Тавро
Приснився мені страшний сон. Але не стільки самий сон мене дивує, скільки те, що я, спокійний і чесний громадянин, добрий син цієї змученої, дорогої нам матері Сербії, як, зрештою, і всі інші її діти, мав сміливість бачити уві сні страшні речі. Гаразд, якби я був якимось винятком серед усіх, але ж бо ні, брате, роблю все достеменно так, як інші, а поведінка в мене така зразкова, що в цьому рівних мені немає. Якось я побачив на вулиці блискучий гудзик, відірваний від поліцейського мундира, задивився на його чарівне сяяння і вже хотів було пройти мимо, сповнений якихось солодких думок, як раптом моя рука сама собою піднялась і потяглася до шапки, голова схилилася до землі, а губи розтяглися в чемну усмішку, як буває тоді, коли ми вітаємося із старшими.
«Отже, в моїх жилах тече благородна кров!» — подумав я цієї миті й з погордою подивився на якогось неотесу, що саме проходив повз мене й недбало наступив на гудзика.
— Хам! — промовив я спересердя й плюнув, а потім пішов далі, тішачись думкою, що таких нечем не так уже й багато, і відчуваючи приємність від того, що бог дав мені прекрасне серце й благородну, лицарську кров наших прадідів.
Ось тепер, побачивши, який я бездоганний чоловік і що я нічим не відрізняюся від інших порядних громадян, ви й самі здивуєтеся, звідки мені уві сні спадають на думку такі жахливі й нерозумні речі.
Того дня зі мною нічого надзвичайного не скоїлося. Я добре повечеряв, після вечері поколупався в зубах, випив вина, а коли так сміливо й сумлінно використав усі свої громадянські права, ліг у постіль і взяв книжку, щоб скоріше заснути. Скоро книжка випала у мене з рук, що, звичайно, відповідало моїм бажанням, і я заснув, як ягня, із спокійним сумлінням, бо повністю виконав усі свої обов’язки.
Раптом я ніби опинився на якійсь вузькій, гористій, розгрузлій дорозі. Холодна, темна ніч. Вітер свище у голому вітті, обпікає незахищене тіло. Небо похмуре, страшне й німотне, а дрібний сніг заліплює очі, січе по обличчю. Ніде ні живої душі. Спішу я грузькою дорогою, сковзаюсь, падаю і врешті бачу, що заблукав. Тоді пішов я навмання, бог святий знає куди, а ніч не була коротка, як звичайно, а якась довга, наче вічність. І я все йду, йду хтозна-куди.
Так я йшов дуже багато років і забрів надзвичайно далеко від рідної оселі, кудись у невідомий край, у якусь дивну країну, про яку, мабуть, ніхто й не чув і яка тільки уві сні може приснитися.
Тиняючись тою країною, потрапив я у велике, багатолюдне місто. На просторій площі того міста збилася сила-силенна народу, і знявся такий страшенний гамір, що аж вуха позакладало. Зайшов я до корчми біля самої площі й питаю господаря, чого зібрався цеп натовп.
— Ми тихі й чесні люди, — почав він розповідати мені, — вірні своєму старості і слухаємо його.
— Хіба у вас староста найголовніший? — перебив я того чоловіка.
— У нас усіма керує староста, він і найголовніший; після нього йдуть стражники.
Я розсміявся.
— Чого смієшся?.. Хіба ти не знав?.. А звідки ти?
Я розповів йому, як заблукав сюди і що я з далекої країни — із Сербії.
— Чув я про цю славну країну! — прошепотів він тихо й подивився на мене з повагою, а потім промовив уголос: — Ось так воно в нас: староста править із своїми стражниками.
— А які вони у вас, ті стражники?
— Та, бач, усякі є, і розрізняються вони за рангами. Є вищі й нижчі… Звісно, ми люди спокійні й чесні, але з околиць сюди приходять різні пройдисвіти й баламутять нас та навчають поганого. Щоб можна було відрізнити нашу людину від чужої, староста вчора видав наказ — усім тутешнім громадянам прийти до общинного суду, там кожному поставлять тавро на чолі. Ось народ і збирається, щоб домовитися: що нам робити?
