(Попередня частина)

I. ЗАКОН БОЖИЙ

На початку уроку читатиметься молитва, складена урядом, а не як досі. Молитва буде така:

«Владо наша, що на землі, нехай святиться ім’я твоє; нехай не скін­читься панування твоє і буде воля твоя в Сербії; хліб наш щоденний не давай нам, щоб тобі було більше.

І не введи нас у спокусу, але порятуй від радика­лів».

(Слово диявол скрізь має бути замінене сло­вом радикал).

Після молитви починається навчання.

Із закону божого діти не вчитимуть ні Старого, ні Нового завіту. Потрібно буде дещо змінити. Діти досі читали: «Усі люди перед богом рівні». Не такс воно й добре: усі перед богом рівні! Хіба рівні перед богом якийсь бідняк, наймит, селянин чи ремісник, столяр, кравець — і благородний пан, генерал Цинцар-Маркович; хіба якийсь писарчук чи стражник рівня міністрові? Що не кажи, а це не годиться! «Небезпечне» місце треба виправити і викласти його так: «Перед богом не всі рівні, і там дотримуються рангу й чи­нів!»

Досі діти вчили: «Люби ближнього свого, як самого себе». Добре то добре, але якщо той ближній, на лихо, виявиться радикалом, та й ще, крий боже, з тих непоміркованих, «небезпечних для порядку вітчизни», то що тоді? Який він ближній, вовки б його з’їли! У такому разі треба пояснити дітям, що ближні — це міністри, жандарми, стражники та інші богоугодні люди, або ж це небезпечне місце, що буде набагато краще, зовсім вилучити з підручника.

Діти досі вчили, що «всі люди грішні, один бог без­грішний». Ще краще! Це значить ні більше ні менше, як втокмачувати дітям у голови, що й міністри грі­шать. Хіба можна сказати, що Цинцар-Маркович чи хтось із теперішніх міністрів грішить?! Це місце тре­ба зовсім викинути, а натомість потрібно говорити ді­тям таке: «Весь народ, усі люди грішать, окрім мі­ністрів. Міністри безгрішні».

Крім того, діти можуть учити такі сентенції:

«Якщо тебе міністр (чи будь-хто за його наказом) ударить у праву щоку, підстав йому й ліву».

«Якщо міністри грішать, тобто помиляються, і тим завдають шкоди державі, скільки разів народ повинен прощати їм? Сім разів? Не сім, а сім разів по сімде­сят, коли ж і далі грішитимуть, то мовчи і пильнуй своєї справи!»

«Якщо хочеш бути справним християнином, продай усе, що маєш у хаті й поза хатою, і двір, і худобу, й сорочку з себе, а гроші віддай владі, хай оплачує донощиків, будує тюрми, а сам покинь жінку, і ді­тей, і батька свого, і матір свою і йди до в’язниці, коли тебе туди влада садовить, і будеш ти щасливий та довго житимеш!»

«На початку було слово, і слово було сваволею, і сваволя була в законі, і закони були словом, і слово стало законом».

Треба зробити зміни й у заповідях.

Викладаючи заповідь «не убий», учитель повинен пояснити, що ця заповідь не поширюється на радика­лів, і хай додасть: «Правду-бо глаголю вам, діти: ско­ріше верблюд пройде крізь вушко голки, ніж буде ви­знано, що радикали люблять вітчизну; скоріше лице­мірів і повій нагородять державними орденами в цій країні, ніж це поріддя зміїне».

Заповідь «не вкрадь» треба залишити, бо школа го­тує й чиновників, які відають касами та виборчими урнами.

Замість заповіді: «Шануй батька свого і матір свою…» буде така: «Якщо хочеш і якщо тобі треба, то шануй батька й матір, але якщо матимеш потребу вилаяти батька й матір своїх, то назви їх зрадниками, за це дістанеш нагороду на небі. Можеш скасувати заповідь божу ради звичок своїх».

Замість заповіді: «Не свідчи криво!» діти вчитимуть: «Свідчи криво!»

