Tag Archive | кав’ярня

Театр в провінції (2/3)

(Попередня частина)

У корчмі «Хлібороб» усе готове. З дощок зроблено сцену коло дверей до читальні, звідки актори виходи­тимуть і куди заходитимуть.

При вході до корчми стоїть пан Івич і, як директор театру, зустрічає гостей.

— Хай тобі щастить, Йово! — бажає йому дуже по­важно, заходячи всередину, одна тітка.

— Спасибі! — ще поважніше басом відповідає він.

— Починаємо, га? — запитує пан Спира, вітаючись із директором.

— Біжи, принеси ще одну лавку, — гукає артист гре­бінникові.

— Дай боже, щоб усе було добре! — відповідає Івич Спирі і обертається в кав’ярню, щоб сказати, що по лавку треба бігти до перукаря Стеви.

Як бачите, тут не жарти. Зібралася вже публіка. За­йшов і директор досередини, бо вже, мабуть, більше ніхто не прийде. Чекають початку вистави. Хлопець розносить вино, наливає глядачам за вказівкою дирек­тора.

— Налий-но панові Спирі.

— Дякую; щоб ти здоров був! — відповідає той, ви­хиливши склянку вина.

— Дай дядькові Гаврі одну.

— Не треба, щось не хочеться; я прийшов з поваги до тебе!

— Дякую, але випийте одну: випо добре!

— Ну, давай; щастя вам і довгого життя! Хай бог вам допоможе піднятися високо! — благословляє Гавра.

— Дай боже, — скромно відповідає розчулений Івич.

— Починайте вже, Васо! — гукає дядько бляхареві Басі, коли той визирнув із дверей читальні.

Почалася вистава. Хлопець і далі розносить вино, публіка п’є, сміється, аж починає тебе муляти думка, що все може зірватися. Особливо в Йови, який грає Пелу.

П’яного шевця Срету грає артист, а щоб усе було правдоподібно, і сам напився.

— Ти диви, як вдає п’яного, справді ніби п’яний чоловік!? — дивується дядько Гавра.

Інші актори на сцені так і порснули зо сміху, коли це почули, а особливо ті, що визирали крізь прочи­нені двері читальні.

Суфлер підказує крізь діру в дошках, яку для того й залишено; артисти ж, якщо добре не почують, то перепитують.

— Пела накидається на нього, — каже суфлер.

— Не штовхайся! — вигукує хтось у дверях читальні, бо його почали інші відтісняти, щоб і собі подивитися.

— Замовкніть ви там, чоловікові не чути! — утихо­мирює їх суфлер, а Пела повертає голову, чекаючи, коли суфлер знову підкаже.

— Пела накидається на нього! — повторює Йова меланхолійним голосом.

Артист люто блимнув на нього очима й невдоволено крутнув головою; тим часом Пела збагнула, що від неї вимагається. Крикнула щосили й посунула на Срету.

Серед публіки розлягається гучний сміх.

— Ти бачиш, який Йова злий! — кидає хтось.

Грають далі.

— Пела чхає! — кричить суфлер.

— Пела чхає, — повторює Йова.

— Та чхай же, телепню; чуєш, що тобі кажуть, — буркає артист.

— Ти маєш чхати, а не я, — сердито відповідає Йова.

Артист крадькома штовхає його ногою під столом і цідить крізь зуби:

— Чхай, тварюко.

— Його запитай, кому чхати, — борониться Йова.

— Пела чхає, Пела, — пояснює суфлер.

Йова готується, піднімає голову і чхає.

Вистава йде далі.

— Пора вже йти, — раптом каже дядько Гавра і піді­ймається.

Артисти відразу ж переривають гру, дивляться на старого.

— Посидьте ще трохи, — стримує його пан Івич.

— Та ні, на добраніч! Я вже досить насміявся!

— На добраніч! — відповідають йому артисти, щоб він не образився.

— Випийте ще чарку, — пропонує директор то од­ному, то другому вже в дверях, щоб приходили і на­ступного разу.

І так потроху всі розійшлися, не чекаючи закінчення вистави.

Після того було ще дві-три вистави, але публіки збиралося дедалі менше. Хто вже був, той удруге не приходив, бо кожен вважав, що треба раз побачити навіть чудовиська, яких показують на ярмарках.

Але це не охолоджувало запалу молодих людей. Вони й далі працювали невтомно.

