(Попередня частина)

Так минув перший день, так само поминуло й ще кілька днів. Нічого надзвичайного не сталося, були тільки дрібні перепони: наскочили на рів, попадали в яр, наткнулися на тин, на ожинник, на зарості бу­дяків, дехто зламав собі ноги або руку, хто розбив голову, але всі мужньо зносили ті страждання. Кіль­ка дідів померло, але то були старі люди. «І вдома вони довго не протягли б, а це ж у дорозі!» — ска­зав наш знайомий промовець, і, підбадьорені його словами, люди пішли далі. Померло кілька малих дітей, але батьки, згнітивши серце, змирилися з утратою, бо так, мовляв, бог хотів, та й горе менше, чим менші діти. «То ще невелике горе, але крий боже втратити дитину, коли вона вже доросте під вінець! Та коли вже так судилося, то ліпше тепер, ніж потім, — жалю менше!» — втішав їх знову той самий промовець. Ба­гато хто кульгав, ще хтось обв’язав хусткою голову, той приклав холодну примочку до гулі, а той підві­сив руку на хустці: усі подряпані, обірвані, замість одягу звисало шмаття, та, незважаючи ні на що, вони йшли далі й далі. Воно б, може, легше було, якби голод так не дошкуляв. Але нічого не вдієш, мусиш іти.

Одного дня трапилася досить серйозна пригода.

Проводир ішов попереду, а пообіч нього — найсмі­ливіші. (Двоє зникло. Про них ніхто нічого не знав. Більшість гадала, що вони зрадили всіх і втекли. Одного разу промовець навіть говорив щось про їхню ганебну зраду. Проте дехто дотримувався тої думки, що вони загинули в дорозі, але мовчав і не казав про це нічого, щоб не полохати людей). За ними плентали інші. Раптом попереду виникло велике ка­м’янисте провалля — справжнісінька прірва. Круча була така стрімка, що глянути страшно. І сміливі зупинилися, втупили погляди в проводиря. А він, по­нуривши голову, насуплений, мовчазний і замислений, відважно ступав уперед, стукаючи, як завжди, ціп­ком ліворуч та праворуч поперед себе, що, як багато хто стверджував, надавало йому ще більшої величі. Ні на кого не глянув, не мовив ні слова, обличчя нітрохи не змінилося — на ньому не було видно й тіні страху. Усе ближче до прірви. Навіть найхоробріші з хоробрих пополотніли, але ніхто не смів і словом перечити мудрому, рішучому й відважному проводи­реві. Ще два кроки — і проводир уже над урвищем.

У смертельному переляці, повитріщавши очі, всі по­далися назад, тільки найсміливіші, забувши про дис­ципліну, були рвонулися, щоб затримати проводи­ря, але той ступив один крок, другий і шугонув у прірву.

Зчинився переполох, галас, крик, людей пойняв страх. Дехто кинувся навтікача.

— Зупиніться, куди ви, брати! Хіба ж так дотри­мують слова? Ми повинні йти вперед за цим мудрим проводирем, бо він знає, що робить; зрештою, він не дурний, щоб собі в’язи скрутити. Вперед, за ним! Це найбільша й, можливо, остання небезпека й перепона. Хто знає, чи за цим проваллям не лежить чудова родюча земля, яку бог нам дарує. Тільки вперед, адже без жертв не буває нічого! — гукнув наш знайомий промовець, ступив два кроки і зник у проваллі.

За ним подалися найсміливіші, а тоді посунули всі.

Крик, стогін, зойки та гупання тільки й чулися з тієї прірви. Голову дав би навідріз, що звідси вже ніхто не тільки здоровий та цілий, а навіть живий не вибереться. Але ж людина витривала. Проводиреві неймовірно пощастило: падаючи, він зачепився за якийсь кущ, через те нічого собі не пошкодив і зміг поволі вилізти нагору.

Знизу линули крик, зойки, приглушений стогін, а він сидів незворушний. Тільки мовчав і думав. Де­хто внизу, покалічений і лютий, заповзявся лаяти його, але він ні на що не звертав уваги.

