Tag Archive | Народ

Мертве море (3/5)

(Попередня частина)

Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вига­дав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене ані­трохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.

Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися до­сить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його на­звали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер кри­тики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправди­во, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть інди­віди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.

Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.

Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.

«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — поду­мав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од полі­тичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що на­віть нема з ким чесно посваритися.

Я здивувався. Політичними зборами керував пред­ставник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.

Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Ба­гато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й го­лосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допо­могти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим погля­дом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.

— Чиї це збори? — питаю одного.

— А хто його зна! — відповідає той байдуже.

— Очевидно, не опозиції?

— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.

— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.

— Влада!

— Та невже уряд сам проти себе виступає?

— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збенте­жений таким запитанням.

— Може, ці збори проти народу? — питаю.

— Може! — відповідає той так само.

— А що ти думаєш?

Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів ска­зати: «А мені байдуже!»

Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї без­глуздої, марної спроби.

Раптом почув я грізний голос:

— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опо­зиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного під­тримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.

«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різ­них небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спо­кійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.

— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом при­значить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то окру­гу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну га­зету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вір­них людей.

Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані най­меншої зміни від його слів. Не дивуються, не проте­стують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.

— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.

Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, бай­дужі.

Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й по­чав перекличку.

— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши пере­кличку.

Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.

— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Те­пер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як про­тивників теперішнього режиму, якомога різкіше на­падати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.

Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:

— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.

— Ну-ну, розповідай.

Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й по­чав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точні­сінько, як ми відповідали в початковій школі й пере­казували повчальні оповідання:

— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний гро­мадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти доб­рий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно гро­шей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й ве­селий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний гро­мадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і по­кірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.

— Дуже добре! — сказав начальник.

— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це опо­відання! — вихопився інший громадянин.

— Гаразд! Кажи!

— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю роди­ною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.

— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?

— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.

— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?

— Так, є.

— Назвіть.

— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й по­снідати.

— А далі?

— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспав­шись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, по­вертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.

Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і прин­ципів.

Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.

Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих деба­тів. Уже ніхто не дрімав.

Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник ого­лосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?

Одні хочуть вино і содову воду.

— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!

— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.

— А я з принципу не п’ю вина.

Так було зачеплено принципи й переконання, і роз­горнулися бурхливі дебати.

Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна мен­шість), але один з-поміж них дістав годинника, поди­вився на циферблат і сказав:

— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої го­дини пополудні, а пізніше — ні за що в світі.

Після докладного обговорення, яке тривало весь піс­ляобідній час, почалося голосування.

Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мир­но, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?

Голосування відбувалося з дотриманням усіх про­цедур.

Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:

— Переважна більшість висловилася за вино і со­дову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо вислови­лася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один го­лос подано за каву з молоком.

Той, що голосував за каву з молоком, я забув ска­зати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Піз­ніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.

Начальник, помовчавши трохи, додав:

— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.

Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з мо­локом).

— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.

Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про пере­конання, всі доводять, що наслідки голосування ви­падкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так ста­лося.

Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.

Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додо­му.

(Наступна частина)

Демон (2/2)

(Попередня частина)

Зійшов місяць, засвітилися зорі. Порипують вітря­ки, пісні вечорові лунають довкола. Краса неска­занна!

Стара мати плаче сама перед хатою і все молиться богу, а малий Івиця сидить на порозі й бавиться, роз­мотуючи клубки з бабиного кошика.

А Джордже тим часом ішов попереду жандарма, далеко від свого дому.

Задуманий, приголомшений тим незрозумілим ви­падком, він не мав часу насолоджуватися любими його серцю вечоровими піснями.

Ой світи, місяченьку, світи миленькому!

Тільки юний мрійник може осягнути всю гіркоту його дум і почуттів.

Якийсь селянин їхав перед ними з повною гарбою збіжжя. Дзвіночки на волах подзенькували чисто, в такт волячій ході, а селянин співав уголос:

Нічка темна, темна, ще й похмура,
Моє серце облягла зажура!

Джордже ще ніколи так виразно й так близько, як зараз, не сприймав тієї пісні, що її викресав біль з грудей народних.

Наступного ранку, після того, як з ласки поліцей­ських провів ніч під наглядом у корчмі, невиспаний, зморений невеселими думками, Джордже стояв перед паном начальником поліції.

Начальник запитує, а писарчук пише.

— Як звешся?

— Джордже Андрич.

— Чим займаєшся?

— Студент.

Ця обставина в очах начальника, безперечно, тіль­ки збільшує його провину.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Чи притягався до відповідальності?

— Був залишений без обіду в першому класі гім­назії.

— За що?

— Одного учня назвав швайкою!

Начальник задумався на мить, подивився в книжки й пробурмотів сам до себе:

— Отже, за образу честі!.. Хто накладав покарання?

— Староста класу.

— А до судової відповідальності притягався?

— Як міг притягатися до судової відповідальнос­ті, коли я ще студент?

Начальник знову замовк, думав, думав, нарешті буркнув:

— Тут ідеться про державний злочин.

І перш ніж далі провадити допит, він відкашляв­ся, скурив цигарку й випив склянку води — готувався до серйозної розмови.

— Що ви читали вчора?

—  «Демона»

— Записуй! — кинув начальник писарчукові. — Чи ще комусь читали?

— Ні, але радив би прочитати кожному, бо це чу­дова річ.

— Подумайте добре, що кажете, адже ви відповіда­єте представникові влади. Ви вважаєте, що це чудова річ?

— Надзвичайна!

— І ви смієте таке стверджувати?! Пиши: читав, ще й усупереч державним законам називає чудовим те, що заборонено.

— Бога ради, пане, хіба це злочин — сказати, що «Демон» Лєрмонтова — чудова річ, і хіба таке зако­ном заборонено?

— Ти мені не викручуйся! Хто тебе про Лєрмонто­ва питає? Гляди, щоб гірше не було, бо жарти зі мною погані!

— Я кажу про те, що ви мене питаєте!

— Про що?!

— Та ж про «Демона», кажу, це гарна річ.

— Ну?!

— Я й кажу, що Лєрмонтов — геніальний і відомий поет.

— Ти не забивай мені баки, а ліпше скажи, що тобі в цій книжці подобається — ось що я хочу зна­ти, зрозумів? — крикнув начальник і затупав ногами, аж усе затряслося.

Джордже був здивований, але мусив щось відпові­сти, то й почав декламувати перші-ліпші рядки:

Клянусь я днем, коли повстанув
Цей світ, розкинутий кругом,
Клянусь огнем його останнім
І правди вічним торжеством.

— Досить! Не роби з мене дурня й не городи казнащо! — гримнув начальник, люто грюкнувши кулаком по столу.

— Ви ж самі запитуєте!

— Я знаю, про що запитую, а ти відповідай, поки не дізнався, що я вмію.

Писарчук колупається в зубах і вибалушеними очи­ма дивиться то на свого начальника, то на студента, не в силі збагнути, про що вони торочать.

— Я вас запевняю, що це «Демон»! —каже Джор­дже, вже обливаючись потом.

Начальник, подумавши, знову питає:

— Отже, це вірші?!

— Так, Лєрмонтов — поет!

— Ти знову викручуєшся!

— Та це ж він написав!

— Хто?

— Лєрмонтов.

Начальник подзеленькав дзвоником і наказав пошу­кати Лєрмонтова в «Поліцейському віснику».

— А переклав Змай!

— Що переклав?

— Та цю ж книжку!

— А хто такий Лєрмонтов?

— Він росіянин.

— Так він росіянин?! — перепитав начальник і ви­тріщив очі, не знаючи, що далі казати.

Повернувся писарчук і доповів, що в «Поліцейсько­му віснику» Лєрмонтова немає.

Начальник поліції тільки після довгого пояснення зрозумів, що поетів не друкують у «Поліцейському віснику» і що книжка ця дозволена та для всіх до­ступна. Але наказав принести з бібліотеки якусь збір­ку Змаєвих поезій, щоб переконатися, що це таки правда. Нарешті зм’як і заговорив люб’язнішим то­ном:

— Гаразд, гаразд, пане, ми розберемося; а цю росій­ську книжку про всяк випадок, знаєте, залиште, я перегляну її. Робота в нас, як бачите, нелегка. Ми псуємо стосунки з людьми, але робимо це з обов’язку. А люди не розуміють, думають, що то я так хочу!

— Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, вітайте своїх, ми вас трохи пому­чили!

Це, може, сталося десь, колись, у якійсь дивній кра­їні, а може, й зовсім не було цього на нашій землі, якщо випадково на Місяці є люди. Одне безпереч­не — мій сон. Приємно мені снити, і я не бажаю роз­чаровуватися, як Джордже. Він тепер уже трохи по-іншому думає, а не тільки марить поезією.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Як у Страдії… (3/3)

(Попередня частина)

II. СЕРБСЬКА МОВА

І цей предмет викладається вкрай незадовільно. І в букварі, і в читанці, і в хрестоматії повно небезпеч­них речень, спрямованих проти державного ладу, про­ти правильного розвитку нашої багатостраждальної країни.

