Tag Archive | Король

Подарунок королю (2/2)

(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Подарунок королю (1/2)

Якось перед святим Миколою в одного селянина з Ясениці окотилася вівця. Посідали селянин з госпо­динею та й почали радитися, що робити: продати те ягня чи залишити, адже у них і так овець небагато.

— Знаєш, чоловіче, що я подумала? — озвалася рап­том жінка.

— Що?

— Здається, наш король святкує святого Миколу?

— Авжеж.

— То я б от що зробила: відвезла б у Белград і вів­цю, і ягня; ягня подарувала б королю, а вівцю про­дала б. З цього можна мати неабияку користь. Он Дишко — той раз у раз бігає до начальника поліції або до повітового голови й несе їм то порося, то ягня, то мішок вівса, то сиру, то сього, то того, і бачиш, як живе? Староста, всі його поважають, усі знають. А те, що начальству віддасть, — з людей утричі здере. А недавно ще й орден йому почепили! Боже мій, як перетрудився! Ну, хай уже він, але ж ота його індич­ка без вій — таке цабе, що й не підступись. Подумаєш, старостиха!

Тодор (так звали селянина) задумався, ворушачи головешкою вогонь. Обоє мовчали. Тодорові страшен­но закортіло отримати старостівський ціпок. Дишко не кращий за нього, якщо не гірший. І коли вже той став старостою, бо носить подарунки начальникові по­ліції, то що вже казати про Тодора, якщо він — поду­мати тільки! — подарує ягня самому королю! А король візьме золоте перо, запише його ім’я, розпитає, звідки він, як звати жінку, дітей, і Тодор усе відповість по порядку. Тоді король поплеще його по плечу й запи­тає: «Ну, Тодоре, то хто ж там у вашому селі старо­стує?» — «Не брешу, господарю, староста в нас ніку­дишній. Знущається з людей, кривдить, штрафує». — «Та що ти кажеш! — обуриться король і мерщій по­дзвонить дзвіночком, а «міністери» бігцем до нього. Він на них і не гляне, а тільки до Тодора: «То як, кажеш, звати отого змія?» — «Дишком, господарю». — «Чули?! Щоб мені зараз вигнали того Дишка геть із Сербії!» — гукне король, звертаючись до «міністерів». «Міністери» так і виструнчаться, а Тодор зрадіє, мов­ляв: «Ага, начувайся, сучий сину, щоб знав Тодора. І на пана знайдеться управа. Знатимеш, де раки зи­мують!» — «Ану, гайда виконувати наказ», — гукне до «міністерів» король, а вони вклоняться та мерщій у двері. «От, Тодоре, будеш ти старостою у своєму селі, допоки живий, а вмиратимеш, то передаси старо­стування кому сам захочеш!» — скаже йому король. «Воно-то так, господарю, тільки якби ти написав про це своєю рукою, то воно якось певніше». — «Нічого не треба. Я вже про все подбав, ти тільки кирпу вгору та шапку набакир». — «Ну, дякую тобі, господарю!» — вклониться Тодор і вже збереться йти. Аж король йому: «Куди ж ти? Зачекай, ось пообідаємо чим бог послав. Бо так не годиться!» — «Та спасибі, госпо­дарю; як до тебе йшов, то добре пообідав у «Тетові», ну, знаєш, де корчмар Спира, отут, недалеко». — «То хоч вина випив би?» — питає король. «Не можу, їй- богу, я вже пив, удвох із Спирою по дві склянки ви­пили», — кривить душею Тодор, але честь береже: не­зручно якось у короля вино пити! «Ну, гаразд, То­доре, але кави все-таки вип’єш, бо я вже й не знаю, чим тебе пригостити! — забідкається король і зараз же (так уявляє собі Тодор) гукне королеву: — Гей, Дра­го!» — «Що там?» — «А йди-но сюди на хвилинку!» — «Почекай, Лечку, взуюся!» Королева взується й вийде, а Тодор відважить їй низький уклін. «Це Тодор з Ясениці», — каже король. «Ах, Тодор!» — «Чуєш, жінко, будь ласка, приготуй нам кави, вип’ємо по чашці». — «Тільки якщо можна, то міцнішу», — встряє й Тодор. «Чоловік уже пообідав!» — пояснює їй король. «Га­разд, зараз приготую», — каже королева і йде на кухню варити каву.

Отак розмірковує та уявляє собі Тодор своє май­бутнє щастя. А як повернеться додому! Серце аж за­йшлося від хвилювання, очі сяють, щоки пашать від жару, що йде від вогнища. Жінка пряде, веретено хурчить, вогонь потріскує, а Тодор увесь у солодких види­вах.

— Спасибі, жінко, так я і зроблю!

— Ти про що?

— Про те саме.

— То я скажу Станої, щоб прийшла.

— Зараз не треба кликати Станої.

— Як не треба? А як же я сама чесатиму вовну?

— Таж ми про ягня говоримо.

— А-а, он про що! А я саме задумалася про вовну та й забула. Ну, то що ти намислив?

— Подамся завтра до Белграда. Ти приготуй усе, що треба, і я вдосвіта — з богом.

Приїхав Тодор до Белграда. Зупинився в «Тетові». Але це справа не легка — виконати таку місію, де «головою важиш», як він уявляв собі, тому Тодор ще кілька разів повторив, що мав казати королю. Приїхав пізно. Переночував, сповнений солодких мрій, а на­ступного дня встав раненько і, доки пив каву, ще кілька разів повторив свою майбутню розмову. Коли вже, на його думку, все добре вивчив, закинув ягня на спину й подався до короля.

У брамі королівського палацу пояснили йому, що він повинен спершу звернутись до маршалка і той йому скаже, що слід робити. Отакої! Усе вже з першого кроку пішло не так, як уявляв собі Тодор. Він, сірома, й не снив про якогось там маршалка. Що спільного в якогось маршалка з його подарунком? Чого він йому стає поперек дороги! Тодор уявляв, що прийде до палацу, розпитається, як пройти до короля, і, дізнав­шись, де він, постукає у двері. Відчинить йому слуга, і Тодор увійде. А в кімнаті сидить, точніше — напівлежить на шовкових подушках весь у золоті король, курить люльку та попиває каву. На золотому дзиглику сидить королева й пряде шовкову нитку. Пряслиця срібна, а веретено золоте. Тодор вклоняється до землі й віддає ягня королю. Король бере ягня, гладить його, трохи підводиться, щоб дати місце Тодорові, той сідає, і між ними починається розмова. Король питає про се, про те, аж тут королева озивається: «Не будемо, голубе, його різати, залишимо на розплід». — «Як хо­чеш», — відповідає король, і вони далі ведуть серйозну розмову про врожай, про старосту та інші речі, а яг­нятко собі мекає на руках у короля.

