Приснився мені страшний сон. Але не стільки самий сон мене дивує, скільки те, що я, спокійний і чесний громадянин, добрий син цієї змученої, дорогої нам ма­тері Сербії, як, зрештою, і всі інші її діти, мав сміли­вість бачити уві сні страшні речі. Гаразд, якби я був якимось винятком серед усіх, але ж бо ні, брате, роб­лю все достеменно так, як інші, а поведінка в мене така зразкова, що в цьому рівних мені немає. Якось я побачив на вулиці блискучий гудзик, відірваний від поліцейського мундира, задивився на його чарівне ся­яння і вже хотів було пройти мимо, сповнений яки­хось солодких думок, як раптом моя рука сама собою піднялась і потяглася до шапки, голова схилилася до землі, а губи розтяглися в чемну усмішку, як буває тоді, коли ми вітаємося із старшими.

«Отже, в моїх жилах тече благородна кров!» — поду­мав я цієї миті й з погордою подивився на якогось неотесу, що саме проходив повз мене й недбало насту­пив на гудзика.

— Хам! — промовив я спересердя й плюнув, а потім пішов далі, тішачись думкою, що таких нечем не так уже й багато, і відчуваючи приємність від того, що бог дав мені прекрасне серце й благородну, лицарську кров наших прадідів.

Ось тепер, побачивши, який я бездоганний чоловік і що я нічим не відрізняюся від інших порядних гро­мадян, ви й самі здивуєтеся, звідки мені уві сні спа­дають на думку такі жахливі й нерозумні речі.

Того дня зі мною нічого надзвичайного не скоїлося. Я добре повечеряв, після вечері поколупався в зубах, випив вина, а коли так сміливо й сумлінно використав усі свої громадянські права, ліг у постіль і взяв книж­ку, щоб скоріше заснути. Скоро книжка випала у мене з рук, що, звичайно, відповідало моїм бажанням, і я заснув, як ягня, із спокійним сумлінням, бо повністю виконав усі свої обов’язки.

Раптом я ніби опинився на якійсь вузькій, гористій, розгрузлій дорозі. Холодна, темна ніч. Вітер свище у голому вітті, обпікає незахищене тіло. Небо похмуре, страшне й німотне, а дрібний сніг заліплює очі, січе по обличчю. Ніде ні живої душі. Спішу я грузькою до­рогою, сковзаюсь, падаю і врешті бачу, що заблукав. Тоді пішов я навмання, бог святий знає куди, а ніч не була коротка, як звичайно, а якась довга, наче вічність. І я все йду, йду хтозна-куди.

Так я йшов дуже багато років і забрів надзвичайно далеко від рідної оселі, кудись у невідомий край, у якусь дивну країну, про яку, мабуть, ніхто й не чув і яка тільки уві сні може приснитися.

Тиняючись тою країною, потрапив я у велике, бага­толюдне місто. На просторій площі того міста збилася сила-силенна народу, і знявся такий страшенний га­мір, що аж вуха позакладало. Зайшов я до корчми біля самої площі й питаю господаря, чого зібрався цеп натовп.

— Ми тихі й чесні люди, — почав він розповідати мені, — вірні своєму старості і слухаємо його.

— Хіба у вас староста найголовніший? — перебив я того чоловіка.

— У нас усіма керує староста, він і найголовніший; після нього йдуть стражники.

Я розсміявся.

— Чого смієшся?.. Хіба ти не знав?.. А звідки ти?

Я розповів йому, як заблукав сюди і що я з дале­кої країни — із Сербії.

— Чув я про цю славну країну! — прошепотів він тихо й подивився на мене з повагою, а потім промо­вив уголос: — Ось так воно в нас: староста править із своїми стражниками.

— А які вони у вас, ті стражники?

— Та, бач, усякі є, і розрізняються вони за ран­гами. Є вищі й нижчі… Звісно, ми люди спокійні й чес­ні, але з околиць сюди приходять різні пройдисвіти й баламутять нас та навчають поганого. Щоб можна було відрізнити нашу людину від чужої, староста вчора видав наказ — усім тутешнім громадянам при­йти до общинного суду, там кожному поставлять тав­ро на чолі. Ось народ і збирається, щоб домовитися: що нам робити?