Наприклад, у букварі написано, та ще й великими літерами: «Одна людина всього не знає». «Більше ба­чать чотири ока, ніж два». «У хлібороба чорні руки, зате білий хліб». Ось чого вчать дітей уже в сім ро­ків. «Одна людина всього це знає»! Бачите, що в тій прегарній школі діється! Даруйте, шановні, а якщо та одна людина — перший міністр (адже ніхто, гадаю, не заперечуватиме, іцо й він людина), то що — він не знає всього? Ні, тут треба сказати: «Він знає все!» Або оте — «Більше бачать чотири ока, ніж два». Куди це годиться! Таке потрібно викинути й замість нього написати: «Два генеральські ока бачать більше, ніж увесь народ!» Речення: «У хлібороба чорні руки, зате білий хліб» пахне соціалізмом, навіть нігілізмом. Це треба сказати краще: «У хлібороба чорні руки, проте він не сміє їсти білого хліба». Що б то була за країна, якби в ній допускали, щоб якісь селяни, робітники й шмаровози з чорними ручиськами їли білий хліб! Це ж анархія, неповага до конституції й законів, підбурен­ня народу до бунту! Добрий селянин повинен голоду­вати і тільки час від часу посьорбати трохи вівсяної бурди, а білий хліб хай буде для панів міністрів!

А втім, і в букварі, і в читанках є навіть дуже гарні місця. їх треба залишити, але трохи краще прокомен­тувати.

Ось яке гарне місце в букварі: «З’їла коня трава. З’їло зерно курку. З’їла капуста цапа». Це вже інша річ, таке годиться для дітей.

На уроці бесіда розгортається так:

— Коли курка зайде до комори, де є пшениця, то що слід робити?— питає вчитель учня.

— Коли курка зайде до комори, де є пшениця, то курку треба добре оберігати.

— Від чого треба оберігати курку?

— Курку треба оберігати від пшениці, бо якесь лихе, погане зерно може схопити її, розірвати й з’їсти.

— А курка яка?

— Курка добра й милостива, вона кожне зерно лю­бить, береже й доглядає, як свою дитину.

— А зерно яке?

— Зерно погане, воно — кровожерний, лютий звір, не шанує добру курку, яка турбується про нього, а навпаки, душить її, невдячне, і з’їдає. Тому треба доб­ру курку оберігати від лихого зерна.

— Правильно, малий! Сідай на місце.

Так само вчитель повинен вести розмову з учнями про коня і траву, про цапа й капусту. Для цапа теж потрібна охорона, щоб оберігати його від лихої зажер­ливої капусти, бо інакше капуста, це жорстоке ство­ріння, заріже його і з’їсть, а трава зжере коня, як тільки побачить його.

Можна залишити й таке речення в читанці: «Хто правду шукає, той корову втрачає!»

— Що краще — правда чи корова? — запитає вчи­тель.

А учень відповість:

— Корова краща!

— Чому корова краща?

— Корова краща, бо вона дає свіже й смачне моло­ко, а з молока ми робимо сир, сметану, масло.

— А що ми маємо з правди?

— За правду б’ють, садовлять до в’язниці, від неї болить голова!

— Правильно. Ти добре вивчив урок, а тепер скажи мені: краще їсти молоко, сир, сметану і масло чи бути битим і сидіти у в’язниці?

— Краще їсти молоко, сир, сметану і масло, ніж бути битим і сидіти у в’язниці.

— Чого нас учить той вислів?

— Він нас учить, що корову треба шанувати біль­ше, ніж правду.

— Яка корова?

— Корова добра, і ми її любимо.

— А правда?

— Правда погана й лиха, і ми повинні її ненави­діти!

— Чи добра дитина ненавидить правду?

— Добра дитина ненавидить правду і зневажає кожного, хто її домагається!

— Правильно, малий, ти будеш зразковий громадя­нин. З таких і міністри бувають.

І граматика викладається тепер не так, як треба. Приклади погані, непродумані, навіть небезпечні для сербської держави. Треба в усьому бути пильним, за­вбачливим, адже сказано: диявол не дрімає. Теперішня граматика просто кишить непевними словами. Іменни­ки, щоправда, досить лояльні, але й серед них трапля­ються такі небезпечні, що їх не можна терпіти, бо вони шкодять правильному, мирному розвиткові на­шої країни. Найгірше те, що ці зухвалі іменники ра­зом з ненадійними, бунтівними елементами з групи дієслів і прикметників можуть зробити переворот в країні. А це в нас було б не первина. Кажуть, що в якійсь країні кілька слів — не знаю точно яких, але мені здається, що це були саме прикметники (вони, коли увійдуть в силу, стають гірші від скажених псів) — хотіли занапастити країну й престол, але, бог дав, патріотична влада помітила це і врятувала милу вітчизну, вчинивши державний переворот! Небезпечні прикметники було негайно викреслено із словника й граматики, а указом оголошено, що ніхто, в інтересах корони й вітчизни, не сміє вживати ні усно, ні писем­но тих жахливих слів. І запанував спокій у країні! Народ, щоправда, жив, прикупивши лиха, але без тих слів почував себе щасливим, а держава розвивалася й міцніла так, що з малої країни стала великим і мо­гутнім царством.

Як бачимо, нещасні іменники, прикметники, займен­ники, дієслова і прислівники (іноді навіть сполучник чи займенник буває жахливим, притаєним хижаком) можуть виявитися фатальними для країни і стати на заваді геніальним планам патріотичної й кмітливої влади. І всі енергійні намагання Цинцар-Марковича та його міністрів ощасливити Сербію нараз підуть пра­хом через немилосердну й антипатріотичну граматику.

Отже, із граматики треба якнайскоріше викинути такі іменники, як правда, свобода, збори, конституція, закон та інші небезпечні, підступ­ні слова, які підбурюють народ!

Для чого діти мають учити хоч би й те, як ці слова змінюються за відмінками, коли є кращі, патріотичні іменники. Хай відмінюють достойні слова, такі, як слухняність (воно повинно вживатися з означен­нями беззастережна, рабська, народна), скасування, утиски, розганяння, пере­ворот (з означенням державний), безвідповідальність, сваволя, примха і т. д.

Так само розумно й з любов’ю до вітчизни треба викладати дієслова.

Дієслова бувають перехідні (зворотних не треба згадувати, бо сам термін якийсь підозрілий). Пере­хідні дієслова мають при собі додаток, на який спря­мовується дія. Але є багато дієслів, які вимагають особливих додатків. Наприклад, дія, названа дієслова­ми переслідувати, побити, розігнати, за­арештувати, вислати, переходить лише на до­даток, виражений словом радикал (або опози­ціонер). Отже, переслідуємо радикалів, висилаємо радикалів, б’ємо радикалів. На інші додатки ця дія не поширюється.

Дієслова нагородити, обдарувати і ще де­які вживаються тільки з такими додатками (зрозумі­ло, в знахідному відмінку), як блюдолиз, кре­тин, підлабузник, міністр, негідник, жан­дарм тощо.

При дієслові скасовувати може бути чимало до­датків: конституція, сенат, закон, скупщи­на, незалежність (з означенням судова) і по­дібні. Дієслово хотіти вимагає при собі додатків абсолютизм, покора (зрозуміло, беззастережна, рабська), влада (за правилами має ви­ступати лише з означенням необмежена), біль­шість. Наприклад: уряд хоче більшості. Під­мет — уряд, присудок — хоче (час теперішній), дода­ток — більшості. Тут від дії уряду терпить біль­шість.

З неперехідних дієслів дуже важливі дієслова під­такувати, догоджати. Ці дієслова вимагають додатка в давальному відмінку. Наприклад: підта­кувати владі. Дію, виражену дієсловами терпі­ти, мовчати, мучитися, працювати, вико­нує народ. Народ терпить (ось і народ виступає діячем, і цей іменник іноді буває підметом у реченні).

Дієслово думати треба вилучити, бо воно дуже небезпечне для державного ладу та існуючого режиму в країні.

Особливу увагу слід звернути на синтаксис. У ньому йдеться про якийсь порядок слів у реченні. Таке го­ворити дітям — значить давати їм поняття про поря­док, а це небезпечно. У цій країні ні в чому нема по­рядку, скрізь панує хаос, а тут слова мають порядок. Дітям треба пояснити, що в мові старих слов’ян був сякий-такий порядок слів, але то соціалізм у грамати­ці. Це треба зруйнувати в інтересах престолу й віт­чизни. Старий синтаксис був шкідливий і революцій­ний! У ньому, за якимись дурними правилами, слово народ у реченні могло стояти на першому місці. На­род повинеп і в житті, і в історії, і, звісно ж, у речен­ні бути на останньому місці. Перше місце посідає влада (міністри), поліція, жандарми, стражники і до них подібні люди високого гатунку.

То й не дивно, що народ вимагає поваги до законів, хоче якогось порядку, якщо сербським дітям ще змал­ку про це товкмачать. Відкрий будь-яку книжку, всю­ди натрапиш на якийсь закон, хай би він скис. Закон, закон, закон!.. Строго визначені правила. Порядок! Та ще й учитель перед усіма каже: «У граматиці, діти, як і в житті, є закони, за якими…» Цить, таку вашу. Даруйте, пане вчителю, ми так далі не можемо: «За­кон, як у житті, як у державі!» Киньте ці штучки!

І дурневі зрозуміло, куди ви хилите. Досить уже на­страждалася країна від тих заразних і шкідливих ідей, досить натерпівся цей бідний народ через отакі під­ривні елементи. Країні потрібен спокій, щоб вона могла зміцнити свою економіку й господарство!

Зрештою, хай і згадувалися б закони в тих предме­тах, грець із ними, але, що найгірше, ніде дітям не говориться, що закони в науці можуть раз по раз змі­нюватися, а навпаки, скрізь твердиться, що вони сталі.

Тому надалі треба буде пояснювати дітям так: «Діти, всі ви знаєте, що в нашому суспільстві, як і в будь-якому іншому, немає певних правил, якихось певних, сталих законів, за якими уряд керує державою, ті за­кони й правила постійно змінюються; точніше, закони й правила — це примхи влади. Що влада накаже, це й закон на сьогодні (закон наш дай нам днесь)! Так само, діти, й у граматиці. Тут нема сталих правил і законів, вони залежать від волі старших».

