Tag Archive | Клуб

Страдија (10/12)

(Претходен дел)

Кога ги посетив сите министри, наумив да го посетам и Народното собрание. Народното се вика по некој заостанат обичај, а всушност, пратениците ги поставува министерот на полицијата. Штом ќе се смени владата, веднаш се распишуваат нови избори, а тоа значи барем еднаш месечно. Зборот „избори“ во овој случај значи: поставување на пратеници, а потекнува уште од патријархалното општество, кога народот, навистина, покрај другите неволји, ја имал уште и таа здодевна должност да мисли и да се грижи кого ќе го избере за свој претставник. Некогаш така примитивно се вршеле изборите, но во модерната цивилизирана Страдија, таа стара, глупава и денгубна процедура е упростена. Министерот на полицијата си ја зеде врз себе сета грижа народна, та тој поставува, избира наместо народот, а народот не денгуби, не се грижи и не мисли. Според сето ова, природно е тие да се викаат слободни избори.

Така избраните народни претставници се собираат во главниот град на Страдија да решаваат и да заседаваат за разни прашања за земјата. Владата — се разбира, секоја патриотска влада — тука се погрижила, тоа решавање да биде паметно, модерно. И тука владата ја зема врз себе сета должност. Кога ќе се соберат пратениците, пред да се почне со работа, мораат да поминат неколку дена во подготвителна школа, која се вика клуб. Таму пратениците се приготвуваат и вежбаат како подобро да ја од играат својата улога.

Сето тоа изгледа како подготовка за претстава в театар.

Владата сама го пишува делото што пратениците ќе го играат во Народното собрание. Претседателот на клубот, како некаков драматург, има должност делото да го проучи и за секоја седница да им ги одреди улогите на пратениците, — се разбира — според нивните способности. На едни им се доверуваат поголеми говори, на други помали; на почетниците уште помали, на некои им се одредува да изговараат само еден збор, „за“ или „против“. (Ова второво многу ретко се случува, и тоа тогаш кога се имитира природноста, по завршеното гласање, ги бројат гласовите за да се види која страна победила; а всушност тоа е определено многу порано пред да се одржи собраниската седница). На некои, кои не можат да се употребат ниту за тоа, им се одредуваат неми улоги, кога се гласа со станување и со седнување. Откако така убаво ќе се разделат улогите, тогаш пратениците одат дома и се приготвуваат за седницата. Необично се изненадав кога видов како пратениците си ги учат своите улоги.

Изутрината станав рано и отидов во градскиот парк да прошетам. Таму полно ученици, деца од нижите училишта и младичи од вишите. Едни шеткаат таму-ваму и го читаат на глас секој својот предмет: кој историја, кој хемија, кој веронаука, и така натаму. Некои пак, двајца по двајца, се преслушуваа од она што го научиле. Кога, одеднаш, меѓу децата здогледав и стари луѓе, кои исто така шеткаа, или седеа, учеа нешто од некакви хартии. Му се приближив на еден старец во народна облека, наслушнав, а тој неколкупати повторуваше една иста реченица.

„Господа пратеници, по повод претресот на овој важен законски проект, поттикнат сум и јас, по убавиот говор на почитуваниот другар Т… М…, во кој е изнесено сето значење и добрата страна на ваквиот закон, да кажам неколку зборови и, всушност, да го дополнам мислењето на почитуваниот говорник пред мене“.

Оваа реченица старецот ја прочита повеќе од десетпати, потоа ја остави хартијата настрана, ја крена главата, замижа малку и почна наизуст:

„Господа пратеници, по почитуваниот другар во кого се…“ — Тука застана, се намурти, молчеше долго, се присеќаваше, па повторно ги зеде хартиите, та пак ја прочита гласно истата реченица. Потоа пак се обиде да ја изговори наизуст, но без успех, згреши. Оваа процедура се повторуваше неколку пати, а успехот беше сè полош. Старецот очајно воздивна, налутено ги турна хартиите и главата ја наведна на градите.