Аж тут усе не так, на його голову десь узявся ще якийсь маршалок, котрий і не снився йому.

Що вдієш? Треба йти до того дідькового маршалка, а потім він уже знатиме, що й до чого.

Пустили його до маршалка. Тодор з ягням до нього:

— Боже помагай, пане!

— Що таке? — сердито обірвав його маршалок. — Чого прешся з отим? — і показав на ягня.

Тодор знає, що робить, і він довго не розпатякува­тиме там, де це зайве. Коли він має справу з голо­вою, то яке йому діло до хвоста? І він править своєї:

— На, віднеси оце королю й скажи: то подарунок тобі від Тодора з Ясениці, а я пізніше поговорю з ним.

— Що?! Я маю нести ягня?! Ото нахаба!

«Мабуть, він перший при королі!» — подумав Тодор,

і в нього аж жижки затрусилися.

— Пробач, пане, коли я щось не так сказав, — про­белькотів він злякано, — ми люди прості, то через на­шу простоту й помиляємося. Я ось «хочу подарувати нашому господареві королю оце ягня на день його святого, хай на здоров’я споживе зі своєю господи­нею, а нашою панею королевою.

Маршалок засміявся:

— Е, це так не робиться, чоловіче. Ти спершу маєш попросити аудієнції, потім запитати його величність, чи він прийме подарунок, і вже тоді…

— А де та гуденція? — перебив Тодор.

— Ти мусиш подати мені письмове прошеніє, а в про­шенії зазначити, що хочеш потрапити до його велич­ності з такою-то метою, скажімо, щоб вручити пода­рунок. Твоє прошеніє я передам його величності, і, як­що він дозволить, я скажу тобі, коли та о котрій годині ти можеш бути прийнятий.

У Тодора очі полізли рогом, слова від хвилювання застрягли в горлі. І він розпачливо заволав, поспі­шаючи, аби той великий начальник не зупинив його:

— Я нічого не знаю й писати не вмію, то прошу тебе, пане, зроби це сам, напиши, іцо треба, а я тобі заплачу.

Маршалок розсміявся. Він побачив, з ким має спра­ву, здвигнув плечима й вирішив сам написати проше­ніє.

— Тепер іди, Тодоре, — сказав він. — Я повідомлю, коли його величність прийме тебе.

Тодор дістав з ватянки гаманця, виловив два гроші, заховав гаманця назад у кишеню і вклонився:

— Дякую тобі, пане. А це на каву, випий на здо­ров’я, добре діло ти мені зробив.

Маршалок жбурнув йому назад ті два гроші. Якби ж то дав хоч стільки, щоб можна було вексель опла­тити, то хай би вже, а то навіть на папір та чорнило не вистачить. Вилаяв він Тодора й вигнав. Украй спан­теличений, Тодор повернувся до «Тетова» чекати страшного суду. У тому сум’ятті маршалок навіть не запитав Тодора, де він зупинився, а Тодор не здога­дався сам про це сказати.

Чекає Тодор до обіду, а звістки нема. Він сів, пообі­дав, як годиться, й чекає далі, але знову жодної зві­стки. Почала Тодора брати нетерплячка. Мине якийсь час — і він виходить надвір та поглядає в бік королів­ського палацу. Усе йому здається: ось-ось вигулькне звідкись той маршалок. Дивиться, повертається, знову виходить, а того все немає.

Став Тодор людям розповідати про свою біду: хтозна, може, хтось і порадить, що робити. Більше лю­дей — більше знають.

Уже й споночіло, а маршалка нема. Тодор утратив усяку надію. Кляне мовчки й себе, і свою жінку, і долю, і ягня, і навіть короля. Почав міркувати, де він схибив, і дійшов висновку, що в усьому винні ті два гроші.

«Ех, брате, — зітхнув він, — з отим панством не знаєш, на яку й ногу етупити. Там, удома, якщо не даси на випивку, то й не підходь до начальства, а тут, бач, мене вигнав за те, що два гроші дав».

Думки потекли в цьому напрямку, і раптом його пойняв жах: «Якщо мене маршалок вигнав через два гроші, то як же розлютиться король, коли я дам йому ягня! Дзеленькне своїм дзвоником, збіжаться «міні­стери» до нього, а він їм: «Повісьте цього пройди­світа!» І «міністери» схоплять мене за комір та й по­тягнуть на шибеницю, а один візьме ягня за задні ноги й тим ягням по голові мене, по голові».

Він аж здригнувся від тої страшної думки.

І потім уявив, як він висить на шибениці, а вдома плачуть за ним, жінка голосить: «А щоб мене грім по­бив, що я згадала про те ягня!»

Раптом до Тодора підійшов чоловік у заяложенім кожушку і смушевій шапці.

— Боже помагай, приятелю!

— Спасибі на доброму слові!

— Чого такий невеселий, ніби чимось засмучений? — запитав той чоловік і сів поряд.

Тодор вилив йому свою душу, бо нелегко йому. Роз­повів, і як вівця окотилася, і скільки овець у нього, і яка кошара, і яку мав розмову з жінкою, і що їв, коли з дому йшов, і як був у маршалка, і що той казав йому, — все розповів, нічого не пропустив, а на закін­чення додав:

— І що тепер буде, сам не знаю.

— Гм, ситуація складна, можна поспівчувати, — промовив чоловік і потер руки.

— То що мені робити?

— А звідки я знаю, — мовить той і міркує, як вийти з скрутного становища. А Тодор дивиться на нього, мов на бога, чекає, що порадить цей мудрий чоловік.

Чоловік думає, закидає то праву ногу на ліву, то ліву на праву, спирається то на одну, то на другу руку, хитає головою, здвигує плечима, а Тодор мов на голках сидить. Нарешті і той озвався:

— Нічого тобі іншого не лишається, тільки одне… Гм, отак-то воно з папами справу мати. Брешуть вони, чоловіче! Дбають тільки про себе, і начхати їм на нас!

— А брешуть, брешуть! — погодився Тодор.

— Брешуть у всьому, — провадив далі чоловік. — І той маршалок нічого не сказав королю про тебе.

— І мені так здається, — погодився Тодор. — Інакше король, певно, одразу прийняв би мене, а так.