Як чудово таке навчання впливатиме на молоді ду­ші; такі учні будуть зразковими, лояльними громадя­нами!

Заради підготовки учнів до майбутнього громадсь­кого життя в Сербії вчитель сербської мови щодня мінятиме правила граматики, а по змозі й кілька разів на день. Що більше, то краще. На одпому уроці він казатиме, що слово народ чоловічого роду, влада — жіночого; а на наступному уроці скаже, що те вчо­рашнє правило скасоване і тепер народ — жіночого роду, влада — чоловічого (звідси й слово народ треба відмінювати, як раніше змінювалася влада, — народ, народи, народі). Учитель скаже, що «іменник означає назву предмета», і відразу ж повто­рить, що за новими правилами іменник означає дію або стан предмета. А через кілька уроків учитель хай ска­же: «Діти, правило, яке псувало репутацію сербської мови, скасовується, а натомість запроваджується пра­вило з минулого четверга. Тепер правила шануватиму­ться, відтепер будемо постійно дотримуватися таких законів (перераховує). Отже, почнемо спочатку!» На­шій мові потрібен спокій, щоб вона могла розвиватися й міцніти. А спокій той забезпечать їй оці правила. На­став час рішуче взятися за те, щоб урятувати сербську мову від труднощів, які привели її на край загибелі.

А цього досягнемо тільки тоді, коли всі разом докла­демо зусиль, щоб ці рятівні правила втілити в життя. Хай живе сербська мова!

«Дорогі діти, оскільки, як встановлено, теперішні правила йдуть на шкоду нашій милій сербській мові, то теперішні правила граматики замінюються прави­лами, скасованими позаминулого четверга. Ми будемо ними керуватися, бо цього вимагають інтереси нашої мови, якій потрібна впорядкованість, щоб вона могла спокійно й на повну силу розвиватися й удосконалю­ватись!»

Так будуватиметься викладання, і це привчатиме дітей бути слухняними й порядними, тихими грома­дянами своєї країни, громадянами, які не думатимуть про такі безглузді речі, як конституція, парламент, сталість, повага до законів, усталений порядок!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Як у Страдії… (1/3)

«Єдина наша надія — діти. Ми сподіваємося, що молодше по­коління і більше шануватиме, і відданіше любитиме свій рід! Нехай вихованці будуть кращі від своїх вихователів — це найпалкіше бажання наше».
Газета «Слога», № 9

Нікудишні справи! Зовсім нікудишні, і край!.. Чи з того, чи з цього боку — куди не кинь, усе догори ногами! Що негаразд, то негаразд; хоч лусни, хоч трісни, а справи кепські. Нікудишні! О господи боже, що ти зробив з цією бідною країною! Була вона доб­ра, славна, чесна, сповнена добропорядності, просто чудо, та й годі! Аж раптом, ніби хто її зурочив, усе пішло шкереберть. Як це сталося — ніхто не знає. Та й хто, зрештою, збагне путі господні! Мабуть, така їй, грішниці, доля судилася! Гірка доля! Що вдієш?! Ніхто від долі не втік. Що б там не було — наврочен­ня, чари чи доля, тільки бідна Сербія стала підупа­дати, усе добре в ній почало в’янути. З’явилося зло, ніби хто його навмисне посіяв.

Свят, свят, свят! Так і хочеться перехреститись і тричі сплюнути через ліве плече, як наші предки робили. Пригадую, як колись гарно було: здорова, пишна конституція, закони прогресивні, скрізь чес­ність і добропорядність.

І раптом, — згинь, сатано, — прокотилася чутка, ніби конституція померла[1].

— Як? Така здорова, пишна, молода, — що з нею могло статися?

— Ніхто не знає, узяла та й нагло померла. Не хво­ріла, бідолаха, навіть не чхала, здорова-здоровісінька була, як риба, і раптом віддала богові душу, мов під­кошена. Жаль, бо яка ж вона гарна, хай її бог про­стить!

Конституція, як я вже сказав, нагло померла, а тут і бідолашні закони, її діти, бачу, зів’яли, потолочені, аж боляче дивитися на них. От так-то, коли діти за­лишаються без матері. Чесноти й порядність почали ховатися. Мовчки сидять собі по закутках, бо як тіль­ки де поткнуться між люди, то одразу навздогінці їм крик, лайка, плюють на них. Куди б не з’явилися; то що їм робити, як не критися! Сховалися людяність, чесність, доброта, бо їх теж усюди переслідують. Де­які, переодягнуті, пройдуть де-не-де вулицею, але самі на себе несхожі. Миршаві, сухотні, нещасні, ледве на ногах тримаються. Обсіло Сербію лихо, і вчора било її, і сьогодні б’є, світа божого, бідна, не бачить. Ось до чого дожилася — впізнати її не можна: квола, зму­чена, ніби з хреста знята, мов не та країна, не доведи господи. Ледве душа тримається в тілі. Щодень усе нещасніша й убогіша, сохне й чахне, тане, як сніг павесні. Ніщо добре в ній не тримається.

Нікудишні справи, зовсім нікудишні! Куди не глянь, усюди неподобства, куди не повернися, все в нас пішло шкереберть, манівцями. І доки так триватиме, і чим усе це скінчиться?

Так воно і тільки так: зітхай, плач, ридай, голоси, бийся об стіну головою, а воно так, і ніщо тобі не допоможе.

Так, саме так! Нема нічого легшого, як здвигнути плечима й мовити: «Так воно є!» Але хто винен у цьому? Хто накоїв цього? Хто винен у всьому ли­хові, у цьому нещасті? Хто винен, люди божі? Ска­жіть, коли зпасте!

Хто винен? Дідько винен. Народ каже, що винні погані, реакційні уряди, винні міністри — жандарми за походженням і за переконанням, винні одпоособові режими, винні ниці людці на високих посадах, винні продажні, підлі душі, які за шмат ковбаси, за добру посаду, заради власних вигод і примх плюють на за­кони, виппі підлабузники, які за щедру плату можуть оголошувати благодійником навіть того, хто півнароду на шибениці послав! Так думає народ, так відчуває він, грішний, у своїй душі.

Але міністри цих урядів кажуть інше, вони ось як міркують:

«Народ відчуває, народ думає. Звідки народ уміє думати?! Хто питає в нього про його почуття? І, зреш­тою, хто він такий, народ? Що той народ хоче, чого прагне? Як він сміє говорити ще про якісь права? Де написано, що він може мати права? Відверто кажучи, аж занадто дано тому народові, і того пе треба було йому, це тільки з доброти нашої. А той безсоромний народ, замість бути вдячним, бачиш ти, ще чогось хоче. Недаремно кажуть: пусти пса під стіл, то він дереться й на стіл. Хіба мало народові, що бібліотека називається народною, банк народним, школи народ­ними, хори народними, армія народною, театр народ­ним, скільки газет називаються народними (навіть здоров’я — народне, а що є цінніше за здоров’я?). Усе найкраще віддано народові. Але все це ніщо порівняно з тим, скільки всього народ має, а цього ніхто йому не заперечує й не відбирає в нього. Народ має церкви, має пісні, має прислів’я, має загадки, має оповідки, народ має звичаї, має мудрі вислови, має танці, має казки й небилиці. Кожна людина з народу має ноги, мас руки, має очі, має батька, має матір, має могили, має повітря. Народ має… Хто може полічити, що тільки народ має? Усього не злічиш, а той народ ще чогось хоче! Стільки йому дано, а пін ііцс невдоволений! Це невдячне створіння хотіло б усе заграбастати собі. Може, й ще хтось бажає що-небудь мати. Народ хотів би того, що має, не дати нікому, а від іншого за­брати все. Приміром, загадки його, ніхто в нього їх не відбирає, але народ хотів би мати і загадки, і полі­тичні свободи. Бачили таке! Хоче народ мати і казки, і свободу зборів та слова! Хотіли б люди з народу мати ноги! Гаразд, мають їх, але вони хочуть мати і ноги, і добру конституцію! Багато є всякого нахабства, але це перевершило всяку міру.

Отож, як можуть міністри зробити країну щасливою й розвиненою, коли мають справу з таким ненасит­ним, себелюбним і зіпсованим народом? Пропадає країна, усе в ній нікудишнє! Тому й не дивно, що все йде шкереберть!

Народ занапастить таку чудову країну, народ зана­пастить народ! Не менше, не більше, тільки треба на­род рятувати від народу!»

До таких висновків приходило багато «патріотичних» урядів, і кожен, відповідно до своєї пронозливості й за­побігливості, негайно вживав швидких і рішучих за­ходів, щоб народ врятувати від народу.

Владан[2] зі своєю «вибраною» компанією запроторю­вав народ до в’язниць, щоб народ не заважав на­родові. Хоча цей благородний захід і не дав добрих наслідків, проте він ішов від «чистого» серця, від «щи­рого» наміру врятувати країну! Але Владанова ве­лика заслуга полягає не в цій марній спробі. Владан подав одну велику ідею, яка відкриває нову епоху в політичній історії. Він перший повстав проти шкіл, таких, які вони є. Його бистре око помітило, що школи «отруюють» люд «заразними» ідеями, і ним оволоділа невідчепна думка докорінно перебудувати, перевер­нути школи, освіту — оте зло для країни й народу. Щоправда, події не дали цьому чужинцеві ощасливити Сербію. Але ідея його не загинула. Вона чаділа поволі, проникаючи дедалі глибше й глибше в душі великих патріотів, поки одного дня не виринула на світ божий у всій своїй силі.

Бог береже Сербію, він не дасть, щоб та рятівна ідея погасла. І вона живе й розвивається.