Мені аж мурашки побігли по тілу, і я подумав, що треба чимдуж тікати з цієї страшної країни, бо я хоч і благородний серб, а проте не звиклий до таких ге­роїчних вчинків, і зробилося мені соромно!

Корчмар добродушно всміхнувся й, поплескавши мене по плечу, хвалькувато промовив:

— Га, іноземцю, ти вже й злякався?! Як бачу, смі­ливіших за нас у всьому світі нема!..

— Так що ви збираєтеся робити? — спитав я знічено.

— Як що? Побачиш, які ми герої. У всьому світі нема таких сміливців, як ми, — це я тобі кажу. Ти обійшов багато земель і країв, але я ручуся, що біль­ших за нас героїв ти не бачив. Ходімо туди. Мені треба вже поспішати.

Щойно ми зібралися виходити, як надворі, під са­мими дверима, почувся ляскіт канчука.

Я визирнув надвір і побачив справжнє диво: чоло­вік у якійсь трирогій розкішній шапці, у строкатому одязі їде верхи на іншому чоловікові, вбраному в ба­гатий одяг звичайного, цивільного крою; під’їхав до корчми і зліз.

Господар вибіг йому назустріч і вклонився до са­мої землі, а чоловік у строкатому одязі зайшов до корчми й сів за особливо прибраний стіл. Той, що був у цивільному, лишився надворі. Корчмар і йому ни­зько вклонився.

— Що це означає? — розгублено запитав я.

— Той, що увійшов, — вищий стражник, а цей чоло­вік — один із найповажніших громадян, наш великий багатій і патріот, — прошепотів корчмар.

— То чого ж він дозволяє, щоб на ньому їздили?

Корчмар хитнув головою, і ми відійшли вбік. Він спогорда всміхнувся й сказав:

— Це в нас висока честь, якої рідко хто заживає!..

Він іще мені щось розповідав, але я майже не чув його від збудження. Останнє речення я, проте, запа­м’ятав добре: «Це послуга вітчизні, яку не кожен народ може й уміє оцінити».

Прийшли ми на збори, коли саме обирали прези­дію.

Одна група пропонувала обрати головою зборів яко­гось Колба, якщо я добре пригадую його прізвище; друга — якогось Талба, третя — ще іншого.

Зчинився галас, гармидер, кожна група хотіла проштовхнути свого кандидата.

— Я гадаю, що кращої кандидатури, ніж Колб, на голову таких важливих зборів немає, — доводив представник першого угруповання. — Його доблесті й за­слуги перед громадою загальновідомі. Я маю на увазі те, що серед нас не знайдеться іншого, на кому б начальство стільки їздило, як на ньому.

— Хто б говорив, а хто б і помовчав, — перебив його представник другої групи. — На тобі ж навіть писарчук ніколи не проїхався.

— Знаємо ваші доблесті, — вигукнув хтось із тре­тьої групи, — досить одного удару канчуком, і ви вже репетуєте!

— Я хочу внести ясність, брати! — піднявся Колб. — Справді, на мені часто їздили наші вельможі десять років тому і били канчуками, та я не кричав, але, може, знайдеться хтось більш заслужений, хтось із молодших та кращих?

— Нема, нема! — загомоніли його прибічники.

— Не хочемо слухати про колишні заслуги! На Колбі їздили ще десять років тому, — закричали з другої групи.

— У нас є молоді сили, а старих і знати не хо­чемо, — загукали з третьої групи.

Раптом галас ущух; люди розступилися, даючи дорогу молодому чоловікові років тридцяти. Де він проходив, там усі схиляли голови.

— Хто це? — запитав я пошепки корчмаря.

— Це перший серед громадян. Молодий, та ранній. У свої молоді роки дослужився до того, що сам староста вже тричі їхав на ньому. Ще ніхто не був такий популярний, як він.

— Може, його оберуть? — питаю.

— Безперечно. Усі дотеперішні кандидати старі, за часом уже не встигають, а на цьому староста тільки вчора їхав.