Проходите, скажімо, повз майстерню гребінника Сави, і звідти чуєте:

— Я свою честь мушу кров’ю омити!

Це Тоша, його підмайстер, учить роль, а челядник стоїть на дверях, пильнує, щоб господар не застукав його за цією справою.

Здивуєтеся і йдете далі; але перед бляхарнею вас зупиняє крик:

— Бий, зраднику, в оці незахищені груди!

Ще більше здивуєтеся, підходячи до свічкарні; тут уже зібрався цілий натовп, дивляться на таке, чого зроду не бачили.

Господар Цоне дав запотиличника підмайстрові, а той протестує і погрожує помстою.

— Хіба я тобі за те плачу, свиня ти погана, щоб ти репетував у мене в крамниці, мов навіжений! Таж ти мені всіх клієнтів повідлякуєш!

— А ви не лайтеся й не бийтесь! — заявляє під­майстер.

—  «Побачиш, як Милош б’є!..» Ти сам побачиш, як господар Цоне б’є! — кричить господар Цоне на всю горлянку.

Слово по слову, розлютився й підмайстер, вилаяв гос­подаря як умів та й вийшов з крамниці.

Могли б ви почути й те, як кухарка в кав’ярні «Плуг» свариться з господинею.

— Якщо ви так думаєте, то я піду грати в театр! — погрожує кухарка.

І справді, аби тільки пішла, там її з розпростертими руками прийняли б.

Одне слово, містечко змінилося. Мало в якій хаті не було сварки й шуму. Господарі кричать па підмай­стрів і челядників, батьки на дітей. Молоді й старі геть пересварилися.

Директор Івич погиркався з жінкою, сором, та й годі, — все місто гуде. Але й жінці не солодко, якщо правду казати. Відколи той театр з’явився, вона ціли­ми днями спокою не має; а ночами, як сама скар­жилася сусідкам, сидить одна-однісінька, мов та ху­добина.

— Та й худоба не стерпіла б цього, — додавала вона.

Якось зібралися коло неї жінки, вона й почала роз­повідати:

— То одяг ший, то суміш товчи, то те, то се; а вчора мені каже, щоб я робила з пір’я якісь китиці для воє­вод. Повірте, ніколи й угору глянути; відколи той театр взявся, я нічого не пошила собі.

— Ми дивуємося, як можеш ти витерпіти таку що­денну метушню! — жаліють її жінки.

— Та то ще нічого, але як тільки вечір — він уже в театрі, а ти чекай, чекай хтозна-скільки; прийде — вставай, відчиняй двері. Промерзла і ото кашляю!

— Так мучитися, — каже одна, — що то за життя!

— То чому ти не скажеш йому, щоб покинув той театр! — пропонує інша.

— Кому казати, йому?! Він свій театр і того дурно­верхого артиста любить у сто разів більше, ніж мене! — відказує ображено Івичка, і на очах у неї зблискують сльози.

— Ех, що воно діється на цьому світі! — зітхають жінки й кивають сумно головами, з виразом співчуття на обличчях.

Ось чому бували сварки між Івичем та його дружи­ною, а одного вечора дійшло навіть до того, що Івич дав жінці ляпаса.

Мали грати «Битву на Косовому полі». Івич після обіду був удома і вчив роль Милоша Обилича[1]. Хо­дить по кімнаті з кутка в куток, зупиняється, б’є себе в груди, вимовляє окремі речення так голосно, що аж шибки деренчать. Жінка сидить у кутку, плете й погля­дає, що з чоловіком діється, а сама люта, як чорт.

— Я зрадником ніколи не був! — гукає Івич, підні­маючи руку вгору.

— Чого ти, чоловіче, не подумаєш про те, що треба купити дров? — питає його дружина.

— Входить Вук, — промовляє поволі Івич. — Ні, ні, знову входить Милош.

— Що з тобою, чоловіче, чи ти при своєму розумі? — каже дружина в’їдливо.

— Схоплю я Вука Браиковича!.. — декламує Івич далі, не звертаючи уваги на жінчині слова.

Настав вечір, і він почав збиратися до театру. Му­сить іти. Як може бути Косівська битва без Милоша?

Дружина почала кричати й погрожувати, що не від­чинить дверей.

— Відчиниш! — крикнув Івич голосом Обилича.

— Не відчиню! Іди собі куди хочеш, навіжений.

— Хто навіжений?

— Ти!

— Я — навіжений? — гукнув Івич з Обиличевим за­палом, і пролунав ляпас.