Кажуть, Цинцар-Маркович[3] зі своїми спільниками був у захваті від тієї рятівної Владанової ідеї, і хто знає членів його уряду, може повірити цьому. Влада, подейкують, якнайенергійніше взялася за втілення в життя цієї ідеї. «Патріотичні» теперішні міністри при­йшли до непохитного висновку, що школи досі згубно впливали на сербський народ. Зло треба лікувати в зародку, і тому слід починати від початку. Народна освіта мас повністю узгоджуватися з теоріями урядів Владанового кшталту, а щоб того досягти, політичне виховання народу потрібно починати змалечку, з по­чаткової школи. «Рятівні» ідеї й погляди на державу повинні, так би мовити, всмоктуватися з молоком ма­тері. Давно сказано, що старого дерева не зігнеш. Треба гнути його, поки молоде…

Слава богу, що врешті знайдено правильний шлях. Бо, правду кажучи, блукали вже досить. Стільки уря­дів змінилося з різними спробами й засобами, як ви­правити народ, і все намарно. Ніби якась хвороба, що її неправильно лікуєш. Любиш людину, хотів би її врятувати, силікувати, пробуєш ліки і сякі, й такі, біжиш і до знахарки, і до лікаря, радий би, як ка­жуть, небо прихилити, та ніяк не вгадаєш, яких ліків потрібно для цієї хвороби, і нічого не виходить. За­мість того, щоб видужувати, хворий стає дедалі безна­дійнішим! Погані ліки! Тож і різні уряди і сяк, і так пробували вилікувати народ, ощасливити його, але народ ставав дедалі гірший. Одні, щоб допомогти на­родові, ув’язнювали його, інші били, ще інші грабу­вали, ще інші кували в кайдани, ще інші мучили його голодом і спрагою, ще інші вбивали! Чого тільки не робили, яких заходів не вживали, щоб урятувати на­род, та все було марно. Хто б міг повірити, що й ці благородні та чудові засоби не допоможуть ощасливити народ. Отже, зло пустило глибоке коріння. Владан, можливо, й випадково, як це трапляється з великими мислителями, відкрив цей спосіб, передбачив лише шлях, а вже Цинцар-Марковичу судилося разом із своїми геніальними колегами втілити в життя те ве­лике накреслення свого попередника.

Настав час діяти. Наша влада енергійно заходилася здійснювати оту благородну, рятівну ідею. Передусім вона взялася за переробку шкільних програм, для чого й було створено особливу комісію з фахівців.

А тепер спробую в загальних рисах викласти, який вигляд матиме новий спосіб народного виховання і як зміниться зміст шкільних підручників; які нові дис­ципліни буде введено, а які треба буде зовсім вилу­чити із шкільних програм як «небезпечні для пра­вильного розвитку Сербії».

(Наступна частина)

 

[1] Мається на увазі той факт, що б листопада 1902 року король Сербії Олександр, порушуючи ним же не­давно проголошену конституцію, знову запровадив де­спотичний режим одноособової влади в країні.

[2] Владан Джорджевич у 1897—1900 роках очолював слухняний королю уряд, з допомогою якого Олександр установив режим одноособової влади.

[3] Генерал Цинцар-Маркович очолив реакційний уряд, поставлений королем Олександром 6 листопада 1903 року.

Удивительный сон

Боже мой, что за сны мне снятся! И другие люди видят, конечно, разные дурацкие сны, но они, наверное, не записывают их, а у меня прямо мания какая-то: только приснится что-нибудь удивительное, сейчас перо в руки и давай строчить, — надо ведь, чтоб и другие удивились.

Уснул я вчера вечером спокойно, крепко и перенесся во сне на сто лет назад; однако все обстояло совсем не так, как нам известно из истории. Одно только соответствовало историческим данным о том времени — Сербия не была еще освобождена и в ней правили турки. Чувствовал я себя так, будто все происходит не во сне, а наяву. Турки правят в Сербии, но государственное устройство, министерства, учреждения, чиновники — все это будто бы в точности такое, как у нас теперь.

В Белграде те же дома, те же улицы, все то же самое, с той лишь разницей, что на учреждениях и на многих магазинах турецкие вывески, на улицах полно турок и мы, сербы, такие же, как ныне существующие, приветствуем их при встрече:

— Сервус, Юсуф!

— Сервус!

Так мы здороваемся с представителями низших классов, с голытьбой. Но если навстречу шествует кто-нибудь поважнее, особенно начальство, тогда полагается пасть на колени, снять шапку и опустить глаза. И что самое странное,— в турецкой полиции служат и сербы. Но это, да простит мне господь, почему-то совсем не удивило меня во сне.

Министры и крупные сановники проходят по улице медленно и важно, с недовольным видом. Они в чалмах, с длинными чубуками. Все вокруг склоняется перед ними в низком поклоне, а они нет-нет да и стукнут того или иного избранника чубуком по голове в знак особого благоволения. Счастливцу разрешается подобострастно выразить сердечную благодарность за оказанную честь.

Мы точь-в-точь такие же, как сейчас, только будто бы не свободные граждане, а райя[1], которая трепещет за свою жизнь, семью и пожитки: турки беспощадны к нам. Одних сажают в тюрьмы, заковывают в кандалы, других посылают в изгнание, третьих выгоняют с государственной службы, и какие только насилия не чинят над нами, верной и безропотной райей!

И со всех концов страны непрерывно приходят печальные вести: у одного силой отобрали имущество, у другого продали за неуплату налогов дом со всем добром, а хозяину всыпали пятьдесят палок, того убили, этого посадили на кол, третьего изгнали из родных мест. Даже старост наших бросают в тюрьмы и заковывают в кандалы, если они осмеливаются поднять голос против турецкого насилия, а на их место ставят других, угодных и полезных властям; в святые храмы врываются пандуры и плетями избивают священников, которые мешают нм чинить беззакония.

— До каких пор мы будем терпеть насилие и гнет? — спросил меня один хороший знакомый, встретившись со мной на улице. Его только два-три дня назад турки выпустили из тюрьмы.

Знакомый мой был человек бедный, но храбрый и отважный (таким я знал его во сне). Немало пришлось ему помучиться и выстрадать из-за своего отношения к туркам, и многие сербы избегали его, боясь дружбой с ним навлечь на себя беду.

— Хм, а что поделаешь?! — пробормотал я и оглянулся, не подслушивает ли кто наш разговор.

— Как это что поделаешь? — спросил он, пытливо глядя мне в глаза.

— Да так, что можно сделать?

— Драться! — ответил он.

У меня прямо ноги подкосились от страха, и я едва выдавил из себя:

— С кем?!

— С турками, с кем же еще? — уже резко сказал он.

Перед моими глазами заплясали разноцветные круги, я отшатнулся.

— Но, но… а… но… — залепетал я.

— Что «но», какие тут могут быть «но», драться нужно — и все тут! — сердито крикнул мой знакомый и ушел. Я долго не мог прийти в себя и стоял, окаменев от изумления. Подошел другой знакомый. Мы поздоровались. Его очень удивил мой растерянный и озабоченный вид.

— Что с тобой? — спросил он.

Я поведал ему о состоявшемся разговоре. Он громко рассмеялся и хлопнул меня по плечу.

— Ха, ха, ха!.. Да ты его не знаешь, что ли? Ха, ха, ха! Забыл разве, что у него не все дома! Подумай только, что он говорит — драться! Ха, ха, ха! Нет, это великолепно, ей богу! Ни больше, ни меньше, вы вдвоем объявляете войну турецкой империи! Ха, ха, ха!.. Боже мой, вот сумасшедший! — сказал мой приятель, и слезы выступили у него на глазах от смеха.

— Чудак человек, — заметил я.

— Не чудак, а просто безумец! Горбатого задумал исправить, — решил тягаться с турками. Безумец! И чего добился? В тюрьме сидел, били его и в цепи заковывали — вот и вся выгода. И себя погубил и семью. Есть еще такие одержимые. Пусть хоть тем утешается, что у него найдутся единомышленники! — заключил мой приятель и опять захохотал.

— Ха, ха, ха!.. Война турецкому султану, вот так мы! — И снова начал давиться от смеха.

Все это мне тоже показалось теперь смешным, и мы принялись хохотать вместе.

Все во сне бывает так неясно, неопределенно, а человеку, что самое интересное, все кажется естественным, настоящим. Так было и со мной.

Будто бы я в Белграде, и в то же время где-то в горах, с представителями народа. В глубине большого мрачного леса, скрытый от глаз человеческих, стоит шикарный отель, великолепно обставленный.

Сюда мой беспокойный и воинственный знакомый пригласил тридцать виднейших людей из разных областей страны, чтобы договориться, как избавиться от турецкого гнета. День ото дня, час от часу турки становились все злее и свирепее; пришлось серьезно обеспокоиться и задуматься над тем, что предпринять против этого общенародного бедствия.

В просторном зале собралось нас человек десять; за чашкой кофе беседовали о самых обыденных вещах в ожидании приезда остальных.

Я, будучи школьным учителем, сообщил, что на следующем уроке прочту лекцию о торричеллиевой пустоте. Один торговец рассказал, что в его лавке больше покупают турки, чем сербы; другой, не помню, кто он по профессии, доложил, что ударил кошку и сломал чудесную трость, а теперь собирается ее починить. Какой-то крестьянин рассказал, что его свинья пожирает цыплят, и он не знает, что с ней делать; хорошая, породистая свинья, и вот поди ты.

Пока мы так разговаривали, один за другим приходили виднейшие из граждан, приглашенные на это тайное собрание.