— А як його звати?

— Клеард.

Навколо нього утворилося почесне коло.

— Я вважаю, — порушив Колб тишу, — що кращої кандидатури на голову зборів, ніж Клеард, і шукати годі. Він молодий, але нам, хоч ми й старші, не зрів­нятися з ним.

— Правильно, правильно!.. Хай живе Клеард!.. — вибухнув одностайний крик.

Колб і Талб провели Клеарда на місце голови.

Усі вклонилися йому, і знову запала тиша.

— Я вдячний вам, браття, за цю високу увагу й честь, яку ви мені сьогодні виявили. Ваші надії, що ви їх покладаєте на мене, дуже тішать мене. Нелегко керувати народними бажаннями в такі знаменні дні, але я докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше до­вір’я, скрізь гідно представлятиму вас і високо не­стиму свій авторитет. Дякую вам, браття, за те, що обрали.

— Хай живе, хай живе, хай живе! — прокотилося над натовпом.

— А тепер, браття, дозвольте з цього місця ска­зати кілька слів про сьогоднішню знаменну подію. Не легко знести муки та болі, які нас чекають; не легко витримати, коли тобі гарячим залізом випі­кають тавро на лобі. Так, цей біль не кожен може витерпіти. Хай боягузи тремтять і бліднуть зі страху, але ми ні на хвилину не сміємо забувати, що ми нащадки славних предків, що в наших жи­лах тече шляхетна лицарська кров наших дідів, тих незабутніх звитяжців, які без стогону вмирали за волю й щастя своїх нащадків. Наші муки мізерні порівняно з їхніми, то хіба ми, що живемо в добрі й достатку, покажемо себе нікчемними боягузами? Кожний справ­жній патріот, кожний, хто хоче, щоб наша країна не осоромилася перед світом, витерпить біль, як годи­ться лицареві й мужчині.

— Правильно! Хай живе, хай живе!

Ще виступили кілька палких промовців, які під­бадьорювали настраханий народ і говорили приблизно те саме, що й Клеард.

Попросив слова один блідий, виснажений дідусь з поораним зморшками обличчям і білим, як сніг, во­лоссям та бородою. Ноги в нього підгиналися від ста­рості, плечі опали, руки тремтіли. Голос у старого зривався, а на очах блищали сльози.

— Діти, — почав він, і сльози покотилися по блі­дих, зморщених щоках, скропивши білу бороду, — я немічний і скоро помру, але мені здається, що не треба допускати такої зневаги. Мені вже сто років, і жив я без того… То невже сьогодні на мою сиву знеможену голову поставлять рабське тавро…

— Геть цей старий непотріб! — гарикнув голова.

— Геть його! — заволали одні.

— Старий боягуз! — загукали другі.

— Замість того щоб молодшим показати приклад, він народ лякає! — закричали треті.

— Хай ганьба впаде на його сиву голову! Нажився досить, а ще боїться чогось, ми он молодші — і то сміливіші за нього! — надривалися четверті.

— Геть боягуза!

— Виженіть його!

— Геть!

Збуджений натовп молодих войовничих громадян накинувся на кволого діда й почав його лупцювати.

Ледве дали спокій старому, зглянувшись на його похилий вік, інакше лобилн б камінням.

Усі поклялися й пообіцяли, що завтра не осором­лять світлого імені свого народу — триматимуться мужньо.

Зі зборів розходилися в цілковитому порядку. То тут, то там чулися голоси:

— Завтра побачимо, хто чого вартий!

— Почуємо, як хвальки завиють!

— Настав час виявити, хто гідний, а хто ні, а то всяка тля преться в герої.

Повернувся я до корчми.

— Ну, то бачив, які ми? — спогорда запитав госпо­дар.

— Бачив, — відповів я механічно й відчув, що сили зраджують мене, а голова йде обертом від сьогодніш­ніх химерних вражень.

