Tag Archive | Збор

Страдија (9/12)

(Претходен дел)

Во Министерството на просвета сè само изветреани научници. А тука дури се работи темелно и сериозно. По петнаесет па и дваесет дена се дотерува стилот и на најмал акт, па, веќе се разбира, тука се и јазичните ситници, падежите, со предлози и без предлози.

Ги разгледував актите.

Еден директор, на пример, пишува:

„Наставниците од оваа гимназија веќе шест месеци немаат примено плата, и се доведени во таква материјална невола што немаат ниту леб. Ова понатаму не може да се дозволи, зашто со тоа ќе се убие угледот на наставниците, па и на самата настава.

Учтиво го молам Господинот министер што поскоро да повели да се заложи кај Господинот министер за финансии за нужната наредба да ни се даде плата барем за три месеци“.

На другата страна од свитканиот акт стои:

„Министерството на просвета,

П. Н. 5860.

1. II 891.

Директорот на …ската гимназија моли на тамошната гимназија да ѝ се даде плата за три месеци“.

Под тоа, со друг ракопис, цел реферат:

„Стилот неправилен. Редот на зборовите не одговара на правилата на синтаксата. Употребени се странски зборови: да се дозволи и нужно.“ (Тие зборови во актот се подвлечени со црвен молив).

Под тоа со раката на министерот стои напишано (ракописот е лош, нечитлив, каков што обично веднаш во истиот момент добива секој кој ќе стане министер):

„До Просветниот совет за мислење“.

Под тоа стои пак нов ракопис:

2. III 891.

До главниот просветен совет.

(Имаше само еден Просветен совет сè на сè; а човек би помислил дека ги има барем триесетина).

Во прилог се праќа до Советот актот на директорот на …ската гимназија во него да ги проучи граматичките форми, синтактичките и стилските особини, па со свое мислење да го врати што побргу до Министерството на просветата на понатамошна употреба.

По наредба на министерот итн.

(Потпис)

Со оглед на тоа што работата била од итна природа, не поминале ни петнаесет дена, а Главниот просветен совет се собрал на седница. Меѓу другите предмети дошол и овој, и Советот решил тој да се упати на оцена кај двајца стручњаци. Одредиле двајца и го ставиле решението во записникот, а деловодителот да го изврши.

Сега доаѓаат писмата до стручњаците:

„Господине,

Според актот на Господинот министер на просветата ПН. 5860, од 2. III оваа година, а според одлуката на XV седница на Главниот просветен совет, одржана на 17. III истата година СБр. 2, чест ми е да ве замолам да го проучите актот на директорот на …ската гимназија во граматички, синтактички и стилски поглед, па за тоа да му поднесете исцрпен реферат на Советот во што покус рок.

Примете го, Господине, и по овој повод уверувањето за моето одлично почитување.

Претседател на Гл. просветен совет (Потпис)

Писмо со ваква содржина е упатено и до другиот референт.

Дури по два месеца до Просветниот совет стигнал исцрпен реферат за директоровиот акт, на кој заеднички работеле двајцата стручњаци. Рефератот вака почнува:

„До Главниот просветен совет:

Го разгледавме и го проучивме актот од директорот на …ската гимназија и имаме чест да му го поднесеме на Советот следново свое мислење:

Во природата сè е подложно на законот на постепеното развивање и усовршување. Како што од првобитниот урнек со постепеното развивање и усовршување во долга низа векови се доаѓа до најсложениот организам на човечкото тело, исто така и јазикот се развивал од неартикулирани, животински гласови додека низ долгата низа векови не ја достигнал висината на совршенството на денешните модерни јазици.

За да ја изведеме подобро и попрегледно оваа работа, ќе тргнеме по овој ред:

I. Општ дел

  1. Говорот и неговото настанување.
  2. Потеклото на дененшите јазици.
  3. Заеднички корени (санскрит).
  4. Делење на јазиците на поглавните групи.
  5. Еден дел од споредбената филологија.
  6. Историјата на науката за јазикот.
  7. Развивањето на науката за јазикот воопшто.

