Tag Archive | Напад

Страдия (7/12)

(Предыдущая часть)

На улицах опять было полно народу и стоял такой шум, что хоть уши затыкай.

“Куда это валит такая пропасть народу? Что опять случилось? Опять, что ли, какая-нибудь делегация?” – размышлял я, с удивлением глядя на многолюдную разношерстную толпу и, обратившись к первому попавшемуся человеку, спросил:

– Куда спешит народ?

Человек окинул меня сердитый, уничтожающим взглядом, видимо глубоко оскорбленный моим глупым вопросом, и повернулся ко мне спиной.

Я спросил второго, третьего, но лишь презрительное молчание было мне ответом.

Наконец, я наткнулся на человека, с которым познакомился в связи с основанием одной патриотической газеты (в этой стране ежедневно возникало по нескольку газет).

– Куда спешит народ? – задал я тот же вопрос, а сам дрожу, не получилось бы и с этим известным патриотом такого же конфуза для меня, как и с остальными.

– Позор! – прошипел он презрительно – от досады и гнева у него сдавило горло.

Я смутился и едва мог пробормотать:

– Извините меня, я не хотел вас оскорбить, я лишь хотел спросить…

– Хорош вопрос! На какой планете ты обитаешь, как тебе не стыдно спрашивать о том, что известно и скотине? Страну нашу постигло горе, и мы все, как верные ее сыновья, спешим прийти ей на помощь, а ты чему-то удивляешься и до сих пор не знаешь о таком важном событии! – разъяснял мне знакомый, и в голосе его звенела патриотическая скорбь.

Я долго оправдывался, извинялся за свой проступок и умолял о прощении.

Он смягчился и рассказал мне, что воинственное племя анутов напало с юга на страну и вовсю бесчинствует там.

– Сегодня пришло известие, – сообщил он, – что ночью были перебиты многие семьи, сожжены дома и угнано много скота!

– Это ужасно! – в страхе содрогнулся я и сразу решил, что надо спешить туда, на юг страны, дабы сразиться с анутами, – так близко к сердцу принял я страдания ни в чем не повинных мирных граждан. В этот момент, совсем забыв о том, что я стар, изнурен и немощен, я почувствовал себя молодым.

– Так можем ли мы остаться равнодушными к этому кровопролитию и зверствам?

– Нет. Не можем! – воодушевленный огненными словами моего знакомца, воскликнул я. – Было бы грешно перед богом!

– Вот почему мы торопимся на собрания. Все сознательные граждане побывают на собраниях; только каждый в своем месте, в соответствии со своей профессией.

– А почему так?

– Хм… Почему?.. Наши вечные разногласия! Но все равно каждое собрание вынесет единодушное патриотическое решение. И чем больше их будет, тем лучше, а главное, все мы едины в своих чувствах и помыслах, когда дело касается нашей дорогой родины.

И верно, народ начал делиться на группы и расходиться по разным направлениям; каждая группа спешила к определенному месту, где должно было состояться собрание.

Разумеется, на все митинги я попасть не мог, а потому направился вместе со своим знакомым туда, где собиралась его группа – чиновники полицейского и юридического ведомств.

Мы вошли в просторный зал одной из гостиниц, в котором уже были приготовлены места для публики и покрытый зеленым сукном стол для организаторов собрания. Граждане-патриоты разместились в зале, а организаторы заняли свои места за столом.

– Братья! – начал один из организаторов. – Вы знаете, зачем мы собрались. Всех нас привело сюда благородное стремление воспрепятствовать дальнейшим нападениям анутских отрядов на южные границы нашей дорогой родины и помочь страдающему народу. Но, как вы знаете, при таких обстоятельствах требуется прежде всего избрать председателя, помощника председателя и секретаря собрания.

После длительных препирательств председателем выбрали начавшего собрание, а двух других организаторов – помощником председателя и секретарем.

По заведенному порядку, члены президиума поблагодарили присутствующих за оказанную им честь, и председатель, позвонив в колокольчик, объявил собрание открытым.