Хто знає подібні обставини, той лише може уявити собі, які наслідки для всього Івичевого дому мав цей ляпас.

Скажемо тільки, що Івичева дружина покинула його й пішла до свого батька.

А Івич, граючи Милоша, увесь час тільки й думав про те, що сталося. І ніхто не знав, що з ним, бо всі зійшлися на тому, що Милош, як він його зіграв, — нікудишній.

Повернувся після вистави додому — хата порожня, дружини нема.

Якби хтось із публіки прийшов був із ним, мав би на що подивитися.

— Отак, дурню! — зустрів його батько з докором у дверях.

Потім став йоге лаяти, а він опустив голову й не чує нічого, і думати не може — якийсь тягар навалився на нього, великий, превеликий.

— Ось до чого довела тебе ота біганина, недоумку! — лає його батько.

Івич у цю хвилину почував себе ніби в якомусь страшному сні, зараз він ненавидів і самого себе, і те­атр, і артиста, і весь світ.

— Ах, Йово, дурню несусвітний! — промовив він розпачливо, коли батько вийшов з кімнати, і впав на постелю. Хто зпа, що думав, але всю ніч не спав.

Наступного дня в містечку тільки й мови було, що про цю подію. Він знав про це, і від того йому було ще болячіше.

Нікуди не виходив з дому, а в театр передав про­хання про свою відставку: мовляв, за станом здоров’я та у зв’язку з сімейними обставинами не може далі залишатися на посту директора. Він писав: «Дуже шкодую, що не маю змоги й далі свої знання ставити на службу мистецтву».

У театрі запанувала розгубленість. Лаза і Стева твердили, наводячи докази, що театр треба закрити, бо він не дає ніякого прибутку. Артистові, Миливою, Симі й бляхареві це було невигідно, і вони стояли за те, щоб він і далі працював.

— Початок важкий! — казав артист, сповнений гор­дості й упевненості.

Насправді ж театр їм був потрібен, щоб прогодувати себе, а Лаза і Стева хотіли мати з нього зиск, як, ска­жімо, з торгівлі, і тому сердилися, що справа посуває­ться дуже повільно.

Після довгої наради вирішили все-таки не закривати театру, але запросити до його правління когось із учителів, священиків і заможних торговців, які могли б підтримати цей чудовий заклад.

І ось зібралося славне правління з п’ятнадцяти осіб. Молодий учитель Воя виступає і, аж захлинаючись, доводить, який це прекрасний заклад — театр, яка це школа для народу: він поширює освіту, шліфує харак­тери, підносить дух, бо міщани тільки й думають, що про матеріальні вигоди.

Диякон Таса пропонує, не гаючись, обрати дирек­цію й виділити двох осіб для складання статуту, бо в нього, мовляв, немає багато вільного часу. Говорить сам, слухає, що інші говорять, та все поглядає на го­динник, щоб не спізнитися на похоронну відправу.

«Прибутків тут мені не бачити», — міркує Стева, го­лова читальні, попиваючи горілку з виноградних вичавок і дивлячись на свою перукарню, чи хто не йде голитися або підстригатись.

Зчинився гамір, кожен хотів щось сказати. Поволі звернули на зовсім інше, й розмова потекла, як зви­чайно в корчмі, наче й забули, чого зібралися тут.

Диякон пішов; Стева помітив клієнта коло своєї перукарні — й собі заспішив.

— На вас чекає Томча, щоб ви подивилися на ті дошки! — повідомив челядник одного торговця з прав­ління, і той подався за своїм челядником.

Багато хто пішов, і кожен, покидаючи засідання, казав, що наперед згоден з рішенням правління.

Директором обрали вчителя Вою, його заступником — учителя молодших класів, скарбником — одного торгов­ця, режисером — знову-таки молодого вчителя, чоти­рьох торговців — у ревізійну комісію. А хіба могло бути інакше?

(Наступна частина)

 

[1] Милош Обилич — сербський лицар, який убив турецького султана Мурата під час битви на Косовому полі. В оповіданні згадується також Вук Бранкович. Він, за народними переказами, зрадив сербів, пере­йшовши на турецький бік.

Театр в провінції (1/3)

Дехто каже: «Таланти в провінції гинуть, так і ли­шаючись непоміченими!» Звісно, кожен має право го­ворити, що йому заманеться, аби тільки влади не чіпав; але я гадаю, що це неправда. Перш ніж розпо­вісти про артистів, яких я відкрив, хочу вам, дорогі читачі, сказати, що в провінції все помічають і ці­нують кожен талант набагато більше, ніж у столиці.