II. Нашиот јазик и законите на неговото развивање

  1. Старата татковина (историја).
  2. Сродните јазици.
  3. Заедничките особини и разликите на сродните братски јазици во нашиот јазик.
  4. Дијалектите на заедничкиот јазик во старата татковина се развиваат во посебни јазици.
  5. Дијалектика на нашиот јазик

III. Директоровиот акт

  1. Потеклото и историјата на актот.
  2. Особините на јазикот во него според особините на стариот страдиски јазик во старите повелби…“

И така натаму. Кој би можел сето тоа да го памети! то ест, ако и ова е добро запаметено.

Сега доаѓа стручната разработка на секој дел од секоја точка по овој утврден ред, и по многу, многу напишани листови, се доаѓа до зборот „дозволи“. Понатаму гласи:

Дозволи, гл. санскр. dhard dudorh, скока, скокнува, потрчнува (В. кн. III, ц. 15, 114, 118 б. Х. С.** м.) = pl. dontі, r. dutі, gr. εμαυριζω 1. canto, cantare, provoco, provocere (ѕіc) к. З х б, вика, ѕвони, звук, ѕвер, (В. Се разлути тигарот, лутата ѕверка. Ѓ. Л. П. 18) = Скокна срнче зад грмче = зволи со „до“: дозволи (Н. 16, У 3. С. Н. О. 4. Ѓ. Д. 18, 5. кн. III. Види го примерот: ‘На јунакот рани седумнаесет’).

Според ова наоѓаме дека зборот „дозволи“ не е наш збор и дека треба да го исфрлиме како штетен за нашата нација.“

На ист начин доаѓа и објаонувањето на зборот „нужно“ и доаѓаат до истиот заклучок.

Потоа поминале на редот на зборовите воопшто, па посебно на редот на зборовите во актот на директорот, и тука ги направиле стручните забелешки.

Најпосле „Стилот и особините на стилот во актот“, а завршено е со опширен текст на неколку листови: „Паралела меѓу јазикот и стилот во директоровиот акт и стилот во Хомеровата Илијада. (Тука нашле дека Хомеровиот стил е многу подобар).

„Според сето ова — велат — сме на мислење овој акт да му се врати на директорот на …ската гимназија според нашите забелешки совесно да го исправи, а потоа по истиот акт може да се работи понатаму што треба.“

По цел месец се состана Советот и го разгледа рефератот а потоа донесе решение актот да му се врати на директорот, според забелешките на стручњаците, да го исправи и повторно да го испрати до Министерството на натамошна работа. На господата референти им се одредува по 250 динари на секого, како хонорар за рефератите, кои ќе се исплаќаат од Фондот за пензиите на вдовиците на чиновниците на просветната струка, или од буџетот одреден за платите на служителите.

Ова свое мислење Советот учтиво го спровел до г. министерот на понатамошна работа.

И актот, потоа, од Министерството (со него рефератот во прилог под …) му е вратен на директорот да го исправи според напомените и забелешките на стручњаците…

Така таму, темелно, стручно се расправаат сите работи и се води преписаса половина година додека во актот не се исправи и најмалата граматичка грешка, и дури потоа се пристапува на понатамошна работа по тој предмет. Така еден најмал акт, со големата преписка, стана толку голем акт, што човек одвај на грбот може да го носи.

Сите чиновници во Министерството, бидејќи писатели, ое разбира, пишуваат книги; само господинот министер не пишува ништо. Пред него не смеев ниту да излезам, зашто сите ме уверуваа да не правам толку дрзок обид, ако ми е мил животот. Господинот министер, велат, по цел ден прави гимнастика, бил многу избувлив човек, и сакал да се тепа.