– Кто хочет слова? – спросил он.

Кто-то поднялся в первом ряду и сказал, что собрание должно послать приветствие правительству и великому, мудрому государственному деятелю, который сообщи г об их верности и преданности самому государю.

Собравшиеся поддержали это предложение, сразу же было подготовлено письменное приветствие, принятое под аплодисменты с условием, что в некоторых местах порядок слов будет согласован с правилами синтаксиса.

Ораторы выступали один лучше другого. Каждая речь была проникнута патриотизмом, болью и гневом против анутов. Все ораторы, выражая согласие с предложением первого выступавшего, в один голос заявляли о необходимости, ввиду срочности дела, без всякого промедления принять резкую резолюцию, самым суровым образом осуждающую варварские действия анутов. Тут же выбрали троих людей, обладающих хорошим слогом, для составления резолюции в вышеупомянутом духе.

В этот момент кто-то вышел с готовой резолюцией и попросил у собрания разрешения огласить ее.

Ему разрешили, и он начал читать:

– “Собравшиеся сегодня чиновники юридического и полицейского ведомств, глубоко потрясенные неприятными, ежедневно разыгрывающимися в южных краях нашей страны событиями и варварским поведением анутских отрядов, считают своим долгом принять следующую резолюцию:

  1. Мы глубоко сожалеем, что в этих краях наш народ постигли такие беды.
  2. Самым решительным образом осуждая дикие поступки анутов, мы восклицаем: “Долой их!”
  3. С презрением и возмущением мы констатируем, что ануты – некультурный народ, недостойный даже внимания своих просвещенных соседей”.

Эта резолюция была единогласно принята за основу, во время же бурных дебатов по отдельным пунктам все согласились с тем, что во втором пункте к слову “дикие” необходимо еще добавить “отвратительные”.

После этого собрание уполномочило президиум подписать резолюцию, и присутствующие в полном порядке разошлись.

На улицах опять шум и толпы народу, возвращающегося с многочисленных митингов. На лицах людей написано душевное удовлетворение, словно после выполнения тяжелого, но благородного и возвышенного долга.

Со всех сторон доносились разговоры такого содержания:

– Все-таки не было необходимости так заострять вопрос, – доказывает один.

– Как не было необходимости? Это-то как раз и хорошо. Вот еще, а ты что думаешь? С такими скотами и надо быть грубыми и резкими, – сердится другой.

– Да знаю я, оставь, пожалуйста, но так нельзя, но тактично! – возражает первый.

– Какой тебе еще такт по отношению к ним? Может быть, и неприятности нельзя причинить таким хорошим людям, да? Так им и надо, пусть содрогаются, читая, – настаивает второй дрожащим от гнева голосом.

– Как цивилизованные люди, мы должны быть выше них; а кроме того, надо сохранять осторожность, чтобы не впасть в немилость у соседней страны, – объясняет миролюбивый и тактичный.

Под вечер можно было прочесть в газетах многочисленные резолюции, принятые в тот день на патриотических собраниях. Не было ни одного человека, который бы не поспешил на помощь стране. Газеты переполнены: резолюция профессоров по поводу неприятных событий на юге Страдии, резолюция молодежи, резолюция учителей, резолюция офицеров, резолюция рабочих, торговцев, врачей, писарей. Одним словом, никто не остался в стороне. Все резолюции в одном духе, все резкие и решительные, и в каждой есть слова “глубоко потрясенные”, “самым решительным образом осуждаем” и так далее.

Вечером город опять предавался веселью, а затем миролюбивых и мужественных сынов счастливой Страдии охватил безмятежный, тихий и спокойный сон.

На следующий день начали поступать вести из остальных округов Страдии… Не было такого уголка, где бы не была принята резкая резолюция по поводу “последних неприятных событий”.

Само собой разумеется, все граждане, кто больше, кто меньше, были осыпаны наградами за помощь родине, за гражданскую доблесть и добродетели.