— Знаєш, що б я тобі порадив? Продай ти к бісу це ягня і завтра катай додому. Якби той хотів, ти б давно потрапив до короля, а нині вже нічого й споді­ватися: пізній час.

— Правда твоя! — визнав Тодор. — Коли б тільки ціна підходяща…

— За ягня й вівцю я дам тобі двадцять п’ять дина­рів. Гадаю, цього досить.

Почали торгуватися. Той одне, цей друге, зійшлися на двадцяти шести динарах. Позбувся Тодор клопоту, взяв гроші і, вдоволений виторгом, з’їв гуляшу, випив кварту вина й приготувався спати. У корчмі повно селян. Одні п’ють, галасують, стукають палицями по столу, інші розмовляють, сперши голову на руку, ще інші полягали. Корчмар приносить рядна, розстилає, сонний парубок підкладає дрова в грубку, корчмарів компаньйон Алемпій підраховує гроші та свариться з тими, хто п’є, жене їх спати. Ті вкладаються. Одні, лежачи, курять і балакають, інші вже й хропуть, хто горілиць, а хто ницьма. Повітря задушливе, кисле. Тодор почав дрімати. Зайняв собі місце скраю, пере­хрестився й ліг.

— Звідки ти, приятелю? — запитав його сусід.

— З Ясениці.

— Ого-го, здалеку, брате! — мовив той і позіхнув.

— Та здалеку, — відповів Тодор і теж голосно по­зіхнув.

— А куди зібрався?

— Ет, куди…

І Тодор розповів йому про свою біду.

Поговорили так, потім повернулись один до одного спинами й поснули.

І поки Тодор спав сном праведника, поліція тим ча­сом обнишпорювала, так би мовити, землю й небо, шу­каючи його. Маршалок доповів королю про Тодорове прохання, і король призначив аудієнцію на завтра о          пів на першу. І тільки тоді, коли вийшов од короля, коли в своїй канцелярії дав наказ написати Тодорові повідомлення, маршалок згадав, що він знає лише, звідки Тодор приїхав, але не знає, де зупинився в Бел­граді. Не маючи що робити, маршалок подзвонив до управи міста Белграда й сказав, що селянин із Ясе­ниці виявив бажання подарувати королю ягня, але в прошенії не зазначив корчми, в якій зупинився, тому він просить управу негайно розшукати селянина й по­відомити, що король назначив йому аудієнцію й охоче прийме від нього в подарунок ягня.

Голова управи тут же зв’язався з усіма поліцей­ськими дільницями міста й наказав, щоб жандарми розшукали селянина Тодора, який приніс королю ягня, і сказали йому, що король його прийме.

Помчали жандарми з корчми до корчми: питають, дивляться, шукають, з’ясовують, але немає такого, щоб ягня приніс. Нарешті пізно вночі один забився у «Тетов».

— Чи нема тут селянина, що приніс його величності королю ягня?

— Є, он скраю спить.

Жандарм поторсав Тодора.

Тодор схопився на ноги, протер очі, а коли побачив жандарма, у нього аж у животі похололо. То не жар­ти — мати з ними справу.

— Це ти той Тодор, що приніс ягня в подарунок його величності королю?

— Я! — відповів збентежений Тодор.

— Отже, його величність король приймає твій пода­рунок і хоче бачити тебе завтра о пів на першу в себе. Зрозумів?

— Зрозумів! — вичавив із себе Тодор хрипким голо­сом, а холодний піт так і обдав його.

Жандарм негайно помчав в управу повідомити ра­дісну звістку, а Тодор так і стояв, остовпілий. Раптом він повалився на підлоту й застогнав.

«Що скоїлося з чоловіком?» — занепокоївся корчмар, підбіг до нього і став бризкати холодною водою. Ледве Тодор прийшов до тями. На щастя, у нього були міцні нерви. Коли б він раптом довідався, що в нього вдома всі повмирали, він би це легше зніс. «Божа воля на те!» — сказав би згорьовано, та й усе, але ця звістка була для нього наче грім з ясного неба.

«Збрехав я королю!» — думав вій, жахаючись, а сер­це мало з грудей не вискочить.

— Що робити, Спиро, брате мій?! — крикнув Тодор у відчаї.

— А що таке?

— Я пообіцяв королю подарувати ягня, а ввечері взяв та й продав його. Думав, що не схоче він мого подарунка.

Спира зажурився. Він то мовчав, заклопотано мор­щачи чоло, то сумно хитав головою і знизував пле­чима, але не казав нічого.

— Пропав я! Де ж я тепер знайду ягня? Адже хто королю збрехав, тому й голови не зносити! — розпач­ливо мовив Тодор.

— Гм, що ж робити? Ягняти нема… А знаєш що, біжи-но та пошукай того, кому ти його продав.

Тодор ожив. Йому й зодягатися не треба було, бо спав одягнений. Він мовчки вибіг на вулицю і зник у темряві.

(Наступна частина)

Подарок королю (2/2)

(Предыдущая часть)

Электрические фонари окутаны таким густым туманом, что свет едва пробивается; сырость, грязь — отвратительная погода. На улице редкие прохожие. Тодор заходит в каждый открытый трактир, каждому встречному рассказывает о своих злоключениях. Кто ему сочувствует, кто вволю потешается над ним. Таковы уж люди. Он останавливается перед закрытыми дверями домов, прислушивается: не блеет ли где ягненочек. Спрашивает всех стражников, всех прохожих. Какой-то господин с поднятым воротником идет задумавшись, — возвращается из театра. Тодор бросается к нему:

— Бога ради, не видел ли ты человека с ягненком и белой овцой?

— Иди ты к черту вместе со своей овцой. Знаю я твоих овец! Пастух я тебе, что ли?! — отрезал он сердито и пошел своей дорогой.

Так плутал Тодор всю ночь по белградским улицам. Заря застала его измученным телесно и душевно, в отчаянии, полного мучительных сомнений. Он потерял всякую надежду.

Не раз порывался он утопиться в Дунае, но в такие моменты в его душе вспыхивал слабенький луч надежды, что все еще может хорошо окончиться, не надо только отчаиваться, и он все ходил и ходил без конца.

Часов около одиннадцати судьба привела его к одному доброму человеку. Пожаловался ему Тодор, и тот дал ему хороший совет:

— Так что же ты здесь ищешь? Иди, братец мой, вот так прямо, никуда не сворачивай, подымешься на гору, а там спроси, где ипподром. Там рядом скотиной торгуют, там найдешь и того, с ягненком. Если он его еще не продал, договорись с человеком по-хорошему. Дай ему немного заработать, чтоб и он был, как говорится, доволен, и дело с концом! Убытки будут, но раз уж такой случай…

— Да ничего мне для этого не жалко, — начал Тодор.

