Tag Archive | Збор

Тавро

Приснився мені страшний сон. Але не стільки самий сон мене дивує, скільки те, що я, спокійний і чесний громадянин, добрий син цієї змученої, дорогої нам ма­тері Сербії, як, зрештою, і всі інші її діти, мав сміли­вість бачити уві сні страшні речі. Гаразд, якби я був якимось винятком серед усіх, але ж бо ні, брате, роб­лю все достеменно так, як інші, а поведінка в мене така зразкова, що в цьому рівних мені немає. Якось я побачив на вулиці блискучий гудзик, відірваний від поліцейського мундира, задивився на його чарівне ся­яння і вже хотів було пройти мимо, сповнений яки­хось солодких думок, як раптом моя рука сама собою піднялась і потяглася до шапки, голова схилилася до землі, а губи розтяглися в чемну усмішку, як буває тоді, коли ми вітаємося із старшими.

«Отже, в моїх жилах тече благородна кров!» — поду­мав я цієї миті й з погордою подивився на якогось неотесу, що саме проходив повз мене й недбало насту­пив на гудзика.

— Хам! — промовив я спересердя й плюнув, а потім пішов далі, тішачись думкою, що таких нечем не так уже й багато, і відчуваючи приємність від того, що бог дав мені прекрасне серце й благородну, лицарську кров наших прадідів.

Ось тепер, побачивши, який я бездоганний чоловік і що я нічим не відрізняюся від інших порядних гро­мадян, ви й самі здивуєтеся, звідки мені уві сні спа­дають на думку такі жахливі й нерозумні речі.

Того дня зі мною нічого надзвичайного не скоїлося. Я добре повечеряв, після вечері поколупався в зубах, випив вина, а коли так сміливо й сумлінно використав усі свої громадянські права, ліг у постіль і взяв книж­ку, щоб скоріше заснути. Скоро книжка випала у мене з рук, що, звичайно, відповідало моїм бажанням, і я заснув, як ягня, із спокійним сумлінням, бо повністю виконав усі свої обов’язки.

Раптом я ніби опинився на якійсь вузькій, гористій, розгрузлій дорозі. Холодна, темна ніч. Вітер свище у голому вітті, обпікає незахищене тіло. Небо похмуре, страшне й німотне, а дрібний сніг заліплює очі, січе по обличчю. Ніде ні живої душі. Спішу я грузькою до­рогою, сковзаюсь, падаю і врешті бачу, що заблукав. Тоді пішов я навмання, бог святий знає куди, а ніч не була коротка, як звичайно, а якась довга, наче вічність. І я все йду, йду хтозна-куди.

Так я йшов дуже багато років і забрів надзвичайно далеко від рідної оселі, кудись у невідомий край, у якусь дивну країну, про яку, мабуть, ніхто й не чув і яка тільки уві сні може приснитися.

Тиняючись тою країною, потрапив я у велике, бага­толюдне місто. На просторій площі того міста збилася сила-силенна народу, і знявся такий страшенний га­мір, що аж вуха позакладало. Зайшов я до корчми біля самої площі й питаю господаря, чого зібрався цеп натовп.

— Ми тихі й чесні люди, — почав він розповідати мені, — вірні своєму старості і слухаємо його.

— Хіба у вас староста найголовніший? — перебив я того чоловіка.

— У нас усіма керує староста, він і найголовніший; після нього йдуть стражники.

Я розсміявся.

— Чого смієшся?.. Хіба ти не знав?.. А звідки ти?

Я розповів йому, як заблукав сюди і що я з дале­кої країни — із Сербії.

— Чув я про цю славну країну! — прошепотів він тихо й подивився на мене з повагою, а потім промо­вив уголос: — Ось так воно в нас: староста править із своїми стражниками.

— А які вони у вас, ті стражники?

— Та, бач, усякі є, і розрізняються вони за ран­гами. Є вищі й нижчі… Звісно, ми люди спокійні й чес­ні, але з околиць сюди приходять різні пройдисвіти й баламутять нас та навчають поганого. Щоб можна було відрізнити нашу людину від чужої, староста вчора видав наказ — усім тутешнім громадянам при­йти до общинного суду, там кожному поставлять тав­ро на чолі. Ось народ і збирається, щоб домовитися: що нам робити?

Мені аж мурашки побігли по тілу, і я подумав, що треба чимдуж тікати з цієї страшної країни, бо я хоч і благородний серб, а проте не звиклий до таких ге­роїчних вчинків, і зробилося мені соромно!

Корчмар добродушно всміхнувся й, поплескавши мене по плечу, хвалькувато промовив:

— Га, іноземцю, ти вже й злякався?! Як бачу, смі­ливіших за нас у всьому світі нема!..

— Так що ви збираєтеся робити? — спитав я знічено.

