Tag Archive | Мозоль

Страдия (6/12)

(Предыдущая часть)

Министр финансов, хотя и сказал, что очень занят, принял меня сразу же, как только я пришел к нему.

– Вы явились весьма кстати, сударь, я хоть немного отдохну. Работал так, что прямо в глазах потемнело! – сказал министр и посмотрел на меня усталым, помутившимся взглядом.

– Да, нелегко вам при таком размахе работы. Вы несомненно обдумывали какой-нибудь важный финансовый вопрос? – заметил я.

– Вас-то, я уверен, во всяком случае, заинтересует полемика, которую я веду с господином министром строительства по одному весьма важному вопросу. С утра я трудился над этим целых три часа. Полагаю, что смогу защитить правое дело… Сейчас покажу вам статью, подготовленную мной к печати.

Мне не терпелось познакомиться со знаменитой статьей и одновременно узнать, из-за чего ведется столь важная и отчаянная борьба между министром финансов и министром строительства. Министр с достоинством взял в руки рукопись, откашлялся и торжественно прочел заголовок:

– “Еще несколько слов к вопросу: ‘Где проходила в древние времена южная граница нашей страны’.”

– Да, но ведь это, кажется, историческая работа?

– Историческая, – отвечал министр, несколько удивленный таким неожиданным вопросом, и посмотрел на меня поверх очков тупым, усталым взглядом.

– Вы занимаетесь историей?

– Я?! – раздраженно переспросил министр. – Этой наукой я занимаюсь вот уже почти тридцать лет и, не хвалясь скажу, с успехом, – внушительно произнес он, глядя на меня с укоризной.

– Я очень ценю историю и людей, целиком посвящающих себя этой действительно важной науке, – сказал я почтительно, чтобы хоть как-то загладить свою недавнюю бестактность.

– Не только важная, сударь мой, но и самая важная! – восторженно объявил министр, окидывая меня значительным и испытующим взглядом.

– Совершенно с вами согласен!

– Вы только вообразите, – продолжал министр, – какой был бы причинен вред, если бы по вопросу о границе нашей страны утвердилось, скажем, мнение моего коллеги, министра строительства.

– Он тоже историк? – спросил я.

– Какой он историк! Своей деятельностью в этой научной области он приносит лишь вред. Достаточно познакомиться с его взглядами по вопросу о старой границы нашей страны, и вам сразу станет ясно его невежество и даже, если хотите, предательство интересов родины.

– А что он доказывает, простите за любопытство? – вновь задал я вопрос.

– Ничего он не доказывает, сударь мой! Жалкое это доказательство, если он говорит, что южная граница проходила в старину севернее города Крадии; это преступно, ибо наши враги со спокойной совестью смогут предъявить права на земли выше Крадии. Вы представляете, какой он наносит этим вред нашей многострадальной родине? – воскликнул министр срывающимся от справедливого гнева и боли голосом.

– Неизмеримый вред! – подтвердил я с таким волнением, словно катастрофа из-за невежества и тупости министра строительства уже обрушилась на страну.

– Так я этот вопрос не оставлю, сударь, не имею права оставить, как сын своей дорогой родины. Я поставлю его перед Народным собранием, пусть оно вынесет свое решение, обязательное для каждого гражданина нашего государства. В противном случае подам в отставку, так как это уже второе серьезное столкновение с министром строительства.

– А разве Скупщина может выносить решения и по научным вопросам?

– Почему бы и нет? Скупщина полномочна по любому вопросу выносить решения, обязательные для каждого как закон. Вчера, например, один гражданин обратился в Скупщину с просьбой считать день его рождения на пять лет раньше действительного.

– Да как же это возможно? – невольно вырвалось у меня.

– Очень даже. Он родился, допустим, в семьдесят четвертом году, а Скупщина утвердит день его рождения в … шестьдесят девятом году.

– Вот чудеса! А зачем ему это?

– Ему-то необходимо, ведь только при этом условии он сможет выставить свою кандидатуру в депутаты на освободившееся место, а он человек наш и энергично будет помогать укреплению политического положения.