Явилось еще десять человек. Прошло еще немного времени, и начали поступать визитные карточки с такого рода заявлениями: «Не могу быть на собрании, занят важным делом. Согласен со всем, что вы решите», «Занят, согласен со всем, что решите», «Должен идти на примерку к портному, прошу извинить меня», «Очень сожалею, что не могу прибыть, должен ехать на вокзал встречать тетушку. Известила, что прибудет сегодня», — словом, у всех остальных приглашенных были важные причины, помешавшие им явиться на это важное совещание.

Когда ожидать было уже больше некого, инициатор собрания встал и начал дрожащим от волнения голосом:

— Прибыли не все. Для нас безразлично, не захотели они или побоялись. И двадцать человек, каждый в своей области, многое могут сделать. Турецкий гнет и насилия перешли все границы. Нельзя, невозможно терпеть дальше. Никто из нас не может быть уверен, что голова уцелеет у него на плечах, об имуществе я уже не говорю. Неужели мы молча, сложа руки будем ждать, когда придет черед скатиться и наишм головам? Или, презрев свою родовую честь, мы позволим туркам ради спасения наших жизней и куска хлеба бесчестить наших жен и дочерей, разрушать наши храмы, избивать нас кнутами? Или, может быть, мы будем льстить этим выродкам и восхвалять их насилия, дабы обеспечить себе спокойную жизнь? И для чего нам эта жизнь, если она не может быть честной? Для чего нам шелка и золото, если мы потеряем веру и народность, честь и совесть? Нет, братья, больше терпеть невозможно. Так дальше продолжаться не может!

— Не может продолжаться!.. Ерунда! Легко сказать: так продолжаться не может, а кто тебя послушает? Что ты можешь сделать? Говоришь так, будто ты русский царь, и стоит тебе крикнуть туркам: «Так больше не будет!», как они упадут перед тобой на колени. Я спрашиваю, что мы с тобой можем сделать, что можем сделать мы все? — возразил ему один из присутствовавших, известный своей мудростью и осторожностью.

— Мы многое можем, и если мы потребуем изменений к лучшему, так оно и будет. Наше желание может в известный момент стать законом.

Некоторые из избранных пожали плечами и переглянулись. Лица их выражали удивление: «Что с ним?» — «Бог его знает!»

Они опять обменялись взглядами, а лица их говорили: «Безумец!»

Один из приглашенных, облокотившись на стол как раз напротив оратора, долго грустно смотрел на него прищуренными глазами, не произнося ни слова, будто мерил его взглядом, потом открыл глаза пошире, усмехнулся презрительно и процедил сквозь зубы:

— Тэ-эк-с! — Затем отвернулся и со скучающим видом забарабанил пальцами по столу.

— Разговорами занимаемся! — иронически заметил кто-то из угла.

Тот, что был известен мудростью и осторожностью, поднялся и, скрестив руки на груди, оглядел нашего пылкого друга с головы до пят и начал говорить, как говорит умудренный опытом муж с неискушенным юнцом:

— Хорошо, скажи, пожалуйста, зачем мы собрались и чего ты хочешь от нас?

— Мы собрались, чтобы посоветоваться, как положить конец этой тирании, этому гнету турок. Сюда приглашены самые авторитетные люди нашей страны, дабы общими усилиями найти путь спасения! — спокойно ответил инициатор собрания, полный веры в правоту своего дела.

— Прекрасно, мы тоже этого хотим.

— А если мы все хотим, то чего же ждать? Мы напрасно бережем наши головы, да и головы мы потеряем, когда потеряем гордость и честь! — вспыхнул оратор и стукнул кулаком по столу с такой силой, что многие поспешили отодвинуться подальше.

— Лучше в рабстве, чем в могиле! — заметил кто-то.

— Подождите немного, дайте как следует рассудить, — обратился к присутствующим осторожный, затем опять повернулся к запальчивому.

— Прекрасно, скажи, пожалуйста, что, по-твоему, надо делать? — спросил он холодно и тактично.

— Надо восстать против турок, поднять людей в краях и убивать турок, убивать, как они нас убивают. Другого средства нет и быть не может.

Одни улыбались, слушая эти пламенные речи и считая их ребячеством, другие боязливо оглядывались вокруг, а третьи начали злобно и ядовито подшучивать над столь несерьезными словами.

— Хорошо, так ты говоришь, надо восстать? — спрашивает осторожный.

— Да, восстать! — решительно отвечает он, и в глазах его загораются искры.

— Да кто пойдет на восстание?!

— Я, ты, он, мы, все мы, народ!

— Что ты говоришь ерунду? Где ты возьмешь народ, как будешь с ним договариваться?

— С тобой, с этими людьми вот здесь!

— А кто мы?

— Как, кто мы?

— Да, кто мы, я тебя спрашиваю!

— Люди.

— Разумеется, люди, это я вижу, а сколько нас здесь?

— Двадцать.

— Ага, двадцать! Но это же сущие пустяки! Ха, ха, ха… Двадцать!

— Это много! — возразил пламенный оратор, — двадцать человек могут уничтожить двадцать турок в своих краях, а у каждого из нас найдется хотя бы три верных товарища, каждый из них может сделать то же самое. Надо только начать, и к нам присоединятся недовольные и жаждующие мести, все, кому стала ненавистной такая жизнь. Пусть вспыхнут беспорядки и резня, а там что бог даст, дальнейшие события покажут правильный путь, по которому надо будет пойти!

Многие презрительно усмехались, а наиболее осмотрительные искоса поглядывали на него и качали головой, как бы жалея его за такие необдуманные речи.

— Так, стало быть, бросимся мы, двадцать человек, и убьем двадцать турок, а все остальные перепугаются — одни в Азию убегут, другие в воду попрыгают!

— Все вы трусы! — крикнул горячий и снова стукнул кулаком по столу.

— Хорошо, пожалуйста! Предположим, я соглашаюсь с твоим планом, все мы соглашаемся. Итак, это двадцать человек. В самом лучшем случае каждый из нас соберет еще по десять человек, — итого двести, и допустим, хоть это и несбыточно, что каждый убьет по два турка; вообразим даже, что к этим двумстам присоединится еще столько же, а турки и пальцем не пошевелят, и мы перебьем их как мух, ну и при всем этом чего же мы добьемся?

— Многого!

— Многих несчастий для себя! Разозлим турок и султана, и куда тогда деваться? Тогда ты сам, дорогой мой, увидишь, насколько умно твое предложение.

— А разве народ не присоединится к нам, когда увидит, что борьба началась? Да и мы ведь не ляжем прямо под ноги туркам, будем сражаться из засады.

— Народ, народ!.. Ты рассуждаешь как ребенок. Ничего из этого не выйдет, братец ты мой! Сражаться! Хорошо, все мы будем сражаться! А женщин и детей на гвоздики повесим? Или оставим их туркам на расправу? У тебя самого есть дети, и у другого, у третьего. Ты завтра погибнешь, а семья?

— Все не погибнут. Об этом я не думаю. Что бог даст.

— А о чем ты думаешь?

— Надо драться, а там что выйдет.

— Опять ты говоришь как ребенок. Драться, драться, а о последствиях и не думаешь. Ну, допустим и такое: семьи наши никто не трогает, а турки — совсем уж нелепо— целый месяц проспят, и мы соберем двадцать тысяч солдат, но с чем, наконец, ты будешь воевать? Где ты возьмешь оружие, порох, свинец, продовольствие для солдат? У нас нет ни гроша, голь перекатная, райя, ни хлеба, ни к хлебу, ни оружия, ни припасов — и сражайся!

— Найдется все это, когда люди подымутся! — уверяет энтузиаст.

— Найдется. Ладно, представим и это, хоть это и невозможно. Стало быть, у нас двадцать тысяч солдат хорошо вооруженных, есть и пушки и артиллеристы, есть продовольствие, боеприпасы — все есть. И что? Да ничего! Двинутся войска султана и сомнут нас в один день. И что получиться? Одна беда! Столько людей повесят и посадят на кол, столько несчастных семей погибнет, а те, что уцелуют, будут терпеть еще горшие муки, чем теперь. Вот оно как. А ведь у нас ничего этого нет; ну, бросимся мы, несколько человек, убьем кого или нет, еще вопрос, а что турки нас разобьют и уничтожат всех до седьмого колега — это уж как пить дать!

— Ну и пусть мы погибнем, такая жизнь тоже ничего не стоит!

— Ты не одинок, у тебя есть семья. Ты принадлежишь не только самому себе, должен думать и о семье.

— Разумеется, зачем бессмысленно погибать, не надеясь на успех. И не только самим, а еще губить и семьи, о которых мы должны заботиться, — подхватил кто-то.

— Да об этом и говорить нечего! — воскликнул второй.

— Будь я одинок, я не боялся бы гибели, двум смертям не бывать, а одной не миновать, но у меня есть мать, и о ней, кроме меня, некому позаботиться, — прибавил третий.

— Да, у тебя мать, а у меня еще жена и пятеро детей, — говорит четвертый.

— А у меня на руках сестра! —д обавляет пятый, — себя мне не жаль, а ее я погубил бы своим безумием.

— Я на государственной службе и на свое жалование содержу семью и стариков родителей! Меня и убивать нечего, достаточно отнять ту корку хлеба, которую я честно зарабатываю, и я погибну вместе с семьей. И из-за чего? Из-за глупости! Где это видано, чтобы двадцать человек с голыми руками выступали вместе с нищей райей против турецкого войска, такого сильного и хорошо вымуштрованного! Лучше просто взять пистолет и застрелиться,— умнее будет, по крайней мере семью не тронут! — доказывает шестой.

У меня тоже нашлась весьма уважительная причина, стайная с государственной службой.

Кто-то опять завел:

— Я, правда, одинок, но и у меня есть свои личные обязанности. Своей головы мне не жаль, но только ради полезного дела; а погибнуть по-дурацки, да к тому же причинить этим вред общему делу!? Я согласен, надо действовать в этом направлении, но осторожно, обдуманно!

