(Попередня частина)

Наступного дня начальник послав шифроване доне­сення урядові про вчорашні політичні збори. У доне­сенні писалося:

«У моєму окрузі з’явилася сильна політична течія противників теперішньої влади. Рух набуває дедалі більшого розмаху, і я боюся, що він може загрожувати існуванню нинішньої династії. Я вжив усіх заходів, які тільки міг, і використав усі засоби, які в моєму розпорядженні, щоб покласти край цьому лихові; але оскільки згаданий опозиційний, насправді, революцій­ний рух вибухнув зненацька, як повінь, то стримати його було неможливо, і ось учора пополудні революці­онери у великій кількості силоміць затіяли збори. З їхніх різких і зухвалих промов я зрозумів, що вони анархісти і потай готують бунт і переворот у країні. Мені ледве вдалося розігнати це зборище, яке являло собою велику небезпеку. Один з-поміж них навіть погрожував, що вони повалять монархію і запровадять республіканську систему правління.

У додатку вірнопіддано посилаю панові міністру список найнебезпечніших осіб (тут був названий як верховода той дивак, що п’є каву з молоком, а також трійка, яка голосувала за чорну каву) і прошу вказі­вок щодо моїх дальших дій у цей важливий і виріша­льний для нашої країни час».

Начальника за великі заслуги перед країною й уря­дом негайно було нагороджено і підвищено у званні. Опозиціонери дружно привітали його з нагородою, і на цьому все скінчилося.

Після зборів я запитав одного:

— Хіба у вас немає людей, які займаються політи­кою?

— Було таке.

— Ну і як?..

— А нічого… Дурниці!

— Що дурниці?

— Облиш це, прошу тебе; кому вона потрібна, та політика?! Тут один починав!

— І що ж він учинив?

— Дурний чоловік! Що він може вчинити?! Знаємо його всі: і хто він, і звідки, і чий син, і що снідає, і чим обідає. Батько його був майстер, але голота голо­тою, а він пішов до школи, товкся десь по світу, по­вернувся назад і почав мене вчити: треба так, треба сяк, і державний лад, мовляв, і закони, і конституція, і громадянські права, і свобода зборів, і вибори… Ненормальний, от і базікав казна-що!

— І що ж ти йому відповів?

— Нічого! Що такому скажеш? Дивлюся на нього й сміюсь. Знаю його; хліба вдосталь не наїдається, знаю і батька його, і всю родину. І щоб він ото мені поясню­вав, що таке конституція та свобода?

— Може, чоловік і справді розбирається в цьому?! — кажу я.

— Облиш, прошу тебе, принаймні я вже знаю, який він телепень.

— Що ж він зробив такого?

— Що зробив?! Читає якісь книжки, бігає з місця на місце, агітує, здибав кількох таких, як сам, влаш­товували якісь збори. Його заарештовують, карають, висилають. Кажу я йому якось: «Чого ти все бігаєш та кричиш, візьмися краще за якесь діло. Ти ж бачиш, що ти дурний?!»

— А інші люди, що йому кажуть?

— За животи хапаються зо сміху. Тільки-но він ви­йшов із в’язниці, як почалися веселощі. «Бачив кон­ституцію?» — питає його хто-небудь, а вся вулиця в сміх. Ніколи ще ми так не реготали. Часом аж качали­ся зо сміху. І сьогодні його називають не інакше як Тома Конституція! — каже мені мій співбесідник і смі­ється так, що сльози виступають йому на очі.

— І що з ним сталося?

— Пропав бідолаха. Не має нічого, і до державної служби йому тепер зась… Йолоп! Його шкільні това­риші які гарні посади мають, а він що? Ніхто йому не винен. Щоправда, кажуть, ніби він з них усіх був найкраще підготовлений і найрозумніший, але фан­тазер. Нема гіршого, коли людині якась дурниця зайде в голову. А він — захотів виправляти щось. Цілому світові добре, тільки йому, бачте, подавай чогось особ­ливого, ніби ми його не знаємо. Голота!..

— Що він тепер робить?

— Чоловіче, зараз взявся за розум, але пізно! Ми його вилікували від дурощів, бо самі власті не впо­ралися б — міцний був горішок. А ми стали кепкува­ти з нього, та ще, чортяки, прозвали його Конституці­єю. Так один день, другий — люди глузували з нього, де тільки зустрічали, де бачили. Він боровся, боровся, та й став здаватися… Жаль мені його, сердеги! Непо­ганий він!.. Тепер поміркований, серйозний чоловік, не залітає за хмари, як раніше. Замкнувся в собі, навіть мало з ким дружить. Живе вбого, але йому ба­гато хто допомагає. Нам жаль його, та сам винен…

— Як тепер люди ставляться до нього?

— Чудово!.. Не насміхаються, люблять, та й жалі­ємо його, сердешного!

Мені сподобалася ця країнка й захотілося якнай­довше пожити в ній. Я познайомився з багатьма її мешканцями — які ж чудові люди! Спокійні, тихі, по­кірні, як голуби. їдять, п’ють, дрімають, якусь роботу поволі роблять. Одне слово — щасливі люди. Ніщо не порушує глибокого спокою, піхто не псує гармонії, ніякий вітерець не сколихне дрімотної, нерухомої по­верхні застояної позеленілої калюжі, якщо таке порів­няння пасує суспільству цієї справді щасливої країнки.

З Сербії я приніс туди жменьку думок і дещицю по­шарпаних ідеалів, що їх успадкував од старших; але й той дріб’язок загубився в цій країнці, і я, мов загіп­нотизований, поринув у солодку дрімоту, яка мені по­чала подобатись. Отоді я побачив, що й ми, серби, в недалекому майбутньому зможемо стати таким самим щасливим народом, адже цьому сприяють нам і наші умови.

Так минав час — спокійно й непомітно, доки одного дня не порушилася рівновага суспільної гармонії.

Якийсь молодий чоловік опублікував збірку своїх поезій.

Вірші були гарні, сповнені глибоких, щирих почут­тів, пройняті ідеалами.

Уся громадськість зустріла книжку з обуренням. Ні­хто її не читав і читати не хотів; кожен, хто брав її в руки, одразу кисло кривився, перегортав кілька сто­рінок, мацав їх, ніби визначав якість паперу, відкидав книжку від себе, мов якусь найогиднішу річ, відвер­тав зневажливо голову й жовчно промовляв:

— Вірші?! Дурниці!..

— Хто зна, може, там і є щось гарне, — зауважував часом хтось із присутніх.

Тоді перший хрестився, зручніше вмощувався в крі­слі, з виразом співчуття на обличчі міряв поглядом співбесідника і, покивавши головою, казав таке:

— Ти дурніший, аніж той віршомаз! — й кінчиками пальців відсував книжку ще далі від себе з таким виразом, наче доторкався до чогось нечистого, брид­кого, а потім додавав:— Таке патякаєш, а книжку ти читав?

— Ні, не читав.

— Отож-бо й воно!

— Я ж не стверджую, що книжка цікава, тільки ви­словлюю припущення: може, в ній і є щось гарне!.. До речі, а ти читав її?

— Я?! — питав перший невдоволено, немов був об­ражений тим запитанням.

— Ти!

— Я?— перепитував той уже сердито.

— Ти, зрозуміла річ; кого ж іще я про це можу за­питувати?

Перший хрестився, стенав плечима й розводив рука­ми, мовби хотів сказати: «Господи милосердний, згля­нься на нас, чого він причепився до мене!» Але вголос не казав нічого, тільки здивовано дивився на свого співрозмовника.

— Чого хрестишся? Я питаю, читав ти цю книжку віршів чи ні? І взагалі, що тут дивного?

Перший знову хрестився, а згодом додавав:

— А тепер я питаю, чи в тебе всі клепки на місці?

— Якась нісенітниця. Не розумію тебе.

— І я тебе також.

— Що тут розуміти й чого дивуватися?.. Я питаю, читав ти книжку чи не читав?

— А я питаю, чи в тебе всі клепки на місці? — знову перший за своє, потім брав книжку, роздратовано уда­ряв нею по столі й вигукував: — Щоб я оцю дурницю читав? Хіба що з глузду з’їду, а поки при своєму ро­зумі, я такого читати не буду… — Потім додавав тихі­ше: — А ти знаєш того, хто написав ці вірші?