Потрясенный, я не мог вымолвить ни слова. Заметив это, министр проговорил:

– Вас это как будто удивляет. Такие и подобные им случаи у нас не редки. Скупщина, например, исполнила просьбу одной дамы провозгласить ее на десять лет моложе[1]. Другая дама подала прошение[2] о том, чтобы Народное собрание авторитетно подтвердило, будто она, состоя в браке со своим мужем, родила двоих детей, которые должны явиться законными наследниками ее мужа, человека очень богатого. И, так как у нее были весьма влиятельные друзья, Скупщина поддержала ее наивную и благородную просьбу и провозгласила ее матерью двоих детей.

– А где же дети?

– Какие дети?

– Да те самые, о которых вы говорите?

– Так ведь детей-то нет, понимаете, но благодаря решению Скупщины считается, что эта дама имеет двоих детей, из-за чего прекратились ее недоразумения с мужем.

– Что-то я не понимаю,– заметил я, хотя это и было явно невежливо.

– Как не понимаете?.. Все очень просто. У богатого торговца, мужа дамы, о которой идет речь, не было от нее детей. Ясно?

– Ясно.

– Отлично, теперь смотрите дальше: так как он очень богат, то хотел иметь детей, которые наследовали бы его большое состояние, а детей не было; это и явилось причиной разлада между ним и его женой. Вот тогда она. как я вам уже говорил, и обратилась в Скупщину с просьбой, которую та нашла возможным удовлетворить.

– А сам богатый торговец доволен таким решением Народного собрания?

– Разумеется, доволен. Теперь он совершенно успокоился и очень любит свою жену.

Так и протекала наша беседа; господин министр толковал о всевозможных вещах, но ни единым словом не коснулся финансовых вопросов.

Под конец я осмелился учтивейше спросить:

– Господин министр, хорошо ли упорядочены у вас финансы?

– Превосходно! – убежденно заявил он и тут же добавил: – Главное – хорошо составить бюджет, тогда все будет легко и просто.

– Каков же годичный бюджет вашей страны?

– Свыше восьмидесяти миллионов. И вот как он распределен: бывшим министрам, и на пенсии и в запасе, – тридцать миллионов; на увеличение количества орденов – десять миллионов, на воспитание бережливости в народе – пять миллионов…

– Извините, что я прерываю вас, господин министр… Не понимаю, что это за статья – пять миллионов на воспитание бережливости.

– Э, видите ли, сударь, неоспоримо, что самое главное в финансовом вопросе – это экономия. Такой статьи нет во всем мире, но нас нужда выучила – тяжелое финансовое положение в государстве вынуждает нас ежегодно жертвовать солидную сумму, чтобы хоть чем-то помочь народу, облегчить его положение. Во всяком случае, теперь дела улучшаются, недаром же авторам книг о введении экономии выдан целый миллион. Я и сам намерен написать на благо народа книгу: “Народная экономия в Древние времена”, а сын мой уже сейчас пишет труд: “Влияние экономии на культурный прогресс народа”; дочь моя, выпустившая два рассказа, в которых народу популярно объяснено, как надо экономить, теперь пишет третий: “Расточительная Любица и бережливая Мица”.

– Хороший рассказ, надо полагать?!

– Очень хороший, в нем рассказывается как из-за любви гибнет Любица, а всегда отличавшаяся бережливостью Мица выходит замуж за крупного богача. “Бережливого и бог бережет” – заканчивается рассказ.

– Все это окажет самое благотворное влияние на народ! – возликовал я.

– Безусловно, – согласился господин министр, – большое и значительное влияние. С тех пор как введена экономия, моя дочь, например, скопила себе в приданое сто тысяч.

– Так это самая важная статья в государственном бюджете, – заметил я.

– Да, но труднее всего было додуматься до этого! Остальные статьи бюджета существовали и раньше, до меня. Например, на народные гулянья – пять миллионов, на секретные правительственные расходы – десять миллионов, на тайную полицию – пять миллионов, на утверждение правительства и удержание его у власти – пять миллионов, на представительство членов правительства – полмиллиона. В этих, как и в других, случаях мы очень бережливы. А затем идет все остальное, менее важное.