— Діти, коли треба свідчити криво?— запитає вчи­тель, а учень відповість:

— Свідчити криво треба проти радикалів, коли влада безпідставно звинувачуватиме їх в державній зраді!

— Добре, малий, а це богоугодне діло?

— Це діло богоугодне, бо так ми очистимо країну від нечестивих.

— А хто нечестиві?

— Радикали. Вони боговідступники, злі духи, порід­дя зміїне!

— А хто праведники й угодники божі?

— Праведники й угодники божі — то міністри.

— Скільки тепер на світі є праведників і угодпиків божих?

— Праведників і угодників божих є дев’ять, їх бог обрав своїми пророками, щоб їхніми устами віщати грішному народові волю свою.

— Досить, малий, ти будеш зразковим громадяни­ном.

Так виховуватиметься молодь на уроках закону бо­жого за новою урядовою програмою.

(Наступна частина)

«Для чого призначені ми, люди, горді й лихі ство­ріння, які уявили собі, наче все на світі існує тільки для нас?.. Справді, ми поділили й позначили кордо­нами землю, мов свою власність, ми не зважаємо на мільйони інших живих істот, таких самих дітей при­роди, як і ми, що так само мають право на життя. Ми все нищимо, жертвуємо тисячами тварин, аби лиш догодити собі. Ріжемо живих істот, щоб їхнім м’ясом харчуватися, здираємо з них шкуру і робимо собі взуття та кожухи. Маємо ми право таке чинити? На якій підставі ми вважаємо, що все навкруги наше і створене для нас?.. Природа нам дає таке право чи ми самі собі його привласнили, гадаючи, ніби ми найдостойніші з усіх створінь? Чим ми таке заслужили?.. Ми освічені й розумні! Пишемо філософ­ські трактати, історичні й наукові дослідження, вір­ші; побудували залізниці, поставили громовідводи, винайшли порох, рушниці; придумали фонограф і сотні всіляких див; варимо собі їсти, одягаємося, скидаємо шапки, зустрічаючись один з одним, кури­мо, читаємо газети, ходимо до школи! Маємо кав’ярні, де збираємось і п’ємо, слухаємо співачок, аплодуємо їм, коли добре співають!.. Носимо годинники й сте­жимо за часом; користуємося барометрами й термо­метрами, кораблями й компасами!.. Хіба все це ро­бить нас обранцями і дає нам право на життя інших істот, яких ми вбиваємо, ріжемо, ловимо, сідлаємо, загнуздуємо, чи ми просто тирани?.. Що має природа від нашої культури, освіти й цивілізації?.. Навіщо їй залізниці й електричні трамваї, що їй дають Шекспірові драми і всі можливі бібліотеки світу?.. Нічого!»

Молодий мрійник мимохіть перервав свої роздуми й подивився в темно-синє, всіяне зорями небо.

Ще дивніше почуття охопило його.

— Нескінченність! — промовив він пошепки, не від­водячи очей від неба…

«Шляхи, неосяжність… простір… мета!.. Кажуть, що в глибинах тої жахливої нескінченності зароджує­ться новий всесвіт!» — розмірковував він далі.

Якийсь крижаний холод пронизав його душу, і він подумав:

«Так, наш всесвіт, безперечно, зістаріється й заги­не!.. Минуть мільйони століть, усе зміниться… Чи й тоді будуть люди?.. Про що вони думатимуть і що відчуватимуть?»

Вітерець тихо шелестів листям, а йому здавалося, що то земля тужливо розмовляє з вічністю.

— Вічність, вічність! — прошепотів він і зітхнув, заглиблений у свої думки.