— Правильно! — одобрили мы.

— Об этом, уверяю вас, и речи быть не может, во всяком случае теперь, когда почва не подготовлена, — начал высказывать свои соображения мудрый и осторожный.— Это бы значило возводить крышу, не имея дома. Разве найдется среди нас такой, кто не дорожил бы благом своей страны? Именно поэтому нужно работать по плану, организованно, постепенно, основательно! Капля точит камень! Нет, братья, не будем браться за невозможное, посмотрим лучше, что можно сделать в эти трудные дни; хорошенько поразмыслим обо всем и договоримся.

— Правильно! — от всей души одобрили мы столь разумные и тактично изложенные соображения спокойного и серьезного человека, опытного и искушенного.

— Поднять восстание — это большое и серьезное дело, но нужно все учитывать и уметь предвидеть последствия. Необходимо определить, есть ли смысл приносить такие жертвы, или лучше и умнее отложить это до более удобного момента. Об этом надо думать и тогда, когда восстание готовится десятилетиями. А сейчас пусть посмотрит наш уважаемый товарищ, что нам предстоит сделать, если мы хотим действовать с умом.

Первое. Нужно образовать особый комитет и в каждом городе подкомитеты, которые должны воспитывать и подготавливать народ для восстания.

Второе. Нужно тайно собирать деньги среди народа, чтоб образовать фонд на военные нужды в сумме не меньше десяти миллионов долларов.

Третье. Надо также основать фонд помощи вдовам и малолетним, чьи родители погибнут на войне. Этот капитал следует держать за границей в надежном банке, и он должен составлять не менее ста миллионов, чтобы наши семьи, переселившись за границу, могли жить прилично.

Четвертое. Необходимо образовать фонд помощи инвалидам и больным. И на это потребуется огромная сумма. Лишится кто-нибудь руки, ноги, не должен же он нишенствовать, ему нужно обеспечить средства на лечение и сносную жизнь.

Пятое. Обеспечить борцам пособия, так чтобы каждый из них смог через пять лет получать пенсию: борец на пенсии. Нельзя же допустить, чтобы человек изнуренный, измученный в ратных походах, умирал в горе и нищете. Пусть он уедет за границу и спокойно проживет там остаток дней своих.

Шестое. Нужно заинтересовать хотя бы два-три сильных соседних государства, которые согласились бы помочь нам в случае неудачи восстания.

Седьмое. Когда мы подготовим хоть на первое время тысяч шестьдесят хорошо вооруженных и обученных бойцов, надо будет нелегально организовать патриотическую газету, чтобы широко осведомить народ.

— Правильно! — согласилось большинство.

— Извините меня, господа, — сказал один торговец, — у меня дела в магазине. Согласен со всем, что вы решите.

— Моя тетка уезжает на пароходе, мне необходимо ее проводить, — заявил я и посмотрел на часы.

— Нам с женой пора идти на прогулку. Простите меня, я соглашусь с любым вашим решением, — сказал чиновник и тоже поглядел на часы.

— Подождите! Не расходитесь пока не решим, как быть с газетой! — послышался чей-то голос.

— Это нетрудно. Мы согласны, что после подготовки, о которой столь вразумительно рассказал нам здесь уважаемый оратор, нужно организовать патриотическую газету! — сказал я.

— Правильно, правильно! — послышалось со всех сторон.

— Тогда выберем трех человек и поручим им хорошенько все обдумать и детально разработать программу газеты, которую следовало бы назвать «Борьба!»

— «Кровавая борьба!» — предложил кто-то.

— «Кровавая борьба!» — закричали со всех сторон.

— Итак, на следующем заседании тройка, которую мы изберем, должна представить нам подробный план работы газеты. Она начнет выходить после того, как будут проведены все серьезные приготовления, о которых уже говорилось, — сказал я и… проснулся.

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Н. Лебедевой)

 

[1] Райей (стадо) турки презрительно называли подвластные им христианские народы.

Вождь (2/3)

(Предыдущая часть)

Утром собрались все, кто отважился пуститься в далекий путь. Более двухсот семейств пришло в условленное место, лишь немногие остались сторожить родные очаги.

Тяжко было смотреть на этих нечастных, вынужденных горькой судьбой бросить край, где они родились, покинуть могилы своих предков. Их осунувшиеся, испитые лица опалены солнцем, длительные страдания, безысходное горе наложили отпечаток на весь их облик. Но в это утро в их глазах впервые сверкнул луч надежды, омраченный, правда, тоской по родине. Вон у того старика уже катятся слезы по морщинистому лицу, вздыхая, он сокрушенно покачивает головой, полный неясных предчувствий. Куда более охотно остался бы он здесь и, претерпев все мучения, сложил свои кости на этой круче, не пускаясь на поиски лучшего края; многие женщины в голос причитают, прощаясь с усопшими, могилы которых остввляют; мужчины, боясь расчувствоваться, прикрикивают на них: «Чего же вы хотите? Чтоб мы и дальше голодали в этом проклятом крае и жили в каких-то норах?» Но они и сами с радостью, если б только это было возможно, захватили бы с собой весь этот проклятый край, все эти бедные лачуги.

Шум и гам, как всегда при скопище народа. Возбуждены и мужчины и женщины, да и детишки, устроившиеся у матерей на горбу, подняли крик; по-своему взволнованы и животные. Их, правда, маловато изредка увидишь то коровенку, то тощую с большой головой и толстыми ногами взлохмаченную клячу, нагруженную какими-то одеялами, сумками, мешками. Бедное животное сгибается под тяжестью, но держится из последних сил, а то и заржет порой. Эти ведут за собой навьюченного осла; ребятишки тащат на поводках собак. Тут, разумеется, и разговоры, и крик, и ругань, и причитания, и плач, и лай, даже какой-то осел подал голос, только вождь не произнес ни слова, будто вся эта суматоха его совсем не касается. Истинный мудрец!

Он продолжает сидеть, понурив голову, молчит и думает, разве что сплюнет изредка — и это все. Но как раз поэтому популярность его до того возросла, что уже каждый готов был, как говорится, броситься за ним в огонь и воду.

— Эх, и повезло же нам найти такого человека, — с гордостью скажет кто-нибудь, почтительно глядя на вождя. — Пропали бы мы без него. Что за ум, братец ты мой! Только вот молчит, слова еще не промолвил!

— А что ему говорить? Кто много говорит, мало думает. Мудрый человек, понятно, не только молчит, но и думает о чем-то!.. — прибавит другой с неменьшим почтением.

— Да, не так-то легко вести за собой столько народу! Тут есть над чем подумать, если уж принял на себя такую обязанность, — опять вступится первый.

Но пора в путь. Подождали немного, не надумает ли еще кто присоединиться к ним, но так как желающих не оказалось, решили не медлить больше.

— Так как, двинемся? — спрашивают вождя.

Он молча поднялся.

Вождя тотчас окружили самые отважные, чтобы в случае несчастья быть рядом с ним и охранять его от всяких опасностей.

Попрежнему хмурый, не поднимая головы, вождь двинулся вперед, с достоинством помахивая перед собой палкой, и толпа тронулась за ним, прокричав несколько раз: «Живео!» Вождь прошел еще несколько шагов и налетел на забор возле здания общины. Тут, конечно, он остановился, остановилась и толпа. Вождь отступил немножко и два-три раза ударил палкой по забору.

— Что делать? — спрашивают его.

Молчание.

— Как что делать? Разбирай забор — вот что делать! Видишь, человек показывает палкой, что нужно делать! — закричали те, что были возле вождя.

— Вон ворота, вон ворота! — кричат дети и показывают на ворота на противоположной стороне.

— Тсс, тихо, дети!

— Господи боже, что же это делается! — крестятся женщины.

— Молчите, он знает, что нужно. Давайте разбирать забор!

В одно мгновение забор растащили, словно его и не бывало. Прошли.

Не успели сделать и ста шагов, как вождь забрел в заросли терновника и остановился. С трудом выбрался он обратно и принялся ударять палкой по земле то вправо, то влево. Все встали.

— Что там опять? — кричат задние.

— Пробиться надо через терновник! — предлагают те, что окружают вождя.

— Вон дорога! Вон дорога за кустами! — кричат дети, да и взрослые, из задних рядов.

— «Вон дорога! Вон дорога!» — гневно передразнивают те, что возле вождя. — А вы знаете, куда он ведет, слепцы несчастные? Нельзя всем командовать. Он знает, где пройти лучше и быстрей! Вырубай кустарник!

Принялись вырубать.

— О-оох! — раздавались время от времени стоны тех, кому ветки ударяли по лицу или колючки вонзались в руки.

— Ничего, браток, не дается без муки. Можно и помучиться, если хотим своего добиться! — отвечают на это самые отважные.

После многих усилий пробились через терновник и пошли дальше.

Шли до тех пор, пока не натолкнулись на какую-то изгородь.

Ее тоже повалили и двинулись дальше.

Мало они прошли в тот день, преодолевая многие, правда более мелкие, препятствия, и это при весьма скудной пище: кто взял на дорогу сухого хлеба и немножко чего-либо к хлебу, кто только хлеба, чтоб кое-как заморить червячка, а у третьего и хлеба не было. Слава богу еще, что лето, нет-нет, да и найдешь по пути какие-нибудь дикие плоды.