Ті, хто просто скотився вниз або повиснув на ку­щеві чи дереві, стали поволі вибиратися з провалля. Дехто зламав собі ногу, хто руку, хто розбив голову, і кров заливала йому обличчя. Ніхто цілий не виповз, окрім проводиря, усі зиркають на нього спідлоба й охкають, а він навіть голови не підведе. Мовчить і думає, як усякий мудрець!

Минув ще якийсь час. Кількість мандрівників де далі меншала й меншала. Кожен день когось неста вало; дехто, махнувши на все рукою, повертавсь назад.

Зосталося ще десятків зо два подорожан. Та від чаєм і сумнівом віяло від їхніх змарнілих, виснаже них голодом і важкою дорогою облич; ніхто не ози вався. Мовчали, як і проводир, і йшли. Навіть тої невтомний промовець крутив безнадійно головою. Тер нистий був їхній шлях.

Але й тих сміливців з кожним днем ставало менше вже лишилося їх тільки десять. На обличчях — ще більший розпач; замість розмов — лише охкання та стогін.

Вони скоріше схожі були на привидів, ніж на лю дей. Ішли, спираючись на палиці, з підвішеними ш хустках руками. Голови в них були позамотувані ган чір’ям, пообкладені примочками. І якби вони навіті хотіли принести нові жертви, то не могли б, адже ш тілі не було місця для нових синців та ран.

Навіть найсміливіші й найвитриваліші — і ті втра тили віру й надію в успіх, але все-таки йшли далі точніше — насилу пересувалися. А що робити, колі назад нема вороття? Стільки жертв принесено, і що я тепер — відмовитися від усього?!

Звечоріло. Мандрівники шкутильгають, спираючисі на палиці, аж тут глядь — проводиря нема попереду Ступили ще крок — і знову всі шугонули в провалля

— Ой-ой, нога!.. Ох, мамо рідна, рука!.. Ох-ох! — чулися зойки, потім знову кректання, хрипіння, сто гін. Хтось хрипким голосом лаяв навіть самого про водиря, але згодом і він умовк.

Уже й розвиднілося, а проводир сидів так само, яі і того дня, коли його обрали за ватажка. Він ані трохи не змінився.

З провалля виповз наш знайомий промовець і ще двоє — покалічені, побиті, закривавлені. Оглянулися довкола, щоб побачити, скільки ще залишилося жи­вих, а їх тільки троє. Смертельний страх і відчай сповнили їхні душі. Місцевість невідома, гориста, саме лиш каміння, ніде ніякої дороги. Ще два дні тому вони натрапили на якийсь путівець, але не пішли ним. Так їх вів проводир.

Згадали вони своїх друзів і приятелів, свої сім’ї, які загинули в цій жахливій дорозі, і їх охопила туга, сильніша від болю в покалічених тілах. Перед їхніми очима стояла смерть.

Промовець підійшов до проводиря і запитав сповне­ним болю, відчаю й гіркоти голосом:

— Куди тепер?

Проводир мовчав.

— Куди ти нас ведеш і куди завів? Ми повірили тобі й пішли зі своїми сім’ями за тобою, залишивши наші домівки й могили наших предків, щоб урятува­тися від голодної смерті в тому неплідному краю. А ти що зробив з нами? Двісті родин ми повели за тобою, а тепер полічи, скільки нас ще лишилося.

— А хіба не всі тут? —буркнув проводир, не підво­дячи голови.

— І ти ще питаєш? Підведи голову, подивися й по­лічи, скільки нас зосталося після всіх поневірянь! Подивися, які ми, ті, що залишилися. Ліпше було б нам загинути, ніж дійти до такого.

— Я не можу подивитися!..

— Чому?

— Я сліпий!

Запала мовчанка.

— У дорозі втратив зір?

— Я від народження сліпий.

Трійка понурила розпачливо голови.

Осінній вітер грізно свистів між горами, гнав опале листя; видолинками котився туман, а в холодному вологому повітрі шурхотіли воронячі крила й лунало зловісне каркання. Сонце сховалося за хмари, що клубочились угорі й поспішали кудись далі й далі.

Трійка перезирнулася, охоплена смертельним жа­хом.

— Що тепер? — спитав один замогильним голосом.

— Не знаємо!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Попередня частина)

Наступного дня зібралися всі, хто зважився шукати щастя. Понад дві сотні родин прийшло на визначене місце, мало хто залишився стерегти старе гніздо.