Расправаат дека еден ден се степал дури и со поглаварот на црквата. И поглаварот на црквата бил добар гимнастичар и страстен јавач, меѓутоа избувлив човек и исто така наклонет кон тепачки. Еден свештеник удрил со стап по глава во храмот божји и тоа од непознати причини. Својата избувлива нарав, како што мислат сите, тој ја добил читајќи многу свети книги, та неговите испади се правдаат, дури никој и не му забележува. Првиот негов судир со министерот бил поради некоја јавачка трка, па веднаш дошле на ред уште многу други побожни и просветни прашања, од кои зависело правилното воспитување на младината. На пример: поглаварот на верата барал по секоја цена во школските учебници за верата да влезе еден дел за одгледување на ждребиња, а министерот барал наместо тоа да влезе урок за пливањето. По тие важни прашања никој не сакал да попушти, па работата, малку по малку, дошла дотаму што еден со друг не можеле да се видат. Министерот, за да му напакости што повеќе на својот противник, наредил дури ниту во зоологијата да не смее да се предава за коњот, а наместо тоа одвратно животно, кога ќе дојде ред на него требало да се предава за пливањето во ладна вода.

Но, ова се поситни работи за менувањето на едно место во учебникот, зашто и учебниците, па дури и целите програми за наставата се менувале секој ден.

Нема човек кој работи во просветата, а да не пишува учебници за училишта; а освен тоа, секој од нив подготвува по некоја корисна книга за наградување на учениците и за лектира на добрите деца.

Учебниците, всушност авторите, чекаат на ред. Мнозина од нив треба да се помогнат материјално, па затоа учебниците се откупуваат или се препорачуваат во училиштето како задолжителни во наставата. Само министерот ќе им излезе во пресрет на своите блиски пријатели и роднини. Само што ќе се прифати некој учебник и учениците ќе си го набабават, веќе утредента на министерот ќе му донесат друг учебник, од некој негов поблизок, и, се разбира, треба и нему да му се помогне. Веднаш истиот ден се издава наредба:

„Со оглед на тоа што со долгата употреба учебникот (по тој и тој предмет од тој и тој) се покажа како несоодветен, во интерес на наставата, досегашниот учебник се исфрла од употреба, а се препорачува учебникот… (името на писателот го заборавив)“.

Сакав да го посетам и господинот министер на правдата, но тој не беше во земјата. Во тоа време беше отсутен, отишол во странство да ги проучува училиштата за глувонеми деца, зашто владата сериозно размислувала во земјата Страдија да основа неколку такви училишта, за да се поправи со тоа лошата финансиска ситуација во земјата. Бидејќи таа рабога, како многу важна и значајна, не можеше да трпи одлагања, веднаш се преземени најнужните чекори, покрај тоа што беше пратен министерот на правдата да го проучува уредувањето на таквите училишта (со многу голем додаток покрај платата), веднаш беше поставен и управник на училиштето за глувонеми деца, со голема плата и додаток за репрезентација; потоа беа поставени наставници, а веќе беше почнало и ѕидањето на една голема зграда, наменета за стан на управникот. Се разбира, веднаш потоа беше поставен и економ, лекар, шеф на месната контрола, благајник, подблагајник, писар, три-четворица препишувачи и неколкумина служители. Сите, од управникот до служителот, примаа ревносно плати и со нестрпливост очекуваа да ја започнат работата на новата должност, — освен управникот, кој овде-онде, пуштал гласови дека тој, преку некој свој роднина, ќе издејствувал во тој завод да се примаат сосема здрави деца.

Тој завод, всушност чиновниците, зашто завод уште немаше, беа под управа на министерот на правдата, зашто министерот на просветата изјавил дека не сака да има работа со „некакви си глувтари“.

