(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Якось перед святим Миколою в одного селянина з Ясениці окотилася вівця. Посідали селянин з госпо­динею та й почали радитися, що робити: продати те ягня чи залишити, адже у них і так овець небагато.

— Знаєш, чоловіче, що я подумала? — озвалася рап­том жінка.

— Що?

— Здається, наш король святкує святого Миколу?

— Авжеж.

— То я б от що зробила: відвезла б у Белград і вів­цю, і ягня; ягня подарувала б королю, а вівцю про­дала б. З цього можна мати неабияку користь. Он Дишко — той раз у раз бігає до начальника поліції або до повітового голови й несе їм то порося, то ягня, то мішок вівса, то сиру, то сього, то того, і бачиш, як живе? Староста, всі його поважають, усі знають. А те, що начальству віддасть, — з людей утричі здере. А недавно ще й орден йому почепили! Боже мій, як перетрудився! Ну, хай уже він, але ж ота його індич­ка без вій — таке цабе, що й не підступись. Подумаєш, старостиха!

Тодор (так звали селянина) задумався, ворушачи головешкою вогонь. Обоє мовчали. Тодорові страшен­но закортіло отримати старостівський ціпок. Дишко не кращий за нього, якщо не гірший. І коли вже той став старостою, бо носить подарунки начальникові по­ліції, то що вже казати про Тодора, якщо він — поду­мати тільки! — подарує ягня самому королю! А король візьме золоте перо, запише його ім’я, розпитає, звідки він, як звати жінку, дітей, і Тодор усе відповість по порядку. Тоді король поплеще його по плечу й запи­тає: «Ну, Тодоре, то хто ж там у вашому селі старо­стує?» — «Не брешу, господарю, староста в нас ніку­дишній. Знущається з людей, кривдить, штрафує». — «Та що ти кажеш! — обуриться король і мерщій по­дзвонить дзвіночком, а «міністери» бігцем до нього. Він на них і не гляне, а тільки до Тодора: «То як, кажеш, звати отого змія?» — «Дишком, господарю». — «Чули?! Щоб мені зараз вигнали того Дишка геть із Сербії!» — гукне король, звертаючись до «міністерів». «Міністери» так і виструнчаться, а Тодор зрадіє, мов­ляв: «Ага, начувайся, сучий сину, щоб знав Тодора. І на пана знайдеться управа. Знатимеш, де раки зи­мують!» — «Ану, гайда виконувати наказ», — гукне до «міністерів» король, а вони вклоняться та мерщій у двері. «От, Тодоре, будеш ти старостою у своєму селі, допоки живий, а вмиратимеш, то передаси старо­стування кому сам захочеш!» — скаже йому король. «Воно-то так, господарю, тільки якби ти написав про це своєю рукою, то воно якось певніше». — «Нічого не треба. Я вже про все подбав, ти тільки кирпу вгору та шапку набакир». — «Ну, дякую тобі, господарю!» — вклониться Тодор і вже збереться йти. Аж король йому: «Куди ж ти? Зачекай, ось пообідаємо чим бог послав. Бо так не годиться!» — «Та спасибі, госпо­дарю; як до тебе йшов, то добре пообідав у «Тетові», ну, знаєш, де корчмар Спира, отут, недалеко». — «То хоч вина випив би?» — питає король. «Не можу, їй- богу, я вже пив, удвох із Спирою по дві склянки ви­пили», — кривить душею Тодор, але честь береже: не­зручно якось у короля вино пити! «Ну, гаразд, То­доре, але кави все-таки вип’єш, бо я вже й не знаю, чим тебе пригостити! — забідкається король і зараз же (так уявляє собі Тодор) гукне королеву: — Гей, Дра­го!» — «Що там?» — «А йди-но сюди на хвилинку!» — «Почекай, Лечку, взуюся!» Королева взується й вийде, а Тодор відважить їй низький уклін. «Це Тодор з Ясениці», — каже король. «Ах, Тодор!» — «Чуєш, жінко, будь ласка, приготуй нам кави, вип’ємо по чашці». — «Тільки якщо можна, то міцнішу», — встряє й Тодор. «Чоловік уже пообідав!» — пояснює їй король. «Га­разд, зараз приготую», — каже королева і йде на кухню варити каву.

Отак розмірковує та уявляє собі Тодор своє май­бутнє щастя. А як повернеться додому! Серце аж за­йшлося від хвилювання, очі сяють, щоки пашать від жару, що йде від вогнища. Жінка пряде, веретено хурчить, вогонь потріскує, а Тодор увесь у солодких види­вах.