Итак, в первый день прошли мало, но сильно устали. Большим опасностям не подвергались, и несчастных случаев не было. Конечно, при таком великом предприятии не обойтись без происшествий, но они считаются пустяками, например: какой-то женщине ободрало терновником левый глаз, и она приложила мокрую тряпку, ребенка ударило шестом по ножке — теперь он хромает и плачет, старик запутался в зарослях ежевики, упал и вывихнул ногу, ему привязали к ноге толченого луку, и он геройски переносит боль и отважно следует за вождем, опираясь на палку. (Многие, правда, говорили, что дед врет, будто вывихнул ногу, притворяется, потому что задумал возвратиться назад.) Наконец, мало у кого нет заноз в руках, не исцарапано лицо. Мужчины героически терпят, женщины проклинают час, когда пустились в путь, а дети остаются детьми, они, конечно, плачут, не понимая, сколь щедро будут вознаграждены эти мучения и боль.

К великому счастью и на радость всем с вождем ничего не случилось. Его, правда, очень оберегали, но все же — все же и везет человеку!

Остановившись на ночлег, помолились и возблагодарили господа, что первый день путешествия миновал счастливо и вождю их не причинено ни малейшего зла. Затем взял слово один из тех, отважнейших. Шрам от удара лозой рассекал его лицо, но он не обращал на это никакого внимания.

— Братья! — начал он. — Один день, благодарение богу, мы прожили счастливо. Нам нелегко, но мы должны геройски преодолеть все препоны, зная, что этот мучительный путь ведет нас к счастью. Боже милостивый, сохрани нашего вождя от всякого зла, чтоб и дальше он вел нас так же успешно…

— Если так пойдет, завтра я и второй глаз потеряю,— сердито проворчала пострадавшая женщина.

— О-оой, нога моя, нога! — завопил дед, ободренный ее замечанием. Дети неумолчно хнычут, ревут, и матерям едва удается утихомирить их хоть на время, чтобы расслышать слова оратора.

— Да, потеряешь и другой глаз, — вспыхнул оратор, — пусть оба потеряешь! Ничего не случится, если какая-то женщина потеряет за такое великое дело два глаза! Позор! Ты что, не хочешь счастья и благополучия своим детям? Хоть бы и половина нас погибла за это дело! Ишь ты, подумаешь, один глаз! Да на что тебе глаза, когда есть кому смотреть и вести нас к счастью? Уж не отказаться ли нам из-за твоего глаза да из-за дедовой ноги от нашего дела?

— Врет дед! Врет он, притворяется, чтобы вернуться назад! — послышались голоса со всех сторон.

— Кому, братья, невмоготу, — снова вступил оратор, — пусть вернется, а не стонет тут и не смущает других. Что касается меня, то я последую за этим мудрым вождем, пока жив.

— Все мы, все пойдем за ним, пока живы.

Вождь молчал.

Люди опять стали приглядываться к нему и перешептываться:

— Только молчит и думает.

— Мудрый человек!

— Посмотрите, какой у него лоб!

— И все хмурится.

— Серьезный!

— Храбрый, по всему видно.

— Храбрый, бог с ним, — забор, изгородь, кустарник — все сокрушил. Только постукивает палкой, нахмурившись, и ничего не говорит, а ты уж понимай, что к чему.

(Далее)

Данга

Сонив страшен сон. Не му се чудам на самиот сон, туку се чудам како сум имал храброст да сонувам страшни работи, кога сум и јас мирен и добар граѓанин, добро дете на оваа намачена, мила наша мајка Србија, како и сите други нејзини деца. Ајде, да речам, дека сум јас исклучок од другите, но не бре брате, туку што прават тие, тоа и јас, сосема истото, а однесувањето ми е толку внимателно, што никој не може да се токми со мене во тоа. Еднаш видов на улица скината светлива петлица од полициска униформа, се загледав во нејзиниот волшебен блесок, и тукушто сакав да поминам, полн со некакви слатки мисли, кога, наеднаш, ми затрепери сама раката, па право накај капата; главата сама се наведна кон земјата, а устата ми се развлече во пријатна насмевка, со каква што обично сите ние ги поздравуваме постарите.

„Благородна ми е крвта во жилите и ништо друго!“ — си помислив во тој миг, и со преѕир погледнав во еден простак што токму во тој миг помнна и во невниманието ја нагази петлицата.

— „Простак“ — реков тивко и плукнав, па мирно продолжив да си шетам, утешен од мислата дека такви простаци нема многу, а ми беше необично пријатно што господ ми дал фино срце и благородна витешка крв како на нашите стари.

Ете, сега гледате дека јас сум прекрасен човек, кој во ништо не се разликува од другите добри граѓани, па и самите ќе се зачудите од каде токму мене на сон да ми дојдат страшни и глупави работи на ум

Тој ден не ми се случи ништо необично. Добро вечерав и по вечерата си ги чепкав забите, си потпивнував вино, а потоа, откако така храбро и совесно ги употребив сите свои граѓански права, легнав в кревет и ја зедов книгата за да задремам побргу. Набргу, книгата ми падна од раце, се разбира откако ја исполни мојата желба, и јас заспав како јагне со мирна совест, бидејќи наполно ги извршив сите свои должности.

Наеднаш се најдов како на некој тесен, планински и каллив пат. Студена, мрачна ноќ. Ветрот фучи низ соголените гранки и просто сече каде што ќе дофати по голата кожа. Небото мрачно, страшно и немо, а ситен снег вее во очите и бие во лицето. Никаде жива душа. Брзам напред и се слизгам по калливиот пат, де лево, де десно. Се потслизнував и паѓав, и, најпосле, заталкав. Талкав така, само господ знае каде, а ноќта не беше обична, куса ноќ, туку како некаква долга ноќ, колку еден цел век, а јас непрестајно одам и не знам каде.

Одев така многу, многу години, и отидов негде далеку, далеку од својот роден крај, во некој непознат крај, во некоја чудна земја за која, веројатно, никој жив не знае и којашто снгурно само на сон може да се сонува.

Талкајќи по таа земја, пристигнав во еден голем град со многу жители. На пространиот пазар во тој град се беше насобрал многу народ и се креваше страшна врева, на човека ушите да му се заглушат. Влегов во една гостилница, токму спроти пазарот, и го прашав меанџијата зошто се насобрал толку народ.

— Ние сме мирни и добри луѓе, — почна да ми раскажува тој — верни сме му и послушни на својот кмет.

— Зар кај вас кметот е најстар? — го прекинав со прашање.

— Кај нас управува кметот, и тој е најстар; по него се пандурите.

Јас се насмеав.

— Што се смееш? … Зар ти не го знаеше тоа? … А од каде си ти? …

Јас му раскажав како заталкав, и дека сум од далечната земја Србија.

— Слушав за таа прочуена земја! — прошепоти тој за себе, и ме погледна со респект, а потоа ми се обрна гласно:

— Ете, така е кај нас — продолжи тој. — Кметот управува со своите пандури.

— Какви се пандурите кај вас?

— Е, знаеш, има разни пандури, и тие се разликуваат според рангот. Има виши пандури и нижи… Значи, ние овде сме си мирни и добри луѓе, но од околинава доаѓаат секакви растурикуќи па нè расипуваат и нè учат на зло. За да се распознава секој наш граѓанин од другите, вчера кметот издаде наредба сите овдешни граѓани да одат пред општинскиот суд, каде што секому ќе му се удри печат на челото. Ете затоа е насобран народов, да се договориме што ќе правиме.

Јас се стресов и си помислив што побргу да побегнам од таа страшна земја, зашто јас, иако сум благороден Србин, не сум навикнал баш на толкаво витештво, и ми стана одвратно!

Меанџијата добродушно се насмеа и ме потупа по рамото, па ми рече горделиво.

— Еј, туѓинецу, ти веќе се исплаши?! … Значи ја нема нашата храброст надалеку! …

— Па што мислите да правите? — го прашав срамежливо.

— Како што мислиме! Ќе го видиш нашето јунаштво! Ја нема нашата храброст надалеку, ти велам. Си поминал многу земји, но сигурен сум дека не си видел поголеми јунаци од нас. Ајде да одиме таму заедно. Јас морам да побрзам.

И токму да тргнеме, кога пред вратата се слушна плускање од камшик.

Ѕирнав надвор, кога, што да видам; еден човек со некаква трирогата светликава шапка, а во шарена облека, јава еден друг човек во многу богата облека, со обичен граѓански крој, и се запре пред гостилницата, па слезе.

Меанџијата излезе и се поклони доземи, а човекот во шарената облека влезе во меаната и седна крај една посебно украсена маса. Оној во граѓанската облека остана да чека пред меаната. Меанџијата и пред него длабоко се поклони.

— Што значи ова? — збунето го прашав меанџијата.

— Па овој што влезе во меанава, тој е виш пандур, а овој е еден од највидните граѓани, наш голем богаташ и патриот — прошепоти меанџијата.

— Па зошто дозволува да го јава?

Гостилничарот ми мавна со главата, па отидовме малку понастрана. Се насмеа некако презриво и ми рече:

— Па тоа кај нас се смета за почест со која ретко кој се удостојува! … Тој ми раскажуваше уште многу работи, но јас, од возбуда, не го слушав. А последните зборови добро ги чув: „Тоа е услуга на татковината, што не може и не умее да ја цени секој народ!“

Стигнавме на собирот, каде што веќе беше почнато избирањето на претседателството на собирот.

Една група како кандидат за председател го беше истакнала некојси Колб, ако се сеќавам добро на името; друга група некојси Талб, трета, пак, свој кандидат.

Настана страшна мешаница; секоја груп сака да го намести својот кандидат.

— Јас мислам дека од Колб немаме подобар човек за претседател на еден олку важен собир, — рече еден од првата група — зашто неговите граѓански добродетели и неговата храброст добро ни се познати на сите. Јас мислам дека нема ниту еден од нас што големците го јавале почесто од него.

— Што зборуваш — викна еден од другата група — кога тебе никогаш не те јавнал ниту еден практикант.