Сумно було дивитися на той натовп убогих людей, яких лиха доля гнала з рідного краю, де вони наро­дилися й де поховані їхні предки. Обличчя в них були виснажені, зморені, обпалені сонцем; постійні страждання, що тривали роками, поорали їх зморш­ками, надали їм виразу горя й гіркого розпачу. Але цієї миті в їхніх очах, повних туги за рідною домів­кою, спалахували вогники надії. Старі люди, то один, то другий, утирали сльози на зморщених обличчях, розпачливо зітхали, крутили головами, ніби відганяли від себе якісь лихі видіння; кожен з них волів би залишитися тут, щоб скласти свої старі кістки в рід­ній землі, аніж нести їх у невідомі краї; багато жінок голосили, прощаючись з померлими, чиї могили вони залишали; чоловіки кріпилися, щоб і собі не розчу­литися, та вигукували: «Гаразд, ви хочете, аби ми й далі голодували в цьому проклятому краю, аби й далі жили в цих нещасних халупах?» Але насправді й вони, якби могли, то забрали б із собою і весь той розпроклятий край, і ті вбогі халупи.

Галас і безладдя — як завжди, коли збереться ба­гато народу. Стривожені й чоловіки, й жінки, а діти, що їх матері поприносили за спиною чи в колисках, ударилися в плач та крик; розтривожилася навіть худоба. Худоби мало: де-не-де махає хвостом корівка; іноді жалібно заірже миршава, кошлата шкапина з великою головою й товстими ногами, на яку пона­чіплювано всіляких ряден, торб, мішків, аж вона ледве на погах тримається; дехто навантажив своє добро на ослів; дітлахи тягли за собою собак на лан­цюгах. Злилися в єдине гамір, крик, лайка, лемент, плач, гавкіт, іржання, а чийсь осел навіть двічі про­ревів, та ватажок ні словом не озвався, наче вся та громада, весь той шарварок його не обходили. Справж­ній мудрець!

Він сидів непорушно, схиливши голову, мовчав і думав, лише коли-не-коли спльовував — і все. Тому його популярність зросла настільки, що кожен ладен був іти за ним, як кажуть, у вогонь і воду. То тут, то там можна було почути, наприклад, таку роз­мову:

— Людоньки, які ж ми щасливі, що знайшли собі такого мудреця! А якби ми без нього, не дай боже, пішли, то пропали б, як руді миші! То розум, мій брате! Весь час мовчить, ще й слова не промовив! — з гордістю каже один, побожно дивлячись на прово­диря.

— А навіщо йому говорити? Хто базікає, той мало думає. Мудра людина він, певна річ, тому й мовчить та міркує!.. — додає другий, теж захоплено поглядаю­чи на свого ватажка.

— Не легко вести такий гурт людей! Тож він і му­сить багато думати, якщо вже завдав собі на плечі той клопіт! — знову озивається перший.

Настала пора вирушати в дорогу. Почекали трохи, чи ще хто не надумає з ними йти, але охочих більше не виявилося, тому не було чого гаяти час.

— Може, підемо? — питають проводиря.

Він мовчки підвівся.

Коло ватажка відразу зібралися найсміливіші, щоб бути при ньому на випадок якого лиха та оберігати його від небезпек.

Проводир, як завжди, насуплений, з опущеною го­ловою, подався вперед, велично розмахуючи ціпком, і натовп рушив за ним, почулися вигуки: «Хай живе!» Проводир ступив кілька кроків і наштовхнувся ціп­ком на паркан біля сільської управи. Тут він, ясна річ, зупинився, зупинилась і громада. Проводир ще двічі чи тричі вдарив ціпком по огорожі.

— Що робити? — питають.

Він мовчить.

— Як що робити? Ламай паркан! Ось що! Бачиш, чоловік дає палицею знак, що маємо робити! — за­кричали ті, що йшли пообіч проводиря.

— Он ворота, он ворота! — загукали діти, показую­чи на ворота, що залишилися з протилежного боку.

— Цитьте, тихо, діти!

— Хай бог милує, що воно діється! — почали хре­ститися деякі жінки.

— Ні слова, він знає, що робить.

За мить паркан було розламано, мовби його й не існувало.

Рушили далі.