— Спасибі, жінко, так я і зроблю!

— Ти про що?

— Про те саме.

— То я скажу Станої, щоб прийшла.

— Зараз не треба кликати Станої.

— Як не треба? А як же я сама чесатиму вовну?

— Таж ми про ягня говоримо.

— А-а, он про що! А я саме задумалася про вовну та й забула. Ну, то що ти намислив?

— Подамся завтра до Белграда. Ти приготуй усе, що треба, і я вдосвіта — з богом.

Приїхав Тодор до Белграда. Зупинився в «Тетові». Але це справа не легка — виконати таку місію, де «головою важиш», як він уявляв собі, тому Тодор ще кілька разів повторив, що мав казати королю. Приїхав пізно. Переночував, сповнений солодких мрій, а на­ступного дня встав раненько і, доки пив каву, ще кілька разів повторив свою майбутню розмову. Коли вже, на його думку, все добре вивчив, закинув ягня на спину й подався до короля.

У брамі королівського палацу пояснили йому, що він повинен спершу звернутись до маршалка і той йому скаже, що слід робити. Отакої! Усе вже з першого кроку пішло не так, як уявляв собі Тодор. Він, сірома, й не снив про якогось там маршалка. Що спільного в якогось маршалка з його подарунком? Чого він йому стає поперек дороги! Тодор уявляв, що прийде до палацу, розпитається, як пройти до короля, і, дізнав­шись, де він, постукає у двері. Відчинить йому слуга, і Тодор увійде. А в кімнаті сидить, точніше — напівлежить на шовкових подушках весь у золоті король, курить люльку та попиває каву. На золотому дзиглику сидить королева й пряде шовкову нитку. Пряслиця срібна, а веретено золоте. Тодор вклоняється до землі й віддає ягня королю. Король бере ягня, гладить його, трохи підводиться, щоб дати місце Тодорові, той сідає, і між ними починається розмова. Король питає про се, про те, аж тут королева озивається: «Не будемо, голубе, його різати, залишимо на розплід». — «Як хо­чеш», — відповідає король, і вони далі ведуть серйозну розмову про врожай, про старосту та інші речі, а яг­нятко собі мекає на руках у короля.

Аж тут усе не так, на його голову десь узявся ще якийсь маршалок, котрий і не снився йому.

Що вдієш? Треба йти до того дідькового маршалка, а потім він уже знатиме, що й до чого.

Пустили його до маршалка. Тодор з ягням до нього:

— Боже помагай, пане!

— Що таке? — сердито обірвав його маршалок. — Чого прешся з отим? — і показав на ягня.

Тодор знає, що робить, і він довго не розпатякува­тиме там, де це зайве. Коли він має справу з голо­вою, то яке йому діло до хвоста? І він править своєї:

— На, віднеси оце королю й скажи: то подарунок тобі від Тодора з Ясениці, а я пізніше поговорю з ним.

— Що?! Я маю нести ягня?! Ото нахаба!

«Мабуть, він перший при королі!» — подумав Тодор,

і в нього аж жижки затрусилися.

— Пробач, пане, коли я щось не так сказав, — про­белькотів він злякано, — ми люди прості, то через на­шу простоту й помиляємося. Я ось «хочу подарувати нашому господареві королю оце ягня на день його святого, хай на здоров’я споживе зі своєю господи­нею, а нашою панею королевою.

Маршалок засміявся:

— Е, це так не робиться, чоловіче. Ти спершу маєш попросити аудієнції, потім запитати його величність, чи він прийме подарунок, і вже тоді…

— А де та гуденція? — перебив Тодор.

— Ти мусиш подати мені письмове прошеніє, а в про­шенії зазначити, що хочеш потрапити до його велич­ності з такою-то метою, скажімо, щоб вручити пода­рунок. Твоє прошеніє я передам його величності, і, як­що він дозволить, я скажу тобі, коли та о котрій годині ти можеш бути прийнятий.

У Тодора очі полізли рогом, слова від хвилювання застрягли в горлі. І він розпачливо заволав, поспі­шаючи, аби той великий начальник не зупинив його:

— Я нічого не знаю й писати не вмію, то прошу тебе, пане, зроби це сам, напиши, іцо треба, а я тобі заплачу.

Маршалок розсміявся. Він побачив, з ким має спра­ву, здвигнув плечима й вирішив сам написати проше­ніє.