Мені аж мурашки побігли по тілу, і я подумав, що треба чимдуж тікати з цієї страшної країни, бо я хоч і благородний серб, а проте не звиклий до таких героїчних вчинків, і зробилося мені соромно!
Корчмар добродушно всміхнувся й, поплескавши мене по плечу, хвалькувато промовив:
— Га, іноземцю, ти вже й злякався?! Як бачу, сміливіших за нас у всьому світі нема!..
— Так що ви збираєтеся робити? — спитав я знічено.
— Як що? Побачиш, які ми герої. У всьому світі нема таких сміливців, як ми, — це я тобі кажу. Ти обійшов багато земель і країв, але я ручуся, що більших за нас героїв ти не бачив. Ходімо туди. Мені треба вже поспішати.
Щойно ми зібралися виходити, як надворі, під самими дверима, почувся ляскіт канчука.
Я визирнув надвір і побачив справжнє диво: чоловік у якійсь трирогій розкішній шапці, у строкатому одязі їде верхи на іншому чоловікові, вбраному в багатий одяг звичайного, цивільного крою; під’їхав до корчми і зліз.
Господар вибіг йому назустріч і вклонився до самої землі, а чоловік у строкатому одязі зайшов до корчми й сів за особливо прибраний стіл. Той, що був у цивільному, лишився надворі. Корчмар і йому низько вклонився.
— Що це означає? — розгублено запитав я.
— Той, що увійшов, — вищий стражник, а цей чоловік — один із найповажніших громадян, наш великий багатій і патріот, — прошепотів корчмар.
— То чого ж він дозволяє, щоб на ньому їздили?
Корчмар хитнув головою, і ми відійшли вбік. Він спогорда всміхнувся й сказав:
— Це в нас висока честь, якої рідко хто заживає!..
Він іще мені щось розповідав, але я майже не чув його від збудження. Останнє речення я, проте, запам’ятав добре: «Це послуга вітчизні, яку не кожен народ може й уміє оцінити».
Прийшли ми на збори, коли саме обирали президію.
Одна група пропонувала обрати головою зборів якогось Колба, якщо я добре пригадую його прізвище; друга — якогось Талба, третя — ще іншого.
Зчинився галас, гармидер, кожна група хотіла проштовхнути свого кандидата.
— Я гадаю, що кращої кандидатури, ніж Колб, на голову таких важливих зборів немає, — доводив представник першого угруповання. — Його доблесті й заслуги перед громадою загальновідомі. Я маю на увазі те, що серед нас не знайдеться іншого, на кому б начальство стільки їздило, як на ньому.
— Хто б говорив, а хто б і помовчав, — перебив його представник другої групи. — На тобі ж навіть писарчук ніколи не проїхався.
— Знаємо ваші доблесті, — вигукнув хтось із третьої групи, — досить одного удару канчуком, і ви вже репетуєте!
— Я хочу внести ясність, брати! — піднявся Колб. — Справді, на мені часто їздили наші вельможі десять років тому і били канчуками, та я не кричав, але, може, знайдеться хтось більш заслужений, хтось із молодших та кращих?
— Нема, нема! — загомоніли його прибічники.
— Не хочемо слухати про колишні заслуги! На Колбі їздили ще десять років тому, — закричали з другої групи.
— У нас є молоді сили, а старих і знати не хочемо, — загукали з третьої групи.
Раптом галас ущух; люди розступилися, даючи дорогу молодому чоловікові років тридцяти. Де він проходив, там усі схиляли голови.
— Хто це? — запитав я пошепки корчмаря.
— Це перший серед громадян. Молодий, та ранній. У свої молоді роки дослужився до того, що сам староста вже тричі їхав на ньому. Ще ніхто не був такий популярний, як він.
— Може, його оберуть? — питаю.