— Не знаю.

— Пхе!.. Тому так і говориш! — казав перший і ма­хав рукою, ще кисліше скривившись, ніби хотів тим показати, яка це нікчемна особа.

— Ти його знаєш?

— Знаю! — промовляв перший знехотя й корчив таку гримасу, ніби казав: «Краще б довіку не знати його», — хоча насправді з тим чоловіком до вчорашньо­го дня, поки не з’явилися його вірші, був добрим при­ятелем і в товаристві ніколи нічого поганого про нього не казав.

Інші вели таку розмову, хоча, звісно, теж не читали книжки:

— Яка ганьба!.. Вірші?.. Ніби я не знаю, який він бевзь! — казав один.

— І як йому не соромно?! — додавав другий.

— Бог спочатку в людини розум забирає, потім вона сама собі шкоду робить… Такі… ну — які там вірші? Я завтра написав би набагато кращі, але не хочу гань­бити себе, як це дозволяє собі дехто.

Змінилося й ставлення до молодого поета.

Йде ото вулицею, а люди один одного штовхають та переморгуються.

— Добрий день! — озивається він.

— Добрий день, поете! — відповідає хтось ущипливо, дивлячись на нього спідлоба.

— Здоров, здоров! — докидає другий з насмішкою.

— Добрий день! — буркає третій, зневажливо скри­вившись.

Але, на жаль, цими розмовами, які точилися одна­ково всюди, справа не скінчилася.

Громадська думка цілим фронтом рушила проти мо­лодого поета. Навіть те, за що його раніше хвалили, тепер почали гудити, а дрібні вади, які йому досі про­щали, як і всякому іншому, тепер переросли в жахли­ві пороки. Раптом виявили, що він негідник, п’яниця, картяр, безхарактерна людина, шпигун і, крім того, ще й дурень.

— Я й не підозрював, що він такий пришелепкуватий! — каже один.

— А я, правду кажучи, завжди помічав, що в нього не всі вдома.

— І я, але не припускав, що аж настільки.

— Е, тепер він уже зовсім…

Де він з’являвся, там глумилися з пього, а якщо він робив щось, то кожен, хто міг перешкодити, вважав своїм обов’язком скористатися з цього, бо місця собі не знаходив, коли його бачив: «Чого ти пишаєшся!.. Подумаєш — вірші! Ми вміємо ще й не таке!»

Та найгірше було те, що вірші він присвятив своїй нареченій, гадаючи цим потішити її; натомість завдав болю сердешній дівчині, бо громадська думка не об­минула й її.

Батько дівчини був сам не свій з досади, що в цю, на його думку, дурну справу вплутане ім’я його доч­ки, і він написав молодому поетові такого листа:

«Пане!

Цю свою дурну, безглузду й паскудну писанину, з якої люди сміються на вулиці, Ви краще присвятили б своєму батькові, це йому пасувало б, адже й так він нікчема, як і Ви, але не треба було до Ваших дурниць приторочувати добре ім’я моєї дочки. Досі ніхто на мій дім пальцем не показав, і я не хочу, щоб ім’я моєї дочки ганьбили хтозна-чиї язики й щоб воно сто­яло на Вашій пришелепуватій книжці. Від сьогодніш­нього дня я забороняю Вам переступати поріг мого дому, бо за моє довір’я і добре ставлення до Вас Ви поглумилися з мене, вкрили мій дім ганьбою. Зреш­тою, я вимагаю, щоб Ви в п’ятиденний строк компен­сували шкоду, завдану мені, інакше я Вас відлупцюю, як кота, посеред вулиці чи там, де попадетеся мені на очі».

Через ту присвяту молодий поет мав багато непри­ємностей; а оскільки він був чиновником, то його на­чальник написав панові міністру доповідну такого змісту (ім’я і прізвище я забув, тому скористаюсь узвичаєним Н. Н.):

«Чиновник довіреного мені відомства, в цілому до­брий і сумлінний працівник, останнім часом настіль­ки скомпрометував себе збіркою своїх нібито віршів, що ради престижу державної установи названий не може далі залишатись у відомстві, бо він займається несерйозними справами, які не личать навіть дрібному торговцеві, а тим паче державному чиновникові. Тому прошу пана міністра звільнити названого скомпро­метованого чиновника а державної служби або хоча б перевести в інше місце, доки він не виправиться».

Міністр перевів поета в інше місце.

Але, на жаль, країнка то мала, а лиха слава розхо­диться далеко! На новому місці його зустріли ще гір­ше, і міністрові не лишалося нічого іншого, як для заспокоєння громадської думки та в інтересах репута­ції державної служби чудовисько, що пише вірші, з державної роботи звільнити.

Громадська думка торжествувала, а молодий поет не виступив більше з жодним віршем. Він десь пропав, і ніхто нічого не міг довідатися про нього.

— Шкода, молода людина! — казали.

— Та й непоганий був чоловік.

— Аякже, але нечистий поплутав робити те, чого ніхто не робить.

— Жаль мені його, грішного!

— А що вдієш? Ніхто йому не винен!

І швидко повернулася в суспільство гармонія, на якийсь час розладнана, вляглися брижі, що були заме­рехтіли на спокійній, непорушній поверхні застояної води, і задоволене суспільство знову спокійно пори­нуло в солодку дрімоту.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вига­дав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене ані­трохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.

Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися до­сить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його на­звали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер кри­тики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправди­во, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть інди­віди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.

Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.

Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.

«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — поду­мав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од полі­тичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що на­віть нема з ким чесно посваритися.

Я здивувався. Політичними зборами керував пред­ставник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.

Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Ба­гато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й го­лосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допо­могти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим погля­дом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.

— Чиї це збори? — питаю одного.

— А хто його зна! — відповідає той байдуже.

— Очевидно, не опозиції?

— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.

— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.

— Влада!

— Та невже уряд сам проти себе виступає?

— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збенте­жений таким запитанням.

— Може, ці збори проти народу? — питаю.

— Може! — відповідає той так само.

— А що ти думаєш?

Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів ска­зати: «А мені байдуже!»

Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї без­глуздої, марної спроби.

Раптом почув я грізний голос:

— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опо­зиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного під­тримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.

«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різ­них небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спо­кійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.

— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом при­значить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то окру­гу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну га­зету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вір­них людей.

Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані най­меншої зміни від його слів. Не дивуються, не проте­стують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.

— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.

Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, бай­дужі.

Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й по­чав перекличку.

— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши пере­кличку.

Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.

— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Те­пер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як про­тивників теперішнього режиму, якомога різкіше на­падати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.

Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:

— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.

— Ну-ну, розповідай.

Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й по­чав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точні­сінько, як ми відповідали в початковій школі й пере­казували повчальні оповідання:

— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний гро­мадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти доб­рий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно гро­шей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й ве­селий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний гро­мадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і по­кірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.

— Дуже добре! — сказав начальник.

— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це опо­відання! — вихопився інший громадянин.

— Гаразд! Кажи!

— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю роди­ною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.

— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?

— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.

— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?

— Так, є.

— Назвіть.

— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й по­снідати.

— А далі?

— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспав­шись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, по­вертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.

Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і прин­ципів.

Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.

Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих деба­тів. Уже ніхто не дрімав.

Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник ого­лосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?

Одні хочуть вино і содову воду.

— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!

— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.

— А я з принципу не п’ю вина.

Так було зачеплено принципи й переконання, і роз­горнулися бурхливі дебати.

Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна мен­шість), але один з-поміж них дістав годинника, поди­вився на циферблат і сказав:

— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої го­дини пополудні, а пізніше — ні за що в світі.

Після докладного обговорення, яке тривало весь піс­ляобідній час, почалося голосування.

Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мир­но, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?

Голосування відбувалося з дотриманням усіх про­цедур.

Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:

— Переважна більшість висловилася за вино і со­дову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо вислови­лася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один го­лос подано за каву з молоком.

Той, що голосував за каву з молоком, я забув ска­зати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Піз­ніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.

Начальник, помовчавши трохи, додав:

— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.

Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з мо­локом).

— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.

Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про пере­конання, всі доводять, що наслідки голосування ви­падкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так ста­лося.

Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.

Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додо­му.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Зійшов місяць, засвітилися зорі. Порипують вітря­ки, пісні вечорові лунають довкола. Краса неска­занна!

Стара мати плаче сама перед хатою і все молиться богу, а малий Івиця сидить на порозі й бавиться, роз­мотуючи клубки з бабиного кошика.

А Джордже тим часом ішов попереду жандарма, далеко від свого дому.

Задуманий, приголомшений тим незрозумілим ви­падком, він не мав часу насолоджуватися любими його серцю вечоровими піснями.

Ой світи, місяченьку, світи миленькому!

Тільки юний мрійник може осягнути всю гіркоту його дум і почуттів.

Якийсь селянин їхав перед ними з повною гарбою збіжжя. Дзвіночки на волах подзенькували чисто, в такт волячій ході, а селянин співав уголос:

Нічка темна, темна, ще й похмура,
Моє серце облягла зажура!

Джордже ще ніколи так виразно й так близько, як зараз, не сприймав тієї пісні, що її викресав біль з грудей народних.

Наступного ранку, після того, як з ласки поліцей­ських провів ніч під наглядом у корчмі, невиспаний, зморений невеселими думками, Джордже стояв перед паном начальником поліції.

Начальник запитує, а писарчук пише.

— Як звешся?

— Джордже Андрич.

— Чим займаєшся?

— Студент.

Ця обставина в очах начальника, безперечно, тіль­ки збільшує його провину.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Чи притягався до відповідальності?

— Був залишений без обіду в першому класі гім­назії.

— За що?

— Одного учня назвав швайкою!

Начальник задумався на мить, подивився в книжки й пробурмотів сам до себе:

— Отже, за образу честі!.. Хто накладав покарання?

— Староста класу.

— А до судової відповідальності притягався?

— Як міг притягатися до судової відповідальнос­ті, коли я ще студент?

Начальник знову замовк, думав, думав, нарешті буркнув:

— Тут ідеться про державний злочин.

І перш ніж далі провадити допит, він відкашляв­ся, скурив цигарку й випив склянку води — готувався до серйозної розмови.

— Що ви читали вчора?

—  «Демона»

— Записуй! — кинув начальник писарчукові. — Чи ще комусь читали?

— Ні, але радив би прочитати кожному, бо це чу­дова річ.

— Подумайте добре, що кажете, адже ви відповіда­єте представникові влади. Ви вважаєте, що це чудова річ?

— Надзвичайна!

— І ви смієте таке стверджувати?! Пиши: читав, ще й усупереч державним законам називає чудовим те, що заборонено.

— Бога ради, пане, хіба це злочин — сказати, що «Демон» Лєрмонтова — чудова річ, і хіба таке зако­ном заборонено?

— Ти мені не викручуйся! Хто тебе про Лєрмонто­ва питає? Гляди, щоб гірше не було, бо жарти зі мною погані!

— Я кажу про те, що ви мене питаєте!

— Про що?!

— Та ж про «Демона», кажу, це гарна річ.

— Ну?!

— Я й кажу, що Лєрмонтов — геніальний і відомий поет.

— Ти не забивай мені баки, а ліпше скажи, що тобі в цій книжці подобається — ось що я хочу зна­ти, зрозумів? — крикнув начальник і затупав ногами, аж усе затряслося.

Джордже був здивований, але мусив щось відпові­сти, то й почав декламувати перші-ліпші рядки:

Клянусь я днем, коли повстанув
Цей світ, розкинутий кругом,
Клянусь огнем його останнім
І правди вічним торжеством.

— Досить! Не роби з мене дурня й не городи казнащо! — гримнув начальник, люто грюкнувши кулаком по столу.

— Ви ж самі запитуєте!

— Я знаю, про що запитую, а ти відповідай, поки не дізнався, що я вмію.

Писарчук колупається в зубах і вибалушеними очи­ма дивиться то на свого начальника, то на студента, не в силі збагнути, про що вони торочать.

— Я вас запевняю, що це «Демон»! —каже Джор­дже, вже обливаючись потом.

Начальник, подумавши, знову питає:

— Отже, це вірші?!

— Так, Лєрмонтов — поет!

— Ти знову викручуєшся!

— Та це ж він написав!

— Хто?

— Лєрмонтов.

Начальник подзеленькав дзвоником і наказав пошу­кати Лєрмонтова в «Поліцейському віснику».

— А переклав Змай!

— Що переклав?

— Та цю ж книжку!

— А хто такий Лєрмонтов?

— Він росіянин.

— Так він росіянин?! — перепитав начальник і ви­тріщив очі, не знаючи, що далі казати.

Повернувся писарчук і доповів, що в «Поліцейсько­му віснику» Лєрмонтова немає.

Начальник поліції тільки після довгого пояснення зрозумів, що поетів не друкують у «Поліцейському віснику» і що книжка ця дозволена та для всіх до­ступна. Але наказав принести з бібліотеки якусь збір­ку Змаєвих поезій, щоб переконатися, що це таки правда. Нарешті зм’як і заговорив люб’язнішим то­ном:

— Гаразд, гаразд, пане, ми розберемося; а цю росій­ську книжку про всяк випадок, знаєте, залиште, я перегляну її. Робота в нас, як бачите, нелегка. Ми псуємо стосунки з людьми, але робимо це з обов’язку. А люди не розуміють, думають, що то я так хочу!

— Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, вітайте своїх, ми вас трохи пому­чили!

Це, може, сталося десь, колись, у якійсь дивній кра­їні, а може, й зовсім не було цього на нашій землі, якщо випадково на Місяці є люди. Одне безпереч­не — мій сон. Приємно мені снити, і я не бажаю роз­чаровуватися, як Джордже. Він тепер уже трохи по-іншому думає, а не тільки марить поезією.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Образок із громадського життя

І

Чудова пора — дитинство, солодкі сни юності. Доб­ре тому, хто ніколи не прокидався й не пізнав усіх прикростей щоденного буття. Але дні біжать, спли­ває час, події пролітають повз нас, тож і марити в цьому калейдоскопічному вирі подій та пригод не­можливо: мусиш прокинутися, хоч і не додивився своїх найсолодших снів із найщасливіших днів ди­тинства і юності.

Наш герой у двадцять один рік, ще бувши студентом університету, вже звідав, що таке насправді життя.

Настали канікули, і Джордже поїхав додому, щоб там, милуючись рідною природою, в обіймах батьків провести літо.

Першого ж ранку він подався вузенькою стежкою через ліс на вершину гори, де дзюркотить джерело й звідки відкривається чудовий краєвид. Сів на лавці, яку сам змайстрував під липою біля струмка, і слу­хав плюскіт води та вдихав пахощі й свіжість літ­нього ранку. Дивився на ліс, на левади внизу, де він у дитячі роки стільки разів бігав. Дивився на білі хати, що потопали в садах, спиналися на порослі га­ями пагорби. І в душі його теплими хвилями зринали спогади.

Йому здавалося, що тут усе його пам’ятає, все лю­бить, і навіть сонце гріє ласкавіше, а вітерець пові­ває лагідніше, ніби вся природа крізь дзюркіт стру­мочка й таємниче шамотіння листя тихо вишіптує: «Просимо до себе!»

Тисячі віршів юрмилося в голові, і він їх натхненно декламував, давши волю своїм почуттям.

Повернувся додому бадьорий і радісний. Обличчя в нього сяяло від щастя і внутрішнього задоволення.

Поснідав, ліг на канапу і взяв у руки книгу Лєр­монтова. Це його найулюбленіший поет — може, тому, що читає його зараз, а може, й не тільки тому.

На кухні сидить батько з двома чи трьома сусіда­ми; вони розмовляють про ціни на збіжжя та всяку пашницю.

Джордже читає й не прислухається до їхньої мови, хоч двері на кухню відчинені.

Раптом голоси замовкли, і Джордже, перервавши читання, глянув у двері.

Хтось привітався, забряжчала шабля. Селяни встали й поскидали шапки.

«Мабуть, поліцейський начальник з повіту», — по­думав Джордже байдуже й знову почав читати.

Старий Яків, його батько, одразу похвалився полі­цейському, що приїхав син з навчання, і, щасливий та гордий, повів його до кімнати.

