліцейсько­му віснику» Лєрмонтова немає.

Начальник поліції тільки після довгого пояснення зрозумів, що поетів не друкують у «Поліцейському віснику» і що книжка ця дозволена та для всіх до­ступна. Але наказав принести з бібліотеки якусь збір­ку Змаєвих поезій, щоб переконатися, що це таки правда. Нарешті зм’як і заговорив люб’язнішим то­ном:

— Гаразд, гаразд, пане, ми розберемося; а цю росій­ську книжку про всяк випадок, знаєте, залиште, я перегляну її. Робота в нас, як бачите, нелегка. Ми псуємо стосунки з людьми, але робимо це з обов’язку. А люди не розуміють, думають, що то я так хочу!

— Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, вітайте своїх, ми вас трохи пому­чили!

Це, може, сталося десь, колись, у якійсь дивній кра­їні, а може, й зовсім не було цього на нашій землі, якщо випадково на Місяці є люди. Одне безпереч­не — мій сон. Приємно мені снити, і я не бажаю роз­чаровуватися, як Джордже. Він тепер уже трохи по-іншому думає, а не тільки марить поезією.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Демон (1/2)

Образок із громадського життя

І

Чудова пора — дитинство, солодкі сни юності. Доб­ре тому, хто ніколи не прокидався й не пізнав усіх прикростей щоденного буття. Але дні біжать, спли­ває час, події пролітають повз нас, тож і марити в цьому калейдоскопічному вирі подій та пригод не­можливо: мусиш прокинутися, хоч і не додивився своїх найсолодших снів із найщасливіших днів ди­тинства і юності.

Наш герой у двадцять один рік, ще бувши студентом університету, вже звідав, що таке насправді життя.

Настали канікули, і Джордже поїхав додому, щоб там, милуючись рідною природою, в обіймах батьків провести літо.

Першого ж ранку він подався вузенькою стежкою через ліс на вершину гори, де дзюркотить джерело й звідки відкривається чудовий краєвид. Сів на лавці, яку сам змайстрував під липою біля струмка, і слу­хав плюскіт води та вдихав пахощі й свіжість літ­нього ранку. Дивився на ліс, на левади внизу, де він у дитячі роки стільки разів бігав. Дивився на білі хати, що потопали в садах, спиналися на порослі га­ями пагорби. І в душі його теплими хвилями зринали спогади.

Йому здавалося, що тут усе його пам’ятає, все лю­бить, і навіть сонце гріє ласкавіше, а вітерець пові­ває лагідніше, ніби вся природа крізь дзюркіт стру­мочка й таємниче шамотіння листя тихо вишіптує: «Просимо до себе!»

Тисячі віршів юрмилося в голові, і він їх натхненно декламував, давши волю своїм почуттям.

Повернувся додому бадьорий і радісний. Обличчя в нього сяяло від щастя і внутрішнього задоволення.

Поснідав, ліг на канапу і взяв у руки книгу Лєр­монтова. Це його найулюбленіший поет — може, тому, що читає його зараз, а може, й не тільки тому.

На кухні сидить батько з двома чи трьома сусіда­ми; вони розмовляють про ціни на збіжжя та всяку пашницю.

Джордже читає й не прислухається до їхньої мови, хоч двері на кухню відчинені.

Раптом голоси замовкли, і Джордже, перервавши читання, глянув у двері.

Хтось привітався, забряжчала шабля. Селяни встали й поскидали шапки.

«Мабуть, поліцейський начальник з повіту», — по­думав Джордже байдуже й знову почав читати.

Старий Яків, його батько, одразу похвалився полі­цейському, що приїхав син з навчання, і, щасливий та гордий, повів його до кімнати.

Джордже знехотя відклав книжку й привітався з поліцейським.

— Ви щось читаєте, а ми вам заважаємо! — промо­вив той, сідаючи, скинув свого поліцейського кашке­та й старанно пригладив волосся.

— Нічого, нічого! Я маю насолоду від читання, але ще більше люблю товариство! — відповів Джордже.

— Усі ми, освічені, залюбки читаємо. Я, приміром, читаю дуже багато, прочитав, щоб не збрехати, ота­кенний кошик книжок! — мовив поліцейський, показу­ючи на кошик для білизни під столом.

Старий Яків стояв коло дверей і майже не дихав од напруження, гордий, що його син уміє розмовляти з таким високим начальством.

Селяни стовпилися за дверима на кухні й уважно прислухалися, чи не почують якої доброї новини для себе, скажімо, про податки чи щось інше.

