(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Сидір Сакидон)

(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)