Не ступили й ста кроків, як проводир ускочив у густі терни й зупинився. Насилу видершись на стежку, він почав стукати ціпком то ліворуч, то пра­воруч. Усі поставали.

— Та що там знову? — загукали задні.

— Крізь терни треба пробиватись! — відповіли ті, що були біля проводиря.

— Терен можна обминути! Он туди! — показували діти і дехто з задніх.

— Туди, туди! — сердито перекривляли їх ті, що йшли пообіч проводиря. — А ви знаєте, куди треба йти, сліпці нещасні? Не всі можуть верховодити. Він знає, куди краще й ближче! Вириваймо терен!

Усі накинулися на терен.

— Ой-ой! Ой! — то тут, то там чулися зойки тих, кому колючка увіткнулася в руку або гілка шмаго­нула по обличчю.

— Ніщо не дається легко. Терпіть, якщо хочете чогось досягти, — відповідали на те найсміливіші.

Намучившись добре, нарешті вирвали терен і по­прямували далі.

Недовго так ішли, аж наткнулися на якесь кілля. Повисмикували і його та й знову рушили в дорогу.

Небагато пройшли того дня, бо мусили подолати ще кілька незначних перепон, та й харч був абиякий: дехто мав сухий хліб і трохи до хліба, хто тільки хліб, щоб сяк-так угамувати голод, а дехто й хліба не мав. Дав бог ще літню пору, то бодай можна було якийсь дикий плід знайти.

Отже, першого дня пройшли небагато, а втомилися дуже. Небезпек великих не зазнали, нещасних випад­ків не було. Звичайно, дещо трапилося, але в такій великій справі це дрібниця: одну жінку терен шмаго­нув гіо лівому оку, і вона приклала до нього вогку ганчірку; чиюсь дитину кілок ударив по нозі, і дитя накульгує і плаче; якийсь дід перечепився через кущ ожини, впав і вивихнув ногу, то йому приклали до вивиху товченої цибулі, і він, героїчно зносячи біль, тюпав і далі за проводирем, спираючись на ціпок. (Правда, дехто подейкував, ніби старий бреше, що вивихнув ногу, мовляв, він тільки прикидається, щоб повернутись назад). А втім, рідко хто не поколов собі рук терням та не подряпав обличчя. Чоловіки муж­ньо зціплювали зуби, жінки проклинали той час і го­дину, коли зважилися на цю подорож, а діти як діти — плакали, бо не розуміли, яка щедра винаго­рода чекає на них за всі ті болі й страждання.

На превелику радість усіх їхній проводир нітрохи не постраждав. Чесно кажучи, його найбільше й бе­регли, але — треба ж таки й щастя мати!

Зупинившись на перший нічліг, подорожани помо­лилися й подякували богові, що день щасливо минув і що з їхнім проводирем нічого лихого не сталося. Потім забрав слово один з найсміливіших. Обличчя його спотворював синець від удару гіллякою, але він не звертав на це уваги:

— Брати! — почав він. — Ось, хвалити бога, один день ми й промандрували щасливо. Шлях нелегкий, але мусимо терпляче долати всі перешкоди, бо знає­мо, що ця важка дорога веде нас до щастя. Хай гос­подь оберігає нашого проводиря від усього лихого, щоб він і далі так само впевнено вів нас…

— Якщо так вестиме й далі, то завтра я й другого ока позбудуся! — сердито буркнула жінка з виколо­тим лівим оком.

— Ой, нога! — застогнав і дід.

Діти пхинькали, вередували, ледве матерям вда­валося вгамовувати їх, щоб чути промовця.

— Ну, позбудешся й другого ока, — спалахнув про­мовець, — без очей зостанешся. Велика біда, коли якась жінка втратить очі заради такої великої справи… Ганьба! Хіба ж отак дбають про добробут і щастя своїх дітей? Хай нас половина загине за цю справу, то й що? Велике діло — око! Чого варті якісь там очі, коли проводир дивиться за всіх і веде нас до щастя? Може, заради твого ока та дідової ноги накажеш від­мовитися від нашої благородної справи?

— Старий бреше! Він тільки вдає, ніби вивихнув ногу, щоб повернутись додому! — почулися голоси звідусіль.

— Хто не хоче з нами, — знову заговорив промо­вець, — хай повертається назад, щоб не скімлив тут і не баламутив людей. Що ж до мене, то я йтиму за нашим мудрим проводирем, доки стане сил.