Отспротива, на другата клупа, седеше едно учениче; во рацете ја држеше книгата затворена, па наизуст го кажуваше урокот по ботаника: „Оваа корисна билка расте по мочуришните предели. Нејзиниот корен народот го употребува и како лек…“

Старецот ја крена главата. Кога детето го изговори целиот урок го праша:

— Го научи ли твоето?

— Го научив.

— Да си жив и здрав, синко! Учи сега додека си млад, можеш да паметиш, а штом ќе дојдеш на моиве години, ич!

Никако не можев да си објаснам од каде овие стари луѓе меѓу децата и кој ѓавол ги тера да учат со бели коси. Каква ли е таа школа во Страдија?

Мојата љубопитност стана толку силна, што најпосле, не можејќи да си го објаснам тоа чудо, морав да му пријдам на оној старец, та од разговорот со него разбрав дека е народен пратеник и дека му е одредено во клубот да го научи говорот од кој пред малку ја повторуваше првата реченица…

По учењето на урокот доаѓа преслушувањето, а потоа се држат проби.

Пратениците доаѓаат во клубот и тука си го заземаат секој своето место. Претседателот на клубот седи на посебна маса, и крај него двајцата потпретседатели. До неговата маса е масата за членовите на владата, малку понатаму масата за секретарите на клубот. Првин едниот секретар ги прозива сите по ред а потоа се почнува со сериозна работа.

— Нека станат сите кои треба да ја играат улогата на опозиционери! — наредува претседателот.

Стануваат неколкумина од нив.

Секретарот изброи седум.

— Каде е осмиот? — прашува претседателот.

Никој не се јавува.

Пратениците почнуваат да се обѕрнуваат околу себе, небаре секој сака да рече: „Јас не сум; не знам кој е осмиот!“

Се вртат и тие седуммина и со погледите го бараат својот осми другар, кога еден се присетува и извикува:

— А, па овој овде ја доби улогата на опозиционер.

— Не сум јас, што ме набедуваш!? — вели тој налутено, а гледа во земјата.

— Па кој е? — прашува претседателот.

— Не знам.

— Сите ли се тука? — претседателот го прашува секретарот.

— Сите.

— По ѓаволите, па некој мора да е!

Никој не се јавува. Пак некој почнува да се врти околу себе, па дури и оној кого го посочуваат.

— Нека се јави кој е!

Никој не се јавува.

— Ти си, што не станеш? — му вели претседателот на оној осомничениот.

— Тој е, тој е! — викаат другите и здивнуваат, како кога човек ќе си симне од грбот голем товар.

— Јас не можам да ја играм улогата на опозиционер — вика оној грешник.

— Како не можеш? — прашува претседателот.

— Друг нека биде опозиционер.

— Сеедно е, кој и да е.

— Јас сакам да сум со владата.

— Ама ти си, всушност, со владата, туку така формално мора некој да претставува опозиција.

— Јас не сакам да ја претставувам опозицијата, јас сум со владата.

Претседатолот почна да му објаснува надолго и нашироко и одвај го наговори, откако еден од министрите му вети богата лиферација, каде што може многу да се заработи.

— Но, му благодарам на бога! — извика претседателот сиот испотен, заморен; сега ги имаме осуммина.

Додека претседателот и владата ое објаснија со осмиот опозиционер, та одвај го наговорија, оние седуммина седнаа.

—  Е, сега станете сите опозиционери! — рече претседателот задоволно и ја избриша потта од челото.

Стои само оној едниот.

— Па што значи ова, каде се другите? — викна претседателот надвор од себе од лутина.

— Ние сме со владата! — мрморат оние седуммина.

— Е, баш ни недостига оваа опозиција! — извикува очајно министерот на полицијата.

Настана тишина, здодевна, мачна тиншна.