— Безперечно. Усі дотеперішні кандидати старі, за часом уже не встигають, а на цьому староста тільки вчора їхав.
— А як його звати?
— Клеард.
Навколо нього утворилося почесне коло.
— Я вважаю, — порушив Колб тишу, — що кращої кандидатури на голову зборів, ніж Клеард, і шукати годі. Він молодий, але нам, хоч ми й старші, не зрівнятися з ним.
— Правильно, правильно!.. Хай живе Клеард!.. — вибухнув одностайний крик.
Колб і Талб провели Клеарда на місце голови.
Усі вклонилися йому, і знову запала тиша.
— Я вдячний вам, браття, за цю високу увагу й честь, яку ви мені сьогодні виявили. Ваші надії, що ви їх покладаєте на мене, дуже тішать мене. Нелегко керувати народними бажаннями в такі знаменні дні, але я докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше довір’я, скрізь гідно представлятиму вас і високо нестиму свій авторитет. Дякую вам, браття, за те, що обрали.
— Хай живе, хай живе, хай живе! — прокотилося над натовпом.
— А тепер, браття, дозвольте з цього місця сказати кілька слів про сьогоднішню знаменну подію. Не легко знести муки та болі, які нас чекають; не легко витримати, коли тобі гарячим залізом випікають тавро на лобі. Так, цей біль не кожен може витерпіти. Хай боягузи тремтять і бліднуть зі страху, але ми ні на хвилину не сміємо забувати, що ми нащадки славних предків, що в наших жилах тече шляхетна лицарська кров наших дідів, тих незабутніх звитяжців, які без стогону вмирали за волю й щастя своїх нащадків. Наші муки мізерні порівняно з їхніми, то хіба ми, що живемо в добрі й достатку, покажемо себе нікчемними боягузами? Кожний справжній патріот, кожний, хто хоче, щоб наша країна не осоромилася перед світом, витерпить біль, як годиться лицареві й мужчині.
— Правильно! Хай живе, хай живе!
Ще виступили кілька палких промовців, які підбадьорювали настраханий народ і говорили приблизно те саме, що й Клеард.
Попросив слова один блідий, виснажений дідусь з поораним зморшками обличчям і білим, як сніг, волоссям та бородою. Ноги в нього підгиналися від старості, плечі опали, руки тремтіли. Голос у старого зривався, а на очах блищали сльози.
— Діти, — почав він, і сльози покотилися по блідих, зморщених щоках, скропивши білу бороду, — я немічний і скоро помру, але мені здається, що не треба допускати такої зневаги. Мені вже сто років, і жив я без того… То невже сьогодні на мою сиву знеможену голову поставлять рабське тавро…
— Геть цей старий непотріб! — гарикнув голова.
— Геть його! — заволали одні.
— Старий боягуз! — загукали другі.
— Замість того щоб молодшим показати приклад, він народ лякає! — закричали треті.
— Хай ганьба впаде на його сиву голову! Нажився досить, а ще боїться чогось, ми он молодші — і то сміливіші за нього! — надривалися четверті.
— Геть боягуза!
— Виженіть його!
— Геть!
Збуджений натовп молодих войовничих громадян накинувся на кволого діда й почав його лупцювати.
Ледве дали спокій старому, зглянувшись на його похилий вік, інакше лобилн б камінням.
Усі поклялися й пообіцяли, що завтра не осоромлять світлого імені свого народу — триматимуться мужньо.
Зі зборів розходилися в цілковитому порядку. То тут, то там чулися голоси:
— Завтра побачимо, хто чого вартий!
— Почуємо, як хвальки завиють!
— Настав час виявити, хто гідний, а хто ні, а то всяка тля преться в герої.
Повернувся я до корчми.
— Ну, то бачив, які ми? — спогорда запитав господар.
— Бачив, — відповів я механічно й відчув, що сили зраджують мене, а голова йде обертом від сьогоднішніх химерних вражень.