Усі ми тут знаємо, як бухгалтер Любо вміє приго­тувати закуску з редьки, присмачивши її олією та оцтом, і, повірте, за це незмірно шануємо та поважа­ємо його і навіть регулярно даємо йому можливість удосконалювати свій талант! А якої ви думки про Василькову смаженину? Що хочете собі думайте, але ми цінуємо його дар вище, ніж бєлградець цінує дар якогось свого поета-лірика!

Я оце недавно довго міркував над таким: чого це не перелітає у мій двір Лазин зозулястий півень? Ламав собі голову, мабуть, більше, ніж якийсь там історик над тою чи іншою давноминулою подією, і врешті дізнався-таки від слуги, що півня зарізали, коли до Лази приїжджала в гості його тітка Цака. Слуга мені розповідає про це, а моя сусідка стоїть у вікні й собі озивається: «Жаль такого півня, ми вчора згадували його з Митою. Звикли, знаєте, що ж тут дивного?»

Багато ми говорили про нього, а це ж усього-навсього півень, і тільки.

Громадська думка тут пильно стежить за всім, що діється довкола. І найменша дрібниця не уникає при­скіпливого обговорення. А в Белграді напише редак­тор найкращу передову статтю — і ніхто про неї ані гугу; натворить, скажімо, якийсь державний діяч дурниць, за які весь народ розплачується, — і хоч би що йому, ще й шапки перед ним скидають.

У провінції: сяде троє грати в преферанс, і вже в ка­в’ярні за іншими столами стає порожньо, всі збираю­ться коло гравців. Кожен мерщій хапає стілець в одну руку, а бокал з пивом — у другу й підсувається ближ­че. Якщо нема де сісти, то заповзяті болільники стають довкола й пильно стежать за кожною картою, супро­воджуючи гру бурхливими дебатами, які часто бувають набагато гострішими, ніж у народній скупщині, коли там розглядаються особливо важливі питання!

Писар Миша одного разу викинув трефову десятку, а притримав чирвову даму й програв четверту взятку аптекареві Пері, який запросив його до кав’ярні, щоб «пригостити». Підвів людину той Пера, і громадська думка так нещадно затаврувала його, що він, їй-богу, цілий день не смів навіть поткнутися до корчми. Було йому соромно за свій вчинок.

Люди дбають про все, усім цікавляться; то як мені не говорити про це рідкісне й знаменне явище в нашій провінції!

Кав’ярня «Хлібороб» — звичайна собі корчма, де зу­пиняються селяни, коли приїжджають до міста. Дере­в’яні незастелені столи, великі незграбні стільці дов­кола них; посередині велика залізна піч, біля якої взимку сидять селяни, гріються, курять, чвиркають крізь зуби і п’ють ракію; стіпи пообліплювані всіля­кими оголошеннями та розпорядженнями міської упра­ви; долівка цегляна, вікна засиджені мухами. Примі­щення велике, але повне воно буває тільки в суботу, коли базарний день, в інші ж дні тут сидить троє-четверо завсідників за осьмушкою каламутної сивухи й завзято позіхають з ранку до вечора, а дехто в обід їсть капусту або гуляш і плямкає губами, аж ляскіт іде по корчмі. Звичайно, цей заклад не вартий був би такої уваги, якби на дверях ліворуч од шинквасу я не побачив написане крейдою, трохи навскоси й криву­лясто: «Ремісницька читальня». Під ним стояло: «Хто не член, вхід без дозволу заборонено», — а ще нижче іншим почерком: «Янча Дж. із Златокоп винен від суботи 5 зл. З0 гр.».

Читальня не краще обставлена, ніж корчма. Посе­редині великий стіл, а довкола нього кілька стільців; біля стіни дерев’яна полиця, і на ній кілька книжок та газет, вкритих товстим шаром пилу; біля книг, у кутку полиці, лежить дві колоди карт і дошка для записів.

Читальня нараховує близько двадцяти членів, пере­важно ремісників. Голова читальні — перукар Стева, а скарбник і свого роду бібліотекар — швець Лаза. У будень вони бувають рідше, а в святкові дні — завжди.