Ще того ж таки дня я прочитав у їхній газеті пере­дову такого змісту:

«Громадяни, настав кінець нашим пустим хвасто­щам і похвальбам, нарешті перестануть оцінювати нас за нашими пустими словами, на які ми такі щедрі, коли виставляємо напоказ свої уявні чесноти й заслуги; ми, громадяни, дістаємо змогу на ділі пере­вірити себе й показати, хто справді чого вартий! Про­те сподіваємося, що між нами не буде безчесних боя­гузів, яких влада муситиме силоміць затягувати, щоб поставити тавро. Кожен, хто відчуває в собі бодай краплину лицарської крові наших предків, спішитиме, щоб якомога раніше спокійно й гордо знести муки і біль, бо біль той священний, ми повинні прийняти його ради нашої вітчизни, ради нашого загального добра. Уперед, громадяни, завтра день великих ви­пробувань!»

Мій корчмар того дня ліг спати одразу ж після зборів, щоб завтра зарані прийти на вказане місце. Були й такі, що зразу подалися до общинного суду захопити собі найкращі місця.

Наступного дня і я пішов до суду. Тут зібралися з усього міста старі й малі, чоловіки й жінки. Деякі матері поприносили навіть немовлят, щоб і їх позна­чили рабським, тобто почесним тавром — пізніше їм легше буде дістати кращі місця на державній службі.

Штовхалися, лаялись (цим вони, на мою радість, трохи нагадували нас, сербів), сварилися, кому пер­шому йти. Навіть дехто за барки брався.

Тавра ставив спеціальний чиновник у білому свят­ковому вбранні та все докоряв людям:

— Поволі, бога ради, всіх потаврую; ви ж не ху­доба, що один одного ногами топчете!

Почалось таврування. Дехто зойкав, дехто тільки стогнав, але ніхто не пройшов мовчки, поки я там був.

Я не міг довго дивитися на ті муки й подався до корчми. Там уже сиділи якісь люди й пили та роз­мовляли.

— І це пережили! — сказав один.

— Біс його мамі, ми ще не дуже й стогнали, а Талб ревів, мов осел!.. — мовив другий.

— А, хай йому всячина, тому Талбові, ви ж його вчора за голову зборів хотіли!

— Та хто ж його знав!

Розмовляють і аж губи кусають від болю, але на­магаються не виказати один перед одним своїх страж­дань: жодному не хочеться, щоб його вважали боягу­зом.

Клеард осоромився, бо застогнав, натомість геройст­вом своїм відзначився якийсь Леар. Він попросив, щоб йому поставили два тавра, і навіть голосу не по­дав, поки їх випікали йому на лобі. Тепер усе місто тільки про нього й говорило — звичайно, з найбіль­шою повагою.

Дехто втік, так їхні імена покрила загальна зне­вага.

Через кілька днів вулицями міста проходжувався той, що зажадав собі два тавра. Йшов з високо підня­тою головою, гордий, бундючний, сповнений гідності, свідомий своєї слави; і куди він не завертав, усі вкло­нялися йому, скидали шапки перед новоявленим ге­роєм.

Бігли за ним і жінки, і діти, і чоловіки, щоб побачити звитяжця народного. Скрізь тільки й чути було по­божний шепіт: «Леар, Леар!.. Це він! Це той славет­ний герой, що ані зойкнув, ані голосу не подав, коли його аж двічі таврували!» Про нього писали газети, його славили й вихваляли.

І він заслужив любов народну.

Слухав я ті похвали з усіх боків, і в мені загово­рила лицарська сербська кров. Хіба наші прадіди не вмирали на палях за волю, хіба в нас не було слав­ного минулого, не було Косового поля [1]? Мене всього пройняла гордість за свій народ, охопило бажання постояти за його честь, і я кинувся до будинку суду й закричав:

— Що ви так хвалите свого Леара?.. Ви ще не ба­чили справжніх героїв! Побачили б ви сербів — ото герої! Випікайте хоч десять тавр, а не те що два!

Чиновник у білому підніс до мого лоба розпечене залізо, і тут мене смикнуло… Я прокинувся.

Зляканий, я помацав собі лоба й перехрестився, дивуючись, яка чортівня може людині привидітись уві сні.