Джордже знехотя відклав книжку й привітався з поліцейським.

— Ви щось читаєте, а ми вам заважаємо! — промо­вив той, сідаючи, скинув свого поліцейського кашке­та й старанно пригладив волосся.

— Нічого, нічого! Я маю насолоду від читання, але ще більше люблю товариство! — відповів Джордже.

— Усі ми, освічені, залюбки читаємо. Я, приміром, читаю дуже багато, прочитав, щоб не збрехати, ота­кенний кошик книжок! — мовив поліцейський, показу­ючи на кошик для білизни під столом.

Старий Яків стояв коло дверей і майже не дихав од напруження, гордий, що його син уміє розмовляти з таким високим начальством.

Селяни стовпилися за дверима на кухні й уважно прислухалися, чи не почують якої доброї новини для себе, скажімо, про податки чи щось інше.

Джордже перегортав сторінки в книжці.

— А що ви, осмілюся запитати, читаєте? — пору­шив мовчанку поліцейський.

— Лєрмонтова, — відповів Джордже.

— А-а! Дуже приємно, чудовий роман, колись я читав його! Який том?

— Це поезії! — каже Джордже.

— Так-так, звичайно, поезії, я саме це й мав на увазі, тільки помилився! Ух, а таке ж відоме! — жва­во промовив поліцейський, ляснувши себе по коліну, потім хихикнув, постукав пальцем по лобі й махнув рукою: он як, мовляв, людина може збитися, а знаю ж, як своїх п’ять пальців знаю! — Який том, пробачте, вже вийшов? Останній, що я купив, здається, був п’ятий.

— Це вибрані твори в одному томі!

— Ах, он як! А я чогось подумав про драми Бран­ка Радичевича[1], буває ж таке… А що саме ви чита­єте?

— Зараз читаю «Демона». Дивовижна річ! Вірш чіт­кий, музикальний, кращого досі я не стрічав! — відпо­вів Джордже.

Поліцейський раптом умовк і став терти лоба, пев­но, щось пригадуючи.

«А ця книжка часом не заборонена? — подумав він і по-начальницькому випнув груди. Йому так корті­ло оце зараз скочити й схопити книжку, а Джорджеві крикнути: — Іменем закону ви заарештовані!»

Але стримався, бо не був упевнений, що це саме так. Натомість він вирішив тонко, по-поліцейському, провести допит, щоб Джордже навіть не здогадався, про що йдеться, а потім зразу доповісти кому слід про все.

Поліцейський знову хихикнув і солодким голосоч­ком промовив:

— Коли ваша ласка, прочитайте мені якесь гарне місце. Я дуже люблю слухати такі речі!

— Охоче, — відповів Джордже, справді радий, що тепер йому не треба буде підтримувати досить-таки набридлу розмову з цим нудним представником за­кону. Згадав, що той не знає російської мови і, не питаючи його, взяв «Демона» у Змаєвому[2] перекладі й став читати з початку:

Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним…^[3]

Поліцейський не все розумів, і саме це йому здава­лося найбільш підозрілим.

«Стривай-но, я підступлюся до тебе з іншого бо­ку!»— подумав він і сказав уголос:

— Дуже гарна річ!

— Чудова! — погодився Джордже.

— Але вона часом не підриває основ існуючого ладу?

Та Джордже не чув, що той каже, — він читав далі. Джордже читає, а поліцейський слуха, і то одне, то друге слово наганяє на нього страх.

«Так-то так! — думає собі поліцейський. — Але ж ця Тамара якась непевна. Хто вона, звідки?.. Ага, — здо­гадується він на свій лад, — знаємо, хто вона така!»

Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?
Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.

«Он воно що!» — подумав поліцейський і враз під­вівся. Тепер у нього сумнівів не було.

— Гарна, гарна річ, просто чудова! — похвалив він, усміхаючись, і став вибачатися, що мусить іти, хоч йому було так приємно слухати.

«Ти ще в мене потанцюєш, рибко!» — зловтішно по­думав поліцейський і вийшов з хати.

II

На землю впали сутінки. Небо на заході пойнялося рум’янцем, а верхівки лісів запалали барвистим по­лум’ям.

Джордже відклав книжку й вийшов у садок відпо­чити й помилуватися цією найкращою порою дня.

Пригадалися йому описи таких чудових картин природи в Тургенєва, і він почав розглядати кожну хмарину, спостерігаючи химерні переливи вечірніх барв, і ліс, і небо, яке то тут, то там прозирало крізь верховіття дерев, і останні промені сонця, що випор­скували з-за лісу яскраво-кривавими пасмугами. Ди­вився на віти, які ледь гойдалися під подувами вітерця, на тріпотливе листя.

І здавалося йому, що природа має душу, незмірну, могутню, і що його душа злилася з нею й поринула в тихе, солодке чекання, оповите дивним, таємничим, величним спокоєм і тишею.

Зненацька почувся кінський тупіт, він глянув на дорогу. Двоє вершників, здійнявши хмару куряви, під’їхали прямо до їхнього обійстя й зупинилися.

Знову якийсь повітовий поліцейський начальник з жандармом.

— Добрий день! — процідив поліцейський крізь зуби пихато й спогорда, дивлячись майже через плече на юнака, і, не чекаючи відповіді, запитав офіційним різким тоном: — Ви Джордже Андрич, студент філосо­фи?

— Так, — відповів Джордже, здивовано поглядаючи то на поліцейського, то на жандарма, що проходжу­вався, набундючений, сюди й туди.

— Ви поширюєте серед населення літературу, спря­мовану проти існуючого ладу і проти властей?! — твердо звучить голос охоронця порядку.

— Я?! — стрепенувся ошелешений Джордже, сам собі не вірячи, чи все це діється з ним насправді, чи тільки сниться.

Жандарм ледь чутно кашлянув, але так значливо, ніби хотів сказати: «Май на увазі, я в мундирі і при всій своїй силі та величі перед тобою!»

— Будьте ласкаві, ходімо до хати! — наказав полі­цейський, а жандарм під ступився до нього ближче й випнув груди.

— Але я не знаю, чого вам треба і взагалі хто ви такі?-

— Дізнаєшся! — гарикнув поліцейський і кивнув жандармові.

Жандарм схопив Джордже за руку, пхнув його на­перед себе й додав зневажливо, показуючи на двері:

— Іди, коли тобі кажуть, і не розпатякуй!

Джордже увійшов до хати.

Вдома була тільки мати й трирічний небіж, усі інші пішли в поле, де мали залишитися й па ніч.

Коли поліцейський увійшов до хати, бідна стара вклонилася йому й підійшла несміло, щоб привіта­тись, але той навіть не глянув на неї.

Жандарм так само пихато пройшов мимо.

Почали обшук. Обмацали кожну книжку, кожен па­пірець. Смерклося. Засвітили свічку й перевернули все не тільки в хаті, а й у льосі, навіть заглянули за ікони, чи нема там чого.

(Наступна частина)

[1] Бранко Радичевич (1824—1853) — видатний сербський поет; драм не писав.

[2] Йован Йованович-Змай (1833—1904) — ви­датний сербський поет і перекладач.

^[3] Тут і далі уривки з поеми М. Лєрмонтова «Демон» наведено в перекладі В. Сосюри.

Один мудрий начальник поліції накинув оком на поросят у старости однієї з громад ввіреного йому по­віту. У божих заповідях ніде не сказано: «Не пожадай поросяти ближнього твого».

Якось, коли той староста був у повітовому місті на базарі, начальник поліції й каже йому:

— Я чув, ніби в тебе є гарні поросята.

— Маю кілька, але такі собі. Як для нас, селян, то ще можуть бути, а для панства треба ліпших!

— Не хитруй, чоловіче, гарні вони, я бачив. Хоч зараз на сковороду й у піч. Я гадаю, порядок ти знаєш.

— Я повинен принести вам порося! — здогадався староста.

— Авжеж, повинен!

Наступної суботи селянин і справді приніс порося. Але хитрий начальник поліції ще раніше наказав жінці, щоб, коли принесуть порося, вона нізащо не брала його, і виклав їй свій план.

— Приніс, га?

— Приніс, пане, і знаєте: кругленьке, мов яблучко.

