Tag Archive | Заява

Не можу слухатися

Настала пора мені служити у війську, але ніхто не викликав мене. Я весь пройнявся патріотичними по­чуттями, і вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі. Іду вулицею — стискаю кулаки, побачу якого інозем­ця — скрегочу зубами, а часом так і пориває мене ки­нутися на якусь людину й дати їй ляпаса. Ляжу спа­ти — всю ніч сниться, що я ріжу ворогів, проливаю кров за свій народ і мщуся за Косове поле. Чекаю нетерпляче повістки, а її все нема й нема.

Бачу, як багатьох хапають за ко.мір і тягнуть до казарми, та й заздрю їм.

Якось прийшла повістка старому дідові, що звався випадково так само, як я. Йому суворо наказували негайно як дезертирові з’явитися до комендатури.

— Який я дезертир, — запротестував дід, — яв трьох війнах був, маю поранення, шрами й досі ношу!

— Усе це добре, але наказ є наказ, і його треба ви­конувати.

Пішов дід до коменданта, а той вигнав його геть.

— Хто тебе кликав сюди, шкапо стара?— гарикнув комендант і мало не відлупцював діда.

Зрештою, якби старого не витурили так безпардон­но з комендатури, я зі своїм ентузіазмом і великою любов’ю до казарми вже ладен був подумати, що він має там якусь протекцію.

Моє сильне хотіння змінилося нараз відчаєм. Да­ремно я, проходячи вулицею повз офіцерів, гатив но­гами об землю, аж у п’ятах мені стріляло, сподіва­ючись, що такого старанного вояка неодмінно запри­мітять і покличуть до війська. Не кликали.

Усе це допекло мені, і одного чудового дня я сів та й написав командуванню прохання, щоб забрали мене до війська. У ньому я вилив усі свої патріотич­ні почуття і наприкінці написав таке:

«Ах, пане коменданте, якби ви знали, як б’ється в грудях моє серце і в жилах клекоче моя кров, дожи­даючись тої давно омріяної хвилини, коли я нарешті зможу називатися захисником корони й вітчизни, оборонцем свободи й сербського вівтаря, коли я стану в ряди косовських месників!»

Оздобивши таким чином свою заяву, наче любов­ний лист, я відчув себе на сьомому небі, впевнений, що все буде гаразд.

Окрилений надією, я встав і подався просто до комендатури.

— Чи можу я пройти до пана коменданта?— запи­тав я солдата, що стояв коло дверей.

— Не знаю, — відповів той спроквола, знизавши пле­чима.

— Запитай його, скажи, прийшов тут один, хоче служити у війську! — кажу йому, наївно гадаючи, що солдат, лише почувши таке, всміхнеться до мене й стрімголов кинеться до коменданта доповісти про при­хід новобранця, а комендант вибіжить мені назуст­річ аж до дверей, поплеще мене по плечу й вигукне: «Добре, соколе; ходімо зі мною!»

Але, замість усього цього, солдат подивився на ме­не співчутливо, ніби хотів сказати: «Ех, дурню, дур­ню, куди ти рвешся! Таж каятися будеш!»

Я тоді ще не розумів цього погляду, через те мені й дивно було, чого солдат так дивиться на мене.

Довго я чекав під дверима. Ходив сюди-туди, курив, сідав, плював, заглядав у вікна, позіхав, розмовляв з якимись селянами, що теж прийшли до комендан­та, і чого тільки не робив, аби згаяти час.

У всіх кабінетах кипить робота, чується гомін, лайка. Безперестанку звучать команди, а вслід за ними лунають вигуки: «Слухаюсь!» — це означає, що наказ від найвищого чином дійшов до найнижчого — і коридором біжить солдат з одного кабінету в інший. Тепер уже в цьому кабінеті зчиняється галас, кілька разів різними голосами лунає «Слухаюсь!» — і знову вибігає солдат — мчить в іншу частину.

Задзеленчав дзвоник у комендантському кабінеті.

До кабінету увійшов солдат. Почулося якесь глухе буркотіння, потім солдат гукнув: «Слухаюсь!» — і ви­біг розпашілий, мов рак, і полегшено зітхнув, що все так щасливо минулося.

— Заходьте, кому треба до пана коменданта, — ска­зав солдат, витираючи піт із лоба.

Я увійшов перший.

Комендант сидів за столом і курив цигарку в бурш­тиновому мундштуку.

— Добрий день! — привітався я.

— Що треба? — гарикнув він таким голосом, що в мене підігнулися ноги.

— Чого ви кричите, пане?! — сказав я, трохи огов­тавшись.

— Ти ще будеш учити мене!? Геть звідси! — заго­рлав він ще страшніше й тупнув ногою.