«Мало не затьмарив слави їхнього Леара», — поду­мав я, перевертаючись на другий бік, і мені було трохи прикро, що мій сон не доснився до кінця.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

______

[1] У битві з переважаючими силами турків, яка від­булася 15 червня 1389 року на Косовому полі, серби виявили безприкладний героїзм. Але, незважаючи на це, сербські війська були розгромлені, що й відкрило туркам шлях для завоювання Сербії і всього Балкан- ського півострова.

(Попередня частина)

Наступного дня я відвідав міністра поліції.

Перед міністерством я побачив багато озброєних мо­лодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго консти­туційній країні.

Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.

Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.

Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло тро­хи порозмовляти з цим різноманітним людом.

Найперше я завів розмову з одним елегантним чоло­віком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.

— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, ді­станете посаду негайно? — запитав я.

Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі за­йняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.

— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запи­тав він мене.

— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.

— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.

— А хіба цього не можна казати?

— Можна, тільки це мені зашкодило б.

— Як то зашкодило? Чому?

— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.

Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.

Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.

Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запа­м’яталося, що він кілька років тому мав готель у яко­мусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.

— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.

— І ви знов постраждали?

— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на по­чатку підтримував нашу газету грішми, але на голо­сування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надрива­тися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра про­сити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.

— Але ж обирає сам народ?

— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.

Отак наговорившись з публікою, я звернувся вреш­ті до служника:

— Я хочу побачитися з паном міністром.

Похмурий служник глянув на мене зверхньо й від­рубав:

— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.

— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — про­мовив я чемно, вклоняючись йому.

Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.

Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропо­нував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.

Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суво­рими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.

— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.

Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:

— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.

— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм комплі­ментом.

— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування від­булося стільки свят та парадів! — сказав я.

— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:

«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».

— Чудово, але як, пане міністре, це можна здій­снити?

— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набун­дючившись.

— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтере­сам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я до­відався від пана прем’єр-міністра, що на півночі забо­ронено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, за­знає великих збитків.

— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть чис­ленні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.

— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник за­вдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищив­ши всі незгоди та злидні.

— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції сек­ретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.

— А коли через кілька днів дозволять вивозити сви­ней, що тоді? — поцікавився я.

— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потур­буватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’я­вився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.

— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здиво­ваний відповіддю міністра.

— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати ба­жання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допома­гаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кож­ного представника влади виконувались якнайретель­ніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо до­тримуватись його наказу.

— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?

— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені ар­куш паперу.

Там було написано:

«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвер­дженим правилам, які вироблено комісією мовознав­ців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимов­ляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи гра­матичну форму слова насмілиться свавільно зміню­вати, незважаючи на недвозначні вказівки…»

— Невже за це карають? — вражено запитав я.

— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.

Міністр трохи помовчав і повів далі:

— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вжи­ває слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних по­глядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.

Я спробував думати, прикидати, але нічого путя­щого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірко­вував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно сил­куючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще диво­вижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважа­тися навіть безглуздим.

— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміх­нувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.

— Даруйте, але ніяк не можу.

— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корис­ний для держави. По-перше, покарання за такі про­вини стягується грішми, і держава з цього має не­абиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спе­ціальний фонд, з якого видають нагороди прихильни­кам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк до­помогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.

— Але ж ви кажете, пане міністре, що за консти­туцією народові гарантовано всі свободи?

— Саме так. Народ має всі свободи, проте не кори­стується ними. Правду кажучи, в нас є нові демокра­тичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.

— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зва­жився я запитати.

— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми при­йняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної краї­ни, — додав він на закінчення.

— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.

Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.

(Наступна частина)

В одній старовинній книжці читав я дивну повість. Хтозна-звідки взялась у мене ця книжка про якісь чудернацькі часи, коли було безліч волелюбних зако­нів і ніякої свободи; скрізь говорилось та писалося про сільське господарство, а ніхто нічого не сіяв, уся кра­їна була переповнена моральними повчаннями, а мо­ралі наче кіт наплакав, у кожній хаті горища були завалені логіками, а здорового глузду ніякісінького, усі розводилися про ощадливість та добробут країни, а гроші витрачались без ліку на всі боки, і будь-який лихвар та нікчема міг купити собі титул «Великий народний патріот».