— Но если он его продал, то узнай от людей, кто купил. Теперь на базаре нет ягнят, и легко можно узнать, кто купил этого единственного. Когда все разузнаешь, отправляйся на розыски. Думаю, кто бы его ни купил, все равно не зарежет до Николина дня. А теперь ступай, ни пуха тебе ни пера.

Поблагодарил Тодор этого человека, сказал, что ничего не пожалеет, лишь бы все хорошо кончилось, узнал, где он живет, и с окрепшей надеждой отправился на ипподром.

И Тодор нашел этого человека. Стоит он около телеги с дубовыми дровами, держит на руках ягненка, а какой-то хорошо одетый господин щупает его, торгуются.

— Эй, брат, подожди, не продавай! — заорал Тодор и бросился к ягненку.

— Это мой ягненок, я купил его, — отвечает тот равнодушно и, повернувшись к господину, добавляет: — Так, так!.. В это время года это совсем недорого.

Тодор рассказывает о своем несчастье, чтобы хоть как-нибудь умилостивить человека, купившего его ягненка. Но тот становится все более неприступным и равнодушным к его мольбам.

— Все это мне известно, братец, но ведь ягненка-то я купил, зачем же ты его продавал, если он тебе нужен?

— Отдам я тебе все твои деньги, только ягненка мне верни, а овца пусть тебе даром достанется.

Тот лишь усмехнулся, а Тодор прямо зашатался и почувствовал, как у него в ушах зазвенело.

— Еще десятку накину! — говорит Тодор чуть не плача и смотрит на него умоляющим, заклинающим, просящим взглядом.

— Никак не могу! — отрезал тот злобно. Он знал, что сейчас может вытянуть из Тодора сколько ему угодно, и хотел воспользоваться его несчастьем.

— Не могу, и все тут.

Тодор начал жаловаться людям и спрашивать, как ему избавиться от этой беды.

— Обратись в участок! — посоветовал кто-то.

Тодора точно озарило. Он быстро расспросил, где участок. Ему показали, он кинулся туда и рассказал квартальному, какая беда с ним приключилась. Тот с радостью ухватился за эту возможность показать свое рвение. На этом можно заслужить повышение, а об ордене и говорить нечего — орден за гражданскую доблесть обеспечен.

Квартальный, не теряя ни минуты, взял двух жандармов и побежал на ипподром. Там они нашли перекупщика.

— Так это ты, разбойник? Да знаешь ли ты, для кого этот ягненок? А?

Намяли бока ему жандармы и отняли ягненка.

— Верни ему его деньги, и пусть он проваливает!

Тот кланяется подобострастно, а Тодор на девятом небе.

Оставил Тодор овцу, подхватил ягненка на руки и в блаженном настроении направился во дворец. И увлекательные картины близкого счастья вновь замаячили перед его глазами. Тодор шел как во сне, и только наткнувшись на какой-нибудь столб или зацепившись за что-нибудь, приходил в себя и озирался.

Тодор явился к советнику. Жандарм ему сообщил, что советника нет, и поинтересовался, зачем он пришел. Тодор рассказал все по порядку.

— Э, да ты ведь запоздал, сейчас же три часа…

Жандарм объяснил ему, где можно оставить ягненка, велел прийти к пяти часам вечера и пообещал доложить советнику.

Словно гора свалилась с плеч Тодора. Он ушел ободренный, какой-то отдохнувший, будто целую ночь проспал на самой лучшей перине. Вернулся он в «Тетово», и перед его глазами стали проноситься картины его близкого будущего, одна прекраснее другой.

«Этот Дишко увидит еще, кто такой Тодор!» — думает он и улетает на крыльях фантазии далеко вперед. Он пошлет стражника за Дишко, тот испугается, а когда придет, Тодор выпятит грудь, кашлянет и воскликнет: «Где же это ты пропадал до сей поры?!» — «Да я, знаешь…» — мнется Дишко и комкает шапку в руках, а Тодор, разумеется, ставший после подарка королю и знакомства с ним первым человеком на селе, как загремит: «А поди-ка ты, Дишко, в тюрьму!» — «Пощади, Тодор!» — умоляет Дишко, а Тодор добавляет сквозь смех: «Э, Дишко, это тебе за колья для плетня, что ты обманом отнял. Ты думал, Тодор позабыл, да не тут-то было, братец мой, Тодор все помнит и за это в тьюрму сажает. Когда-то твоя сабля секла, я сейчас моя сечет».

Рассказал Тодор в трактирщику Спире о своей необычайной удаче. Обрадовался Спира, как он сам говорит, бог знает как, но и Тодор сам не свой от радости.

Опамятовался бедняга Тодор и заказал обед. Ест он, измученный, голодный, и выпивает, витая в своих сладких грузах, около полутора литров вина. И хоть не следовало бы, он все же задремал. Привык он по-деревенски рано ложиться и рано вставать, а тут и не выспался, и обегал столько, да вина выпил больше, чем следовало. Тодору к пяти часам к королю явиться надо, а он уронил голову на стол и заснул. Снится ему король, золотой карандаш, золотые стулья, большая золотая бумага, которую ему выдал король на получение места старосты «бессменно и до самого конца». А королева сварила кофеек и угощает его, а он говорит: «Спасибо, спасибо, пей сама, я только что выпил чашечку!» — «Нашел чем удивить,— говорит королева, — пей еще, бог с тобой, хоть ты и пил!» Тодор взял кофе, отхлебнул, поставил чашку на колени и разговаривает с королем об урожае. Вдруг его кто-то как тряхнет. Тодор проснулся, а над ним трактирщик Спира.

— В чем дело?

— К королю ты собирался идти?

— Да, да, а я, видишь, заснул! — отвечает Тодор и вскакивает точно ошпаренный. — Который же час?

— Ровнехонько шесть.

Тодора будто кнутом хлестнули. Бросился ои как угорелый вверх по Балканской улице. Туда он дорогу знает, там он, по его же словам, как у себя дома.

Было четверть седьмого, когда Тодор явился к советнику.

— Э, да ты опоздал! Нужно было раньше явиться. Король сейчас на заседании, приходи, Тодор, завтра, я о тебе доложу. Примут тебя, а потом отправляйся домой.