Я відчув, що в мене по спині поповзли мурашки, а мій патріотичний запал ніби хто водою полив, але я ще не втрачав надії, що все зміниться, коли я роз­повім йому про мету свого приходу.

— Я прийшов, щоб служити у війську! — промовив я, сповнений гордості, виструнчившись і дивлячись йому у вічі.

— А-а, дезертир! Почекай-но хвилинку, саме таких ми й шукаємо! — зловтішно мовив він і теленькнув дзвоником.

Відчинилися двері ліворуч від його стола й до ка­бінету увійшов старший сержант. Виструнчився, за­дер голову, вирячив очі, руки притис до стегон і посу­нув на коменданта, ударяючи ногами так, що аж у вухах задзвеніло, став перед ним, пристукнув ногою і, скам’янівши, як велить статут, голосно проказав:

— Слухаюсь, пане полковнику.

— Ось цього негайно забрати, обстригти, вдягти й посадити на гауптвахту.

— Слухаюсь!

— Ось моє прохання, будь ласка!.. Я не дезертир, я хочу служити у війську, — пояснюю йому і весь тремчу.

— Не дезертир? То чого ж ти хочеш?

— Хочу бути воїном.

Він відхилився трохи назад, примружив одне око й промовив уїдливо:

— Ти диви, він хоче, щоб його взяли до війська!.. Гм, та-а-ак!.. Із вулиці просто в казарму, трах-бах — і відслужив, ніби йому тут перегони якісь!..

— Мені строк настав служити.

— Не знаю тебе і слухати не хочу… — почав було комендант, але саме до кабінету увійшов офіцер з якимись паперами.

— Подивіться в рекрутському списку, куди отой записаний! — сказав комендант офіцерові, кивнувши на мене, потім запитав: — Як звати?

Я простяг своє прохання.

— Навіщо мені твої каракулі! — крикнув він і ви­бив мені з руки заяву; вона впала на підлогу.

«Ух, а я ж так складав!» — подумав я, забувши з досади, що треба назвати своє ім’я.

— Як звати, чому не відповідаєш?! —ревнув комен­дант.

— Радисав Радисавлевич.

— Подивіться в рекрутському списку! — наказав він офіцерові.

— Слухаюсь! — відповів той і, подавшись у свій ка­бінет, наказав молодшому офіцерові: — Подивіться в рекрутському списку, чи нема там якогось Радисава.

— Слухаюсь! — вигукнув молодший офіцер, вийшов у коридор, покликав старшого сержанта й наказав йому те саме.

— Слухаюсь! — відлупилося коридором.

Старший сержант наказав сержантові, той єфрей­торові, а єфрейтор солдатові.

Тільки й чути, як гупають кроки, як зупиняються один перед одним начальники й підлеглі і все кін­чається отим «Слухаюсь!».

— Список, спи-и-исок! —покотилося по всіх кабіне­тах, знявся в повітря пил, забухкали тюки паперів на підлогу. Шелестять аркуші, починаються ревні по­шуки.

А я тим часом стою в кутку комендантового кабіне­ту, не сміючи навіть дихати: такий страх охопив ме­не. Комендант сидів і курив, гортаючи записник.

У такому ж порядку, як було спущено наказ, по­вернулася й відповідь, тільки тепер вона йшла від нижчого чином і дійшла до старшого сержанта.

Старший сержант з’явився перед начальником.

— Честь маю доповісти вам, пане полковнику, що той солдат, якого ми шукали в списку, — помер.

Я отетерів і з переляку ладен був навіть у це по­вірити.

— Той солдат помер!.. — сказав комендант.

— Але я живий! — вигукнув я перестрашено, ніби й справді виривався з пазурів смерті.

— Іди собі! Для мене ти мертвий, тебе нема на світі, поки громада не направить тебе сюди!

— Повірте мені, я той самий… Я живий, ви ж ба­чите!

— Геть з очей, у списку сказано «помер», а ти мені голову морочиш!..

Мені не лишалося нічого іншого, як вийти.

Приплентав я додому (жив я в іншому місті) і кі­лька днів не міг отямитися. Писати нову заяву мені перехотілося.

Не минуло й трьох місяців з того часу, аж у наше місто прийшло розпорядження, щоб громада протягом двадцяти чотирьох годин відправила мене до комен­датури.

— Ти дезертир, — сказав мені капітан, до якого при­вів мене солдат.

Я розповів йому все, як було і що сталося, коли я приходив до коменданта.

— Гаразд, іди, — розберемося.

Я пішов.