— Як що? Побачиш, які ми герої. У всьому світі нема таких сміливців, як ми, — це я тобі кажу. Ти обійшов багато земель і країв, але я ручуся, що біль­ших за нас героїв ти не бачив. Ходімо туди. Мені треба вже поспішати.

Щойно ми зібралися виходити, як надворі, під са­мими дверима, почувся ляскіт канчука.

Я визирнув надвір і побачив справжнє диво: чоло­вік у якійсь трирогій розкішній шапці, у строкатому одязі їде верхи на іншому чоловікові, вбраному в ба­гатий одяг звичайного, цивільного крою; під’їхав до корчми і зліз.

Господар вибіг йому назустріч і вклонився до са­мої землі, а чоловік у строкатому одязі зайшов до корчми й сів за особливо прибраний стіл. Той, що був у цивільному, лишився надворі. Корчмар і йому ни­зько вклонився.

— Що це означає? — розгублено запитав я.

— Той, що увійшов, — вищий стражник, а цей чоло­вік — один із найповажніших громадян, наш великий багатій і патріот, — прошепотів корчмар.

— То чого ж він дозволяє, щоб на ньому їздили?

Корчмар хитнув головою, і ми відійшли вбік. Він спогорда всміхнувся й сказав:

— Це в нас висока честь, якої рідко хто заживає!..

Він іще мені щось розповідав, але я майже не чув його від збудження. Останнє речення я, проте, запа­м’ятав добре: «Це послуга вітчизні, яку не кожен народ може й уміє оцінити».

Прийшли ми на збори, коли саме обирали прези­дію.

Одна група пропонувала обрати головою зборів яко­гось Колба, якщо я добре пригадую його прізвище; друга — якогось Талба, третя — ще іншого.

Зчинився галас, гармидер, кожна група хотіла проштовхнути свого кандидата.

— Я гадаю, що кращої кандидатури, ніж Колб, на голову таких важливих зборів немає, — доводив представник першого угруповання. — Його доблесті й за­слуги перед громадою загальновідомі. Я маю на увазі те, що серед нас не знайдеться іншого, на кому б начальство стільки їздило, як на ньому.

— Хто б говорив, а хто б і помовчав, — перебив його представник другої групи. — На тобі ж навіть писарчук ніколи не проїхався.

— Знаємо ваші доблесті, — вигукнув хтось із тре­тьої групи, — досить одного удару канчуком, і ви вже репетуєте!

— Я хочу внести ясність, брати! — піднявся Колб. — Справді, на мені часто їздили наші вельможі десять років тому і били канчуками, та я не кричав, але, може, знайдеться хтось більш заслужений, хтось із молодших та кращих?

— Нема, нема! — загомоніли його прибічники.

— Не хочемо слухати про колишні заслуги! На Колбі їздили ще десять років тому, — закричали з другої групи.

— У нас є молоді сили, а старих і знати не хо­чемо, — загукали з третьої групи.

Раптом галас ущух; люди розступилися, даючи дорогу молодому чоловікові років тридцяти. Де він проходив, там усі схиляли голови.

— Хто це? — запитав я пошепки корчмаря.

— Це перший серед громадян. Молодий, та ранній. У свої молоді роки дослужився до того, що сам староста вже тричі їхав на ньому. Ще ніхто не був такий популярний, як він.

— Може, його оберуть? — питаю.

— Безперечно. Усі дотеперішні кандидати старі, за часом уже не встигають, а на цьому староста тільки вчора їхав.

— А як його звати?

— Клеард.

Навколо нього утворилося почесне коло.

— Я вважаю, — порушив Колб тишу, — що кращої кандидатури на голову зборів, ніж Клеард, і шукати годі. Він молодий, але нам, хоч ми й старші, не зрів­нятися з ним.

— Правильно, правильно!.. Хай живе Клеард!.. — вибухнув одностайний крик.

Колб і Талб провели Клеарда на місце голови.

Усі вклонилися йому, і знову запала тиша.

— Я вдячний вам, браття, за цю високу увагу й честь, яку ви мені сьогодні виявили. Ваші надії, що ви їх покладаєте на мене, дуже тішать мене. Нелегко керувати народними бажаннями в такі знаменні дні, але я докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше до­вір’я, скрізь гідно представлятиму вас і високо не­стиму свій авторитет. Дякую вам, браття, за те, що обрали.

— Хай живе, хай живе, хай живе! — прокотилося над натовпом.