— Тепер іди, Тодоре, — сказав він. — Я повідомлю, коли його величність прийме тебе.

Тодор дістав з ватянки гаманця, виловив два гроші, заховав гаманця назад у кишеню і вклонився:

— Дякую тобі, пане. А це на каву, випий на здо­ров’я, добре діло ти мені зробив.

Маршалок жбурнув йому назад ті два гроші. Якби ж то дав хоч стільки, щоб можна було вексель опла­тити, то хай би вже, а то навіть на папір та чорнило не вистачить. Вилаяв він Тодора й вигнав. Украй спан­теличений, Тодор повернувся до «Тетова» чекати страшного суду. У тому сум’ятті маршалок навіть не запитав Тодора, де він зупинився, а Тодор не здога­дався сам про це сказати.

Чекає Тодор до обіду, а звістки нема. Він сів, пообі­дав, як годиться, й чекає далі, але знову жодної зві­стки. Почала Тодора брати нетерплячка. Мине якийсь час — і він виходить надвір та поглядає в бік королів­ського палацу. Усе йому здається: ось-ось вигулькне звідкись той маршалок. Дивиться, повертається, знову виходить, а того все немає.

Став Тодор людям розповідати про свою біду: хтозна, може, хтось і порадить, що робити. Більше лю­дей — більше знають.

Уже й споночіло, а маршалка нема. Тодор утратив усяку надію. Кляне мовчки й себе, і свою жінку, і долю, і ягня, і навіть короля. Почав міркувати, де він схибив, і дійшов висновку, що в усьому винні ті два гроші.

«Ех, брате, — зітхнув він, — з отим панством не знаєш, на яку й ногу етупити. Там, удома, якщо не даси на випивку, то й не підходь до начальства, а тут, бач, мене вигнав за те, що два гроші дав».

Думки потекли в цьому напрямку, і раптом його пойняв жах: «Якщо мене маршалок вигнав через два гроші, то як же розлютиться король, коли я дам йому ягня! Дзеленькне своїм дзвоником, збіжаться «міні­стери» до нього, а він їм: «Повісьте цього пройди­світа!» І «міністери» схоплять мене за комір та й по­тягнуть на шибеницю, а один візьме ягня за задні ноги й тим ягням по голові мене, по голові».

Він аж здригнувся від тої страшної думки.

І потім уявив, як він висить на шибениці, а вдома плачуть за ним, жінка голосить: «А щоб мене грім по­бив, що я згадала про те ягня!»

Раптом до Тодора підійшов чоловік у заяложенім кожушку і смушевій шапці.

— Боже помагай, приятелю!

— Спасибі на доброму слові!

— Чого такий невеселий, ніби чимось засмучений? — запитав той чоловік і сів поряд.

Тодор вилив йому свою душу, бо нелегко йому. Роз­повів, і як вівця окотилася, і скільки овець у нього, і яка кошара, і яку мав розмову з жінкою, і що їв, коли з дому йшов, і як був у маршалка, і що той казав йому, — все розповів, нічого не пропустив, а на закін­чення додав:

— І що тепер буде, сам не знаю.

— Гм, ситуація складна, можна поспівчувати, — промовив чоловік і потер руки.

— То що мені робити?

— А звідки я знаю, — мовить той і міркує, як вийти з скрутного становища. А Тодор дивиться на нього, мов на бога, чекає, що порадить цей мудрий чоловік.

Чоловік думає, закидає то праву ногу на ліву, то ліву на праву, спирається то на одну, то на другу руку, хитає головою, здвигує плечима, а Тодор мов на голках сидить. Нарешті і той озвався:

— Нічого тобі іншого не лишається, тільки одне… Гм, отак-то воно з папами справу мати. Брешуть вони, чоловіче! Дбають тільки про себе, і начхати їм на нас!

— А брешуть, брешуть! — погодився Тодор.

— Брешуть у всьому, — провадив далі чоловік. — І той маршалок нічого не сказав королю про тебе.

— І мені так здається, — погодився Тодор. — Інакше король, певно, одразу прийняв би мене, а так.

— Знаєш, що б я тобі порадив? Продай ти к бісу це ягня і завтра катай додому. Якби той хотів, ти б давно потрапив до короля, а нині вже нічого й споді­ватися: пізній час.

— Правда твоя! — визнав Тодор. — Коли б тільки ціна підходяща…

— За ягня й вівцю я дам тобі двадцять п’ять дина­рів. Гадаю, цього досить.