— Спасибі тобі. Віднеси його, будь ласка, мені до­дому, віддай жінці, а потім приходь до мене в канце­лярію, вип’ємо по чашці кави.

Староста відніс порося й покликав господиню.

— Ось приніс порося, а пан начальник звелів, щоб я його вам віддав! — сказав селянин.

— Яке порося? Ще цього бракувало! Потрібне воно мені, щоб гидило, кувікало та смерділо тут. Неси його куди знаєш!

— Але ж воно гарне, пані!

— І слухати не хочу про порося, не потрібне мені те паскудство в хаті. Занеси його панові начальни­кові, нехай робить з ним що хоче.

Селянин почав просити, але ніщо не допомагало, пані начальникова не хотіла й слухати його. Що мав робити? Закинув мішок з поросям на спину та й до начальника.

— Що таке? — ніби здивувався начальник поліції, знову побачивши старосту з поросям. — Чому не від­ніс його мені додому?

— Та носив, але пані не хоче брати!

— Ох, отак-то воно з жінками — мука, та й годі! — сказав начальник і, мовби задумавшись хвилину, до­дав: — Коли таке сталося, то що я можу?! Але знаєш що?.. Мені зараз нема знадоби його колоти, а дітися з ним ніде, то ти забери його додому і ще підгодуй трохи. А що витратишся для мого поросяти, то я тобі все поверну.

— Байдуже, якось уже буде, та й що воно там з’їсть? Дрібниці, невже будемо ще й з тим рахува­тися?

— Гаразд, отже, неси його додому й доглядай, поки воно мені не знадобиться.

Так і було зроблено. Селянин відніс додому началь­никове порося.

Минув який час, і селянин запитує начальника:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Потримай ще, мені його поки що не треба.

Минув місяць, другий, минуло півроку, а селянин час від часу все запитує:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Та хай трохи пізніше. Тільки ж ти його добре годуй, потім підрахуємо, скільки коштуватиме корм.

Минуло більше року. Знову селянин навідався до начальника поліції:

— А знаєте, пане начальнику, те ваше порося вже стало свинею. Вгодоване, ледве ходить. Я мушу до­правити його вам, бо далі годувати не варто.

— Ох, чоловіче, я ж і забув про те моє порося. Якби ж ти був нагадав мені про нього бодай кілька днів тому, а то я купив свиню, заколов її і смальцю вже натопив! — бідкався начальник.

— То що ж будемо робити?

Начальник ніби подумав трохи, а тоді й каже:

— Скільки заважить те моє порося?

— Ми якось ото із сусідом прикидали: кілограмів двісті.

— Ого! — промовив начальник.

— Вгодувалося, нівроку.

— А скільки можна взяти за нього на базарі? — за­питав начальник.

— Та так — не менше п’ятнадцяти десяток, не тор­гуючись, а можна й більше.

— То знаєш, як ми зробимо?

— Як скажете, люди ж ми!

— Кажеш, воно варте п’ятнадцяти десяток?

— Варте.

— Гаразд, дай мені зараз десять десяток, а ти його продай і забери собі ті п’ять десяток, що залишаю­ться, за догляд. Воно не з’їло й на чотири, але ж тру­дився ти коло нього, то остачу забери собі.

Що робити старості? Не хочеться йому позбутися свого старостування. Нічого не вдієш, і він відраху­вав десять десяток, віддав їх начальникові, підняв ка­пелюха й промовив:

— Красно дякую, пане!

— Нема за що. А ту остачу, як я тобі казав, забери собі й купи щось господині та дітям, вони ж труди­лися теж.

— Аякже, трудилися, вони в мене без діла не си­дять.

— Так ось, купи їм, що знаєш, і скажи: це вам від пана начальника за те, що ви доглядали його порося!

— Красно дякую, пане!

Справді, рідкісна мудрість!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

— Кого ви обрали головою? — питаю селянина.

— Та знаєш… проголосували за Панту, — відповів він якось неохоче, стенув плечима й розвів руками, наче хотів сказати: «А що вдієш? Так уже вийшло!»

— А чому його?

— Як чому?

— Хіба не було кращої людини?

— Була, звичайно, як не бути, але що вдієш, так уже воно вийшло.

— Хто вас примушував, влада?

— Хто?.. Яка там влада!.. Біда, ось що!

— Не може бути, — кажу я.

— Як — не може бути? А ще й розумний чоловік! Хіба ти не знаєш, як воно в нас на селі?

— Знаю, через те й кажу, що не може бути.

— Не може?! А коли не вродить? Згорить од по­сухи? Ось прийди до нас на різдво та пройдися се­лом — жодне щеня на тебе не гавкне.

— Чому?

— Чому? Бо всі виздихають! Хто буде годувати ще­нят, коли дітям нічого їсти. От щенятам і каюк! Вони перші.

— І що?

— І що? А коли затріщать морози, а коли пуп під­тягне до горла, а коли діти плачуть, хліба просять? Куди податися? Закинеш мішок на плечі й до Пантиних воріт: «Гей, господарю!» Господар лиш на поріг, а я кланяюся: «Благаю тебе, добродію Панто, позич мішок кукурудзи, а я тобі або відроблю, або віддам. Якось домовимося». — «Гаразд, дам, якщо так!» Отож- бо й воно, — далі журився селянин, — а якщо я не го­лосуватиму за нього, то він мені скаже, коли я пла­зуватиму в нього під ворітьми: «Ти ж улітку голосу­вав за Марка, то йди тепер до нього, а в мене немає збіжжя». Пу й що, з порожніми руками додому? Чи йти до Марка просити, коли той Марко не має так само, як і я? Він чесний, розумний, добрий чоловік, нічого не скажеш, але ж, брате, не має він нічого.

Що я міг сказати йому на те?

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Предыдущая часть)

Я исколесил чуть не весь свет. Некоторые верят этому, а многие не верят, считая это моими выдумками. Странно! Меня это, конечно, совершенно не трогает. Я-то ведь отнюдь не сомневаюсь в том, что много путешествовал.

Путешествуя по свету, человек часто видит такое, что ему не только наяву, а и во сне не пригрезится. Из одной английской газеты я узнал, что английская печать яростно набросилась на несчастного англичанина, написавшего путевые заметки о Сербии. Я прочитал эти заметки, и они показались мне вполне достоверными, однако никто из англичан не поверил даже тому, что есть на свете такая страна — Сербия, не говоря уже о том, что написано о ней. Путешественника называли фантазером и даже безумцем. Вот пусть теперь критики убедятся, что в жизни все может быть, и не твердят как автоматы: неверно, не соответствует действительности; люди, мол, словно с луны свалились (им невдомек, что бок о бок с ними живут индивидуумы гораздо хуже тех, что с луны свалились), а уж их знаменитая стереотипная «красная нить», которая проходит через все произведения черт знает в каком направлении, надоела мне до смерти.

Так вот, путешествуя, я набрел на удивительное общество: то ли город, то ли небольшое государство.

Первое, куда я попал в той стране (будем называть ее так), был митинг.

«Вот так чудо послал мне господь», — подумал я, и мне стало немного не по себе. Живя в Сербии, я уже отвык от политических митингов и участия в общественных делах: ведь у нас все объединились и примирились; и хотел бы человек душу отвести — поругаться с кем-нибудь честь по чести, да не с кем.

Собрание поразило меня. Председательствовал на нем представитель местных властей, кажется, окружной начальник. Он же инициатор собрания.

Граждане, опухшие от долгого сна, дремлют, некоторые спят даже стоя: рот полуоткрыт, глаза сомкнуты, а голова мотается вправо — влево, вверх — вниз; качнутся две гражданские головы чуть посильнее, стукнутся — политические деятели, вздрогнув, окинут друг друга туманным взором, ничему не удивляясь, и опять —глаза закрыты и головы качаются столь же старательно, как и прежде. Есть и такие, что улеглись как следует и задают такого храпака, что одно удовольствие слушать. Бодрствующие трут глаза и, зевая громко и сладко как бы в унисон хору храпящих, создают стройную гармонию звуков.