«Тварини не такі смішні, як люди, бо вони при­наймні не будують таких безглуздих, грандіозних і дурних планів, як ми… Грандіозні плани?.. Дур­ниці, це лише ми так собі уявляємо; все це дріб’язок, пусте й нецікаве…

Всесвіт, всесвіт помирає, а на його місце прийде інший!.. Нескінченність, вічність усього й мізерність кожного з нас зокрема!.. Люди… ха-ха-ха!.. Хоч би ми подивились на себе як треба! О, скільки в нас дріб’­язкової й жалюгідної суєти мирської… Ха-ха-ха!.. Купив Симів наймит господині туфлі, а вони вияви­лися завеликі!.. Подія! Про це тільки й розмов було в сусідів. Швець не хотів їх узяти назад! Симо посва­рився з ним, мало до бійки не дійшло. Симова жінка вибігла на вулицю і лаяла шевця та його жінку. Повернулась до хати й зчинила гвалт — прогнала наймита! Наймит пішов і став наговорювати на Сима та його жінку, що вони погано живуть!.. Ганьба — ціла трагедія! У цю справу втрутилися сусіди. З горя Симова жінка не могла ні обідати, ні вечеряти, і це їй шкодило. Симо перестрів наймита посеред вулиці й побив його. Наймит погрожував помстою, а Симові вороги намовили його подати на Сима до суду!.. О жалюгідні, нещасні людські створіння!..»

— Страшно!.. — промовив молодий мрійник майже вголос і знову поринув у роздуми:

«Життя; животіння, а не життя!.. Убогість, жалюгідна убогість… Усе піде в землю, а люди все-таки поводяться так, ніби не бачать перед собою щодня охололих людських трупів — людей, які ще до вчораш­нього дня з ними говорили, відчували, сердилися, дру­жили, сварилися, мирилися, раділи… Чи бачать усе це, чи відчувають?.. Ні, бо, навіть йдучи в похоронній процесії за мерцем, люди ведуть звичайні, дріб’язкові розмови і будують тисячі планів на майбутнє; а хто знає, чи завтра живий буде? — Знову поглянув на зоряне небо. — Ось ці зірки, на які я дивлюся, ці далекі світи відбилися в моїх очах через незмірну відстань… А коли очі мої перетворяться на порох, який не відчуває, то куди подінуться всі оті відобра­ження небесних світів? Скільки інших очей протягом довгих століть дивитиметься на ці самі зірки з цього самого місця? А де неясні почуття дотеперішніх людей, куди зникнуть мої і всі почуття наступних поколінь?.. Чи залишаться вони на землі… і де вони будуть потім, як Землі нестане?.. Вічність, вічність — і все-таки мізерність, жахлива мізерність! Було — і… і… зникне все, і… нічого не залишиться!»

На мить він напружив усі сили свого розуму, щоб розібратися в цьому хаосі. Мрійникові стало погано від дивних думок, його охопила млість, і він увійшов до хати.

Не хотів заходити до світлиці і сів у кухні коло плити. У плиті горів вогонь — варилася вечеря. На стіні висіло мідне кухонне начиння, і полум’я відбива­лося в ньому.

На кухні не було нікого, і він далі міркував:

«Люди купили речі, віддали за них гроші, торгу­валися, либонь, і тепер бережуть їх і пильнують, як зіницю ока. Готують вечерю, обід; їдять, щоб підтри­мувати в собі життя!.. Навіщо нам усе це?!»

До хати в цей час увійшов пес, став біля нього й за­дивився йому в очі, помахуючи хвостом та облизую­чись…

«Ніякої різниці немає між моїм життям і життям цього пса! Для природи вони однакові!.. Так чого ж тоді дурні люди чваняться і вимагають собі якихось особливих прав, своє життя вважають чимось вели­ким, важливим, а життя тварин мають за ніщо?!»

Захоплений своїми думками, він і не помітив, як пес відійшов від нього й подався до м’яса, що лежало в ка­струльці, приготовлене для смаження.

Брязнула покришка, яку пес зіпхнув носом, і від цього молодий мрійник здригнувся. Його думки набули раптом іншого напряму.

Він схопився зі стільця, крикнув на собаку і вдарив його щосили носком черевика.

— Мало не запаскудив м’яса! — буркнув він сердито, а собака, заскавучавши від болю, метнувся на по­двір’я.

Про цей випадок він розповів матері, яка згодом уві­йшла до кухні.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)