— Со владата сте — почна сега налутено министерот на полицијата. — Па да не сте со владата, јас не би ве избрал! Сакате ли ние, министрите, да ја играме улогата на опозиција? На идните избори нема бездруго вие да ми доаѓате. За тие осум места ќе оставам народот сам да си избира, па барем ќе си имаме вистински опозиционери.

Најпосле, по долго објаснување, и откако секому му ветија по нешто, се согласија и оние седуммина да ја земат врз себе таа мачна улога. Некому му ветија висока функција, некому голема заработувачка, важно секој да добие награда за толку големата услуга на владата, која ѝ беше важно собранието колку-толку да изгледа вистинско.

Кога сето тоа среќно заврши и се преброди најтешката препрека, претседателот почна да ги преслушува опозиционерите.

— Што е твојата улога? — го праша првиот.

— Мојата улога е да ја интерпелирам влада затоа што државните пари се трошат напразно.

— Што ќе одговори владата на тоа?

— Владата ќе рече дека тоа е порада недостигот од пари.

— Што ќе кажеш ти на тоа?

— Јас ќе речам дека сум наполно задоволен со одговорот на владата и дека молам десетмина пратеници да ме поддржат.

— Седи! — рече претседателот задоволен.

— Каква е твојата улога? — го праша вториот.

— Јас имам да интерпелирам до владата затоа што некои чиновници добиле високи функции преку ред и имаат по неколку големи плати и многу додатоци, додека другите, поспособните и постарите чиновници, ниски функции и не се унапредуваат толку години.

— Добро, што ќе ти одговори владата на тоа?

— Министрите ќе речат дека ги унапредувале преку ред само своите најблиски роднини и луѓето за кои се заземале нивните блиски пријатели, и никого повеќе.

— Што ќе речеш ти на тоа?

— На тоа ќе речам дека сум налолно задоволен со одговорот на владата.

Претседателот го праша третиот која е неговата улога.

— Јас треба најостро да ја нападнам владата затоа што склучува заем под неповолни услови, кога финансиските услови во земјава и без тоа се тешки.

— Што ќе одговори владата?

— Владата ќе рече дека ѝ требаат пари.

— А ти на тоа што ќе речеш?

— Јас ќе речам дека со толку силните причини сум наполно убедан и дека сум задоволен со одговорот.

— Што имаш ти? — го праша четвртиот.

— Да го интерпелирам воениот министер, зошто гладува војската.

— Што ќе рече тој на тоа?

— Нема што да јаде.

— А ти?

— Наполно сум задоволен.

— Седи.

Така ги преслуша и другите опозиционери, и потоа премина на собраниското мнозинство.

Кој си ја беше научил убаво својата улога, беше пофален, а оние кои не си ги научиле улогите не смееја да дојдат на собраниската седница.

Поради неповолните услови во земјата народното претставништво уште на првите седници мораше да пристапи кон решавање на најитните работи. Владата исто така правилно ја разбра својата должност, та за да не се дангуби по ситни прашања, веднаш го постави за решавање законот за уредувањето на морската флота.

Кога слушнав за тоа прашав еден пратеник:

— Вие имате многу морски воени бродови?

— Немаме.

— Колку имате сè на сè?

— Засега немаме ниту еден!

Јас се вчудовидов. Тој тоа го забележа па и нему му стана чудно.

— Што ви е чудно? — ме праша.

— Слушнав дека сте донеле закон за…

— Да, — ме прекина тој — донесовме закон за уредување на флотата, тоа беше потребно, зашто ниту до денеска го немаме тој закон.

— Излегува ли Страдија на море?

— Засега не.

— Па зошто ви е тогаш тој закон?

Пратеникот се насмеа и додаде:

— Нашава земја, господине, нежогаш се граничела со две мориња, а нашите народни идеали се Страдија да биде тоа што била некогаш. Гледате, ние работиме на тоа.

— Е, тоа е нешто друго — реков небаре извинувајќи се. — Сега разбирам, и можам слободно да речам дека Страдија навистина ќе стане голема и моќна, кога за неа така искрено и пожртвувано се грижите и додека има толку мудра и родољубива управа како сега.

