(Попередня частина)

І склали статут, схвалили його й навіть у поліції завірили.

Правління визначило гонорари авторам п’єс, арти­стам та допоміжному персоналові.

Це вже не жарти; справа набула серйозного розмаху; навіть у газетах з’явилося повідомлення: хай уся Сер­бія знає.

Заорендували горішній поверх старого турецького заїзду. Розвалили дві стіни, зробили сцену, почепили завісу — як у Белграді.

Одного дня люди проходять повз турецький заїзд, а там шум, стукіт, аж будинок двигтить, артисти роз­ламують кирками стіни. Багато хто здвигне плечима, посміхнеться і йде далі.

— А як ми покриємо такі великі витрати? — питає вчителя — директора театру — один з торговців.

— Дуже просто, — відповідає директор, сповнений на­тхненних мрій про те, як він виховуватиме суспільство і заживе слави. — У місті є стільки-то дорослих меш­канців. Чи не так?

— Та так, — погоджується торговець, недовірливо дивлячись на нього.

— Гаразд, хай регулярно приходить третина їх, це буде стільки-то, по… по… вважайте в середньому по півдинара з особи, це буде щонайменше 200 динарів; а якщо візьмемо ще дітей, учнів і солдатів — тоді ця сума цілком реальна. На місяць даватимемо чотири вистави — це буде 800 динарів, — міркує вчитель і, по­мовчавши трохи, додає впевнено: — Можна розрахову­вати на 1000 динарів щомісяця.

— А хто покриє ці витрати до того, як почнуться ви­стави? — питає торговець.

— Усе потягне приблизно… знаєш, найбільше кош­тують ці стіни, а ми зобов’язалися, що їх, коли театр припинить свою роботу, поставимо знову і будинок здамо цілим.

— А хто ж платитиме?! — боязко запитує Пера.

— Це становитиме з усіма попередніми витратами приблизно п’ятсот динарів… Ну, відкриємо запис членів-засновників та добровільних пожертвувачів.

— Нічого з того не вийде! — буркнув торговець, хи­таючи головою.

Учитель мовчить, щось підраховує в записнику.

— Треба піти глянути, що там у крамниці! — промо­вив торговець мляво, підвівся й вийшов.

Наступного разу на засіданні правління не було жод­ного торговця. Виправдовувалися тим, що в них багато справ, а хто знає, які там у них справи.

Учитель захопився театром і працює не покладаючи рук. Видає накази, читає артистам лекції з театраль­ного мистецтва, вислуховує прохання, скарги, розгля­дає їх, схвалює видатки (насправді взяте те чи інше в борг).

Працює чоловік невтомно, твердо вірячи, що багато чого досягне. Диктує акторам (тобто підмайстрам), а ті пишуть конспекти щовечора, як тільки позами­кають майстерні. Прагне розвинути любов у молодих людей до театрального мистецтва. Купує книжки за свої гроші, навіть драму написав — простим стилем, так що, як він каже, вона цілком приступна широ­кому колу глядачів. У Якшичевих^[1] драмах попідправ­ляв деякі вірші, бо актори скаржаться, що не можуть їх запам’ятати.

— Праця й терпіння все здолають! — каже вчитель.

— Атож, і я майстерності досяг тільки завдяки праці! — декламує артист, розвалившись у кріслі, мов пан.

— Пане Гаврило! — цідить учитель крізь зуби.

— Слухаю вас, пане директоре! — відповідає артист, схоплюючись з крісла й низько вклоняючись.

— Ви можете їм пояснити, що таке трагедія, — ми якраз до цього дійшли, — бо в мене робота в школі! Ось бачите, як я працюю, просто часу нема, щоб по­обідати і по-людському виспатися.

— Якщо наказуєте, пане директоре?! — каже артист басом і всміхається.

— Отже, зможете!

— Ви ж знаєте, що це мій фах! — промовляє артист гордо і дивиться на інших, мало не запитуючи: «Що б ви дали, щоб бути таким митцем?»