Щойно я повернувся у своє місто, як приходить ви­клик з якоїсь іншої комендатури. Кличуть мене до себе, щоб я негайно з’явився до своєї комендатури, бо я, виявляється, потрапив у їхні списки.

Пішов я до своєї комендатури й кажу, що мене ви­кликають в М-ську комендатуру, аби повідомити, що я повинен з’явитися до вас.

— Так чого ж ти прийшов сюди?

— А чого я піду до них, коли вони все одно пере­правляють мене сюди… — і став доводити, як неро­зумно було б іти до тамтешньої комендатури.

— Ти прийшов тут пояснювати?! Так не можна; порядок є порядок!..

Що робити? Мусив я плентати з К. до М., аби там мені повідомили, що я маю прибути до К.

З’явився я до тамтешньої комендатури.

Знову — накази, тупіт ніг, «слухаюсь!» — і врешті мені сказали, що мене ніхто не викликав…

Повернувся я додому. Щойно зітхнув полегшено, як знову приходить виклик із М., а в ньому написано, що це вже повторний виклик і що в разі неявки у виз­начений час мене буде доставлено під конвоєм і по­карано.

Помчав я щодуху. Вручили повістку.

Ось так я потрапив до казарми й відслужив дворіч­ний строк.

Минуло з того часу п’ять років. Я вже майже за­був про свою службу у війську.

Одного дня мене викликали в громадську управу.

Зайшов туди, а там лежить ціла купа паперів з комендатури. Попідшивано, поприколювано все один до одного — зібралось аж дві товстелезні папки.

— Мені наказано відправити вас до комендатури, — сказав староста.

— Знову?! — зойкнув я від здивування.

Узяв я ці папери. На них тисячі підписів, резолю­цій, пояснень, звинувачень, відповідей, печаток цер­ковних, поліцейських, повітових, шкільних, громад­ських і ще хтозна-яких. Переглядаю і бачу: офіційно встановлено, що я живий, і мені наказується негайно з’явитися для проходження обов’язкового строку вій­ськової служби.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Страдія (9/12)

(Попередня частина)

В міністерстві освіти сиділи справжні вчені. Тут усе робилося грунтовно й продумано. По п’ятнадцять, по двадцять днів шліфувався стиль навіть найдрібнішого папірця. Тут, звісно, бралися до уваги всі мовні дрібниці, всякі відмінки з прийменниками і без них.

Я переглянув якусь справу.

Ось, наприклад, один директор пише:

«Панові міністру освіти.

Викладачі нашої гімназії вже шість місяців не отримують платні и доведені до такої матеріальної скрути, що не мають і шматка хліба. Так далі тривати не може, бо в такий спосіб буде підірвано авторитет не тільки вчителя, а й виховання взагалі.

З огляду на це уклінно прошу пана міністра якнай­швидше поклопотатися перед паном міністром фінан­сів зробити потрібне розпорядження, щоб нам видали платню хоча б за три місяці».

На звороті цієї заяви значилося:

«Міністерство освіти,

П. Н. 2860.

1 —П—1891.

Директор Н-ської гімназії просить видати вчителям платню за три місяці».

Внизу — іншим почерком — рецензія:

«Стиль неправильний. Порядок слів не відповідає правилам синтаксису. Вжито застарілих слів «отримують» та «потрібне». (Ці слова підкреслено червоним олівцем).

Нижче рукою міністра було написано (препоганим, нерозбірливим почерком, яким починає одразу писати кожен, щойно стане міністром): «Освітній раді на роз­гляд».

Ще нижче — іншою рукою:

«2 — III — 1891.

Головній освітній раді».

(Освітня рада була єдиною, проте можна було поду­мати, що їх принаймні десятків зо три).

«При цьому надсилається раді заява директора Н-ської гімназії для дослідження граматичних форм, а також синтаксичних та стилістичних особливостей, після чого, зі своїми висновками, просимо повернути її якнайшвидше в міністерство освіти для дальшого розгляду.

За дорученням міністра і т. д.

(Підпис)».

Оскільки це була невідкладна справа, то не минуло й п’ятнадцяти днів, як Головна освітня рада зібралася на засідання. З-поміж інших заяв дійшла черга й до згаданої, і рада вирішила відіслати її на дослідження двом фахівцям. Визначили фахівців, рішення запи­сали до протоколу, а секретареві доручили простежити за його виконанням.

Далі йшли листи до фахівців:

«Шановний пане!

Згідно з розпорядженням пана міністра освіти за № 5860 від 2/ІII цього року та відповідно до постанови XV засідання Головної освітньої ради, що відбулося 17/ІІІ цього ж року, маю честь просити вас проаналі­зувати заяву директора Н-ської гімназії з погляду гра­матичного, синтаксичного та стилістичного і про все це в якнайкоротший строк надіслати вичерпний ви­сновок.