Министерот на правдата единствено се грижеше околу училиштето за глувонеми деца, а работите од министерот на правдата ги презел министерот на војната, а должноста на министерот на војната ја вршел министерот на просветата, кој и без тоа ги мразел и книгите и училиштата, та должноста негова, како министер на просветата, ја вршела неговата жена; а таа, како што знаеја сите, многу сакала да чита криминални романи, и да јаде сладолед со чоколада.

(Нареден дел)

Тавро

Приснився мені страшний сон. Але не стільки самий сон мене дивує, скільки те, що я, спокійний і чесний громадянин, добрий син цієї змученої, дорогої нам ма­тері Сербії, як, зрештою, і всі інші її діти, мав сміли­вість бачити уві сні страшні речі. Гаразд, якби я був якимось винятком серед усіх, але ж бо ні, брате, роб­лю все достеменно так, як інші, а поведінка в мене така зразкова, що в цьому рівних мені немає. Якось я побачив на вулиці блискучий гудзик, відірваний від поліцейського мундира, задивився на його чарівне ся­яння і вже хотів було пройти мимо, сповнений яки­хось солодких думок, як раптом моя рука сама собою піднялась і потяглася до шапки, голова схилилася до землі, а губи розтяглися в чемну усмішку, як буває тоді, коли ми вітаємося із старшими.

«Отже, в моїх жилах тече благородна кров!» — поду­мав я цієї миті й з погордою подивився на якогось неотесу, що саме проходив повз мене й недбало насту­пив на гудзика.

— Хам! — промовив я спересердя й плюнув, а потім пішов далі, тішачись думкою, що таких нечем не так уже й багато, і відчуваючи приємність від того, що бог дав мені прекрасне серце й благородну, лицарську кров наших прадідів.

Ось тепер, побачивши, який я бездоганний чоловік і що я нічим не відрізняюся від інших порядних гро­мадян, ви й самі здивуєтеся, звідки мені уві сні спа­дають на думку такі жахливі й нерозумні речі.

Того дня зі мною нічого надзвичайного не скоїлося. Я добре повечеряв, після вечері поколупався в зубах, випив вина, а коли так сміливо й сумлінно використав усі свої громадянські права, ліг у постіль і взяв книж­ку, щоб скоріше заснути. Скоро книжка випала у мене з рук, що, звичайно, відповідало моїм бажанням, і я заснув, як ягня, із спокійним сумлінням, бо повністю виконав усі свої обов’язки.

Раптом я ніби опинився на якійсь вузькій, гористій, розгрузлій дорозі. Холодна, темна ніч. Вітер свище у голому вітті, обпікає незахищене тіло. Небо похмуре, страшне й німотне, а дрібний сніг заліплює очі, січе по обличчю. Ніде ні живої душі. Спішу я грузькою до­рогою, сковзаюсь, падаю і врешті бачу, що заблукав. Тоді пішов я навмання, бог святий знає куди, а ніч не була коротка, як звичайно, а якась довга, наче вічність. І я все йду, йду хтозна-куди.

Так я йшов дуже багато років і забрів надзвичайно далеко від рідної оселі, кудись у невідомий край, у якусь дивну країну, про яку, мабуть, ніхто й не чув і яка тільки уві сні може приснитися.

Тиняючись тою країною, потрапив я у велике, бага­толюдне місто. На просторій площі того міста збилася сила-силенна народу, і знявся такий страшенний га­мір, що аж вуха позакладало. Зайшов я до корчми біля самої площі й питаю господаря, чого зібрався цеп натовп.

— Ми тихі й чесні люди, — почав він розповідати мені, — вірні своєму старості і слухаємо його.

— Хіба у вас староста найголовніший? — перебив я того чоловіка.

— У нас усіма керує староста, він і найголовніший; після нього йдуть стражники.

Я розсміявся.

— Чого смієшся?.. Хіба ти не знав?.. А звідки ти?

Я розповів йому, як заблукав сюди і що я з дале­кої країни — із Сербії.