Меня так воодушевил этот энергичный народ, полный гражданского самосознания и самопожертвования, что из груди моей вырвался возглас:

– Страдия, ты никогда не погибнешь, даже если погибнут все остальные народы!

“Ха, ха, ха!” – в то же мгновение опять зазвенел у меня в ушах сатанинский, издевательский смех злого духа этой счастливой и блаженной страны.

Я невольно вздохнул.

(Далее)

Страдія (8/12)

(Попередня частина)

Хоча я мав памір спершу піти до пана міністра осві­ти, однак, вражений останніми подіями, захотів почути, якої про них думки військовий міністр, і тому вже того ж таки дня подався до нього.

Військовий міністр, невеличкий хирлявий чоловік, з запалими грудьми й тоненькими руками, саме перед тим, як мене прийняти, творив молитву. В його кабі­неті, наче в якійсь церкві, пахло ладаном та миррою, а на столі лежала купа священних, старих і вже по­жовклих книг.

Спочатку я подумав, що трапив не туди, але гене­ральський мундир на чоловічкові свідчив, що я не по­милився.

— Пробачте, шановний, — сказав міністр лагідним тоненьким голосочком, — я щойно скінчив свою звичай­ну молитву. Я роблю це завжди, коли сідаю за роботу. Особливо ж тепер молитва має велике значення у зв’яз­ку з останніми подіями на півдні нашої милої віт­чизни.

— А якщо анути й далі нападатимуть, то, певно, може дійти й до війни? — запитав я.

— Ні, немає жодної небезпеки.

— Але я гадаю, пане міністре, що це вже й є небез­пека, раз вони вбивають людей і плюндрують нашу землю?

— Убивають, це правда, але ми не можемо бути та­кими некультурними, такими дикими, як… Але тут холодно, ніби звідкись тягне протяг. Скільки разів я наказував цим ледацюгам, щоб у моєму кабінеті температура завжди була шістнадцять з половиною градусів, а от нічого не допомагає… — перевів пан міністр розмову на інше й теленькнув дзвіночком.

Увійшов секретар і вклонився, дзенькнувши орде­нами на грудях.

— Чи не наказував я вам, щоб у моєму кабінеті температура була не менше шістнадцяти з половиною градусів? А тепер от знову холодно, та ще й звідкись дме, просто заморозити хочуть…

— Пане міністре, ота штука, що вимірює тепло, по­казує вісімнадцять, — чемно доповів секретар і вкло­нився.

— Ну, гаразд, — мовив міністр, задоволений відповід­дю, — можете йти.

Секретар знову вклонився і вийшов.

— Та клята температура, повірите, завдає мені стіль­ки клопоту; але температура для війська — це го­ловне. Коли температура буде не така, як треба, то військо не буде варте нічого… Увесь ранок я готував наказ по війську. Ось зараз я вам його зачитаю:

«У зв’язку з тим, що останнім часом почастішали напади анутів на наші південні кордони, наказую: всім воїнам щодня по команді гуртом молитися всевишньому богові за порятунок дорогої нам та милої вітчизни, залитої кров’ю наших хоробрих предків. Мо­литву, відповідну до цього випадку, вибирає військо­вий священик, але наприкінці обов’язково слід додати такі слова: «Добрим, мирним та праведним громадя­нам, що стали жертвами звірячого насильства диких анутів, хай милосердний бог дасть притулок у раю. Хай бог простить праведну, патріотичну їхню душу, хай буде їм пером земля Страдії, яку вони щиро лю­били. Слава їм». Ці слова повинні промовити всі ра­зом — і солдати, й офіцери — побожним, смиренним голосом. Потім усі мусять стати струнко, гордо й ви­соко піднести голови, як належить хоробрим синам нашої вітчизни й тричі голосно вигукнути під звуки труб та удари довбиша: «Хай живе Страдія! Геть ану­тів!» Треба пильнувати, щоб усе це робилося благо­пристойно та уважно, бо від цього залежить добро і щастя нашої вітчизни. Необхідно, щоб кілька підроз­ділів з прапорами промарширували вулицями під гучні войовничі звуки музики, але так, щоб при кож­ному ударі ногою у солдатів аж очі вилазили на лоб. Оскільки справа ця спішна, то все треба виконати негайно й точно і про все докладно доповісти… Окрім того, найсуворіше наказую звернути особливу увагу на температуру в казармах, щоб було дотримано голов­ної умови розвитку армії».