Вдруг, смотрю, — с разных сторон идут жандармы и несут на плечах граждан. Ухватили каждый по одному и тащат на собрание. Одни относятся к этому спокойно, молча и равнодушно озираются кругом, другие спят, а кое-кто (правда, таких немного) барахтается, пытаясь вырваться. Особенно буйных доставляют в связанном виде.

— Что это за собрание, — спрашиваю одного.

— А кто его знает, — отвечает он равнодушно.

— Во всяком случае, не оппозиция?

— Оппозиция! — отвечает он, не глядя, как и в первый раз, на вопрошающего.

— Неужели само правительство созывает на митинг оппозиционеров, да еще и силой?

— Правительство!

— Против себя?

— Конечно! — отзывается он с досадой и недоумением.

— А может, это митинг против народа? — спрашиваю я.

— Возможно! — отвечает он в том же тоне.

— А ты-то как думаешь?

Он смотрит на меня тупым, отсутствующим взглядом, пожимает плечами, разводит руками, как бы говоря: «А мне-то что за дело!»

Я отступился от него и направился было к другому, но увидев на его физиономии то же отсутствующее выражение, отказался от этой безрассудной и бесплодной затеи.

Вдруг я услышал чей-то раздраженный голос:

— Что это значит? Никто не хочет представлять оппозицию. Дальше так продолжаться не может. Все сторонники правительства, все ему покорны, все миролюбивы, и это изо дня в день. Ведь так и покорность может опротиветь!

«Какой превосходный, просвещенный народ в этой маленькой идеальной стране, — подумал я с завистью, — даже моя покойная тетка перестала бы, наверное, ворчать, и мучиться дурными предчувствиями. Здесь живут просвещенные, послушные и такие смирные, что их спокойствие и благонравие приелись и опротивели даже такой любительнице спокойствия, как полиция. Наш добрый, старый учитель от нас, детей, требовал меньше!»

— Если и впредь так будет продолжаться, — раздраженно и сердито кричал начальник, — мы можем и по другому повернуть: правительство указом назначит оппозицию. Это нам ничего не стоит. Да будет вам известно, что в других странах так и делают: вождем крайней оппозиции против существующего режима назначается такой-то с годовым окладом в пятнадцать тысяч динаров, членами центрального комитета оппозиционной партии — такие-то, представителями оппозиции в округах — такие-то, — и делу конец. Дальше так продолжаться не может. Правительство нашло пути и средства открыть газету антиправительственного направления. Переговоры об этом уже начались, подобраны прекрасные, надежные, верные люди.

Лица граждан, то есть оппозиционеров, сквозь дремоту взирающих на начальника, не выражают ни удивления, ни смущения, ни радости — ничего, будто начальник и не произносил своей речи.

— Итак, отныне вы оппозиция! — говорит начальник.

Люди смотрят на него и молчат, безмятежно, равнодушно.

Он берет список присутствующих, в том числе и доставленных силой, и начинает перекличку.

— Все на месте, — удовлетворенно отмечает начальник и откидывается на спинку стула, потирая руки.

— Ну, хорошо-о-о! — произносит он с улыбкой на лице. — Начнем, благословись! Ваша задача как противников правительства резко и остро критиковать его деятельность, направление его внешней и внутренней политики.

Собрание мало-помалу начинает пробуждаться, и вот один, приподнявшись на цыпочки, поднимает руку и шепчет с присвистом:

— Я, господин начальник, знаю притчу об одном оппозиционере.

— Ну, давай рассказывай!

Гражданин откашливается, поводит плечами и начинает срывающимся, петушиным голосом, как мы в начальной школе пересказывали поучительные притчи.

— Жили-были два гражданина; одного звали Милан, другого— Илья. Милан был благонравным и добрым гражданином, а Илья — дерзким и злым. Милан во всем слушался своего доброго правительства, а дерзкий Илья не слушался и голосовал против его кандидатов.

Вот призывает к себе доброе правительство Милана и Илью и говорит: «Милан, ты добрый и благонамеренный гражданин, вот тебе за это денежное вознаграждение и дополнительный государственный пост с высоким окладом». И с этими словами протягивает Милану полный кошелек денег. Милан целует правительству руку и довольный идет домой.

Потом правительство поворачивается к Илье и говорит: «Ты, Илья, дерзкий и злонамеренный гражданин. За это ты пойдешь в тюрьму, а твое жалованье будет отдано добрым и благонравным».

Появляются жандармы и тут же берут дерзкого и злонамеренного Илью под арест. И он претерпевает многие мучения, огорчая этим свою семью.

Так всегда бывает с теми, кто не слушается старших, кто не слушается правительства.

— Очень хорошо! — говорит начальник.

— Я, господин начальник, знаю, чему учит нас эта притча, — выскакивает другой гражданин.

— Хорошо. Говори!

— Из этого рассказа мы видим, что человек, если он хочет прожить жизнь в кругу своей семьи, должен быть предан и послушен своему правительству. Добрые и благонамеренные граждане не поступают так, как Илья, и их любит всякое правительство, — заканчивает оппозиционер.

— Прекрасно, а в чем заключаются обязанности доброго и благонамеренного гражданина?

— Добрый и благонамеренный гражданин утром должен встать с постели.

— Очень хорошо, это первая обязанность. Есть ли еще какие обязанности?

— Есть и еще.

— Какие?

— Каждый гражданин должен одеться, умыться и позавтракать!

— А потом?

— А потом спокойно выйти из своего дома и направиться прямо на службу, а если не на службу, то в механу, где и ждать часа обеда. Как только пробьет полдень, так же спокойно пойти домой и пообедать. После обеда выпить кофе, почистить зубы и лечь спать. Хорошо выспавшись, гражданин должен выйти на прогулку, а по том опять в механу. К ужину вернуться домой, плотно покушать и тут же лечь спать.

Многие оппозиционеры, следуя этому примеру, тоже рассказали по одной поучительной истории. Затем собрание перешло к вопросам, вызвавшим принципиальные разногласия.

Кто-то внес предложение закрыть собрание и всем вместе отправиться в механу — выпить по стакану вина. Здесь-то и возникли разногласия, вызвавшие бурные дебаты. Теперь уж никто не дремал. Провели голосование после чего начальник объявил, что предложение закрыть собрание и всем вместе пойти в механу принято за основу и можно перейти к обсуждению его деталей, а именно: что пить?

Кто-то предложил водку с содовой водой.

— Не хотим, — закричали другие, — лучше пиво!

— Я принципиально не пью пива, — сказал представитель первой группы.

— А я принципиально не пью водки.

И тут вдруг выявились принципы и убеждения, началась бурная дискуссия.

Кто-то предложил кофе, выразив мнение абсолютного меньшинства, но и здесь нашелся один, который, взглянув на часы, заявил:

— Пять минут четвертого! Теперь и я не могу пить кофе. Я приципиально пью кофе только до трех часов, а после — ни за что на свете.

Наконец, после многих речей, длившихся почти до вечера, приступили к голосованию.

Начальник, как и подобает представителю власти, стремился быть справедливым и объективным. Не желая оказывать какого-либо давления на свободу голосования, он предоставил каждому гражданину право мирным парламентским путем выразить свои убеждения. Тем более, что это право предоставлено конституцией, и следовательно, ничего опасного в нем нет.

Голосование протекало в образцовом порядке.

По окончании голосования начальник, как и полагается председателю собрания, поднялся с серьезным и важным выражением лица и объявил результаты голосования, причем в голосе его звучали значительные нотки.

— Объявляю, что подавляющее большинство высказалось за водку с содовой, затем следуют фракция водки без содовой и фракция пива. За кофе голосовало трое (двое — за кофе с сахаром, один — без сахара). И наконец, единственный голос подан за меланж.

Замечу кстати, что именно любитель меланжа начал было антиправительственную речь, но эта детская выходка сразу была покрыта шумом негодования. Немного позже он опять попытался сказать, что он против такого собрания, что никакая это не оппозиция, а просто правительству пришло в голову позабавиться, но и тут шум и крики заглушили его речь.

Объявив результаты голосования, начальник добавил, после небольшой паузы:

— Что касается меня, то я буду пить пиво, так как господин министр никогда не пьет ни водки, ни содовой воды.

Мгновенье поколебавшись, все оппозиционеры, за исключением того, кто голосовал за меланж, объявили, что они за пиво.