— Чув я про цю славну країну! — прошепотів він тихо й подивився на мене з повагою, а потім промо­вив уголос: — Ось так воно в нас: староста править із своїми стражниками.

— А які вони у вас, ті стражники?

— Та, бач, усякі є, і розрізняються вони за ран­гами. Є вищі й нижчі… Звісно, ми люди спокійні й чес­ні, але з околиць сюди приходять різні пройдисвіти й баламутять нас та навчають поганого. Щоб можна було відрізнити нашу людину від чужої, староста вчора видав наказ — усім тутешнім громадянам при­йти до общинного суду, там кожному поставлять тав­ро на чолі. Ось народ і збирається, щоб домовитися: що нам робити?

Мені аж мурашки побігли по тілу, і я подумав, що треба чимдуж тікати з цієї страшної країни, бо я хоч і благородний серб, а проте не звиклий до таких ге­роїчних вчинків, і зробилося мені соромно!

Корчмар добродушно всміхнувся й, поплескавши мене по плечу, хвалькувато промовив:

— Га, іноземцю, ти вже й злякався?! Як бачу, смі­ливіших за нас у всьому світі нема!..

— Так що ви збираєтеся робити? — спитав я знічено.

— Як що? Побачиш, які ми герої. У всьому світі нема таких сміливців, як ми, — це я тобі кажу. Ти обійшов багато земель і країв, але я ручуся, що біль­ших за нас героїв ти не бачив. Ходімо туди. Мені треба вже поспішати.

Щойно ми зібралися виходити, як надворі, під са­мими дверима, почувся ляскіт канчука.

Я визирнув надвір і побачив справжнє диво: чоло­вік у якійсь трирогій розкішній шапці, у строкатому одязі їде верхи на іншому чоловікові, вбраному в ба­гатий одяг звичайного, цивільного крою; під’їхав до корчми і зліз.

Господар вибіг йому назустріч і вклонився до са­мої землі, а чоловік у строкатому одязі зайшов до корчми й сів за особливо прибраний стіл. Той, що був у цивільному, лишився надворі. Корчмар і йому ни­зько вклонився.

— Що це означає? — розгублено запитав я.

— Той, що увійшов, — вищий стражник, а цей чоло­вік — один із найповажніших громадян, наш великий багатій і патріот, — прошепотів корчмар.

— То чого ж він дозволяє, щоб на ньому їздили?

Корчмар хитнув головою, і ми відійшли вбік. Він спогорда всміхнувся й сказав:

— Це в нас висока честь, якої рідко хто заживає!..

Він іще мені щось розповідав, але я майже не чув його від збудження. Останнє речення я, проте, запа­м’ятав добре: «Це послуга вітчизні, яку не кожен народ може й уміє оцінити».

Прийшли ми на збори, коли саме обирали прези­дію.

Одна група пропонувала обрати головою зборів яко­гось Колба, якщо я добре пригадую його прізвище; друга — якогось Талба, третя — ще іншого.

Зчинився галас, гармидер, кожна група хотіла проштовхнути свого кандидата.

— Я гадаю, що кращої кандидатури, ніж Колб, на голову таких важливих зборів немає, — доводив представник першого угруповання. — Його доблесті й за­слуги перед громадою загальновідомі. Я маю на увазі те, що серед нас не знайдеться іншого, на кому б начальство стільки їздило, як на ньому.

— Хто б говорив, а хто б і помовчав, — перебив його представник другої групи. — На тобі ж навіть писарчук ніколи не проїхався.

— Знаємо ваші доблесті, — вигукнув хтось із тре­тьої групи, — досить одного удару канчуком, і ви вже репетуєте!

— Я хочу внести ясність, брати! — піднявся Колб. — Справді, на мені часто їздили наші вельможі десять років тому і били канчуками, та я не кричав, але, може, знайдеться хтось більш заслужений, хтось із молодших та кращих?

— Нема, нема! — загомоніли його прибічники.