Джордже перегортав сторінки в книжці.

— А що ви, осмілюся запитати, читаєте? — пору­шив мовчанку поліцейський.

— Лєрмонтова, — відповів Джордже.

— А-а! Дуже приємно, чудовий роман, колись я читав його! Який том?

— Це поезії! — каже Джордже.

— Так-так, звичайно, поезії, я саме це й мав на увазі, тільки помилився! Ух, а таке ж відоме! — жва­во промовив поліцейський, ляснувши себе по коліну, потім хихикнув, постукав пальцем по лобі й махнув рукою: он як, мовляв, людина може збитися, а знаю ж, як своїх п’ять пальців знаю! — Який том, пробачте, вже вийшов? Останній, що я купив, здається, був п’ятий.

— Це вибрані твори в одному томі!

— Ах, он як! А я чогось подумав про драми Бран­ка Радичевича[1], буває ж таке… А що саме ви чита­єте?

— Зараз читаю «Демона». Дивовижна річ! Вірш чіт­кий, музикальний, кращого досі я не стрічав! — відпо­вів Джордже.

Поліцейський раптом умовк і став терти лоба, пев­но, щось пригадуючи.

«А ця книжка часом не заборонена? — подумав він і по-начальницькому випнув груди. Йому так корті­ло оце зараз скочити й схопити книжку, а Джорджеві крикнути: — Іменем закону ви заарештовані!»

Але стримався, бо не був упевнений, що це саме так. Натомість він вирішив тонко, по-поліцейському, провести допит, щоб Джордже навіть не здогадався, про що йдеться, а потім зразу доповісти кому слід про все.

Поліцейський знову хихикнув і солодким голосоч­ком промовив:

— Коли ваша ласка, прочитайте мені якесь гарне місце. Я дуже люблю слухати такі речі!

— Охоче, — відповів Джордже, справді радий, що тепер йому не треба буде підтримувати досить-таки набридлу розмову з цим нудним представником за­кону. Згадав, що той не знає російської мови і, не питаючи його, взяв «Демона» у Змаєвому[2] перекладі й став читати з початку:

Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним…[3]

Поліцейський не все розумів, і саме це йому здава­лося найбільш підозрілим.

«Стривай-но, я підступлюся до тебе з іншого бо­ку!»— подумав він і сказав уголос:

— Дуже гарна річ!

— Чудова! — погодився Джордже.

— Але вона часом не підриває основ існуючого ладу?

Та Джордже не чув, що той каже, — він читав далі. Джордже читає, а поліцейський слуха, і то одне, то друге слово наганяє на нього страх.

«Так-то так! — думає собі поліцейський. — Але ж ця Тамара якась непевна. Хто вона, звідки?.. Ага, — здо­гадується він на свій лад, — знаємо, хто вона така!»

Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?
Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.

«Он воно що!» — подумав поліцейський і враз під­вівся. Тепер у нього сумнівів не було.

— Гарна, гарна річ, просто чудова! — похвалив він, усміхаючись, і став вибачатися, що мусить іти, хоч йому було так приємно слухати.

«Ти ще в мене потанцюєш, рибко!» — зловтішно по­думав поліцейський і вийшов з хати.

II

На землю впали сутінки. Небо на заході пойнялося рум’янцем, а верхівки лісів запалали барвистим по­лум’ям.

Джордже відклав книжку й вийшов у садок відпо­чити й помилуватися цією найкращою порою дня.

Пригадалися йому описи таких чудових картин природи в Тургенєва, і він почав розглядати кожну хмарину, спостерігаючи химерні переливи вечірніх барв, і ліс, і небо, яке то тут, то там прозирало крізь верховіття дерев, і останні промені сонця, що випор­скували з-за лісу яскраво-кривавими пасмугами. Ди­вився на віти, які ледь гойдалися під подувами вітерця, на тріпотливе листя.

І здавалося йому, що природа має душу, незмірну, могутню, і що його душа злилася з нею й поринула в тихе, солодке чекання, оповите дивним, таємничим, величним спокоєм і тишею.

Зненацька почувся кінський тупіт, він глянув на дорогу. Двоє вершників, здійнявши хмару куряви, під’їхали прямо до їхнього обійстя й зупинилися.

Знову якийсь повітовий поліцейський начальник з жандармом.

— Добрий день! — процідив поліцейський крізь зуби пихато й спогорда, дивлячись майже через плече на юнака, і, не чекаючи відповіді, запитав офіційним різким тоном: — Ви Джордже Андрич, студент філосо­фи?