— І ми, і ми, доки стане сил!

Проводир мовчав.

Люди поглядали на нього й шепотіли:

— Весь час мовчить і думає!

— Мудрий чоловік!

— Ти поглянь на його лоб!

— І все насуплений.

— Серйозний!

— Хоробрий, видно по всьому.

— Відважний: он паркан, кілля, терни — все по­трощив. Тільки насуплений, ударить ціпком й не каже нічого, а ти здогадуйся, що та як.

(Наступна частина)

— Брати і друзі, я слухав, що ви говорили, а тепер, прошу вас, послухайте мене. Усі наші наради й роз­мови нічого не варті, поки ми тут, у цьому неплід­ному краї. На цьому піску й камінні не родило в до­щові роки, то чого можна сподіватися за такої по­сухи, якої, мабуть, ніхто й не пам’ятає? Доки ми будемо збиратися й говорити даремно? Худоба гине без паші, скоро й діти почнуть умирати, і ми самі. Треба якось рятуватися. Найрозумніше буде покинути цей неплідний край і пошукати в білому світі кращої й родючішої землі, бо далі так жити не можна.

Так говорив колись на одних зборах знеможеним голосом котрийсь із жителів якогось убогого краю. Де й коли це було — те, гадаю, не обходить ні вас, ні мене. Головне, щоб ви мені повірили, що таке було десь, колись, у якомусь краї, — і цього досить. Прав­ду кажучи, мені якийсь час навіть здавалося, ніби все це я сам вигадав, але поволі я позбувся цієї хибної думки й тепер непохитно вірю, що все, про що зараз розповідатиму, було і мусило десь, колись бути і що я ніколи й ні за яких обставин цього не вигадував.

Слухачі, бліді й стомлені, з тупими, каламутними, майже знетямленими поглядами, з опущеними ру­ками, враз ожили, зачувши ці мудрі слова. Всяк уже уявляв себе в якомусь казковому, райському краю, де виснажлива, тяжка праця обертається багатим уро­жаєм.

— Так, так!.. — зашелестіли охлялі голоси з усіх боків.

— А чи-и бли-и-изько ту-уди? — ледь чутно проше­потів хтось із кутка.

— Брати! — почав інший трохи сильнішим голо­сом. — Ми повинні прислухатися до цієї поради, бо нам уже дійшло до краю. Працювали, мучились — і все марно. Відривали від рота, сіяли, але пройшла злива і знесла й насіння, і землю з тих круч, зали­шився тільки голий камінь. То невже й далі тяжко працюватимемо тут з ранку й до ночі, а будемо все голодні і спраглі, голі та босі?.. Ні, ми повинні зна­йти кращу, родючішу землю, де наша гірка праця приноситиме нам щедрі плоди.

— Ходімо, негайно ходімо, бо тут життя нема! — прокотився гомін, і громада рушила навмання, не вибираючи дороги.

— Стійте, брати, куди ви? — знову озвався перший промовець. — Треба тікати звідси, але не так. Ми по­винні знати, куди нам іти, інакше замість того, щоб урятуватися, можемо наскочити ще на гірше лихо. Я пропоную обрати ватажка, якого всі ми будемо слу­хатись і який поведе нас справжньою, найкращою й найкоротшою дорогою.

— Давайте оберемо, зараз же, негайно! — почулося з усіх боків.

І відразу спалахнули суперечки, зчинився гамір. Кожен говорив, і ніхто нікого не слухав і не міг чути. По’ум поділилися на групки; у кожній про щось шепочуться, а далі й групки розпалися, по двоє поста­вали, один одного руками хапають, смикають за рукави, один одному затуляють рота, щось кричать, доводять. Знову збіглися всі докупи, і знову загово­рили всі разом.

— Брати! — вирізнився раптом один сильніший го­лос і перекрив інші хрипкі та глухі голоси. — Так ми ні до чого не домовимося. Усі говорять, а ніхто не слухає. Оберімо ватажка! Але кого з-поміж нас ми можемо обрати? Хто бував у світі, кому відомі до­роги? Ми всі добре знаємо один одного, і я перший зі своїми дітьми не довірився б нікому з присутніх тут. Проте скажіть мені: хто знає он того мандрів­ника, що від самого ранку сидить у холодку край дороги?