Ще того ж таки дня я прочитав у їхній газеті передову такого змісту:
«Громадяни, настав кінець нашим пустим хвастощам і похвальбам, нарешті перестануть оцінювати нас за нашими пустими словами, на які ми такі щедрі, коли виставляємо напоказ свої уявні чесноти й заслуги; ми, громадяни, дістаємо змогу на ділі перевірити себе й показати, хто справді чого вартий! Проте сподіваємося, що між нами не буде безчесних боягузів, яких влада муситиме силоміць затягувати, щоб поставити тавро. Кожен, хто відчуває в собі бодай краплину лицарської крові наших предків, спішитиме, щоб якомога раніше спокійно й гордо знести муки і біль, бо біль той священний, ми повинні прийняти його ради нашої вітчизни, ради нашого загального добра. Уперед, громадяни, завтра день великих випробувань!»
Мій корчмар того дня ліг спати одразу ж після зборів, щоб завтра зарані прийти на вказане місце. Були й такі, що зразу подалися до общинного суду захопити собі найкращі місця.
Наступного дня і я пішов до суду. Тут зібралися з усього міста старі й малі, чоловіки й жінки. Деякі матері поприносили навіть немовлят, щоб і їх позначили рабським, тобто почесним тавром — пізніше їм легше буде дістати кращі місця на державній службі.
Штовхалися, лаялись (цим вони, на мою радість, трохи нагадували нас, сербів), сварилися, кому першому йти. Навіть дехто за барки брався.
Тавра ставив спеціальний чиновник у білому святковому вбранні та все докоряв людям:
— Поволі, бога ради, всіх потаврую; ви ж не худоба, що один одного ногами топчете!
Почалось таврування. Дехто зойкав, дехто тільки стогнав, але ніхто не пройшов мовчки, поки я там був.
Я не міг довго дивитися на ті муки й подався до корчми. Там уже сиділи якісь люди й пили та розмовляли.
— І це пережили! — сказав один.
— Біс його мамі, ми ще не дуже й стогнали, а Талб ревів, мов осел!.. — мовив другий.
— А, хай йому всячина, тому Талбові, ви ж його вчора за голову зборів хотіли!
— Та хто ж його знав!
Розмовляють і аж губи кусають від болю, але намагаються не виказати один перед одним своїх страждань: жодному не хочеться, щоб його вважали боягузом.
Клеард осоромився, бо застогнав, натомість геройством своїм відзначився якийсь Леар. Він попросив, щоб йому поставили два тавра, і навіть голосу не подав, поки їх випікали йому на лобі. Тепер усе місто тільки про нього й говорило — звичайно, з найбільшою повагою.
Дехто втік, так їхні імена покрила загальна зневага.
Через кілька днів вулицями міста проходжувався той, що зажадав собі два тавра. Йшов з високо піднятою головою, гордий, бундючний, сповнений гідності, свідомий своєї слави; і куди він не завертав, усі вклонялися йому, скидали шапки перед новоявленим героєм.
Бігли за ним і жінки, і діти, і чоловіки, щоб побачити звитяжця народного. Скрізь тільки й чути було побожний шепіт: «Леар, Леар!.. Це він! Це той славетний герой, що ані зойкнув, ані голосу не подав, коли його аж двічі таврували!» Про нього писали газети, його славили й вихваляли.
І він заслужив любов народну.
Слухав я ті похвали з усіх боків, і в мені заговорила лицарська сербська кров. Хіба наші прадіди не вмирали на палях за волю, хіба в нас не було славного минулого, не було Косового поля [1]? Мене всього пройняла гордість за свій народ, охопило бажання постояти за його честь, і я кинувся до будинку суду й закричав:
— Що ви так хвалите свого Леара?.. Ви ще не бачили справжніх героїв! Побачили б ви сербів — ото герої! Випікайте хоч десять тавр, а не те що два!
Чиновник у білому підніс до мого лоба розпечене залізо, і тут мене смикнуло… Я прокинувся.
Зляканий, я помацав собі лоба й перехрестився, дивуючись, яка чортівня може людині привидітись уві сні.