Усі й справді дивляться на нього з обожнюванням.

— Є заява, пане, — доповідає Стева.

Учитель заходить до свого кабінету.

О, коли б ви побачили, як умебльовано його кабінет! З дому він приніс гарні гардини (про них дебатував з дружиною цілі три дні), письмовий стіл з горіхового дерева, своє крісло й канапку, придбав ще один стіл для свого секретаря — на цю посаду бере артиста, бо в нього гарний почерк. На вчителевому столі стоять велика гарна лампа, письмове приладдя, а по обидва боки два срібні підсвічники. Усе це він приніс із дому, і то по одній речі, бо якби все одразу взяв, то жінка знепритомніла б. Між іншим, зараз він думає, як ска­зати дружині, що йому дуже потрібна шафка для доку­ментів; але це зараз не головне.

Він сів поважно за стіл і, насупивши брови, узяв заяву.

У заяві було написано:

«Я довго грала в багатьох містах наївні ролі, але через хворобу очей мусила кинути це і стати куховар­кою, а тепер я поповнішала і мушу грати трагічні ролі, то прошу уклінно пана директора випробувати мене й прийняти. Прошу не відмовити.

Софія Маничева».

Учитель прочитав, помовчав трохи, потер чоло і под­звонив.

Увійшов швець Лаза.

— Хай пан Гаврило подивиться на ту жінку, і якщо вона чого-небудь варта, то нехай напише резолюцію, щоб прийняти, я підпишу, — розпорядився вчитель і ви­йшов.

У коридорі стоїть Софія, а столяр Миливой їй ше­поче:

— Це директор!

Вона вклонилася низенько, а директор пройшов гор­до, тішачись своїм становищем.

Увечері він попередив актрису, щоб вона добре по­водилася, а іншим оголосив, що вона прийнята, і видав суворий наказ, щоб ніхто не смів чіпати її.

Після невтомної праці, що тривала цілих двадцять днів, почалася підготовка до вистави — знову мали по­казувати «Битву на Косовому полі», бо цю п’єсу «ар­тисти» найкраще знали.

Тепер учитель зовсім не мав часу для відпочинку — ні вдень, ні вночі.

Щойно на світ благословляється, а він уже в театрі; прийдете об одинадцятій годині ночі — він знову там.

Одного вчить, як треба вклонятися, другого — сидіти, третього — плакати, четвертого — сміятися…

— Ти не вигукуй «ха, ха, ха», ніби читаєш, а смійся як насправді, як завжди смієшся! — пояснює він Симі.

— Так у книжці написано.

— Ось як треба сміятися, — каже вчитель і сміється, аж усе дрижить.

— Давайте ви, пане Гаврило!

Артист сміється, мало не лусне од сміху.

Розсміявся швець Лаза, всі сміються, аж кімната ходуном ходить, а Сима зважується, зважується і знову крізь зуби: «Ха… ха… ха!..»

— Нікуди не годиться! — люто кричить учитель.

Підмайстер-гребінник має грати Мурата.

Учитель йому пояснює, що він повинен уявити себе справжнім турецьким султаном і відповідно поводити­ся, як султан.

Садовить його на подушку.

— Зліва входить слуга, кланяється, цілує султанові туфлю й подає листа! — розповідає вчитель.

Раптом вторгається вчителева служниця.

— Пане, пані сказала, щоб ви йшли додому, бо ве­черя захолоне!

Учитель махнув рукою і дав їй знак, щоб не зава­жала.

Миливой грає слугу. Іде просто, гупає ногами, аж підлога двигтить; на ньому якийсь строкатий одяг, при боці — крива турецька шабля.

Підмайстер-гребінник, щойно побачив його, догідливо схопився й зустрів, як зустрічають клієнтів у май­стерні.

— Таж зрозумій, ти — султан, і всі нижчі за тебе!