Огорчился Тодор, да что поделаешь, пришлось вернуться в «Тетово».

Вечером, поужинав кое-как, Тодор сразу лег спать, чтобы завтрашнему дню быть посвежее. Не легко небось с коронованными особами разговаривать.

Еще не занялась заря, а Тодор уже на ногах. По привычке заказал он горячую ракию и решил немного подождать, пока рассветет, а там, е божьей помощью, сразу же и во дворец.

Выпил он горячую ракию, поговорил с крестьянами, со Спирой, рассказал, куда идет,— это им внушило большое уважение, и стали они смотреть на него с благоговейным почтением. Спира даже предложил выпить еще по одной — прибавит, мол, красноречия в разговоре с королем, и Тодор охотно согласился. Выпили они еще по одной, и уже около семи часов Тодор отправился к королю. Не желал он больше запаздывать. Сначала пошел к советнику, но там все было закрыто и никого не было видно. Не растерявшись, Тодор направился к главному входу, но стража преградила ему дорогу. Его не впустили.

Напрасно Тодор рассказывал обо всем, уверял, что сам король хочет его лично видеть, стража осталась глухой ко всем его доводам.

Испробовал Тодор все возможные средства, но ничего не помогло. Вышел он на середину улицы и стал в окна заглядывать — никого не видно. Хоть бы хозяйка показалась или кто-нибудь из домашних, но нет никого, ни живой души.

Потеряв всякую надежду, Тодор решил вернуться в свое село. «Короля, должно быть, дома нет, — рассуждал он, — я опять опоздал. Встал человек рано и пошел по своим делам, час-то который уже, а я со Спирой просидел, горячую ракию распивал. Так мне и надо. Пропал я теперь!»

И Тодор ушел разбитый, с тоской на сердце. Завернул по пути к Спире, попрощался с ним и направился на вокзал. Поезд уходил в половине девятого. Как раз во-время. Взял Тодор билет, сел в вагон третьего класса, паровоз засвистел, и поезд тронулся. Растревоженный Тодор глядел в окно, и все, что с ним случилось за эти дни, казалось ему сном. Он поставил крест на своих мечтах и надеждах. Пост сельского старосты и палица, олицетворяющая власть, не привлекали его больше. Непонятный страх овладел им, и единственным его желанием было избавиться от нависшей беды. Пусть идут к черту и овца и ягненок, пусть все провалится в тартарары, лишь бы только то, что кажется ему теперь удивительным сном, закончилось благополучно.

— Предъявите билеты! — крикнул кондуктор и потряс за плечо погруженного в свои думы Тодора.

— Я, знаешь ли, был в Белграде, отнес королю барашка, и со мной, понимаешь, случилась неприятность, а сейчас, как говорится…

— Билет, приятель!

— А, билет… Вот! Да, так вот, понимаешь, я как раз и говорю Спире…

— Билеты предъявите! — кричит кондуктор, проходя дальше.

«Чудной народ!» — думает Тодор, глядя ему вслед.

С ближайшей к своему селу станции Тодор направился домой… Предстояло ему часа два ходу, не меньше. Мутное, слезливое небо, туман, нависший над лесом и долиной, размытая дорога. Вороны пролетают, шурша крыльями чуть не над самой головой, промокшая скотина щиплет на жнивье уцелевшую кое-где траву. Грустно и тоскливо все, как и на душе у доброго Тодора.

— Ну и слава богу, хорошо, что я отдал ягненка, а сейчас чему быть, того не миновать. Если пользы не принесет, то, может, и вреда не будет. Ведь это подарок, а кто ж подарку не рад. Увидит, что я о нем подумал, когда-нибудь и обо мне вспомнит.

Так размышлял Тодор, скользя по грязной дороге.

Он спешил домой, утешая себя подобными доводами; а в это время полиция с ног сбилась, разыскивая его.

Советник рассказал королю о злоключениях Тодора из-за ягненка, а король от души посмеялся над бестолковым Тодором и пожелал его увидеть. Сразу же был послан в «Тетово» жандарм. Но он скоро вернулся с неутешительным донесением, что крестьянин уехал.

Какая досада!

Полицейское управление Белграда получило приказ в кратчайший срок разослать на все железнодорожные станции указание задержать такого-то и такого-то человека по имени Тодор из такого-то и такого-то места и немедленно препроводить его в полицейское управление города Белграда. Начальник того уезда, в котором  находилось село Ясеница, также получил указаний перехватить Тодора, как только он прибудет, если его не возвратят раньше с какой-либо станции, и сразу же направить назад в Белград.

Приказ из дворца полицейское управление расценило как дело весьма опасное и ответственное и, со своей стороны, прилагало все усилия, чтобы названный Тодор был сразу же туда препровожден под конвоем.

Уездный начальник толковал это распоряжение еще более серьезно и из кожи лез вон, стараясь как можно ревностней выполнить желание короля, — награда и повышение не минуют его потом.

В то самое время, когда Тодор, полный утешительных мыслей, шагал по дороге, его искали по всем станциям, а уездный начальник с двумя вооруженными жандармами мчался галопом к его дому.

Мог ли Тодор знать, что его ожидает? Только он, вымокший, грязный, усталый, открыл калитку своего двора, с одним желанием поскорей отдохнуть, утолить голод и залить еду ракией, как его в тот же миг схватили жандармы, и голос уездного начальника загремел:

— А прибыл, наконец, бунтовщик! Сейчас я тебе покажу, как выступать против правительства и короны!

От удивления Тодор остолбенел.

— Какой бунтовщик?

Его связали.

— Вперед! — скомандовал уездный начальник. — Гони его на станцию!

— Умоляю тебя, как самого господа бога, — завопил Тодор, — сжалься надо мной!

— Гони злодея! — крикнул уездный начальник, а жандармский приклад быстро нашел спину Тодора.

На крики Тодора из дома выбежала его жена и, увидев, что происходит, запричитала:

— Ах, горе мне, горе мне, чем провинился этот несчастный?

— Провинился, бунтует против короля, — отрезал сердито уездный начальник, а Тодор опять почувствовал приклад.

Посадили в поезд связанного Тодора; со всех сторон его стерегут вооруженные жандармы. Тут и господин уездный начальник. Народ удивляется; переглядываются в недоумении люди и со страхом смотрят на господина полицейского.

Прибыли в Белград, уездный начальник лично вместе с жандармами препроводил Тодора к начальнику полиции Белграда.

— Вот он, бунтовщик.

— Ага, прибыл!