(Нареден дел)

Страдія (10/12)

(Попередня частина)

Боли я обійшов усіх міністрів, мені спало на думку навідатися і до народної скупщини. Народною вона звалася за старою звичкою, бо насправді депутатів призначав міністр поліції. Боли влада змінюється, то негайно видається наказ про нові вибори, а це зна­чить, що вони мають відбуватися щомісяця. Слово «вибори» означає в цьому випадку обрання депутатів і походить ще з часів патріархального суспільства, коли народ, крім інших клопотів, мав ще й прикрий обов’язок турбузатися й думати про те, кого обрати своїм представником. У ті далекі часи вибори прова­дились примітивно, але тепер у новітній, цивілізова­ній Страдії ця давня безглузда й довга процедура була скорочена.

Міністр поліції взяв на себе всі турботи. Він замість народу і призначає, і обирає депутатів, а народ не марнує часу, ні про що не турбується і не думає. Ось чому вибори називаються вільними.

Обрані в такий спосіб народні представники зби­раються в столиці Страдії, радяться й вирішують різні державні питання. Влада — звісно, як і кожна патріо­тична влада — й тут подбає, щоб ухвали були розумні, відповідали потребам часу. І знову влада бере на себе всі турботи. Коли поз’їжджаються депутати, то перш ніж почати роботу, вони повинні кілька днів провести в підготовчій школі, яка зветься «клубом». Тут депу­тати вчаться й тренуються, як найкраще зіграти свою роль. Усе це нагадує репетиції перед виставою в театрі.

Влада сама складає п’єсу, яку депутати будуть грати в народній скупщині. Голова клубу, як режисер, зобо­в’язаний вивчити цю п’єсу й на кожне засідання роз­поділяти ролі між депутатами, звичайно, згідно з їх­німи здібностями. Одним доручаються більші промови, іншим менші, а початківцям ще менші. Деяким дозво­ляється проказати лише одне слово «за» або «проти». (Це друге трапляється дуже рідко і то про людське око, після голосування, коли видно, яка партія пере­могла: насправді ж ухвала виноситься ще задовго до засідання скупщини). Декотрим, зовсім нездатним, від­водяться німі ролі, коли треба голосувати вставанням або сіданням. Після такого вдалого розподілу ролей депутати йдуть додому й готуються до засідання.

Я сам дуже здивувався, коли вперше побачив, як депутати вчили свої ролі.

Одного дня встав я раненько й пішов у міський парк прогулятися. Там було повно учнів, дітей з початко­вих шкіл та студентів. Одні проходжувалися сюди-туди, читаючи вголос свій предмет: хто історію, хто хімію, хто закон божий і так далі. Інші, зібравшись по двоє, слухали один одного, як і що вивчено. Аж раптом побачив я поміж дітьми й кількох старих лю­дей, які так само ходили або сиділи і вчили щось із папірців. Я підійшов до одного, вдягненого в національне вбрання, й прислухався: він старанно перечи­тував ту ж саму фразу:

«Панове депутати, з приводу обговорення цього важ­ливого законопроекту, після чудової промови шанов­ного пана Н., у якій він висвітлив усю важливість та гарні сторони цього закону, я теж змушений сказати кілька слів, щоб трохи доповнити шановного поперед­нього промовця».

Старий, перечитавши речення понад десять разів, відклав папірець і, піднявши догори голову та заплю­щивши очі, почав промовляти напам’ять:

— Панове депутати, після шановного пана, в яко­му… — Тут він зупинився, наморщив лоба, довго мо­вчав, силкуючись пригадати, а потім взяв папірець, ще раз прочитав речення і спробував повторити його напам’ять. Та все було даремно — він знову поми­лився. Ця процедура повторювалась кілька разів і що далі, то гірше. Старий розпачливо зітхнув, сердито відкинув папірець убік і сумно понурив голову на груди.