— Слухай, що тобі пан директор каже: ти от ніби султан! — пояснює йому швець Лаза й киває головою, а сам при цьому запобігливо поглядає на вчителя й міркує, як би його задобрити, щоб він тільки в нього шив черевики.

— Не буде з гребінника султана! — мовив Стева, по­зіхнув на весь рот, почухався, насунув шапку нижче на лоба й подався додому. Пішов чоловік спати, бо вже одинадцята минула.

Гребінник ніяк не може збагнути своєї ролі.

— Ух, аж квакати хочеться! — вигукує Миливой.

Роль султана Мурата дали бляхареві Васі.

І ось уже бігають, метушаться по місту, агітують усюди, директор місця собі не знаходить. Сьогодні вве­чері дають виставу.

Артист, як найспритніший, продає квитки, а коли він піде переодягатися на Милоша Обилича, його за­мінить хтось інший.

Людей зібралося справді чимало, прийшли й чинов­ники з дружинами. Тепер уже не розносять вина, од­разу видно, що справу взяла у свої руки людина, яка знає, що таке театр.

Завіса піднялася, почалась вистава.

Актори грають приблизно так само, як і на репети­ції, а актриса в ролі цариці Милиці так задерла носа, що й не підступай до неї. Говорить — ледь рота роз­туляє, голову тримає високо, підморгує, манірно за­копилює губи, з воєводами поводиться так, ніби крадь­кома від господині стоїть у воротях із коханцем.

Бляхар у ролі султана Мурата чомусь задрімав. Си­дить і клює носом, усім видно, що його долає сон. Артист грає Милоша і, бува, заговорить гучніше, тоді спантеличений султан раптом зривається на ноги, на­силу пригадуючи, де він, і знову сідає.

Публіка сміється, майже не чути, що на сцені гово­рять.

Учитель місця не знаходить з досади. Йому нелегко, адже всім хвалився, як добре підготував артистів.

Мурат не вечеряв, і йому, крім дрімоти, дошкуляє ще й голод. В антракті він питає вчителя, коли скін­читься його роль, а сам хитається, ледве на ногах стоїть. Та й не дивно: дві ночі й два дні очей не заплющував, удень робив бляшані пічки, а вночі, бідо­лаха, учив роль та ходив на репетиції.

— Коли тебе Милош уб’є, одразу можеш іти до­дому! — каже йому вчитель.

— А коли він мене прикінчить?

— У наступній дії, тільки ти не дрімай.

Знову піднялася завіса. Суфлер підказує так, що його чує навіть публіка, а актори повторюють за ним, і виходить, як з дітьми на сповіді: піп промовляє вго­лос, а діти й собі повторюють те саме слово в слово.

Мурат позіхає голосно і чухає голову, а очі в нього самі злипаються. Знову задрімав, навіть почав хропти. Спить як убитий, але сидить, тільки голову опустив.

Раптом у кімнаті ліворуч почувся шум.

— Виходить Милош! — кричить суфлер, як звичай­но, майже вголос.

— Де він, куди подівся? Подивіться внизу, на по­двір’ї, — загукали за сценою, і публіка це чує.

Вистава припинилася, чекають, коли Милош уб’є Мурата, а Милоша немає.

Шум дедалі наростає, актори один за одним зни­кають із сцени.

Лихословлять, лаються, кричать, а Милоша нема.

— Утік, утік! — чути на подвір’ї.

— І гроші забрав! — додає Стева.

Зчинився справжній гвалт.

Публіка сидить і слухає, що робиться. Хтось кинувся на допомогу, а ті, що залишилися, сміються, аж сльози їм виступають на очах.

На сцені лишився тільки Мурат. Голову опустив на коліна і знай хропе.

— Та вже прикінчуйте мене, бо встану й піду! — закричав він сердито, коли його розбудив той галас; далі схопився на ноги й став озиратися, не тямлячи, що діється.

А публіка аж заходиться від сміху.

— Ах, цей вечір вартий мільйона! — кричать гля­дачі, задоволені такою комедією.