Запала тиша, всі повернулися до незнайомця й стали його міряти поглядами з голови до п’ят.

Цей чоловік, середніх років, з насупленим облич­чям, — зрештою, за довгим волоссям та бородою його обличчя майже не було видно, — сидів мовчки, як і перше, і якось замислено стукав товстим ціпком об землю.

— Учора вдень я бачив його з хлопчиком. Тримаю­чись за руки, вони йшли вулицею. Увечері хлопець подався кудись у село, а цей лишився сам.

— Облиш, брате, ті подробиці, не гаймо часу. Хто б він не був, а, видно, мандрує здалеку, адже ми його вперше бачимо, то, мабуть, він добре знає найкоротшу й найлегшу дорогу і зможе повести нас. Наскільки я можу судити, він дуже розумний чоло­вік, бо весь час мовчить і думає. Інший, пустобрех, уже досі десять разів устряв би в наші справи або почав би з ким-небудь розмову, а він сидить он уже стільки часу, сам-самісінький, і анітелень.

— Мовчить чоловік, отже, розмірковує про щось. Нема сумніву: він дуже розумна людина, — погоди­лися й інші і знову стали розглядати чужинця, при цьому кожен відкривав у ньому та його зовнішності якусь виняткову рису, якийсь доказ його надзвичай­ної мудрості.

Не довго сперечаючись, усі погодилися просити цього подорожнього, — що його, як вони казали, сам бог послав, аби він повів їх у світ шукати кращої та родючішої землі, — щоб він був їм за проводиря, а вони його беззастережно слухатимуться й робити­муть усе, що він накаже.

Вибрали з-поміж себе десятьох, які мали підійти до чужинця й викласти йому прохання зборів та розпо­вісти про своє скрутне становище і вблагати його, щоб верховодив ними.

Пішли ці десять, уклонилися низько мудрому чу­жинцеві, і один з них став говорити про неплідну землю їхнього краю, про посушливі роки, про лихо, яке спіткало їх, і закінчив так:

— Це нас змушує покинути свій край і свої до­мівки й податися у світ, чи не знайдемо де кращого місця для життя. І саме тепер, коли ми дійшли до такої щасливої думки, бог зглянувся над нами й по­слав нам тебе, мудрий і доброчесний чужинцю, аби ти повів нас і врятував од неминучої загибелі. І ми від імені всіх жителів цього краю просимо тебе бути нашим проводирем — куди ти, туди й ми за тобою. Ти знаєш дороги, ти, звісно, й народився в щасливі­шому й кращому краї. Ми будемо слухатися тебе й виконувати всі твої накази. Тож чи хочеш, мудрий чужинцю, врятувати стільки душ від смерті, чи погоджуєшся бути нашим проводирем?

Мудрий чужинець, доки тривала ця зворушлива промова, ні разу не підвів голови. Він увесь час за­лишався в тому самому положенні, в якому його за­стали посланці: голова понурена, сам мовчить, насуплений, стукає ціпком об землю й думає. Коли ті скін­чили, він, не змінюючи пози, коротко й поважно про­цідив крізь зуби:

— Погоджуюсь!

— Отже, можемо йти за тобою на пошуки кращої землі?

— Можете! — так само відповів чужинець, не підво­дячи голови.

Усі незмірно зраділи й уклінно подякували йому, але мудрець на те не зронив ані слова.

Посланці розповіли зборам про щасливе завершення своєї місії й додали, що тільки тепер збагнули, який великий розум у цієї людини.

— Хоч би тобі ворухнувся, хоч би голову підвів, щоб подивитися, хто звертається до нього. Тільки мо­вчить і думає; на всі наші благання й подяки відпо­вів лише двома словами.

— Справжній мудрець!.. Рідкісний розум! — загу­кали радісно з усіх боків, твердячи, що сам бог по­слав його, наче ангела з неба, щоб він їх вивів із цього пекла. Кожен був твердо переконаний, що з та­ким проводирем вони ніде не пропадуть, і ніщо не змогло б похитнути цієї їхньої віри.

Тут же на зборах було ухвалено, що в дорогу виру­шають завтра вдосвіта.

(Наступна частина)