«Мало не затьмарив слави їхнього Леара», — подумав я, перевертаючись на другий бік, і мені було трохи прикро, що мій сон не доснився до кінця.
Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)
______
[1] У битві з переважаючими силами турків, яка відбулася 15 червня 1389 року на Косовому полі, серби виявили безприкладний героїзм. Але, незважаючи на це, сербські війська були розгромлені, що й відкрило туркам шлях для завоювання Сербії і всього Балкан- ського півострова.
Страдія (4/12)
Наступного дня я відвідав міністра поліції.
Перед міністерством я побачив багато озброєних молодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго конституційній країні.
Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.
Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.
Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло трохи порозмовляти з цим різноманітним людом.
Найперше я завів розмову з одним елегантним чоловіком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.
— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, дістанете посаду негайно? — запитав я.
Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі зайняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.
— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запитав він мене.
— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.
— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.
— А хіба цього не можна казати?
— Можна, тільки це мені зашкодило б.
— Як то зашкодило? Чому?
— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.
Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.
Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.
Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запам’яталося, що він кілька років тому мав готель у якомусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.
— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.
— І ви знов постраждали?
— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на початку підтримував нашу газету грішми, але на голосування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надриватися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра просити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.
— Але ж обирає сам народ?
— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.
Отак наговорившись з публікою, я звернувся врешті до служника:
— Я хочу побачитися з паном міністром.
Похмурий служник глянув на мене зверхньо й відрубав:
— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.
— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — промовив я чемно, вклоняючись йому.
Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.
Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропонував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.
Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суворими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.
— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.
Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:
— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.
— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм компліментом.
— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування відбулося стільки свят та парадів! — сказав я.
— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:
«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».
— Чудово, але як, пане міністре, це можна здійснити?
— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набундючившись.
— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтересам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я довідався від пана прем’єр-міністра, що на півночі заборонено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, зазнає великих збитків.
— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть численні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.
— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник завдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищивши всі незгоди та злидні.
— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції секретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.
— А коли через кілька днів дозволять вивозити свиней, що тоді? — поцікавився я.
— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потурбуватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’явився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.
— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здивований відповіддю міністра.
— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати бажання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допомагаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кожного представника влади виконувались якнайретельніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо дотримуватись його наказу.
— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?
— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені аркуш паперу.
Там було написано:
«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвердженим правилам, які вироблено комісією мовознавців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимовляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи граматичну форму слова насмілиться свавільно змінювати, незважаючи на недвозначні вказівки…»
— Невже за це карають? — вражено запитав я.
— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.
Міністр трохи помовчав і повів далі:
— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вживає слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних поглядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.
Я спробував думати, прикидати, але нічого путящого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірковував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно силкуючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще дивовижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважатися навіть безглуздим.
— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміхнувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.
— Даруйте, але ніяк не можу.
— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корисний для держави. По-перше, покарання за такі провини стягується грішми, і держава з цього має неабиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спеціальний фонд, з якого видають нагороди прихильникам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк допомогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.
— Але ж ви кажете, пане міністре, що за конституцією народові гарантовано всі свободи?
— Саме так. Народ має всі свободи, проте не користується ними. Правду кажучи, в нас є нові демократичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.
— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зважився я запитати.
— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми прийняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної країни, — додав він на закінчення.
— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.
Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.
Страдія (1/12)
В одній старовинній книжці читав я дивну повість. Хтозна-звідки взялась у мене ця книжка про якісь чудернацькі часи, коли було безліч волелюбних законів і ніякої свободи; скрізь говорилось та писалося про сільське господарство, а ніхто нічого не сіяв, уся країна була переповнена моральними повчаннями, а моралі наче кіт наплакав, у кожній хаті горища були завалені логіками, а здорового глузду ніякісінького, усі розводилися про ощадливість та добробут країни, а гроші витрачались без ліку на всі боки, і будь-який лихвар та нікчема міг купити собі титул «Великий народний патріот».