Начальник приказал посадить бунтовщика под арест, по телефону сообщил во дворец, что Тодора доставили в полицейское управление.

— Пусть его приведут ко мне, — сказал советник.

— Доставьте его туда, — отдал приказ начальник, и связанного Тодора погнали во дворец.

Привели его к советнику, а тот принялся хохотать:

— Что с тобой, скажи ради бога, несчастный!

— Беда, господин, да и только!

— А почему вы связали этого человека?

— Он бунтовщик, таков был приказ.

— Какой бунтовщик?! Он подарил ягненка его величеству, его величество хочет его поблагодарить и потому его вызывает.

У Тодора потекли слезы от радости, а у советника — от смеха.

— О, брат, не везет же тебе!

Сам король очень смеялся, когда Тодор предстал перед ним, и приказал ему рассказать все от начала до конца. Тодор рассказывает, а король за живот хватается от смеха. Когда Тодор кончил, король ему выразил королевское спасибо и пожелал, как полагается, «поговорить с народом».

— Уродилось ли жито?

— Уродилось.

— Есть у вас церковь?

— Есть!

— А поп у вас есть?

— Есть и поп!

— Поет он?

— Поет.

— Ну так, с богом!

Тодор поклонился и вышел.

Он зарекся делать подарки королю. Два года тому назад я его видел:

— Нет ли у тебя барашка королю подарить? — шучу я.

— Спасибо! Не дарит больше Тодор даже уездному начальнику, а уж королю — куда там! Шуточное ли это дело, братец ты мой? А шуму-то сколько было, страху-то натерпелся, сколько горя хлебнул — не дай бог и разбойнику.

Нет, довольно, Тодор больше не делает подарков!

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. О. Голенищевой-Кутузовой)

Подарок королю (1/2)

У одного крестьянина в селе Ясеница объягнилась овца, помнится, в канун святого Николы. Сел он со своей хозяйкой за стол обсудить хорошенько, как им поступить: продать ягненка или себе оставить, — овец у них было мало.

— А знаешь, муженек, что мне пришло в голову? — спросила вдруг жена.

— Что?

— Сдается мне, что наш король Николин день празднует[1].

— Празднует, как не праздновать.

— Вот я и погнала бы овцу с ягненком в Белград, ягненка бы подарила королю, а овцу бы продала. Большую выгоду можно из этого получить. Погляди на Дишко. Он ведь постоянно околачивается не у исправника, так у начальника, то поросят им тащит в дар, то ягнят, то овса мешок, то одно, то другое, и недурно ему живется поэтому: старостой стал, почет да уважение. Что капитану-исправнику отдаст, то трижды из народа вытянет, а недавно вишь и орден получил! Ах, боже ты мой, лопнуть от досады! Ну ладно бы уж он, а то и эта его белобрысая так напыжилась, что и на козе к ней ва подъедешь. Туда же мне, старостиха!

Тодор (так звали крестьянина) задумчиво ворошит палкой в очаге. Молчат. Тодору до страсти хочется самому стать старостой. Дишко ведь не лучше его, если не хуже, думает он, и уж если он сумел пробраться в старосты, задаривая капитана-исправника, так что может получиться, если он, Тодор, преподнесет барашка ни больше ни меньше как самому королю? Возьмет король золотой карандаш да запишет его имя. Потом спросит, из какого он села, как зовут его жену, деток, а Тодор на все ему толково ответит. Тогда король похлопает его по плечу и спросит:

— Так вот, Тодор, скажи-ка мне, сделай милость, кто у вас в селе старостой?

— Дурной человек, государь, истинное слово. Мучает народ, изводит, кожу с него дерет.

— Что ты говоришь?! — вскипит король, да как начнет звонить в колокольчик, министры перед ним тут как тут, а он на них и не смотрит, к Тодору обращается:

— Как, говоришь, зовут того гада?

— Дишко, государь.

— Слыхали?! Чтоб этого Дишко сию же минуту из Сербии вон выгнали! — вскричит король, повернувшись к «министерам».

А «министеры» перед ним лебезят, приплясывают. Тодор довольнехонек и думает про себя: «Погоди, чурбан, увидишь, на что Тодор годен. Есть, братец мой, и над попом поп. Попробуй-ка пикни теперь!»

— Вон! — кричит король министрам, а они кланяются да в двери — шасть!

— Вот что, Тодор, отныне ты будешь в своем селе старостой, пока жив, а на смертном одре передашь место кому сам захочешь! — говорит ему король.

— Благое дело, государь, только как бы это мне грамотку какую за твоей подписью получить, чтобы вернее было.

— Не нужно тебе ничего. Я уже обо всем распорядился, живи да радуйся, и черт тебе не сват!

— Спасибо тебе, государь! — кланяется Тодор и двинулся было к выходу, а король ему:

— Куда это ты? Подожди, откушай, что бог послал. Так не гоже.

— Покорнейше благодарю, государь, да ведь перед идти, я закусил в «Тетове», знаешь, у Спиры трактирщика.

— Ну, так винца не хочешь ли? — спрашивает король.

— Не могу, богом клянусь, и вино я уже пил. Со Спирой в компании два графинчика усидели.

Врет Тодор, достоинство свое соблюдает. Смеет ли он у короля вино распивать?

— Но хоть кофейку-то ты должен выпить, Тодор, прямо не знаю, чем тебя потчевать, — беспокоится король, и тут, грезится Тодору, зовет он королеву:

— Эй, Драга!

— Что тебе?

— Живей иди сюда!

— Подожди, Сашенька, я обуваюсь.

Выходит королева, Тодор до земли ей кланяется.

— Это Тодор из такого-то села, — говорит король Королеве.

— А! Это Тодор!

— Ну-ка, жена, поставь, ради бога, на огонь кофейник, выпьем по чашечке.

— А не лучше ли покрепче чего выпить?

— Да нет, сыт и пьян человек, — говорит король.

— Ну так и быть, — отвечает королева, — сварю я вам кофеек.

Так думает Тодор, таким представляет свое счастье. И что будет, когда он домой возвратится?! От сильного возбуждения у него начинает колотиться сердце, глаза сверкают, щеки горят и от волнения и от соседства с очагом. Жена прядет, жужжит веретено, дрова трещат, а Тодор весь во власти сладостных дум.

— В самом деле, жена, я так и сделаю.

— Что это?

— Да то, о чем мы говорили.

— Я должна Станию позвать.

— Оставь ты теперь Станию в покое.

— Как оставь? Надо же мне шерсть чесать?