Сьогодні свято, і ось вони зібралися. Надворі холод­ний лютневий день, через те всі присунулися ближче до печі. За столом сидять маляр Йова і бондар Васа, вони грають у «жандарма». Голова читальні Стева підсів до вогню й розгрібає жар, щоб засмажити м’яса на сніданок. Лаза читає газету і час від часу дивиться, як ті двоє грають у карти.

— Ой калино ти зелена! — му гиче Йова, міркуючи, чим походити.

— Ой калино… — і собі починає Васа, але раптом за­уважує: — Сімка на вісімку не йде.

М’ясо в печі шкварчить, і по кімнаті шириться приєм­ний запах. Стева перевертає м’ясо, облизує пальці й вигукує:

— Ох, і смажепинка буде знаменита!

— Гаразд, ось валет, біс його вхопи! — каже Йово, кидаючи карту.

— Мені вже аж слина в роті котиться, — промовляє Васа й дивиться на Стеву.

— Бачиш, свині подорожчали, — озивається Лаза, відірвавшись від газети.

— Ану ж, корчмарю, дай нам хліба, — просить го­лова.

— Ой калино ти зелена! — знову мугиче Йова, роз­глядаючи карти.

Зібрання в читальні проходили тихо та мирно, і хто б міг подумати, що це товариство згодом заснує театр, але, мабуть, так уже було передбачено провидінням.

Приїхала до нашого містечка якась мандрівна трупа й оголосила, що покаже лише три вистави. Вхідна ціна була невисока, і народу навалило повно.

Прийшли й Лаза та Стева і багато хто з членів читальні. Одразу ж після першої вистави Стева з Лазою повели таку мову.

— Загребли вчора ввечері п’ять, а то й шість добрих взяток! — мовив Лаза й задумався, ніби щось підра­ховуючи.

Стева теж думав, крутив головою, загинав пальці й після довгого мовчання врешті прорік:

— Бач, як вони вміють жити!

І знову настала мовчанка, яку порушив Лаза глухим зітханням, а потім додав:

— Так воно: якісь пройдисвіти загрібають гроші, а ти страждай, працюй — і хоч би що тобі!

— Тринди-ринди — і грошики в кишені! — злобливо підхопив Стева.

Ця розмова, як багато подібних, так би й лишилася розмовою, якби через кілька днів не сталась одна подія.

Якось надвечір Стева й Лаза прийшли в «Хлібороб» па чарку. Входять, а там за столом сидить кілька під­майстрів, і між ними один з тих артистів, що показу­вали виставу.

Артист — парубок років двадцяти, високий, міцний, з дуже приємним обличчям. Він зсунув капелюха на потилицю, від чого пишні чорні кучері спали йому на лоба, і, жваво розмахуючи руками, промовляв щось палко, ніби декламував. Обертався до кожного й ди­вився йому просто у вічі. Усі за столом мовчали, слу­хали з роззявленими ротами. У голові в кожного вини­кали фантастичні видива, і кожен як думав, так і пи­тав, з нетерпінням чекаючи відповіді.

— Скільки можна заробити? — поцікавився хтось.

— Непогано, на добре життя вистачить. Але ми не ганяємося за багатством, — продекламував артист.

— Ну, а коли б заощаджувати? — запитує підмайстер-гребінник.

Ледве артист відповів йому, прибравши належної пози, як уже його запитує миловарчук:

— А начальство не лає вас?

— Що? Мене? Щоб я лайку терпів? — вигукнув го­лосно артист, тицяючи пальцем себе у груди.

Запала мовчанка, а він обвів усіх поглядом, встав із стільця і ще запальніше повторив:

— Щоб я лайку терпів?.. — потім відступив трохи назад і, покивавши головою, зареготав: — Ха-ха-ха, щоб артист лайку терпів! O, ні!

І всміхнувся поблажливо.

Поки точилася ця розмова, Стева й Лаза стояли коло печі й уважно прислухалися до неї.

Усі замовкли.

— Але старших слід поважати! — втрутився Стева.

— Я он своїм челядникам даю прочуханки, а коли пе слухають, то й виганяю! — майже водночас озвався й Лаза.

— Краще вмерти, ніж кривду терпіти! — гнівно ви­гукнув артист і, помовчавши, вже додав тихіше, роз­тягуючи кожне слово: — Моя держава — сцена; зі сво­їм мистецтвом я можу обійти увесь світ і житиму краще, ніж будь-хто з тутешніх господарів. Я кинув трупу через несправедливість: режисер хотів підсу­нути мені роль комедійного персонажа, а я — трагік.