— Я не хочу оказывать давления на вашу свободу, — произнес начальник, — и требую, чтобы вы остались при своем убеждении.

Боже сохрани! Какие там убеждения! Никто о них и слышать не хочет. Все принялись доказывать, что результаты голосования случайны; даже удивительно, как все это произошло, ибо на самом-то деле они другого мнения.

Итак, все закончилось благополучно, и оппозиционеры после долгой и мучительной политической работы направились в механу.

Пили, пели, произносили здравицы и в честь правительства и в честь народа, а поздно ночью все спокойно и мирно разошлись по домам.

(Далее)

Одному мудрому уездному начальнику приглянулись поросята сельского старосты во вверенном ему уезде. В божьих заповедях нигде ведь не говорится: «Не пожелай поросенка ближнего своего».

Встретил уездный начальник старосту на базаре в городе и говорит ему:

— Хорошие, слышь, поросята у тебя?

— Есть немного, да что в них хорошего — самые простые, деревенские; для вас, господ, нужны получше!

— Ну, ну, не верти хвостом, хороши они, я сам видел. Как раз для жаркого. Мужик ты сообразительный, понимаешь, что к чему.

— Так я принесу одного? — говорит староста.

— Конечно, принеси!

В следующую субботу крестьянин является с поросенком. Но дальновидный уездный начальник уже разработал план действий и посвятил в него жену.

— А, принес?

— Принес, сударь, погляди только, наливной, словно яблочко.

— Вот и спасибо тебе, отнеси-ка ты его, сделай милость, ко мне домой, отдай жене, а сам зайди ко мне в управление — выпьем с тобой по чашке кофе.

Пришел староста с поросенком к жене начальника и говорит:

— Поросенка вот я принес, твой хозяин тебе велел отдать.

— Этого только не хватало! Какой еще поросенок! Очень мне надо, чтобы он здесь пачкал, визжал да вонял повсюду. Неси его, куда знаешь!

— Да ведь он красавец прямо-таки!

— Знать ничего не хочу, не нужна мне эта гадость в доме. Неси мужу, пусть делает с ним, что хочет.

Староста и так и этак — куда там! Жена начальника и слышать ни о чем не хотела. Что оставалось ему делать? Взвалил поросенка на плечи и назад. Пришел он к уездному начальнику.

— Что это? — спрашивает тот, делая удивленное лицо при виде старосты с поросенком, — почему ты не отнес его домой?

— Был я там, да хозяйка твоя и разговаривать со мной не пожелала.

— Ох, братец, беда с этими женщинами! — сказал начальник и, будто взвесив что-то, добавил: — Знаешь что?.. Мне сейчас нет необходимости резать поросенка и держать его негде, так отнеси-ка ты его домой и корми, пока он мне не понадобится. За выкормку я тебе, конечно, заплачу.

— Дело ясное, договоримся как полагается. Пустяки это, да и много ли он съест? Ерунда, неужели и на это будем обращать внимание.

— Вот и хорошо, неси, значит, его домой и корми до тех пор, пока я не потребую.

Так и сделали. Принес крестьянин домой поросенка начальника.

Прошло порядочно времени, и крестьянин спросил его как-то:

— Не пригнать ли тебе твоего поросенка?

— Пускай его гуляет, пока не нужен он.

Прошел месяц, прошло два, прошло полгода. Староста нет-нет да и спросит:

— Не пригнать ли поросенка-то?

— Бог с ним, подождем еще немного, придет его время. Корми его хорошенько, не жалей, потом уж сразу рассчитаемся.

— Что об этом толковать, свои ведь люди, — почтительно отвечает крестьянин. Что поделаешь: власть есть власть!

Прошло больше года. Опять приходит крестьянин:

— Слушай, господин начальник, поросенок твой боровом уже стал. Еле двигается от жиру, пора его пригнать, не стоит больше кормить.

— Ох, брат, забыл я совсем о своем поросенке. Если бы бог надоумил тебя напомнить хоть немного пораньше, а то я свинью купил, зарезал ее и сала натопил, — жалуется уездный начальник.

— Так что же будем делать?

Подумал уездный начальник и говорит вдруг:

— А сколько весит мой поросенок?

— Прикидывали мы недавно с соседом, — пудов на двенадцать потянет.

— Ого! — сказал начальник и ухмыльнулся.

— Откормился, господь с ним.

— А сколько за него на рынке дадут?— поинтересовался начальник.

— Да сотни полторы чистоганом, если не больше.

— Ну так знаешь, как мы договоримся?

— Как скажешь, свои ведь мы люди!

— Можно, говоришь, такую цену взять?

— Можно!

— Хорошо, давай мне теперь сто динаров, борова продай и остальные пятьдесят возьми себе за корм. Он, конечно, и на сорок не съел, ну да уж десятку тебе за труды.

Что оставалось делать старосте? Не хочется ему расставаться со своим местом. Вынул он десять бумажек и вручил уездному начальнику, приподнял феску и промолвил:

— Ну, спасибо тебе, господин!

— Не за что. На десятку, говорю, купи что-нибудь хозяйке и детям — они тоже потрудились.

— Да, дети потрудились, это уж их была забота, у меня, сам знаешь, дела.

— Так вот, купи им что-нибудь и скажи: это вам от господина уездного начальника за то, что вы кормили его поросенка!

— Покорно благодарим!

Воистину редкая мудрость!

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. О. Голенищевой-Кутузовой)

Настала пора мені служити у війську, але ніхто не викликав мене. Я весь пройнявся патріотичними по­чуттями, і вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі. Іду вулицею — стискаю кулаки, побачу якого інозем­ця — скрегочу зубами, а часом так і пориває мене ки­нутися на якусь людину й дати їй ляпаса. Ляжу спа­ти — всю ніч сниться, що я ріжу ворогів, проливаю кров за свій народ і мщуся за Косове поле. Чекаю нетерпляче повістки, а її все нема й нема.

Бачу, як багатьох хапають за ко.мір і тягнуть до казарми, та й заздрю їм.

Якось прийшла повістка старому дідові, що звався випадково так само, як я. Йому суворо наказували негайно як дезертирові з’явитися до комендатури.

— Який я дезертир, — запротестував дід, — яв трьох війнах був, маю поранення, шрами й досі ношу!

— Усе це добре, але наказ є наказ, і його треба ви­конувати.

Пішов дід до коменданта, а той вигнав його геть.

— Хто тебе кликав сюди, шкапо стара?— гарикнув комендант і мало не відлупцював діда.

Зрештою, якби старого не витурили так безпардон­но з комендатури, я зі своїм ентузіазмом і великою любов’ю до казарми вже ладен був подумати, що він має там якусь протекцію.

Моє сильне хотіння змінилося нараз відчаєм. Да­ремно я, проходячи вулицею повз офіцерів, гатив но­гами об землю, аж у п’ятах мені стріляло, сподіва­ючись, що такого старанного вояка неодмінно запри­мітять і покличуть до війська. Не кликали.

Усе це допекло мені, і одного чудового дня я сів та й написав командуванню прохання, щоб забрали мене до війська. У ньому я вилив усі свої патріотич­ні почуття і наприкінці написав таке:

«Ах, пане коменданте, якби ви знали, як б’ється в грудях моє серце і в жилах клекоче моя кров, дожи­даючись тої давно омріяної хвилини, коли я нарешті зможу називатися захисником корони й вітчизни, оборонцем свободи й сербського вівтаря, коли я стану в ряди косовських месників!»

Оздобивши таким чином свою заяву, наче любов­ний лист, я відчув себе на сьомому небі, впевнений, що все буде гаразд.

Окрилений надією, я встав і подався просто до комендатури.

— Чи можу я пройти до пана коменданта?— запи­тав я солдата, що стояв коло дверей.

— Не знаю, — відповів той спроквола, знизавши пле­чима.

— Запитай його, скажи, прийшов тут один, хоче служити у війську! — кажу йому, наївно гадаючи, що солдат, лише почувши таке, всміхнеться до мене й стрімголов кинеться до коменданта доповісти про при­хід новобранця, а комендант вибіжить мені назуст­річ аж до дверей, поплеще мене по плечу й вигукне: «Добре, соколе; ходімо зі мною!»