— Да я об ягненке тебе говорю.

— Ах, да что это со мной! Все шерсть в голове, вот и забыла. Ну как ты думаешь?

— Поеду-ка заврта в Белград. Самое верное дело, приготовь мне все что нужно, завтра спозаранку двниусь с божьей помощью.

Прибыл Тодор в Белград. Остановился в «Тетове» и, удрученный тяжестью затеянного дела (тут, думал он, и голову сломать можно), несколько раз повторил про себя то, что собирался сказать королю. Приехал он поздно, переночевал. Всю ночь ему снились радужные сны, а утром, поднявшись ни свет ни заря, он еще несколько раз повторил все, что надумал. Когда он решил, что все хорошо запомнил, взвалил на плечи ягненка и отправился прямо к королю. Во дворце ему сказали, что прежде всего необходимо явиться к главному королевскому советнику, который объяснит, что нужно дальше делать. Вот тебе на! С первых же шагов все получилось не так, как он думал. Ему, бедняге, советник и не снился.

Какое, черт возьми, отношение к его делу имеет какой-то советник, почему он становится поперек дороги? Тодор полагал, что придет во дворец, спросит, где король, а получив ответ, просто постучит в дверь. Дверь откроет слуга, и он войдет. В комнате сидит, вернее покоится на шелковой перине король, курит из чубука, потягивает кофе и весь золотом горит. На золотом стуле сидит королева и прядет. Пряжа серебряная, а веретено золотое. Тодор кланяется до земли и вручает королю ягненка. Король берет ягненка, гладит его, привстает, освобождает местечко рядом для Тодора и начинает расспрашивать о том о сем, но тут королева вмешивается в разговор:

— Не надо его резать, родимый, пускай растет.

— Женские выдумки! — отвечает король и продолжает степенно беседовать с Тодором об урожае, о старосте, обо всем понемногу, а ягненок блеет у короля на руках.

А получилось все совершенно иначе: появился какой-то советник, о котором Тодор и понятия не имел.

Но что поделаешь, другого выхода нет — придется идти к этому чертову советнику, а там уж видно будет, что и как.

Впустили его к советнику. Тодор с ягненком прямехонько к нему.

— Бог на помощь, господин.

— В чем дело? — спрашивает советник сердито. — Куда это ты с ним? — на ягненка показывает.

Тодор знает, что делает, даром слов не тратит. Когда имеешь дело с головой, хвост не страшен.

— Отнеси-ка вот это королю, — отвечает он, — и скажи: это тебе шлет в подарок Тодор из такого-то села, а я уж с ним сам потом поговорю!

— Вон отсюда! Я понесу ягненка?! Видали такого нахала!

«Должно быть, это самый главный после короля», — подумал Тодор, ноги у него подкосились от страха.

— Прости, господин, если я не так что сказал, — забормотал он в растерянности. — Люди мы темные, в простоте своей обмолвиться можем. Хотел бы я подарить государю нашему вот этого барашка к празднику, чтобы он со своей хозяюшкой, а нашей госпожой королевой скушал его на здоровье.

Советник усмехнулся.

— Э, братец, так это не выйдет. Ты сперва должен испросить у короля аудиенцию и узнать, примет ли его величество твой подарок, и только тогда…

— А где у него та «уденция»? — перебивает его Тодор.

— Ты должен написать прошение на мое имя и в нем указать, что желаешь быть принятым его величеством для такой-то и такой-то цели, ну, скажем, для того, чтобы подарок преподнести. Это прошение и твое желание я передам его величеству, и если он соизволит, я тебя извещу, в какое время ты можешь быть принят.

Тодор вытаращил глаза и не мог прийти в себя от удивления. И боясь, как бы советник еще чего не наговорил ему, он вдруг отчаянно завопил:

— Где мне все это понять, неграмотный ведь я. Сделай милость, господин, потрудись для меня, а уж я тебе заплачу что следует.

Советник улыбнулся. Понял, с кем имеет дело, пожал плечами и написал сам себе прошение.

— Теперь уходи, Тодор, — говорит он, и жди от меня извещения, когда его величество сможет тебя принять.

Тодор достал кошель, вынул два грошика, спрятал кошель на место и поклонился:

— Спасибо тебе, господин. Вот возьми это себе на чашку кофе, и, бог даст, не будем серчать друг на друта и в обиде не останемся.

Советник швырнул эти два грошика. Если бы Тодорова подношенья хватило на выплату хотя бы по одному векселю, куда бы ни шло, можно было бы и принять, а тут и на бланк не хватит. Выругал он Тодора и выгнал вон. Совсем обескураженный вернулся Тодор в «Тетово» ожидать «страшного суда». В этой сумятице ни советник не спросил Тодора, где он остановился, ни Тодор не догадался сообщить об этом.

Ждет Тодор до самого обеда — нет вестей. Раз так, решил он сесть и пообедать по-человечески. После обеда опять ждет Тодор, — нет ничего. Стало ему невтерпеж. То и дело выходит за дверь и смотрит в сторону дворца. Все ему кажется, что вот-вот появится советник. Поглядит, поглядит, да вернется, снова выйдет, но советника все нет.

Начал Тодор окружающим жаловаться. Может, добрые люди что посоветуют. Ум, как говорится, хорошо, а два лучше.

Вот уже и смеркается, а весточки все нет. Тодор потерял всякую надежду. Клянет и себя, и жену, и советника, и судьбу, и ягненка, и даже самого короля. Думает-гадает, почему все так нескладно получилось, и, наконец, решает, что все испортили два гроша.

«Эх, — сокрушается он, — нешто этим господам угодишь? У нас в деревне коль не дашь на выпивку, ничего не добьешься, хоть волком вой, а тут за то же самое тебя вон выгоняют».

Он стал раскидывать умом насчет этого, как вдруг его пронзила страшная мысль. Этот вытурил человека из-за двух грошей, а что сделает король, когда увидит ягненка. А ну как он дернет за колокольчик, вызовет министров да закричит, завизжит: «Повесить этого бродягу!»

И министры схватят его за шиворот и поволокут на виселицу, а который-нибудь из них возьмет ягненка за задние ноги да Тодора ягненком по голове: стук, стук, стук!

Тодора прямо передернуло всего.

Он уже ясно видел, как его повесили, как по нему домочадцы убиваются, как жена причитает:

— Язык бы мне оторвать за то, что я про ягненка помянула!..

Вдруг подходит к Тодору человек в кожаной засаленной куртке, в меховой шапке:

— Бог на помощь, приятель!