Автор цієї дивної повісті, чи подорожніх нотаток (що це за літературна форма — я й сам добре не знаю, а звертатися до фахівців не хотів, бо вони, без усякого сумніву, за сербським звичаєм, послали б цю річ на розгляд загального засідання касаційного суду. Між іншим, це добрий звичай. Призначаються люди, які повинні думати з офіційного обов’язку, а решта живе собі безтурботно), — так ось, автор цієї чудернацької повісті, чи подорожніх нотаток, починає так:
«П’ятдесят років свого життя провів я в мандрах по світу. Довелося мені бачити багато міст, безліч сіл, чимало країн та народів, але ніщо мене так не здивувало, як одне маленьке плем’я, яке жило в чудовій, приємній країні. Я хочу вам розповісти про цей щасливий народець, хоч і наперед знаю, що ніхто мені не повірить ні тепер, якщо кому-небудь потрапить до рук ця книжка, ні будь-коли потім, навіть після моєї смерті».
Цей хитрун автор так зацікавив мене початком своєї повісті, що я мусив прочитати все до кінця, а коли прочитав, то мені захотілося розповісти про це й іншим. А щоб ви не думали, що я намовляю вас до читання, то ось зразу, з самого початку кажу: ця книжка не варта уваги, і цей добродій (автор, чи як його) усе бреше, про що б не розповідав. Та, на великий подив, я особисто вірю в цю його брехню, як у найщирішу правду.
Ось що він розповідає далі.
Близько ста років тому мій батько був тяжко поранений на війні, його взяли в полон і вивезли на чужину, де він одружився з дівчиною-бранкою, своєю ж таки землячкою. Від того шлюбу й народився я. Та ледве минуло мені дев’ять років, як батько помер. Він багато розповідав мені про свою батьківщину, про героїв та видатних людей, яких так багато було в його країні, про великий патріотизм та криваві битви за свободу, про доблесті та чесноти, про великі жертви для врятування країни, де все, навіть життя, кладеться на вівтар вітчизни. Розповідав мені про славну та героїчну минувшину нашого народу, а перед смертю заповів мені таке:
«Синку, не судилося мені померти в моїй милій вітчизні, щоб кістки мої лягли в ту святу землю, яку я напоїв своєю кров’ю в боротьбі за її свободу. Гірка доля моя не дозволить, щоб перед тим, як закрию очі, зігріло мене сонце волі в моїй милій батьківщині. Але я вірю, що моя кров пролилася не марно, те сонце нехай осяє тебе, мій сину, осяє вас, дітей наших. Йди, синку, і поцілуй ту святу землю, коли ступиш на неї йогою, йди й полюби її. Та знай, що велике майбутнє визначене цій героїчній країні й нашому народові; йди і скеровуй свободу на добрі діла, щоб я міг бути гордий тобою. Але не забувай, що ту землю скропила й моя кров, кров батька твого, як її окропила й гаряча кров мужніх і славних предків твоїх».
Сказавши це, батько обняв мене й поцілував, зволоживши сльозами моє чоло.
— Йди, синку, хай тебе бог…
З цими словами на вустах мій добрий батько й помер.
Не минуло й місяця від його смерті, як я з торбиною за плечима й ціпком у руці помандрував у білий світ шукати свою славну батьківщину.
П’ятдесят років блукав я по чужині, по широкому світу, та не міг знайти землі, що була б хоч трохи схожа на ту славетну країну, про яку мені так багато розповідав батько.
Однак, шукаючи свою вітчизну, я натрапив на цікаву країну та людей, про що й хочу вам тут розповісти.