Лаза кілька разів кивнув головою, наче розумів усе, що той говорить: «Так, так, авжеж, звичайно», — а на­справді не міг собі взяти втямки, що то комедійний персонаж, а що — трагік.

— Не захотів, щоб він підсовував мені комічну роль! — знову палко й голосно заговорив артист.

— Звичайно, звичайно, це неподобство, це негарно, — підтакує Лаза, а сам думає: «Що він хотів йому під­класти?» — і та «комічна роль» видається йому чимось дуже гидким і паскудним.

— Угу, певна річ, — знехотя процідив крізь зуби Стева і після короткої паузи запитав жвавіше: — То скільки, кажеш, можна взяти за одну виставу?

— Та воно, — почав артист, — як вам сказати… — Це він вимовив, примруживши ліве око, а голову заки­нувши трохи назад, і ступнею правої ноги постукав по долівці.

У головах юних підмайстрів виникають райдужні картини. Кожне слово молодого лицедія вимальовує в їхній уяві нові світи, чарівні, привабливі, і вже їхнє дотеперішнє заняття видається їм геть осоружним. Особливо розпалилась уява в Миливоя та Сими, які були без роботи. Миливой знав столярне ремесло, а Сима кравецьке.

Миливой так захопився тою розповіддю, що наливав собі чарку за чаркою, випиваючи їх одним духом; а Сима був щось не в настрої, весь час йорзав на стільці, ніби не міг дочекатися, коли можна буде по­говорити з артистом віч-на-віч. Поволі смоктав ракію й безперестану спльовував.

— Можна багато заробити, але треба чесно ділити­ся! — сказав артист на закінчення.

Лаза і Стева про щось задумались, але з їхніх облич видно було, що й самі вони не вірять у те, що ду­мають.

— А гарні артисточки є?— питас захмелілий Миливой, підморгуючи Симі, й стукає підмайстра-гребінника по плечу: — Ну, що скажеш, Томо?! — Він захо­диться сміхом, устає з стільця й ще замовляє собі ракії.

— Якби такі, як ота, що була царицею Милицею! — в тон йому кидає корчмар Спира.

— Вукосава, далебі, краща! — не погоджується Тома, теж уже захмелілий.

— Кислий виноград, діти! — озивається Стева, потя­гуючись.

— Зате вони освічені! — басом, якось зверхньо про­мовляє артист.

— Звичайно, авжеж! — підтакує Лаза, киваючи го­ловою…

Ще якийсь час порозмовляли й поволі розійшлися. Залишилися тільки артист, Миливой та Сима.

Розмова точилася жвава й запальна аж до півночі, і Миливой, сповнений натхнення, так пригощався, що Сима ледве дотяг його додому.

На вулиці темно, дме холодний вітер, жбурляє сні­гом в обличчя. Миливой заточується, спотикається, і Сима тримає його, мало сам не падаючи.

— Ходімо до «Корони»! — уперся Миливой, а Сима його не пускає.

— Знатимеш, враже, що тобі шабля скаже! — горла­нить Миливой, відпихаючи Симу від себе.

— Ну годі, ходімо спати, не товчися поночі, — вмо­вляє його Сима.

— Відступися, враже, бо навпіл розсічу! — не вга­ває Миливой і підносить праву руку ніби з шаблею, ліву ногу відставляє назад, а правою ступає наперед, зігнувши її в коліні.

Після того вечора минуло днів три-чотири, як ви­гнали зі служби якогось Йову Івича, писарчука. І не­відомо за що. Подейкують, нібито наш депутат хотів прилаштувати свого небожа, якого витурили з сьо­мого класу гімназії, і от, щоб звільнити йому місце, вигнали бідного Івича.

Тепер Івич найчастіше буває в компанії з артистом, що відколовся від свого товариства.

Івичеві щось близько З0 років. Волосся в нього довге, шапка зсунута на потилицю. Розповідали, ніби він колись був статистом у мандрівному театрі, хоча й закінчив шість класів гімназії. Закрутив був любов з якоюсь артисткою, та батько, дізнавшись про те, не­гайно забрав його додому. Батько досить заможний чо­ловік, а його приятелі на той час були при владі, то вони й допомогли йому прилаштувати сина писарчу­ком.

Тепер, видно, в Йові знову прокинувся потяг до те­атрального мистецтва.