Автор цієї дивної повісті, чи подорожніх нотаток (що це за літературна форма — я й сам добре не знаю, а звертатися до фахівців не хотів, бо вони, без усякого сумніву, за сербським звичаєм, послали б цю річ на розгляд загального засідання касаційного суду. Між іншим, це добрий звичай. Призначаються люди, які повинні думати з офіційного обов’язку, а решта живе собі безтурботно), — так ось, автор цієї чудернацької повісті, чи подорожніх нотаток, починає так:

«П’ятдесят років свого життя провів я в мандрах по світу. Довелося мені бачити багато міст, безліч сіл, чимало країн та народів, але ніщо мене так не зди­вувало, як одне маленьке плем’я, яке жило в чудо­вій, приємній країні. Я хочу вам розповісти про цей щасливий народець, хоч і наперед знаю, що ніхто мені не повірить ні тепер, якщо кому-небудь потра­пить до рук ця книжка, ні будь-коли потім, навіть після моєї смерті».

Цей хитрун автор так зацікавив мене початком своєї повісті, що я мусив прочитати все до кінця, а коли прочитав, то мені захотілося розповісти про це й іншим. А щоб ви не думали, що я намовляю вас до читання, то ось зразу, з самого початку кажу: ця книжка не варта уваги, і цей добродій (автор, чи як його) усе бреше, про що б не розповідав. Та, на вели­кий подив, я особисто вірю в цю його брехню, як у найщирішу правду.

Ось що він розповідає далі.

Близько ста років тому мій батько був тяжко пора­нений на війні, його взяли в полон і вивезли на чу­жину, де він одружився з дівчиною-бранкою, своєю ж таки землячкою. Від того шлюбу й народився я. Та ледве минуло мені дев’ять років, як батько помер. Він багато розповідав мені про свою батьківщину, про героїв та видатних людей, яких так багато було в його країні, про великий патріотизм та криваві битви за свободу, про доблесті та чесноти, про великі жертви для врятування країни, де все, навіть життя, кладе­ться на вівтар вітчизни. Розповідав мені про славну та героїчну минувшину нашого народу, а перед смер­тю заповів мені таке:

«Синку, не судилося мені померти в моїй милій віт­чизні, щоб кістки мої лягли в ту святу землю, яку я напоїв своєю кров’ю в боротьбі за її свободу. Гірка доля моя не дозволить, щоб перед тим, як закрию очі, зігріло мене сонце волі в моїй милій батьківщині. Але я вірю, що моя кров пролилася не марно, те сонце нехай осяє тебе, мій сину, осяє вас, дітей наших. Йди, синку, і поцілуй ту святу землю, коли ступиш на неї йогою, йди й полюби її. Та знай, що велике майбутнє визначене цій героїчній країні й нашому народові; йди і скеровуй свободу на добрі діла, щоб я міг бути гордий тобою. Але не забувай, що ту землю скропила й моя кров, кров батька твого, як її окропила й га­ряча кров мужніх і славних предків твоїх».

Сказавши це, батько обняв мене й поцілував, зволо­живши сльозами моє чоло.

— Йди, синку, хай тебе бог…

З цими словами на вустах мій добрий батько й по­мер.

Не минуло й місяця від його смерті, як я з торби­ною за плечима й ціпком у руці помандрував у білий світ шукати свою славну батьківщину.

П’ятдесят років блукав я по чужині, по широкому світу, та не міг знайти землі, що була б хоч трохи схожа на ту славетну країну, про яку мені так багато розповідав батько.

Однак, шукаючи свою вітчизну, я натрапив на ціка­ву країну та людей, про що й хочу вам тут розпо­вісти.