— Коли наказ оголосять вчасно, то він, певно, матиме неабиякий успіх? — припустив я.

— Я мусив поспішати, і, хвалити бога, наказ уже передано по телеграфу за годину до вашого приходу. Коли б я не встиг розіслати наказ вчасно, то могло б статися безліч неприємних, небажаних історій.

— Маєте рацію, — згодивсь я, аби щось та сказати, хоч зовсім не міг уявити, що неприємного могло скої­тися.

— Еге ж, мій пане, так-то воно. Якби я, як воєнний міністр, не вчинив саме так, то, можливо, котрийсь із командирів на півдні кинув би військо на допомогу нашим громадянам і пролив би анутську кров. Усі наші офіцери, власне, так і вважають, що це був би найкращий вихід. Але ж вони не хочуть подумати про все це глибше та всебічніше. Ми, теперішній уряд, прагнемо проводити миролюбну, побожну зовнішню політику, ми не хочемо бути нелюдами, а що вороги так по-звірячому чинять з нами, то їм за це бог запла­тить вічною мукою та скреготом зубовним у пекель­ному вогні. Інша річ, мій шановний пане, що також надзвичайно важливо, полягає ось у чому: теперішній уряд не мас прихильників у народі, тому військо по­трібне нам, головним чином, задля внутрішніх полі­тичних справ. Наприклад, коли якась громада опини­ться в руках опозиціонерів, то треба кинути проти них озброєні війська і покарати цих зрадників нашої ми­лої змученої вітчизни, а владу передати комусь із на­ших людей.

Пан міністр закашлявся, і я встиг запитати:

— Це все добре, а що, як напади анутських орд наберуть більших розмірів?

— Ну, тоді й ми вживемо рішучіших заходів.

— А яких саме, дозвольте запитати?

— Вживемо енергійних заходів, але знову ж так­товно, мудро, продумано. Спершу ми дамо розпоря­дження прийняти по всій країні гострі резолюції, та коли й це не допоможе, тоді ми будемо змушені не­гайно заснувати газету виключно патріотичного спря­мування і в ній надрукуємо цілий ряд дошкульних, ба навіть в’їдливих статей проти анутів. Але не при­веди боже, щоб дійшло вже аж до такого лиха, — ска­зав міністр, смиренно схиливши голову, й почав хре­ститися та вишіптувати молитви своїми блідими, ви­снаженими губами.

Мене, правду сказати, анітрохи не пройняв його блаженний релігійний екстаз, але так, для годиться, я теж почав хреститись, і дивні думки огорнули мене.

«Чудна якась країна, — розмірковував я. — Там ги­нуть люди, а воєнний міністр молиться та хоче вида­вати патріотичну газету. Військо в них дисципліно­ване, хоробре й показало себе звитяжним у стількох війнах. То чому ж не послати до кордону хоча б один полк, щоб захистити країну від цих анутських орд?»

— Вас, пане, може, дивує такий план? — перервав мої думки міністр.

— Ще й як дивує! — відповів я мимохіть і тут же схаменувся, що бовкнув отак необдумано.

— Ви, мій любий, погано розумієтесь на цих спра­вах. Для нас головне не країну боронити, а щонай­довше утриматися при владі. Попередній уряд про­тримався місяць, а ми сидимо лише два чи три тижні. І щоб отак ганебно впасти?.. Становище наше дуже хистке, це правда, і ми, ясна річ, мусимо вжити всіх заходів, щоб якнайдовше утриматись.

— А що ви для цього робите?