Почали торгуватися. Той одне, цей друге, зійшлися на двадцяти шести динарах. Позбувся Тодор клопоту, взяв гроші і, вдоволений виторгом, з’їв гуляшу, випив кварту вина й приготувався спати. У корчмі повно селян. Одні п’ють, галасують, стукають палицями по столу, інші розмовляють, сперши голову на руку, ще інші полягали. Корчмар приносить рядна, розстилає, сонний парубок підкладає дрова в грубку, корчмарів компаньйон Алемпій підраховує гроші та свариться з тими, хто п’є, жене їх спати. Ті вкладаються. Одні, лежачи, курять і балакають, інші вже й хропуть, хто горілиць, а хто ницьма. Повітря задушливе, кисле. Тодор почав дрімати. Зайняв собі місце скраю, пере­хрестився й ліг.

— Звідки ти, приятелю? — запитав його сусід.

— З Ясениці.

— Ого-го, здалеку, брате! — мовив той і позіхнув.

— Та здалеку, — відповів Тодор і теж голосно по­зіхнув.

— А куди зібрався?

— Ет, куди…

І Тодор розповів йому про свою біду.

Поговорили так, потім повернулись один до одного спинами й поснули.

І поки Тодор спав сном праведника, поліція тим ча­сом обнишпорювала, так би мовити, землю й небо, шу­каючи його. Маршалок доповів королю про Тодорове прохання, і король призначив аудієнцію на завтра о          пів на першу. І тільки тоді, коли вийшов од короля, коли в своїй канцелярії дав наказ написати Тодорові повідомлення, маршалок згадав, що він знає лише, звідки Тодор приїхав, але не знає, де зупинився в Бел­граді. Не маючи що робити, маршалок подзвонив до управи міста Белграда й сказав, що селянин із Ясе­ниці виявив бажання подарувати королю ягня, але в прошенії не зазначив корчми, в якій зупинився, тому він просить управу негайно розшукати селянина й по­відомити, що король назначив йому аудієнцію й охоче прийме від нього в подарунок ягня.

Голова управи тут же зв’язався з усіма поліцей­ськими дільницями міста й наказав, щоб жандарми розшукали селянина Тодора, який приніс королю ягня, і сказали йому, що король його прийме.

Помчали жандарми з корчми до корчми: питають, дивляться, шукають, з’ясовують, але немає такого, щоб ягня приніс. Нарешті пізно вночі один забився у «Тетов».

— Чи нема тут селянина, що приніс його величності королю ягня?

— Є, он скраю спить.

Жандарм поторсав Тодора.

Тодор схопився на ноги, протер очі, а коли побачив жандарма, у нього аж у животі похололо. То не жар­ти — мати з ними справу.

— Це ти той Тодор, що приніс ягня в подарунок його величності королю?

— Я! — відповів збентежений Тодор.

— Отже, його величність король приймає твій пода­рунок і хоче бачити тебе завтра о пів на першу в себе. Зрозумів?

— Зрозумів! — вичавив із себе Тодор хрипким голо­сом, а холодний піт так і обдав його.

Жандарм негайно помчав в управу повідомити ра­дісну звістку, а Тодор так і стояв, остовпілий. Раптом він повалився на підлоту й застогнав.

«Що скоїлося з чоловіком?» — занепокоївся корчмар, підбіг до нього і став бризкати холодною водою. Ледве Тодор прийшов до тями. На щастя, у нього були міцні нерви. Коли б він раптом довідався, що в нього вдома всі повмирали, він би це легше зніс. «Божа воля на те!» — сказав би згорьовано, та й усе, але ця звістка була для нього наче грім з ясного неба.

«Збрехав я королю!» — думав вій, жахаючись, а сер­це мало з грудей не вискочить.

— Що робити, Спиро, брате мій?! — крикнув Тодор у відчаї.

— А що таке?

— Я пообіцяв королю подарувати ягня, а ввечері взяв та й продав його. Думав, що не схоче він мого подарунка.

Спира зажурився. Він то мовчав, заклопотано мор­щачи чоло, то сумно хитав головою і знизував пле­чима, але не казав нічого.

— Пропав я! Де ж я тепер знайду ягня? Адже хто королю збрехав, тому й голови не зносити! — розпач­ливо мовив Тодор.

— Гм, що ж робити? Ягняти нема… А знаєш що, біжи-но та пошукай того, кому ти його продав.

Тодор ожив. Йому й зодягатися не треба було, бо спав одягнений. Він мовчки вибіг на вулицю і зник у темряві.

(Наступна частина)