Був літній день. Сонце пекло так, що, здавалося, мозок мій ось-ось звариться, від сильної спеки я трохи не умлівав, у вухах дзвеніло, нестерпно мучила спрага, і я так стомився, що ледве дививсь на білий світ. Піт обливав мене всього; моє спітніле обличчя і зношена одежина припали курявою. Плентаю отак, зморений, знеможений, аж раптом дивлюся — переді мною, за півгодини ходу, біліє місто, навколо якого срібляться дві річки. Я відчув у собі нові сили і, забувши про втому та млявість, чимдуж припустив до міста. Підходжу, дві повноводі річки спокійно несуть свої води, омиваючи міські мури.[1]
Тут я пригадав, що мій батько якось розповідав про одне славетне місто, де наші співвітчизники пролили чимало крові, і ніби крізь сон згадалось мені, що й воно також лежало між двома річками.
Серце моє так і тьохнуло. Я зняв шапку, і вітер з гір освіжив моє спітніле чоло. Я звів очі до неба, став навколішки й крізь сльози промовив:
— Боже великий, дай мені розуму, почуй молитву сиротини, що тиняється по широкому світу, шукаючи вітчизну свою, шукаючи рідну країну свого батька…
Вітерець і далі повівав з блакитних гір, що мріли в далині, та небо мовчало.
— Скажи мені ти, милий вітре, що вієш з отих блакитних гір, чи цe гори моєї вітчизни? Скажіть мені, любі ріки, чи, бува, не змиваєте ви з гордих мурів цього славетного міста кров моїх предків?
Навкруги тихо, ніякого знаку, але мені наче якесь солодке передчуття, якийсь таємний голос нашіптував: «Це та сама країна, яку ти так довго шукаєш».
Нарешті я опам’ятався, почувши якийсь шум. На березі, неподалік од себе, я побачив рибалку. Він сидів біля витягнутого на берег човна і плів сіті. Захоплений солодкими почуттями, я спершу й не помітив його.
Я підійшов до цього чоловіка й привітався. Він мовчки глянув на мене, а потім знову взявся до роботи.
— Що це за країна видніється он там, за річкою? — запитав я, тремтячи від нетерпіння.
А він здвигнув плечима, розвів здивовано руками та й процідив крізь зуби:
— Еге ж, це справді якась країна.
— А як вона зветься? — запитав я.
— Цього не знаю. Бачу, є там якась країна, але ніколи не цікавився її назвою.
— А звідки ж ти сам будеш? — напосідаю я.
— Оп звідти, недалечко, за півгодини ходу й моя хата. Там я й народився.
«Дивно, це, мабуть, не моя батьківщина, не країна моїх предків», — подумав я, а вголос запитав:
— То невже ти нічого не знаєш про цю країну? Невже вона нічим не відома?
Рибалка замисливсяг, випустив з рук сіті, ніби щось пригадуючи. Врешті після довгої мовчанки він сказав:
— Кажуть, ніби там багато свиней.
— А хіба лише самими свиньми уславилась ця країна? — здивувався я.
— Та багато в ній і безглуздя, але це мене мало цікавить, — сказав він байдуже і взявся знову за невід.
Я мало що зрозумів і тому запитав знову:
— Якого безглуздя?
— Та всякого, — відповів він з досадою і байдуже позіхнув.
— Отже, свині та безглуздя? І більше ти ні про що не чув?
— Кажуть, окрім свиней, там є ще багато міністрів, одні на пенсії, інші в запасі, але їх не вивозять за кордон. Вивозять тільки свиней.
Я вирішив, що рибалка глузує з мене, і аж скипів:
— Та що ти верзеш? Хіба думаєш, що я вже такий дурний?
Але він спокійно відказав:
— Ось заплати мені, і я перевезу тебе на той бік, тоді сам побачиш, що там є, а чого нема. Я тобі кажу те, що чув від людей, а сам я не був там, то й не знаю всього напевне.
«Ні, це не країна моїх знаменитих предків, бо та прославлена героями, великими ділами й світлосяйним минулим», — подумав я, але рибалка своїми дивними відповідями так мене зацікавив, що я вирішив побачити й цю країну, коли вже побував у стількох інших.
Рибалка перевіз мене на той бік, узяв гроші й, висадивши мене, вернувся назад.
[1] Прозорий натяк на столицю Сербії — Белград, що стоїть при впадінні річки Сави в Дунай.