Артист (я й забув сказати, що звати його Гаврило Михайлович) з Йовою часто заходили до читальні й вели там довгі розмови зі Стевою, Лазою та іншими членами товариства. У корчмі вони ввечері зустріча­лися з підмайстрами, передусім із Симою та Миливоєм.

Внаслідок тих їхніх розмов одного дня в містечку з’явилося таке оголошення:

«Члени Л-цької читальні вирішили власними сила­ми створити міський театр. Директором новоствореного театру призначено п. Й. Івича, колишн. тутешн. писаря; головним режисером — досвідченого артиста п. Гаврила Михайловича, добре відомого глядачам. В роботі театру братимуть участь члени читальні. При­бутки від вистав надходитимуть у розпорядження ке­рівництва названої читальні для придбання газет, книг і особливо веселих комедій для нашої публіки, а також патріотичних п’єс.

Повідомляємо про це шановних громадян і просимо в них усілякої допомоги, щоб цей благородний заклад процвітав на славу нашого міста.

Перша вистава відбудеться в «Хліборобі». Гляда­чам буде роздано написані від руки плакати з іменами дійових осіб, а пізніше такі плакати друкуватимуть у тутешн. друкарні.

Театр називатиметься «Міський театр ім. Юг.- Богдана».

Дирекція».

Унизу дописано:

«Нам бракує актрис, тож хто бажає, хай звернеться до дирекції для спроб і подальшого зарахування з доброю платою, при тому можна буде кожішй другий день займатися своїми справами».

І виник театр. Корчма «Хлібороб» одразу набула гучної слави, а вулиця, на якій вона стоїть, стала пожвавленішою та люднішою. Кожен із цікавості йшов туди, а там уже заглядав і до корчми, щоб побачити, що в ній діється. Насправді ж у корчмі було як завжди; попервах усі приготування відбувалися в читальні. Директор клеїв з паперу шоломи; маляр Йова, засу­кавши рукави, в кутку, на дошках, обтягнутих папе­ром, малював ліс; кравець Прока в протилежному кут­ку шив із старих підкладок одяг для святого Сави, сто­ляр Миливой стругав шаблі і мечі з ялинових київ; артист товк якусь суміш — виготовляв бенгальський вогонь. А інші гасали по місту й шукали старий одяг, кремінні пістолі, чорногорські шапки, турецькі шаблі тощо. Коли не заглянеш туди, завжди там кипить робота.

Повно дітей у вікнах і цікавих городян у самій чи­тальні: одні виходять, інші входять. Всяк, хто вийде, лише здвигне плечима і всміхнеться, мовляв, ну-ну, побачимо, що з цього вийде.

Працювали тут не тільки вдень, а й увечері, особ­ливо ж, коли після тривалих переговорів товариству нарешті вдалося взяти у крамаря Кости гасу в кредит.

— Нещасний скупердя! — сердився артист. — Ніби театр утече з його пляшкою гасу! — А потім почав лаяти корчмаря, що той наперед вимагає від нього гроші за харч: — Свині, та й годі, от і працюй для них! — І він так сильно тупнув ногою об підлогу, як тільки личить тому, хто грає «трагічних героїв».

Сяк-так подолавши всі перепони, члени читальні по­чали репетиції.

Найважче було домовитися, хто гратиме Пелу в Стеріїній «Злій жінці», бо жодна жінка так і не зголоси­лася до трупи. А кожен вважав себе мужчиною і не хотів грати жіночої ролі. Мало не побилися, але, слава богу, артист перекричав усіх і пригрозив, що він плюне на все, якщо його не слухатимуть. Отже, цю роль дали малярові Йові, бо встановили, що він схожий на Пелу.

— Пело, сядь коло мене! — дражнячись, смикнув його Миливой, коли той після розподілу ролей, ледве стримуючи лють, докінчував малювати якісь вікна.

— Відчепися, собако! Не гавкай! — огризнувся Йова, замахуючись пензлем.

Усіх розпирало від сміху, але ніхто не наважувався сміятися, щоб не було сварки. Хтось уже в дверях гук­нув:

— Пело, не сердься!

Лається Йова на чім світ стоїть; кинув у гребінника пензлем, рвонувся, щоб спересердя порвати свої тво­ріння.

Знову крик і буча. Ледве вмовили його, що то жарт і не треба його приймати близько до серця.

— Кожну роль потрібно грати з любов’ю, — декламує артист, закінчуючи свої повчання про мистецтво.

(Наступна частина)