— Робимо те, що робили й досі. Щодня готуємо для народу сенсації, влаштовуємо торжества… А тепер, оскільки справи наші й зовсім погані, доведеться ви­гадати якусь змову. А це в нашій країні просто й легко. І що головне — публіка до цього так звикла, що, хоч вона по-рабськи й слухняна, тільки те й ро­бить, що дивується: «Невже й досі немає жодної змо­ви?» А в який інший спосіб хоч на кілька днів ще затриматися при владі? Це — найпевніший спосіб боротьби з опозицією. Тому-то армія й потрібна нам для внутрішніх справ, для організації сенсацій, тор­жеств, святкувань, змов тощо. А що люди гинуть — то другорядна річ, мій пане. Головне — виконати нагальніші справи, корисніші для країни, аніж таке очевид­не безглуздя, як війна з анутами. Ваша думка, як вид­но з усього, не оригінальна; так, на жаль, думають і наші офіцери, і наші солдати. Але ми, члени тепе­рішнього уряду, мислимо значно глибше, тверезіше.

— А хіба є важливіші справи для війська, ніж обо­рона країни, оборона своїх родин, що страждають там, на півдні, від іноземного насильства? Адже й південні округи, пане міністре, віддають своїх синів до вій­ська, віддають їх радо, бо в вгійську вбачають свою опору, — досить роздратовано сказав я, хоч цього й не варто було робити, але ж як допече людині, то скажеш і не таке.

— То ви гадаєте, пане, що у війська немає важли­вішого обов’язку? — запитав міністр стишеним, але докірливим голосом, сумно й трохи зневажливо похи­туючи головою. — Ви так вважаєте? — повторив він, болісно зітхнувши.

— Але, прошу вас… — промимрив я, бо й сам добре не знав, що відповісти, та міністр перебив мене, знач­ливо вимовивши своє важливе і вкрай переконливе запитання:

— А паради?

— Які паради?

— Невже й про таке можна питати? Це ж так важ­ливо для держави! — трохи розсердився смиренний і набожний пан міністр.

— Пробачте, я цього не знав, — знітився я.

— Ага, не знали… От бачите? Я ж увесь час вам торочу, що з огляду на різні сенсації в країні повинні бути й різні торжества та паради, а як усе це могло б здійснюватися без армії? Це принаймні зараз основні її завдання. Хай вдираються там ворожі орди — бай­дуже, головне — влаштовувати паради з музикою. А коли виникне якась небезпека іззовні, тоді, певно, й міністр закордонних справ почне трохи про це тур­буватись, якщо, звичайно, не буде зайнятий своїми домашніми справами. В цього сердеги купа дітей, але держава й піклується про своїх заслужених діячів. Його хлопці, знаєте, погано вчаться, тому їх узяли на державне утримання, бо що можна було кращого придумати? Та це й справедливо. А про його дочок держава теж подбає, виділить їм посаг за державний кошт, або тим, хто одружиться з ними, дасть при­стойні посади, до яких вони самі ніколи б не дослу­жилися.

— Це прекрасно, коли отак цінують заслуги, — до­кинув я.

— І так їх цінують лише в нас. У цьому нам немає рівпих. Хто б не був міністром — поганий він чи доб­рий, вдячна держава завжди турбується про його родину. Я от не маю дітей, але держава посилає мою родичку вивчати малярство.

— Ваша родичка має до цього хист?

— Досі вона ніколи не малювала, але хтозна, може, на неї чекає успіх. З нею поїде і її чоловік, мій шуряк, звичайно ж, за державний кошт. Це дуже по­важна й працьовита людина. Від нього можна багато чого сподіватись.

— Це молоде подружжя?

— Та ще нівроку — молоді, міциі. Шуряку шістдесят, а родичці лише п’ятдесят чотири.

— Ваш шуряк, певно, займається наукою?

— Ого, ще й як! Він, власне, торгує городиною та овочами, але охоче читає романи та газети. Виписує багато наших газет, а романів та фельєтонів прочитав щось уже понад двадцять. Ми посилаємо його студію­вати геологію.

Пан міністр умовк, замислився й почав перебирати свої чотки, що висіли на ефесі шаблі.