— Так, — відповів Джордже, здивовано поглядаючи то на поліцейського, то на жандарма, що проходжу­вався, набундючений, сюди й туди.

— Ви поширюєте серед населення літературу, спря­мовану проти існуючого ладу і проти властей?! — твердо звучить голос охоронця порядку.

— Я?! — стрепенувся ошелешений Джордже, сам собі не вірячи, чи все це діється з ним насправді, чи тільки сниться.

Жандарм ледь чутно кашлянув, але так значливо, ніби хотів сказати: «Май на увазі, я в мундирі і при всій своїй силі та величі перед тобою!»

— Будьте ласкаві, ходімо до хати! — наказав полі­цейський, а жандарм під ступився до нього ближче й випнув груди.

— Але я не знаю, чого вам треба і взагалі хто ви такі?-

— Дізнаєшся! — гарикнув поліцейський і кивнув жандармові.

Жандарм схопив Джордже за руку, пхнув його на­перед себе й додав зневажливо, показуючи на двері:

— Іди, коли тобі кажуть, і не розпатякуй!

Джордже увійшов до хати.

Вдома була тільки мати й трирічний небіж, усі інші пішли в поле, де мали залишитися й па ніч.

Коли поліцейський увійшов до хати, бідна стара вклонилася йому й підійшла несміло, щоб привіта­тись, але той навіть не глянув на неї.

Жандарм так само пихато пройшов мимо.

Почали обшук. Обмацали кожну книжку, кожен па­пірець. Смерклося. Засвітили свічку й перевернули все не тільки в хаті, а й у льосі, навіть заглянули за ікони, чи нема там чого.

(Наступна частина)

 

[1] Бранко Радичевич (1824—1853) — видатний сербський поет; драм не писав.

[2] Йован Йованович-Змай (1833—1904) — ви­датний сербський поет і перекладач.

[3] Тут і далі уривки з поеми М. Лєрмонтова «Демон» наведено в перекладі В. Сосюри.

Поліцейська мудрість

Один мудрий начальник поліції накинув оком на поросят у старости однієї з громад ввіреного йому по­віту. У божих заповідях ніде не сказано: «Не пожадай поросяти ближнього твого».

Якось, коли той староста був у повітовому місті на базарі, начальник поліції й каже йому:

— Я чув, ніби в тебе є гарні поросята.

— Маю кілька, але такі собі. Як для нас, селян, то ще можуть бути, а для панства треба ліпших!

— Не хитруй, чоловіче, гарні вони, я бачив. Хоч зараз на сковороду й у піч. Я гадаю, порядок ти знаєш.

— Я повинен принести вам порося! — здогадався староста.

— Авжеж, повинен!

Наступної суботи селянин і справді приніс порося. Але хитрий начальник поліції ще раніше наказав жінці, щоб, коли принесуть порося, вона нізащо не брала його, і виклав їй свій план.

— Приніс, га?

— Приніс, пане, і знаєте: кругленьке, мов яблучко.

— Спасибі тобі. Віднеси його, будь ласка, мені до­дому, віддай жінці, а потім приходь до мене в канце­лярію, вип’ємо по чашці кави.

Староста відніс порося й покликав господиню.

— Ось приніс порося, а пан начальник звелів, щоб я його вам віддав! — сказав селянин.

— Яке порося? Ще цього бракувало! Потрібне воно мені, щоб гидило, кувікало та смерділо тут. Неси його куди знаєш!

— Але ж воно гарне, пані!

— І слухати не хочу про порося, не потрібне мені те паскудство в хаті. Занеси його панові начальни­кові, нехай робить з ним що хоче.

Селянин почав просити, але ніщо не допомагало, пані начальникова не хотіла й слухати його. Що мав робити? Закинув мішок з поросям на спину та й до начальника.

— Що таке? — ніби здивувався начальник поліції, знову побачивши старосту з поросям. — Чому не від­ніс його мені додому?

— Та носив, але пані не хоче брати!

— Ох, отак-то воно з жінками — мука, та й годі! — сказав начальник і, мовби задумавшись хвилину, до­дав: — Коли таке сталося, то що я можу?! Але знаєш що?.. Мені зараз нема знадоби його колоти, а дітися з ним ніде, то ти забери його додому і ще підгодуй трохи. А що витратишся для мого поросяти, то я тобі все поверну.