– А на просвещение, армию и чиновничество?

– Да, вы правы, и на это, кроме просвещения, ухолит около сорока миллионов, но это включено в постоянный годичный дефицит.

– А просвещение?

– Просвещение? О, оно относится, конечно, к статье непредвиденных расходов.

– Чем же вы покрываете такой большой дефицит?

– Ничем. Чем мы можем его покрыть? Он составляет долг. Как только наберется значительная сумма, мы делаем внешний заем, и так снова и снова. Но, с другой стороны, по некоторым статьям бюджета мы стараемся создать излишек. Я вот в своем министерстве начал вводить экономию, энергично действуют и другие мои коллеги. Экономия, я вам скажу, – основа благосостояния любой страны. В интересах экономии я уволил вчера одного служителя, что даст нам до восьмисот динаров в год.

– Вы правильно поступили!

– Надо, сударь, всегда заботиться о благе народном. Служитель плачет, молит взять его обратно, и неплохой ведь он, бедняга, но нельзя – значит нельзя, раз того требуют интересы нашей дорогой родины. “Я согласен, говорит, и на половинное жалованье”. – “Нельзя, говорю, хоть я и министр, деньги-то не мои, а народные, кровью добытые, и я обязан учитывать каждый грош”. Сами посудите, сударь, могу ли я на ветер выбрасывать государственных восемьсот динаров? – заключил министр, ожидая моего одобрения.

– Совершенно верно!

– Недавно вот из средств на секретные расходы одному члену правительства была выдана значительная сумма на лечение жены, так, если не дорожить каждым грошом, сможет ли народ все оплатить?

– А каковы доходы государства, господин министр? Это важно, я полагаю?

– Хм, как раз и неважно!.. Как вам сказать? Право, я и сам не уяснил еще, каковы доходы. Читал я что-то в одной иностранной газете, но насколько там все точно, не знаю. Во всяком случае, доходов за глаза достаточно! – с апломбом специалиста заявил министр.

Этот приятный и весьма важный разговор прервал служитель; войдя в кабинет, он доложил, что делегация чиновников хочет посетить господина министра.

– Пусть немного подождут! – сказал служителю министр и обернулся ко мне:

– Поверите ли, за эти два-три дня я до того устал от этих бесконечных приемов, что просто голова кругом идет. Едва вот урвал минутку для приятной беседы с вами!

– И все по делу приходят?

– Была у меня, знаете, на ноге большая мозоль, дня четыре тому назад я ее оперировал, и операция, слава богу, прошла очень удачно. В связи с этим чиновники во главе со своими шефами приходят поздравить меня и выразить свою радость по поводу благополучно произведенной операции.

Я извинился перед господином министром за то, что отнял у него время, и, дабы больше не мешать ему, вежливо попрощался с ним и покинул министерский кабинет.

И в самом деле, о мозоли министра финансов во всех газетах были свежие сообщения:

“Вчера в четыре часа пополудни делегация чиновников ведомства во главе с шефом посетила господина министра финансов и поздравила его, выразив свою радость по поводу благополучной операции мозоли. Воспользовавшись любезностью господина министра, соблаговолившего принять их, господин шеф от имени всех чиновников своего ведомства произнес прочувственную речь, после которой господин министр поблагодарил всех за редкое внимание и душевность”.

(Далее)

[1] Намек на королеву Драгу, бывшую на двенадцать лет старше своего мужа, короля Александра. В государственном календаре дата ее рождения была передвинута на десять лет вперед.

[2] Здесь Доманович имеет в виду известный дворцовый скандал. У королевы Драги не было детей, и вопрос о наследнике представлял серьезную политическую проблему. В августе 1900 года двор официально объявил о беременности королевы. В связи с этим Скупщина в приветственном адресе, направленном королю, писала, что она “полна безмерной радости в связи с тем, что господь бог благословил брак короля и народ сербский дождется счастливейшего дня, когда ему будут гарантированы долговечность и продолжение династии”. После этого со всей страны начали стекаться подарки королеве и будущему престолонаследнику. Между тем с течением времени оказалось, что все это обман.

Страдія (6/12)

(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)