— Ви, пане міністре, тут згадували про сенсації, — озвавсь я, щоб повернути його до попередньої теми, бо ні його шуряк, ні родичка, власне кажучи, не цікавили мене.

— Атож, атож, маєте рацію. Я трохи збочив роз­мову на звичайні речі. Слушне зауваження. Ми підготували велику сенсацію, що матиме неабияке політичне значення.

— То, мабуть, і справді щось дуже важливе. А чи не можна було б довідатися заздалегідь про цю сенса­цію, перше, ніж вона буде всім відома? — запитав я з цікавістю.

— О, будь ласка, чому ж ні? Про це вже оголошено народу, і всі готуються до веселощів та тільки те й роблять, що сподіваються на цю важливу подію.

— Це буде щастя для вашої країни?

— Рідкісне щастя! Увесь народ радіє й сердечно дякує урядові за таку мудру, патріотичну політику. У всій країні тільки й говориться та пишеться про цю радісну подію.

— А ви принаймні все приготували, щоб ця неспо­діванка неодмінно відбулася?

— Ми про це ще як слід не думали, проте не ви­ключена можливість, що такий щасливий випадок справді може статися. Ви, певне, знаєте одну старо­винну притчу про те, як в одній країні уряд оголосив народові, що невдовзі має з’явитися великий геній, новий месія, котрий врятує свою вітчизну від боргів, позбавить від нікудишнього керівництва й від усякого лиха та злиднів і поведе народ кращим шляхом до щасливого майбутнього. І справді, роздратований і невдоволений своїм урядом, народ утихомирився, і всю­ди почалися веселощі та розваги… Чи не доводилося вам коли-небудь чути цю старовинну казку?

— Ні, не доводилось, але вона дуже цікава. Прошу вас, розкажіть, що було далі.

— По всій країні, як я вже вам сказав, стали весе­литися й розважатись. Зібравшись на загальні збори, народ вирішив на свої пожертвування купити маєтки, побудувати величні палаци й на стінах зробити напи­си: «Народ своєму Генієві та Визволителю». За корот­кий час усе було побудовано, приготовано, лишилося тільки ждати месії. Загальним відкритим голосуван­ням народ вибрав ім’я своєму визволителеві.

Пан міністр примовк, знову взяв свої чотки й став поволі рахувати їх одну за одною.

— Ну і що ж, з’явився той месія? — запитав я.

— Ні.

— Зовсім?

— Мабуть, так, — байдуже мовив міністр з таким виразом на обличчі, ніби та притча його більше не цікавила.

— А чому?

— А хто ж його зна!

— І навіть нічого такого не сталося?

— Нічого.

— Дивина, та й годі, — сказав я.

— Замість месії випав того року великий град та побив посіви по всій країні! — додав міністр, сми­ренно дивлячись на свої бурштинові чотки.

— А народ? — запитав я.

— Який?

— Та тієї ж країни, про яку розповідається в цій повчальній притчі?

— Нічого! — зітхнув міністр.

— Як то нічого?

— А що ж? Народ як народ!

— Це й зовсім дивно! — не вгавав я.

— Пхе!.. Народ, коли хочете знати, мав усе-таки від цього користь.

— Користь?

— Атож!

— Не розумію!

— Та дуже просто. Народ жив кілька місяців у ра­дості та щасті чекання!

— Справді!.. — промимрив я, присоромлений, що таку просту річ не міг збагнути одразу.

Потім ми ще якийсь час говорили про різні справи, і між іншим пан міністр повідомив мені, що з нагоди цієї щасливої події, про яку велась мова, того ж таки дня вісімдесят чоловік буде підвищено в генерали.

— А скільки їх у вас тепер? — запитав я.

— У нас їх, хвалити бога, досить, але ми мусимо зробити це для авторитету нашої країни. Уявіть ли­шень, як звучить: вісімдесят генералів за один день!

— Це оригінально! — вигукнув я.

— Ого, ще й як! Головне — якнайбільше помпи та галасу!

(Наступна частина)