— А тепер, браття, дозвольте з цього місця ска­зати кілька слів про сьогоднішню знаменну подію. Не легко знести муки та болі, які нас чекають; не легко витримати, коли тобі гарячим залізом випі­кають тавро на лобі. Так, цей біль не кожен може витерпіти. Хай боягузи тремтять і бліднуть зі страху, але ми ні на хвилину не сміємо забувати, що ми нащадки славних предків, що в наших жи­лах тече шляхетна лицарська кров наших дідів, тих незабутніх звитяжців, які без стогону вмирали за волю й щастя своїх нащадків. Наші муки мізерні порівняно з їхніми, то хіба ми, що живемо в добрі й достатку, покажемо себе нікчемними боягузами? Кожний справ­жній патріот, кожний, хто хоче, щоб наша країна не осоромилася перед світом, витерпить біль, як годи­ться лицареві й мужчині.

— Правильно! Хай живе, хай живе!

Ще виступили кілька палких промовців, які під­бадьорювали настраханий народ і говорили приблизно те саме, що й Клеард.

Попросив слова один блідий, виснажений дідусь з поораним зморшками обличчям і білим, як сніг, во­лоссям та бородою. Ноги в нього підгиналися від ста­рості, плечі опали, руки тремтіли. Голос у старого зривався, а на очах блищали сльози.

— Діти, — почав він, і сльози покотилися по блі­дих, зморщених щоках, скропивши білу бороду, — я немічний і скоро помру, але мені здається, що не треба допускати такої зневаги. Мені вже сто років, і жив я без того… То невже сьогодні на мою сиву знеможену голову поставлять рабське тавро…

— Геть цей старий непотріб! — гарикнув голова.

— Геть його! — заволали одні.

— Старий боягуз! — загукали другі.

— Замість того щоб молодшим показати приклад, він народ лякає! — закричали треті.

— Хай ганьба впаде на його сиву голову! Нажився досить, а ще боїться чогось, ми он молодші — і то сміливіші за нього! — надривалися четверті.

— Геть боягуза!

— Виженіть його!

— Геть!

Збуджений натовп молодих войовничих громадян накинувся на кволого діда й почав його лупцювати.

Ледве дали спокій старому, зглянувшись на його похилий вік, інакше лобилн б камінням.

Усі поклялися й пообіцяли, що завтра не осором­лять світлого імені свого народу — триматимуться мужньо.

Зі зборів розходилися в цілковитому порядку. То тут, то там чулися голоси:

— Завтра побачимо, хто чого вартий!

— Почуємо, як хвальки завиють!

— Настав час виявити, хто гідний, а хто ні, а то всяка тля преться в герої.

Повернувся я до корчми.

— Ну, то бачив, які ми? — спогорда запитав госпо­дар.

— Бачив, — відповів я механічно й відчув, що сили зраджують мене, а голова йде обертом від сьогодніш­ніх химерних вражень.

Ще того ж таки дня я прочитав у їхній газеті пере­дову такого змісту:

«Громадяни, настав кінець нашим пустим хвасто­щам і похвальбам, нарешті перестануть оцінювати нас за нашими пустими словами, на які ми такі щедрі, коли виставляємо напоказ свої уявні чесноти й заслуги; ми, громадяни, дістаємо змогу на ділі пере­вірити себе й показати, хто справді чого вартий! Про­те сподіваємося, що між нами не буде безчесних боя­гузів, яких влада муситиме силоміць затягувати, щоб поставити тавро. Кожен, хто відчуває в собі бодай краплину лицарської крові наших предків, спішитиме, щоб якомога раніше спокійно й гордо знести муки і біль, бо біль той священний, ми повинні прийняти його ради нашої вітчизни, ради нашого загального добра. Уперед, громадяни, завтра день великих ви­пробувань!»

Мій корчмар того дня ліг спати одразу ж після зборів, щоб завтра зарані прийти на вказане місце. Були й такі, що зразу подалися до общинного суду захопити собі найкращі місця.

Наступного дня і я пішов до суду. Тут зібралися з усього міста старі й малі, чоловіки й жінки. Деякі матері поприносили навіть немовлят, щоб і їх позна­чили рабським, тобто почесним тавром — пізніше їм легше буде дістати кращі місця на державній службі.

Штовхалися, лаялись (цим вони, на мою радість, трохи нагадували нас, сербів), сварилися, кому пер­шому йти. Навіть дехто за барки брався.

Тавра ставив спеціальний чиновник у білому свят­ковому вбранні та все докоряв людям:

— Поволі, бога ради, всіх потаврую; ви ж не ху­доба, що один одного ногами топчете!

Почалось таврування. Дехто зойкав, дехто тільки стогнав, але ніхто не пройшов мовчки, поки я там був.

Я не міг довго дивитися на ті муки й подався до корчми. Там уже сиділи якісь люди й пили та роз­мовляли.

— І це пережили! — сказав один.

— Біс його мамі, ми ще не дуже й стогнали, а Талб ревів, мов осел!.. — мовив другий.

— А, хай йому всячина, тому Талбові, ви ж його вчора за голову зборів хотіли!