— Не хочемо слухати про колишні заслуги! На Колбі їздили ще десять років тому, — закричали з другої групи.

— У нас є молоді сили, а старих і знати не хо­чемо, — загукали з третьої групи.

Раптом галас ущух; люди розступилися, даючи дорогу молодому чоловікові років тридцяти. Де він проходив, там усі схиляли голови.

— Хто це? — запитав я пошепки корчмаря.

— Це перший серед громадян. Молодий, та ранній. У свої молоді роки дослужився до того, що сам староста вже тричі їхав на ньому. Ще ніхто не був такий популярний, як він.

— Може, його оберуть? — питаю.

— Безперечно. Усі дотеперішні кандидати старі, за часом уже не встигають, а на цьому староста тільки вчора їхав.

— А як його звати?

— Клеард.

Навколо нього утворилося почесне коло.

— Я вважаю, — порушив Колб тишу, — що кращої кандидатури на голову зборів, ніж Клеард, і шукати годі. Він молодий, але нам, хоч ми й старші, не зрів­нятися з ним.

— Правильно, правильно!.. Хай живе Клеард!.. — вибухнув одностайний крик.

Колб і Талб провели Клеарда на місце голови.

Усі вклонилися йому, і знову запала тиша.

— Я вдячний вам, браття, за цю високу увагу й честь, яку ви мені сьогодні виявили. Ваші надії, що ви їх покладаєте на мене, дуже тішать мене. Нелегко керувати народними бажаннями в такі знаменні дні, але я докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше до­вір’я, скрізь гідно представлятиму вас і високо не­стиму свій авторитет. Дякую вам, браття, за те, що обрали.

— Хай живе, хай живе, хай живе! — прокотилося над натовпом.

— А тепер, браття, дозвольте з цього місця ска­зати кілька слів про сьогоднішню знаменну подію. Не легко знести муки та болі, які нас чекають; не легко витримати, коли тобі гарячим залізом випі­кають тавро на лобі. Так, цей біль не кожен може витерпіти. Хай боягузи тремтять і бліднуть зі страху, але ми ні на хвилину не сміємо забувати, що ми нащадки славних предків, що в наших жи­лах тече шляхетна лицарська кров наших дідів, тих незабутніх звитяжців, які без стогону вмирали за волю й щастя своїх нащадків. Наші муки мізерні порівняно з їхніми, то хіба ми, що живемо в добрі й достатку, покажемо себе нікчемними боягузами? Кожний справ­жній патріот, кожний, хто хоче, щоб наша країна не осоромилася перед світом, витерпить біль, як годи­ться лицареві й мужчині.

— Правильно! Хай живе, хай живе!

Ще виступили кілька палких промовців, які під­бадьорювали настраханий народ і говорили приблизно те саме, що й Клеард.

Попросив слова один блідий, виснажений дідусь з поораним зморшками обличчям і білим, як сніг, во­лоссям та бородою. Ноги в нього підгиналися від ста­рості, плечі опали, руки тремтіли. Голос у старого зривався, а на очах блищали сльози.

— Діти, — почав він, і сльози покотилися по блі­дих, зморщених щоках, скропивши білу бороду, — я немічний і скоро помру, але мені здається, що не треба допускати такої зневаги. Мені вже сто років, і жив я без того… То невже сьогодні на мою сиву знеможену голову поставлять рабське тавро…

— Геть цей старий непотріб! — гарикнув голова.

— Геть його! — заволали одні.

— Старий боягуз! — загукали другі.

— Замість того щоб молодшим показати приклад, він народ лякає! — закричали треті.

— Хай ганьба впаде на його сиву голову! Нажився досить, а ще боїться чогось, ми он молодші — і то сміливіші за нього! — надривалися четверті.

— Геть боягуза!

— Виженіть його!

— Геть!

Збуджений натовп молодих войовничих громадян накинувся на кволого діда й почав його лупцювати.