А проти нього, на другій лаві, сидів школяр. У ру­ках він тримав закриту книжку, а сам напам’ять по­вторював урок з ботаніки:

— Ця корисна рослина росте на вогкому грунті. її корінь вживається в народі як ліки…

Старий підвів голову й запитав:

— Вивчив своє?

— Так.

— Бажаю тобі успіху, синку! Вчи тепер, поки моло­дий і маєш добру пам’ять, бо доживеш до моїх літ, то — дзуськи!

Я ніяк не міг утямити собі, звідки тут, серед дітей, взялися ці старі люди й якого біса вони вчать, маючи на голові сиве волосся. Що це за школа знову з’яви­лась у Страдії?

Моя цікавість зросла до такої міри, що я врешті змушений був підійти до старого і вже від нього до­відатись, що він є народним депутатом і що йому доручено вивчити цю промову, з якої вій щойно по­вторював перше речення… Після того як він її ви­вчить, у клубі відбудеться перевірка, а тоді прийма­тиметься іспит.

Депутати збираються в клубі, кожен займає своє місце. Голова сідає за спеціальний стіл, а поруч — два його заступники. Тут же стоїть стіл для членів уряду, а трохи оддаль — стіл для секретарів. Спочатку один секретар робить перекличку, а потім уже починається серйозна робота.

— Прошу встати всіх, хто має виконувати роль опо­зиціонерів! — наказує голова.

Декілька чоловік встає.

Секретар нараховує сім.

— А де восьмий? — питає голова.

Усі мовчать.

Депутати починають озиратись навколо, ніби гово­рячи:

«Це не я, хто восьмий — не знаю».

Озираються й ті семеро, шукаючи свого восьмого товариша. Аж раптом один вигукує:

— Та ось же він, це йому доручено бути опозиціо­нером!

— Ні, це не я, навіщо брешеш? — сердито огризає­ться той, втупивши очі в підлогу.

— А хто ж? — напосідає голова.

— Не знаю.

— А чи всі тут присутні? — запитує голова у сек­ретаря.

— Всі.

— Біс його вхопи! Хтось же мусить бути восьмим!

Але ніхто не зголошується. Знову всі озираються довкола, навіть той, на кого впала підозра…

— Встаньте, хто восьмий!

Ніхто не встає.

— Ну, то це ж ти! Чому не встаєш? — звертається голова до взятого під сумнів.

— Це він, він! — вигукують інші й полегшено зі­тхають, ніби скинули з плечей важкий тягар.

— Я не можу грати роль опозиціонера! — розпач­ливо кричить бідолаха.

— Як то не можеш? — знову до нього голова.

— Нехай хтось інший буде опозиціонером!

— Це справи не міняє.

— Я хочу бути з урядом!

— Так ти ж насправді з урядом, це тільки так, про людське око мусиш трохи вдавати з себе опозиціонера.

— Я не хочу вдавати опозиціонера, я з урядом!

Голова довго й докладно став пояснювати йому, що воно й до чого, і лише тоді той погодився, коли кот­рийсь з міністрів пообіцяв йому вигідні поставки, на яких можна добряче заробити.

— Ну, слава богу, — зітхнув голова, весь спітнілий і зморений. — Тепер їх восьмеро.

Та поки голова і уряд умовляли восьмого, інші посі­дали.

— А тепер встаньте всі опозиціонери, — вдоволено мовив голова, витираючи піт з чола.

Устав лише той один.

— Що за біда! А де ж решта? — скипів голова, не тямлячи себе від люті.

— Ми всі також за уряд! — промимрили й ті се­меро.

— Ти глянь, яка вбогість у цій опозиції! — розпач­ливо вигукнув міністр поліції.

Запала тиша, прикра, нестерпна тиша.