Був літній день. Сонце пекло так, що, здавалося, мозок мій ось-ось звариться, від сильної спеки я трохи не умлівав, у вухах дзвеніло, нестерпно мучила спра­га, і я так стомився, що ледве дививсь на білий світ. Піт обливав мене всього; моє спітніле обличчя і зно­шена одежина припали курявою. Плентаю отак, змо­рений, знеможений, аж раптом дивлюся — переді мною, за півгодини ходу, біліє місто, навколо якого срібля­ться дві річки. Я відчув у собі нові сили і, забувши про втому та млявість, чимдуж припустив до міста. Підходжу, дві повноводі річки спокійно несуть свої води, омиваючи міські мури.[1]

Тут я пригадав, що мій батько якось розповідав про одне славетне місто, де наші співвітчизники пролили чимало крові, і ніби крізь сон згадалось мені, що й воно також лежало між двома річками.

Серце моє так і тьохнуло. Я зняв шапку, і вітер з гір освіжив моє спітніле чоло. Я звів очі до неба, став навколішки й крізь сльози промовив:

— Боже великий, дай мені розуму, почуй молитву сиротини, що тиняється по широкому світу, шукаючи вітчизну свою, шукаючи рідну країну свого батька…

Вітерець і далі повівав з блакитних гір, що мріли в далині, та небо мовчало.

— Скажи мені ти, милий вітре, що вієш з отих бла­китних гір, чи цe гори моєї вітчизни? Скажіть мені, любі ріки, чи, бува, не змиваєте ви з гордих мурів цього славетного міста кров моїх предків?

Навкруги тихо, ніякого знаку, але мені наче якесь солодке передчуття, якийсь таємний голос нашіпту­вав: «Це та сама країна, яку ти так довго шукаєш».

Нарешті я опам’ятався, почувши якийсь шум. На березі, неподалік од себе, я побачив рибалку. Він си­дів біля витягнутого на берег човна і плів сіті. За­хоплений солодкими почуттями, я спершу й не помі­тив його.

Я підійшов до цього чоловіка й привітався. Він мовчки глянув на мене, а потім знову взявся до роботи.

— Що це за країна видніється он там, за річкою? — запитав я, тремтячи від нетерпіння.

А він здвигнув плечима, розвів здивовано руками та й процідив крізь зуби:

— Еге ж, це справді якась країна.

— А як вона зветься? — запитав я.

— Цього не знаю. Бачу, є там якась країна, але ніколи не цікавився її назвою.

— А звідки ж ти сам будеш? — напосідаю я.

— Оп звідти, недалечко, за півгодини ходу й моя хата. Там я й народився.

«Дивно, це, мабуть, не моя батьківщина, не країна моїх предків», — подумав я, а вголос запитав:

— То невже ти нічого не знаєш про цю країну? Не­вже вона нічим не відома?

Рибалка замисливсяг, випустив з рук сіті, ніби щось пригадуючи. Врешті після довгої мовчанки він сказав:

— Кажуть, ніби там багато свиней.

— А хіба лише самими свиньми уславилась ця кра­їна? — здивувався я.

— Та багато в ній і безглуздя, але це мене мало цікавить, — сказав він байдуже і взявся знову за не­від.

Я мало що зрозумів і тому запитав знову:

— Якого безглуздя?

— Та всякого, — відповів він з досадою і байдуже позіхнув.

— Отже, свині та безглуздя? І більше ти ні про що не чув?

— Кажуть, окрім свиней, там є ще багато мініст­рів, одні на пенсії, інші в запасі, але їх не вивозять за кордон. Вивозять тільки свиней.

Я вирішив, що рибалка глузує з мене, і аж скипів:

— Та що ти верзеш? Хіба думаєш, що я вже такий дурний?

Але він спокійно відказав:

— Ось заплати мені, і я перевезу тебе на той бік, тоді сам побачиш, що там є, а чого нема. Я тобі кажу те, що чув від людей, а сам я не був там, то й не знаю всього напевне.

«Ні, це не країна моїх знаменитих предків, бо та прославлена героями, великими ділами й світлосяйним минулим», — подумав я, але рибалка своїми див­ними відповідями так мене зацікавив, що я вирішив побачити й цю країну, коли вже побував у стількох інших.

Рибалка перевіз мене на той бік, узяв гроші й, виса­дивши мене, вернувся назад.

(Наступна частина)

[1] Прозорий натяк на столицю Сербії — Белград, що стоїть при впадінні річки Сави в Дунай.