— Дай бог тебе здоровья!

— Что ты нос повесил? О чем так задумался? — спрашивает этот человек и садится рядом с ним за стол.

Тодор раскрыл свою душу. Да, не легко ему. Рассказал, как овца у него объягнилась, сколько у него овец, какая овчарня, о чем он с женой беседовал и что ел перед уходом из дому, как был у советника, что тот ему посоветовал. Рассказал все по порядку, не пропустив ничего, и добавил под конец:

— Бог один знает, что теперь делать?!

— Да, трудненько тебе, понимаю, как же теперь быть? — говорит тот и потирает руки, как бы обдумывая, что можно предпринять в таком тяжелом положении. Тодор смотрит на него, как на икону, и ждет, что ему посоветует этот мудрый человек.

А человек этот думает, закидывает ногу за ногу, то так, то этак, облокачивается то на одну руку, то на другую, головой покачает, плечами пожмет, а Тодор словно на раскаленных углях сидит.

— Что ж, другого ничего не придумаешь! — заявляет он, наконец. — Придется тебе поступить так!.. Вот что значит с господами дело иметь. Обманывают они, братец. Все только о себе заботятся, а мы хоть подыхай!

— Обманывают, обманывают! — соглашается Тодор.

— Обманывают, и горя им мало, — продолжает тот. — И советник этот королю ничего не сказал и вообще ничего не сделал.

— Я так же думаю, — присоединяется Тодор, — король бы сразу же меня вызвал, а то…

— А знаешь ли, что я думаю? Продай-ка ты этого ягненка, соберись завтра, да и айда домой. Если бы этот советник захотел, ты давно бы уже побывал у короля, а так и не надейся, смотри-ка уже который час.

— Правильно ты говоришь!— одобряет Тодор. — Только как вот насчет цены?

— За овцу с ягненком даю тебе двадцать пять динаров. Довольно, по-моему.

Началась торговля. Туда-сюда, согласились, наконец, на двадцати шести динарах. Отдал Тодор овцу с ягненком, взял деньги, довольный продажей, съел порцию говяжьего паприкаша[2], выпил пол-литра вина и лег. На постоялом дворе полно крестьян. Одни пьют, шумят, стучат палками по столу, другие мирно беседуют, а некоторые уже легли. Хозяин расстилает подстилки, заспанный мальчик кладет в печь дрова, а компаньон хозяина, Алимпий, пересчитывает выручку, гонит засидевшихся гуляк спать, приговаривая:

— Завтра, если бог даст, а сейчас спать пора. Все уже ложатся.

Одни курят лежа, разговаривают, другие храпят. Кто на спину лег, кто на живот. Душно, воздух прелый. Тодору удалось захватить место с краю, он перекрестился и лег.

— Откуда ты, приятель? — спрашивает его сосед.

— Из Ясеницы.

— Ого, братец, издалека! — говорит он и громко зевает.— А куда ты идешь?

— Куда? — и Тодор рассказал о своем несчастье.

Поговорили они так, отвернулись друг от друга и заснули.

А в это время, когда Тодор спал сном праведника, полиция все, как говорится, вверх дном перевернула, разыскивая его.

Советник доложил королю о просьбе Тодора, и король назначил аудиенцию назавтра в половине первого. И только когда советник, вернувшись к себе от короля, приказал написать вызов Тодору, только тогда он вспомнил, что знает, из какого села проситель, но не знает, где тот остановился в Белграде. Пришлось сообщить в городское полицейское управление, что крестьянин из Ясеницы, желающий подарить королю ягненка, не указал в своем прошении, на каком постоялом дворе он остановился, а поэтому управлению надлежит срочно разыскать его и сообщить, что король дает ему аудиенцию и благосклонно принимает подарок.

Начальник, не теряя ни минуты, приступил к исполнению.

Всем квартальным было приказано отправить жандармов на розыски крестьянина, привезшего в подарок королю ягненка, которого король согласен принять. Спешно перебегают жандармы с одного постоялого двора на другой, но нигде при всем старании не находят ничего похожего на ягненка. Наконец, поздно ночью попал один из них в «Тетово».

— Нет ли тут крестьянина, что привез ягненка для его королевского величества?

— Вон там он около печки, с краю лежит.

Жандарм встряхнул Тодора.

Тодор вскочил, протер глаза, а когда разглядел жандарма, кровь остановилась у него в жилах. Шутка ли иметь с ним дело!

— Ты тот самый Тодор, что привез ягненка в подарко его величеству королю?

— Я, да, это я, — невнятно пробормотал Тодор.

— Так вот, его величество король принимает твой подарок и приглашает тебя заврта к себе в половине первого дня. Понятно?

— Понятно, — ответил Тодор тихо, охрипшим голосом, его прошиб холодный пот.

Жандарм быстро ушел сообщить квартальному радостную весть, а Тодор остался в полной растерянности. Вдруг он повалился и застонал, словно раненый.

— Что с ним творится? — Хозяин вскочил и начал брызгать на Тодора холодной водой. Насилу пришел он в себя. Хорошо, что у него были здоровые, крепкие нервы. Если бы ему сообщили, что все его домочадцы умерли, он легче бы это перенес. «Божья воля!» — сказал бы он в конце концов. Но то, что с ним произошло, было подобно удару грома, и до того страшно, что он не мог устоять на ногах.

«Я обманул короля!» — думал он в отчаянии, а его сердце, казалось, готово было пробить не только грудь, но и ватник.

— Что же мне делать, Спира, братец мой? — вне себя воскликнул Тодор.

— Как что делать?

— Я известил короля, что дарю ему ягненка, а сам сегодня вечером, как темнеть стало, продал его! Думал не захочет король принять.

Задумался Спира. Молчит. Лицо стало у него серьезное, хмурое. Покачал он в сомнении головой, пожал плячами и слова не вымолвил.

— Пропал я! Где мне найти другого ягненка, а кто обманул короля, тот уж получит по заслугам! — твердит Тодор в отчаянии.

— Э, вот что ты можешь сделать, Веги и разыщи того, кому своего ягненка продал. Других-то ягнят сей-час не найти…

Тодор вскочил. Спал он в чем был, так что на одеванье время тратить не пришлось. Не сказав ни слова, он выбежал на улицу как сумасшедший и исчез во тьме.

(Далее)

 

[1] Речь идет о праздновании «славы», старинном сербском обычае. Каждая семя имеет своего патрона – святого – и в его день устраивает праздник.

[2] Паприкаш – мясное блюдо.