Ледве дали спокій старому, зглянувшись на його похилий вік, інакше лобилн б камінням.

Усі поклялися й пообіцяли, що завтра не осором­лять світлого імені свого народу — триматимуться мужньо.

Зі зборів розходилися в цілковитому порядку. То тут, то там чулися голоси:

— Завтра побачимо, хто чого вартий!

— Почуємо, як хвальки завиють!

— Настав час виявити, хто гідний, а хто ні, а то всяка тля преться в герої.

Повернувся я до корчми.

— Ну, то бачив, які ми? — спогорда запитав госпо­дар.

— Бачив, — відповів я механічно й відчув, що сили зраджують мене, а голова йде обертом від сьогодніш­ніх химерних вражень.

Ще того ж таки дня я прочитав у їхній газеті пере­дову такого змісту:

«Громадяни, настав кінець нашим пустим хвасто­щам і похвальбам, нарешті перестануть оцінювати нас за нашими пустими словами, на які ми такі щедрі, коли виставляємо напоказ свої уявні чесноти й заслуги; ми, громадяни, дістаємо змогу на ділі пере­вірити себе й показати, хто справді чого вартий! Про­те сподіваємося, що між нами не буде безчесних боя­гузів, яких влада муситиме силоміць затягувати, щоб поставити тавро. Кожен, хто відчуває в собі бодай краплину лицарської крові наших предків, спішитиме, щоб якомога раніше спокійно й гордо знести муки і біль, бо біль той священний, ми повинні прийняти його ради нашої вітчизни, ради нашого загального добра. Уперед, громадяни, завтра день великих ви­пробувань!»

Мій корчмар того дня ліг спати одразу ж після зборів, щоб завтра зарані прийти на вказане місце. Були й такі, що зразу подалися до общинного суду захопити собі найкращі місця.

Наступного дня і я пішов до суду. Тут зібралися з усього міста старі й малі, чоловіки й жінки. Деякі матері поприносили навіть немовлят, щоб і їх позна­чили рабським, тобто почесним тавром — пізніше їм легше буде дістати кращі місця на державній службі.

Штовхалися, лаялись (цим вони, на мою радість, трохи нагадували нас, сербів), сварилися, кому пер­шому йти. Навіть дехто за барки брався.

Тавра ставив спеціальний чиновник у білому свят­ковому вбранні та все докоряв людям:

— Поволі, бога ради, всіх потаврую; ви ж не ху­доба, що один одного ногами топчете!

Почалось таврування. Дехто зойкав, дехто тільки стогнав, але ніхто не пройшов мовчки, поки я там був.

Я не міг довго дивитися на ті муки й подався до корчми. Там уже сиділи якісь люди й пили та роз­мовляли.

— І це пережили! — сказав один.

— Біс його мамі, ми ще не дуже й стогнали, а Талб ревів, мов осел!.. — мовив другий.

— А, хай йому всячина, тому Талбові, ви ж його вчора за голову зборів хотіли!

— Та хто ж його знав!

Розмовляють і аж губи кусають від болю, але на­магаються не виказати один перед одним своїх страж­дань: жодному не хочеться, щоб його вважали боягу­зом.

Клеард осоромився, бо застогнав, натомість геройст­вом своїм відзначився якийсь Леар. Він попросив, щоб йому поставили два тавра, і навіть голосу не по­дав, поки їх випікали йому на лобі. Тепер усе місто тільки про нього й говорило — звичайно, з найбіль­шою повагою.

Дехто втік, так їхні імена покрила загальна зне­вага.

Через кілька днів вулицями міста проходжувався той, що зажадав собі два тавра. Йшов з високо підня­тою головою, гордий, бундючний, сповнений гідності, свідомий своєї слави; і куди він не завертав, усі вкло­нялися йому, скидали шапки перед новоявленим ге­роєм.