— Та хто ж його знав!

Розмовляють і аж губи кусають від болю, але на­магаються не виказати один перед одним своїх страж­дань: жодному не хочеться, щоб його вважали боягу­зом.

Клеард осоромився, бо застогнав, натомість геройст­вом своїм відзначився якийсь Леар. Він попросив, щоб йому поставили два тавра, і навіть голосу не по­дав, поки їх випікали йому на лобі. Тепер усе місто тільки про нього й говорило — звичайно, з найбіль­шою повагою.

Дехто втік, так їхні імена покрила загальна зне­вага.

Через кілька днів вулицями міста проходжувався той, що зажадав собі два тавра. Йшов з високо підня­тою головою, гордий, бундючний, сповнений гідності, свідомий своєї слави; і куди він не завертав, усі вкло­нялися йому, скидали шапки перед новоявленим ге­роєм.

Бігли за ним і жінки, і діти, і чоловіки, щоб побачити звитяжця народного. Скрізь тільки й чути було по­божний шепіт: «Леар, Леар!.. Це він! Це той славет­ний герой, що ані зойкнув, ані голосу не подав, коли його аж двічі таврували!» Про нього писали газети, його славили й вихваляли.

І він заслужив любов народну.

Слухав я ті похвали з усіх боків, і в мені загово­рила лицарська сербська кров. Хіба наші прадіди не вмирали на палях за волю, хіба в нас не було слав­ного минулого, не було Косового поля [1]? Мене всього пройняла гордість за свій народ, охопило бажання постояти за його честь, і я кинувся до будинку суду й закричав:

— Що ви так хвалите свого Леара?.. Ви ще не ба­чили справжніх героїв! Побачили б ви сербів — ото герої! Випікайте хоч десять тавр, а не те що два!

Чиновник у білому підніс до мого лоба розпечене залізо, і тут мене смикнуло… Я прокинувся.

Зляканий, я помацав собі лоба й перехрестився, дивуючись, яка чортівня може людині привидітись уві сні.

«Мало не затьмарив слави їхнього Леара», — поду­мав я, перевертаючись на другий бік, і мені було трохи прикро, що мій сон не доснився до кінця.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

______

[1] У битві з переважаючими силами турків, яка від­булася 15 червня 1389 року на Косовому полі, серби виявили безприкладний героїзм. Але, незважаючи на це, сербські війська були розгромлені, що й відкрило туркам шлях для завоювання Сербії і всього Балкан- ського півострова.

Страдія (7/12)

(Попередня частина)

Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.

«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Ма­буть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, піді­йшовши до якогось чоловіка, запитав:

— Куди так поспішають люди?

Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, од­вернувся й пішов, не сказавши ні слова.

Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвер­тавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.

Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:

— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.

Він теж подивився на мене зневажливо й приглу­шеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:

— Ганьба!

Я знітився й ледве промимрив:

— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…

— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худо­бина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.

Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.

Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.

— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та за­хопили багато худоби.

— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на пів­день країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгук­нулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече за­взяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знеси­лений і немічний чоловік.

— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різа­нини й звірячих вчинків наших сусідів?

— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його пал­кими словами… — Був би гріх навіть од бога.

— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жод­ного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.

— Чому?

— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одно­стайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.

І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.

Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.

Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зе­леним сукном для президії.

Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а орга­нізатори зборів розмістилися за столом.

— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти на­шому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої віт­чизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких ви­падках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.

Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — чле­нами президії.

Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.

— Хто хоче взяти слово?

Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попро­сив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому воло­дареві.

Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було скла­дено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було ви­правлено порядок слів згідно з синтаксичними пра­вилами.

Промовці виступали краще один за одного. Усі про­мови були сповнені болю та патріотичного гніву про­ти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропози­цією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.

Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.

Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.

Йому дано було дозвіл, і він зачитав:

«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих збо­рах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і зму­шені були схвалити таку резолюцію:

  1. Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
  2. Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рі­шуче вимагаємо: геть загарбників!
  3. З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх осві­чених сусідів».

Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».

Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.

На вулиці знову галас і натовпи людей, що повер­талися з численних патріотичних мітингів.

У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.

У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:

— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.

— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гост­рим, — сердито відповів другий.

— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.

— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й до­коряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, про­читавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.

— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і так­товний.

Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотич­них зборах. Не було жодного чоловіка, який би не по­спішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих по­дій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не ли­шився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та смі­ливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.

Наступного дня стали надходити вісті з решти ра­йонів Страдії. Не було такого куточка, де б не при­йняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.

І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі за­слуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадян­ську мужність і доблесть.

Мене так захопив цей енергійний, сповнений грома­дянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихо­пився вигук:

— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть за­гинули всі інші народи!

«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.

Я мимохіть зітхнув.

(Наступна частина)