Ускочив до залу вчитель, блідий, захеканий.

— Що сталося?— питає його поліцейський, що вже сам був збирався вийти подивитися, кого там ловлять і кого шукають.

— Ви тільки подумайте: Милош Обилич утік і всі гроші забрав! — ледве спромігся вимовити вчитель, від­сапуючись.

— Невже й Обилич зрадив?! — кричать у залі й рего­чуть.

— А що з Вуком?! — запитують інші.

Поліцейський мерщій вийшов, щоб організувати по­гоню, і глядачі, надриваючись зо сміху, почали роз­ходитися.

Та вистава влетіла вчителеві в добрячий гріш, поки він розплатився за всі театральні борги.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

^[1] Джура Якшич (1832—1878) — відомий серб­ський письменник.

(Попередня частина)

Наступного дня я відвідав міністра поліції.

Перед міністерством я побачив багато озброєних мо­лодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго консти­туційній країні.

Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.

Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.

Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло тро­хи порозмовляти з цим різноманітним людом.

Найперше я завів розмову з одним елегантним чоло­віком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.

— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, ді­станете посаду негайно? — запитав я.

Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі за­йняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.

— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запи­тав він мене.

— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.

— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.

— А хіба цього не можна казати?

— Можна, тільки це мені зашкодило б.

— Як то зашкодило? Чому?

— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.

Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.

Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.

Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запа­м’яталося, що він кілька років тому мав готель у яко­мусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.

— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.

— І ви знов постраждали?

— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на по­чатку підтримував нашу газету грішми, але на голо­сування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надрива­тися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра про­сити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.

— Але ж обирає сам народ?

— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.

Отак наговорившись з публікою, я звернувся вреш­ті до служника:

— Я хочу побачитися з паном міністром.

Похмурий служник глянув на мене зверхньо й від­рубав:

— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.

— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — про­мовив я чемно, вклоняючись йому.

Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.

Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропо­нував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.

Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суво­рими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.

— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.

Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:

— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.

— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм комплі­ментом.

— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування від­булося стільки свят та парадів! — сказав я.

— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:

«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».

— Чудово, але як, пане міністре, це можна здій­снити?

— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набун­дючившись.

— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтере­сам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я до­відався від пана прем’єр-міністра, що на півночі забо­ронено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, за­знає великих збитків.

— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть чис­ленні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.

— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник за­вдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищив­ши всі незгоди та злидні.

— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції сек­ретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.

— А коли через кілька днів дозволять вивозити сви­ней, що тоді? — поцікавився я.

— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потур­буватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’я­вився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.

— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здиво­ваний відповіддю міністра.

— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати ба­жання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допома­гаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кож­ного представника влади виконувались якнайретель­ніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо до­тримуватись його наказу.

— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?

— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені ар­куш паперу.

Там було написано:

«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвер­дженим правилам, які вироблено комісією мовознав­ців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимов­ляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи гра­матичну форму слова насмілиться свавільно зміню­вати, незважаючи на недвозначні вказівки…»

— Невже за це карають? — вражено запитав я.

— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.

Міністр трохи помовчав і повів далі:

— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вжи­ває слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних по­глядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.

Я спробував думати, прикидати, але нічого путя­щого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірко­вував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно сил­куючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще диво­вижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважа­тися навіть безглуздим.

— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміх­нувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.

— Даруйте, але ніяк не можу.

— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корис­ний для держави. По-перше, покарання за такі про­вини стягується грішми, і держава з цього має не­абиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спе­ціальний фонд, з якого видають нагороди прихильни­кам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк до­помогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.

— Але ж ви кажете, пане міністре, що за консти­туцією народові гарантовано всі свободи?

— Саме так. Народ має всі свободи, проте не кори­стується ними. Правду кажучи, в нас є нові демокра­тичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.

— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зва­жився я запитати.

— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми при­йняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної краї­ни, — додав він на закінчення.

— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.

Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.

(Наступна частина)