— Значить, ви за уряд… — почав люто міністр полі­ції. — Та якби ви не були за уряд, хіба б я обрав вас сюди? Хочете, мабуть, щоб самі міністри грали роль опозиціонерів? Тож на наступних виборах і духом вашим тут не пахнутиме. Ці вісім місць я залишу, хай народ сам обирає, тоді принаймні матимемо справж­ніх опозиціонерів!

Нарешті, після тривалих суперечок, та ще після того, як кожному було дещо обіцяно, ці семеро теж по­годилися взяти на себе клопітливу роль опозиціонерів. Одному було обіцяно добру посаду, іншому — чималий заробіток, а крім того, кожен дістав винагороду за такі великі заслуги перед владою, якій важило те, щоб скупщина хоч трохи скидалася на справжню.

Коли все це щасливо скінчилось і була врешті усу­нена найтяжча перепона, голова почав екзаменувати опозиціонерів.

— Яке твоє завдання? — звернувся він до першого.

— Я мушу запитати уряд, чому так безглуздо ви­трачаються державні кошти.

— А що повинен відповісти уряд?

— Уряд скаже, що це через нестачу грошей.

— А ти що на те?

— Я на це відповім, що цілком задоволений пояс­ненням уряду, і буду просити депутатів підтримати мене.

— Сідай! — вдоволено промовляє голова. — Яке твоє завдання? — питає в іншого.

— Я поцікавлюся, чому деякі чиновники дістали високі посади поза чергою, отримуючи по кілька зар­плат та ще й багато дотацій до них, тоді як інші, здіб­ніші й старші, сидять на низьких посадах і не підви­щуються вже кілька років.

— А що має відповісти уряд?

— Міністри скажуть, що поза чергою вони підви­щували на посадах лише своїх найближчих родичів та людей, за яких клопотались їхні друзі, і нікого більше.

— А ти що на це?

— Скажу, що цілком задоволений такою відповіддю.

Голова питає третього, яке його завдання.

— Я маю якнайгостріше напасти на уряд за те, що він вдається до позик на невигідних умовах, тоді як фінансове становище країни й так уже катастрофічне.

— А що відповість уряд?

— Уряд скаже, що йому потрібні гроші.

— А ти що?

— Скажу, що це дуже поважна причина і що я від­повіддю цілком вдоволений.

— А що в тебе? — звертається до четвертого.

— Запитаю військового міністра, чому військо голодує.

— А він що скаже?

— Бо нема чого їсти.

— А ти?

— Що поясненням цілком задоволений.

— Сідай.

Ось так він прослуховує й решту опозиціонерів, а тоді переходить до більшості в скупщині.

Ті, що вивчили своє завдання, будуть похвалені, а котрі не вивчили — позбавлені права піти на засі­дання.

З огляду на тяжке становище країни, народне пред­ставництво мусило на перших же засіданнях розпо­чати розгляд негайних справ. Уряд теж правильно зро­зумів свої обов’язки і, щоб пе марнувати часу на дрібні питання, одразу виніс ухвалу про керівництво морським флотом.

Коли я почув це, то спитав у одного депутата:

— Чи багато у вас військових кораблів?

— Ні.

— А скільки?

— Немає жодного.

Я занімів від подиву. Він це помітив і в свою чергу здивувався.

— А чим ви так вражені? — запитав він мене.

— Щойно було прийнято закон про…

— Атож, — перебив він. — Ми прийняли закон про керівництво флотом, бо раніше не мали такого закону.

— А хіба Страдія омивається морями?

— Досі ні.

— То навіщо ж закон?

Депутат засміявся й пояснив:

— Наша країна, пане, в давнину омивалася двома морями, а наші ідеали — зробити Страдію знову та­кою, як була вона колись. Ось ми над цим, як бачите, й працюємо.

— Ну, це вже інша річ, — сказав я винувато, — тепер я розумію і можу сміливо твердити, що Страдія й справді буде великою й могутньою державою, якщо ви так щиро й вірно дбаєте про неї і поки вона мас таке мудре й патріотичне керівництво.

(Наступна частина)