— Ги знаеме ние вашите добродетели, — викна некој од третата група. — Вие немате издржано ниту едно мавање со камшик, а да не офнете.

— Да се разбереме, браќа! — почна Колб. — Мене, навистина, често ме јаваа нашите великодостојници уште пред десет години, и ме швркаа со камшик, па не офкав, но, сепак, можеби има уште позаслужни луѓе. Можеби има помлади и подобри.

— Нема, нема — вреснаа неговите избирачи.

— Не сакаме ни да чуеме за тие стари заслути! Колба го јавале уште пред десет години — викаа од втората група.

— Сега се јавуваат помлади сили, а за старите не сакаме да чуеме веќе — викнаа од третата група.

Наеднаш, вревата стивна; народот се подистави и направи пат, каде што видов еден млад човек, на околу триесетина години. Кога дојде тој сите глави длабоко се поклонија.

— Кој е овој? — му шепнав на меанџијата.

— Тој е првенецот во граѓанството, Млад човек е, но многу ветува. Уште на млади години доживеа и самиот кмет веќе трипати да го јава досега. Стекна поголема популарност од секој друг досега.

— Можеби него ќе го изберат? … — прашав.

— Повеќе од сигурно, зашто сите овие кандидати што се досега, се постари од него, освен тоа и времето веќе ги згази, а овега вчера кметот го јаваше.

— Како се внка?

— Клеард.

Му направија почесно место.

— Јас мислам — ја прекина Колб тишината — дека подобар човек од Клеард за ова место не треба да бараме. Млад е, но ние постарите никако не можеме да се рамниме со него.

— Така е, така е! … Да живее Клеард! … — одекна од сите грла.

Колб и Талб го одведоа да го заземе претседателското место.

Сите, пак, се поклонија длабоко, а потоа завладеа тишина.

— Ви благодарам, браќа, на олку високото внимание и на честа што денеска еднодушна ми ја укажавте. Вашите надежи, што ги имате, во мене, се премногу ласкави. Тешко е да се раководи со народните желби во вакви значајни денови, но јас ќе ги вложам сите мои сили за да ја оправдам вашата доверба, насекаде да ве застапувам искрено и својот углед и понатаму високо да го одржам. Ви благодарам, браќа, на изборот.

— Да живее, да живее, да живее! — одекна од сите страни.

— А сега, браќа, дозволете ми од ова место да кажам некој збор за овој важен настан. Не е лесно да се истрпат маките и болките што нè очекуваат; не е лесно да се издржи со усвитено железо да ни се удри печат на нашето чело. Да, тоа се маки што не може секој да ги издржи. Страшливците нека треперат и нека побледуваат од страв, но ние ниту за миг не смееме да заборавиме дека сме потомци на достоинствени предци, дека низ нашите жили тече благородната, јуначка крв на нашите дедовци, на оние џин-витези кои не чкртнаа ни со заби умирајќи за слободата и за наше добро, и добро на нивните потомци. Ништожни се овие маки спрема тие маки, па зар ние да се покажеме како гнило и плашливо колено сега, кога се наоѓаме во секое добро и изобилие? Секој вистински патриот, секој што не сака да се посрами нашето племе пред светот, болката ќе ја поднесе јуначки и машки.

— Така е! Да живее, да живее!

Се јавија уште неколкумина пламени говорници, кои го храбреа исплашениот народ и го зборуваа речиси истото тоа што го зборуваше и Клеард.

За збор се јави еден блед, изнемоштен старец, со збрчкано лице и бела коса и брада како снег, нозете му потклекнуваа од старост, грбот му се свиткал, а рацете му се тресеа. Гласот му трепереше, а во очите му светкаа солзи.

— Деца, — започна тој, а солзи му се стркалаа по бледите збрчкани образи и му паднаа на белата брада — мене ми е тешко и наскоро ќе умрам, но ми се чини дека е подобро да не се допушти таков срамотилак. Јас имам стотина години, и живеев без тоа нешто… Па зар сега, на оваа моја бела, изнемоштена глава, да ми се удира ропски печат! …

— Долу тоа старо-аро — вресна претседателот.

— Долу! — викнаа едни.

— Дрт страшливец! — викнаа друго.

— Наместо да ги храбри помладите, а тој уште и го плаши народот! — викнаа трети.

— Како не му е срам од белата коса! Се наживеал, па уште и се плаши, а ние младиве поголеми јунаци! — викнаа четврти.

— Долу плашливецот!

— Да се исфрли надвор!

— Долу тој!

Разбеснетата маса од младите јуначки граѓани се нафрли врз изнемоштениот старец, та во лутината почнаа да го удираат и да го влечкаат.

Одвај го пуштија поради староста, инаку со камења ќе го затрупаа.

Сите се заколнаа и се зарекоа дека утре ќе му го осветлат образот на своето народно име и дека јуначки ќе се држат.

Собирот се растури во најдобар ред. При растурање се слушнаа гласови:

— Утре ќе се видиме кои сме!

— Ке видиме утре многумина фалбаџии.

— Дојде времето да се покажеме кој колку чини, а не секоја мивка да се перчи со јунаштво!

Се вратив назад во хотелот.

— Виде ли кои сме ние? — праша гардо меанџијата.

— Видов — му одговорив механички, а чувствував како ми се губи силата и како ми бучи главата од чудните впечатоци.

Уште истиот ден, во весниците ја прочитав воведната статија со следнава содржина:

„Граѓани, време е еднаш да престанат празните фалби и пречења на овој или на оној од нас; време е еднаш да се престане со ценењето на празните зборови, со кои ние изобилуваме истакнувајќи некакви свои вообразени добродетели и заслуги; време е, граѓани, еднаш на дело да се испробаме, и вистински да се покажеме кој чини, а кој не! Но сметаме дека меѓу нас не ќе има срамни страшливци, кои власта ќе мора сама со сила да ги дотерува на определеното место, каде што ќе се удира печат. Секој кој чувствува во себе макар и малку од вештачката крв на нашите стари, ќе се граба што побргу мирно и со гордост да ги истрпи маките и болката, зашто тоа е света болка, тоа е жртва која ја бара татковината и општото добро од сите нас. Напред, граѓани, утре е денот на витешката проба! …“

Мојот меанџија тој ден легна да спие веднаш по собирот, за да стигне утредента што побргу на определеното место. Многумина, пак, отидоа веднаш пред судницата да фатат што подобри места.

Утредента, и јас отидов пред судницата. Сè беше слегло од градот, и мало и големо, и машко и женско. Некои мајки ги зеле и малите деца в раце, и ним за да им го удрат ропскиот печат, односно почесниот, подоцна за да имаат поголеми права на подобри места во државната служба.

Тука имаше туркање, пцости, — (во тоа по малку личат на нас Србите, па ми стана мило) — отимање кој побргу да дојде до вратата. Некои дури и се здавуваа.

Печатите ги удираше посебен чиновник во бела, свечена облека, и благо го прекоруваше народот:

— Полека, луѓе, секој ќе дојде на ред, не сте добиток па вака да се туркате!

Почна удирањето на печатот. Некој ќе офнеше, а некој само ќе зајачеше, но никој не издржа да не пушти никаков глас додека јас бев таму.

Не можев долго да го гледам тоа мачење, па појдов во меаната; кога таму, некои веќе си седнале, та се мезетисуваа и пиеја.

— Го пребравме и тоа гајле! — рече еден.

— Море ние и не офкаме многу, но Талб, рикаше како магаре… — рече другиот.

— А, ете ти го твојот Талб, а вчера сакавте да претседава на собирот!

— Е, па кој ти го знаел!

Разговараа, а јачат од болка и се превиткуваа, но се криеја еден од друг, зашто секому му беше срам да се покаже дека е плашливец.

Клеард се посрами дека зајачка, а се истакна со јунаштво некојси Леар, кој бараше да му се удрат два печата и не пушти ниту глас. Целиот град само за него зборуваше со најголема почит.

Некои побегнаа, но беа презрени од сите.

По неколку дена, оној со двата печата на челото, шеташе со исправена глава, достоинствено и надуено, полн со слава и со гордост, па каде што ќе минеше сè живо му се поклонуваше и ја симнуваше капата пред јунакот на тие денови. Трчаа по улиците по него и жени и деца и мажи да го видат тој народен великан. Каде и да поминеше се ширеше шепотот на страхопочитување: „Леар, Леар! … Овој е тој! Тој е јунакот што не офна, што не пушти глас, додека му ги удираа двата печата!“ Весниците пишуваа за него и го опсипуваа со најголемо фалење и славење.

И тој ја заслужи народната љубов.

Ги слушам тие пофалбн на сите страни, па дури и во мене се разбуди српската јуначка крв. И нашите стари биле јунаци, и тие умирале на колци за слободата; и ние имаме јуначко минато, и ние го имаме Косово. Целиот ме обзеде народната гордост и суетата да се одмаздам за образот на својот род, па се втурнав пред судницата и извикав:

— Што туку го фалите Леар? … Вие уште не сте виделе јунаци! Да видите каква е српската витешка крв! Удирајте десет печати, а не само по два!

Чиновникот во бела облека го принесе печатот до моето чело и јас се тргнав… Се разбудив од сонот.

Си го протрив челото од страв и се прекрстив, чудејќи се што сè не му доаѓа на сон на човека.

— За малку не ја потемнев славата на нивниот Леар, — си помислив и се свртив на другата страна, а ми беше по малку криво што не заврши целиот сон.

 

Извор: Домановиќ, Радое, Избрани сатири, Мисла, Скопје 1990. (Прев. Загорка Тодоровска-Присаѓанец)

——————
Данга – Печат со кој се обележувал добитокот (мак. дамга, тур. тамга)