Але, замість усього цього, солдат подивився на ме­не співчутливо, ніби хотів сказати: «Ех, дурню, дур­ню, куди ти рвешся! Таж каятися будеш!»

Я тоді ще не розумів цього погляду, через те мені й дивно було, чого солдат так дивиться на мене.

Довго я чекав під дверима. Ходив сюди-туди, курив, сідав, плював, заглядав у вікна, позіхав, розмовляв з якимись селянами, що теж прийшли до комендан­та, і чого тільки не робив, аби згаяти час.

У всіх кабінетах кипить робота, чується гомін, лайка. Безперестанку звучать команди, а вслід за ними лунають вигуки: «Слухаюсь!» — це означає, що наказ від найвищого чином дійшов до найнижчого — і коридором біжить солдат з одного кабінету в інший. Тепер уже в цьому кабінеті зчиняється галас, кілька разів різними голосами лунає «Слухаюсь!» — і знову вибігає солдат — мчить в іншу частину.

Задзеленчав дзвоник у комендантському кабінеті.

До кабінету увійшов солдат. Почулося якесь глухе буркотіння, потім солдат гукнув: «Слухаюсь!» — і ви­біг розпашілий, мов рак, і полегшено зітхнув, що все так щасливо минулося.

— Заходьте, кому треба до пана коменданта, — ска­зав солдат, витираючи піт із лоба.

Я увійшов перший.

Комендант сидів за столом і курив цигарку в бурш­тиновому мундштуку.

— Добрий день! — привітався я.

— Що треба? — гарикнув він таким голосом, що в мене підігнулися ноги.

— Чого ви кричите, пане?! — сказав я, трохи огов­тавшись.

— Ти ще будеш учити мене!? Геть звідси! — заго­рлав він ще страшніше й тупнув ногою.

Я відчув, що в мене по спині поповзли мурашки, а мій патріотичний запал ніби хто водою полив, але я ще не втрачав надії, що все зміниться, коли я роз­повім йому про мету свого приходу.

— Я прийшов, щоб служити у війську! — промовив я, сповнений гордості, виструнчившись і дивлячись йому у вічі.

— А-а, дезертир! Почекай-но хвилинку, саме таких ми й шукаємо! — зловтішно мовив він і теленькнув дзвоником.

Відчинилися двері ліворуч від його стола й до ка­бінету увійшов старший сержант. Виструнчився, за­дер голову, вирячив очі, руки притис до стегон і посу­нув на коменданта, ударяючи ногами так, що аж у вухах задзвеніло, став перед ним, пристукнув ногою і, скам’янівши, як велить статут, голосно проказав:

— Слухаюсь, пане полковнику.

— Ось цього негайно забрати, обстригти, вдягти й посадити на гауптвахту.

— Слухаюсь!

— Ось моє прохання, будь ласка!.. Я не дезертир, я хочу служити у війську, — пояснюю йому і весь тремчу.

— Не дезертир? То чого ж ти хочеш?

— Хочу бути воїном.

Він відхилився трохи назад, примружив одне око й промовив уїдливо:

— Ти диви, він хоче, щоб його взяли до війська!.. Гм, та-а-ак!.. Із вулиці просто в казарму, трах-бах — і відслужив, ніби йому тут перегони якісь!..

— Мені строк настав служити.

— Не знаю тебе і слухати не хочу… — почав було комендант, але саме до кабінету увійшов офіцер з якимись паперами.

— Подивіться в рекрутському списку, куди отой записаний! — сказав комендант офіцерові, кивнувши на мене, потім запитав: — Як звати?

Я простяг своє прохання.

— Навіщо мені твої каракулі! — крикнув він і ви­бив мені з руки заяву; вона впала на підлогу.

«Ух, а я ж так складав!» — подумав я, забувши з досади, що треба назвати своє ім’я.

— Як звати, чому не відповідаєш?! —ревнув комен­дант.

— Радисав Радисавлевич.

— Подивіться в рекрутському списку! — наказав він офіцерові.

— Слухаюсь! — відповів той і, подавшись у свій ка­бінет, наказав молодшому офіцерові: — Подивіться в рекрутському списку, чи нема там якогось Радисава.

— Слухаюсь! — вигукнув молодший офіцер, вийшов у коридор, покликав старшого сержанта й наказав йому те саме.

— Слухаюсь! — відлупилося коридором.

Старший сержант наказав сержантові, той єфрей­торові, а єфрейтор солдатові.

Тільки й чути, як гупають кроки, як зупиняються один перед одним начальники й підлеглі і все кін­чається отим «Слухаюсь!».

— Список, спи-и-исок! —покотилося по всіх кабіне­тах, знявся в повітря пил, забухкали тюки паперів на підлогу. Шелестять аркуші, починаються ревні по­шуки.

А я тим часом стою в кутку комендантового кабіне­ту, не сміючи навіть дихати: такий страх охопив ме­не. Комендант сидів і курив, гортаючи записник.

У такому ж порядку, як було спущено наказ, по­вернулася й відповідь, тільки тепер вона йшла від нижчого чином і дійшла до старшого сержанта.

Старший сержант з’явився перед начальником.

— Честь маю доповісти вам, пане полковнику, що той солдат, якого ми шукали в списку, — помер.

Я отетерів і з переляку ладен був навіть у це по­вірити.

— Той солдат помер!.. — сказав комендант.

— Але я живий! — вигукнув я перестрашено, ніби й справді виривався з пазурів смерті.

— Іди собі! Для мене ти мертвий, тебе нема на світі, поки громада не направить тебе сюди!

— Повірте мені, я той самий… Я живий, ви ж ба­чите!

— Геть з очей, у списку сказано «помер», а ти мені голову морочиш!..

Мені не лишалося нічого іншого, як вийти.

—

Приплентав я додому (жив я в іншому місті) і кі­лька днів не міг отямитися. Писати нову заяву мені перехотілося.

Не минуло й трьох місяців з того часу, аж у наше місто прийшло розпорядження, щоб громада протягом двадцяти чотирьох годин відправила мене до комен­датури.

— Ти дезертир, — сказав мені капітан, до якого при­вів мене солдат.

Я розповів йому все, як було і що сталося, коли я приходив до коменданта.

— Гаразд, іди, — розберемося.

Я пішов.

Щойно я повернувся у своє місто, як приходить ви­клик з якоїсь іншої комендатури. Кличуть мене до себе, щоб я негайно з’явився до своєї комендатури, бо я, виявляється, потрапив у їхні списки.

Пішов я до своєї комендатури й кажу, що мене ви­кликають в М-ську комендатуру, аби повідомити, що я повинен з’явитися до вас.

— Так чого ж ти прийшов сюди?

— А чого я піду до них, коли вони все одно пере­правляють мене сюди… — і став доводити, як неро­зумно було б іти до тамтешньої комендатури.

— Ти прийшов тут пояснювати?! Так не можна; порядок є порядок!..

Що робити? Мусив я плентати з К. до М., аби там мені повідомили, що я маю прибути до К.

З’явився я до тамтешньої комендатури.

Знову — накази, тупіт ніг, «слухаюсь!» — і врешті мені сказали, що мене ніхто не викликав…

Повернувся я додому. Щойно зітхнув полегшено, як знову приходить виклик із М., а в ньому написано, що це вже повторний виклик і що в разі неявки у виз­начений час мене буде доставлено під конвоєм і по­карано.

Помчав я щодуху. Вручили повістку.

Ось так я потрапив до казарми й відслужив дворіч­ний строк.

—

Минуло з того часу п’ять років. Я вже майже за­був про свою службу у війську.

Одного дня мене викликали в громадську управу.

Зайшов туди, а там лежить ціла купа паперів з комендатури. Попідшивано, поприколювано все один до одного — зібралось аж дві товстелезні папки.

— Мені наказано відправити вас до комендатури, — сказав староста.

— Знову?! — зойкнув я від здивування.

Узяв я ці папери. На них тисячі підписів, резолю­цій, пояснень, звинувачень, відповідей, печаток цер­ковних, поліцейських, повітових, шкільних, громад­ських і ще хтозна-яких. Переглядаю і бачу: офіційно встановлено, що я живий, і мені наказується негайно з’явитися для проходження обов’язкового строку вій­ськової служби.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)