— Байдуже, якось уже буде, та й що воно там з’їсть? Дрібниці, невже будемо ще й з тим рахува­тися?

— Гаразд, отже, неси його додому й доглядай, поки воно мені не знадобиться.

Так і було зроблено. Селянин відніс додому началь­никове порося.

Минув який час, і селянин запитує начальника:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Потримай ще, мені його поки що не треба.

Минув місяць, другий, минуло півроку, а селянин час від часу все запитує:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Та хай трохи пізніше. Тільки ж ти його добре годуй, потім підрахуємо, скільки коштуватиме корм.

Минуло більше року. Знову селянин навідався до начальника поліції:

— А знаєте, пане начальнику, те ваше порося вже стало свинею. Вгодоване, ледве ходить. Я мушу до­правити його вам, бо далі годувати не варто.

— Ох, чоловіче, я ж і забув про те моє порося. Якби ж ти був нагадав мені про нього бодай кілька днів тому, а то я купив свиню, заколов її і смальцю вже натопив! — бідкався начальник.

— То що ж будемо робити?

Начальник ніби подумав трохи, а тоді й каже:

— Скільки заважить те моє порося?

— Ми якось ото із сусідом прикидали: кілограмів двісті.

— Ого! — промовив начальник.

— Вгодувалося, нівроку.

— А скільки можна взяти за нього на базарі? — за­питав начальник.

— Та так — не менше п’ятнадцяти десяток, не тор­гуючись, а можна й більше.

— То знаєш, як ми зробимо?

— Як скажете, люди ж ми!

— Кажеш, воно варте п’ятнадцяти десяток?

— Варте.

— Гаразд, дай мені зараз десять десяток, а ти його продай і забери собі ті п’ять десяток, що залишаю­ться, за догляд. Воно не з’їло й на чотири, але ж тру­дився ти коло нього, то остачу забери собі.

Що робити старості? Не хочеться йому позбутися свого старостування. Нічого не вдієш, і він відраху­вав десять десяток, віддав їх начальникові, підняв ка­пелюха й промовив:

— Красно дякую, пане!

— Нема за що. А ту остачу, як я тобі казав, забери собі й купи щось господині та дітям, вони ж труди­лися теж.

— Аякже, трудилися, вони в мене без діла не си­дять.

— Так ось, купи їм, що знаєш, і скажи: це вам від пана начальника за те, що ви доглядали його порося!

— Красно дякую, пане!

Справді, рідкісна мудрість!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Подарунок королю (2/2)

(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Біда — не тітка

— Кого ви обрали головою? — питаю селянина.

— Та знаєш… проголосували за Панту, — відповів він якось неохоче, стенув плечима й розвів руками, наче хотів сказати: «А що вдієш? Так уже вийшло!»

— А чому його?

— Як чому?

— Хіба не було кращої людини?

— Була, звичайно, як не бути, але що вдієш, так уже воно вийшло.

— Хто вас примушував, влада?

— Хто?.. Яка там влада!.. Біда, ось що!

— Не може бути, — кажу я.

— Як — не може бути? А ще й розумний чоловік! Хіба ти не знаєш, як воно в нас на селі?

— Знаю, через те й кажу, що не може бути.

— Не може?! А коли не вродить? Згорить од по­сухи? Ось прийди до нас на різдво та пройдися се­лом — жодне щеня на тебе не гавкне.

— Чому?

— Чому? Бо всі виздихають! Хто буде годувати ще­нят, коли дітям нічого їсти. От щенятам і каюк! Вони перші.

— І що?

— І що? А коли затріщать морози, а коли пуп під­тягне до горла, а коли діти плачуть, хліба просять? Куди податися? Закинеш мішок на плечі й до Пантиних воріт: «Гей, господарю!» Господар лиш на поріг, а я кланяюся: «Благаю тебе, добродію Панто, позич мішок кукурудзи, а я тобі або відроблю, або віддам. Якось домовимося». — «Гаразд, дам, якщо так!» Отож- бо й воно, — далі журився селянин, — а якщо я не го­лосуватиму за нього, то він мені скаже, коли я пла­зуватиму в нього під ворітьми: «Ти ж улітку голосу­вав за Марка, то йди тепер до нього, а в мене немає збіжжя». Пу й що, з порожніми руками додому? Чи йти до Марка просити, коли той Марко не має так само, як і я? Він чесний, розумний, добрий чоловік, нічого не скажеш, але ж, брате, не має він нічого.

Що я міг сказати йому на те?

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)