Бігли за ним і жінки, і діти, і чоловіки, щоб побачити звитяжця народного. Скрізь тільки й чути було по­божний шепіт: «Леар, Леар!.. Це він! Це той славет­ний герой, що ані зойкнув, ані голосу не подав, коли його аж двічі таврували!» Про нього писали газети, його славили й вихваляли.

І він заслужив любов народну.

Слухав я ті похвали з усіх боків, і в мені загово­рила лицарська сербська кров. Хіба наші прадіди не вмирали на палях за волю, хіба в нас не було слав­ного минулого, не було Косового поля [1]? Мене всього пройняла гордість за свій народ, охопило бажання постояти за його честь, і я кинувся до будинку суду й закричав:

— Що ви так хвалите свого Леара?.. Ви ще не ба­чили справжніх героїв! Побачили б ви сербів — ото герої! Випікайте хоч десять тавр, а не те що два!

Чиновник у білому підніс до мого лоба розпечене залізо, і тут мене смикнуло… Я прокинувся.

Зляканий, я помацав собі лоба й перехрестився, дивуючись, яка чортівня може людині привидітись уві сні.

«Мало не затьмарив слави їхнього Леара», — поду­мав я, перевертаючись на другий бік, і мені було трохи прикро, що мій сон не доснився до кінця.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

______

[1] У битві з переважаючими силами турків, яка від­булася 15 червня 1389 року на Косовому полі, серби виявили безприкладний героїзм. Але, незважаючи на це, сербські війська були розгромлені, що й відкрило туркам шлях для завоювання Сербії і всього Балкан- ського півострова.

Страдія (7/12)

(Попередня частина)

Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.

«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Ма­буть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, піді­йшовши до якогось чоловіка, запитав:

— Куди так поспішають люди?

Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, од­вернувся й пішов, не сказавши ні слова.

Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвер­тавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.

Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:

— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.

Він теж подивився на мене зневажливо й приглу­шеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:

— Ганьба!

Я знітився й ледве промимрив:

— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…

— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худо­бина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.

Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.

Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.

— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та за­хопили багато худоби.

— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на пів­день країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгук­нулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече за­взяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знеси­лений і немічний чоловік.

— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різа­нини й звірячих вчинків наших сусідів?

— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його пал­кими словами… — Був би гріх навіть од бога.

— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жод­ного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.

— Чому?

— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одно­стайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.

І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.

Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.

Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зе­леним сукном для президії.

Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а орга­нізатори зборів розмістилися за столом.

— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти на­шому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої віт­чизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких ви­падках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.

Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — чле­нами президії.

Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.

— Хто хоче взяти слово?

Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попро­сив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому воло­дареві.

Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було скла­дено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було ви­правлено порядок слів згідно з синтаксичними пра­вилами.

Промовці виступали краще один за одного. Усі про­мови були сповнені болю та патріотичного гніву про­ти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропози­цією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.

Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.

Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.

Йому дано було дозвіл, і він зачитав:

«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих збо­рах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і зму­шені були схвалити таку резолюцію:

  1. Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
  2. Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рі­шуче вимагаємо: геть загарбників!
  3. З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх осві­чених сусідів».

Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».

Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.

На вулиці знову галас і натовпи людей, що повер­талися з численних патріотичних мітингів.

У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.

У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:

— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.

— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гост­рим, — сердито відповів другий.

— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.

— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й до­коряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, про­читавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.

— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і так­товний.

Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотич­них зборах. Не було жодного чоловіка, який би не по­спішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих по­дій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не ли­шився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та смі­ливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.

Наступного дня стали надходити вісті з решти ра­йонів Страдії. Не було такого куточка, де б не при­йняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.

І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі за­слуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадян­ську мужність і доблесть.

Мене так захопив цей енергійний, сповнений грома­дянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихо­пився вигук:

— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть за­гинули всі інші народи!

«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.

Я мимохіть зітхнув.

(Наступна частина)