Прийміть, пане, при цій нагоді запевнення в моїй глибокій пошані.

Голова Головної освітньої ради

(Підпис)».

Такого ж змісту листа було надіслано й другому фахівцеві.

Через два місяці до освітньої ради надійшов до­кладно розроблений висновок про директорову заяву, над яким спільно працювали обидва фахівці. Висно­вок починався так:

«Головній освітній раді.

Розглянувши та проаналізувавши заяву директора Н-ської гімназії, маємо честь подати раді такі свої думки.

Усе в природі підлягає закону еволюційного розвитку та вдосконаленню. Подібно до того, як первісна клі­тина, поступово розвиваючись та вдосконалюючись протягом тисячоліть, перетворилася в найскладніший організм — людину, так само й мова, довгий час роз­виваючись, від неартикульованих тваринних вигуків досягла вищої досконалості нинішніх новітніх мов.

Щоб показати цей процес найяскравіше і наочніше, ми подаємо таку схему:

I. Загальный розділ

  1. Мова та її виникнення.
  2. Походження сучасних мов.
  3. Спільний корінь (санскрит).
  4. Розгалуження мов на групи.
  5. Розділ з порівняльного мовознавства.
  6. Історія науки про мову.
  7. Розвиток науки про мову взагалі.

II. Наша мова та закони її розвитку

  1. Прабатьківщина слов’ян (історія).
  2. Споріднені мови.
  3. Спільні особливості та відмінності споріднених, братніх мов.
  4. Діалекти спільної мови в старі часи розвиваються в окремі мови.
  5. Діалекти нашої мови.

III. Директорава заява

  1. Походження та історія заяви.
  2. Особливості її мови порівняно з особливостями старої страдійської мови в старих актах…»

І так далі. Хто б міг усе це в пам’яті втримати? Гаразд, що й це запам’яталося.

За таким порядком провадився спеціальний розгляд кожного розділу, кожного пункту, і після цілої купи списаних аркушів паперу дійшла, врешті, черга й до слова «отримають». Ось як викладалось пояснення:

«Отримувати» — див. санскр. dharh, duhorh скака­ти, підстрибувати, бігати. (В кн. III, с. 15, 114, 118 в Н. С.**т.) = рl. donti, r. duti, gr. εμαυριζω, l. canto, cantare, provoco, provocere (sic) k. З x 8, звати, дзво­нити, звук, звір (див. «Розсердився тигр, лютий звір». Дж. Л. П. 18). = Сарна стрибнула в кущі = звалити з до: дозволити (Н. 16. В. 3. С. Н. 0. 4. Дж. Д. 18, 5 кн. III. Див. приклад: «На юнаку ран сім­надцять»).

З огляду на все це, приходимо до висновку, що слово «отримувати» застаріле, і його, як шкідливе для нашої нації, з мови слід вилучити».

Так само розглядалося слово «потрібне» і робився такий самий висновок.

Потім учені, перейшовши до порядку слів взагалі і, зокрема, до порядку слів у заяві директора, висло­вили інші кваліфіковані зауваження.

І нарешті: «Стиль та особливості стилю директорової заяви», а на закінчення — кілька великих аркушів тексту:

«Паралелі поміж мовою й стилем у заяві директора та стилем Гомерової «Іліади» (тут вони прийшли до висновку, що стиль у Гомера набагато кращий).

«З огляду на все це, — говорилося наприкінці, — ми вважаємо, що цю заяву необхідно повернути директо­рові Н-ської гімназії для доопрацювання відповідно до наших зауважень і тільки після цього дати їй на­лежний хід».

Через місяць зібралася рада, розглянула висновки фахівців і винесла ухвалу повернути заяву директо­рові назад, щоб він, згідно з зауваженнями, виправив її й знову прислав у міністерство для дальшого роз­гляду. Панам рецензентам було визначено гонорар по 250 динарів, який мав бути сплачений з пенсійного фонду вдів та чиновників освітньої галузі або з бюд­жету на оплату службового персоналу.

Свій висновок рада подала панові міністру на даль­ший розгляд. Заява потім з міністерства (з рецензією як з додатком за №) була повернена директорові, щоб той виправив її згідно з вказівками фахівців…

Ось так там докладно, кваліфіковано вивчають усі справи, листування ведеться по півроку, поки в заяві не буде виправлено навіть найменшу граматичну по­милку, і лиш потому приступають до її розгляду. З найменшої заяви внаслідок листування виростає така велика справа, що її важко навіть підняти на плечі.

Усі чиновники міністерства, оскільки вони письмен­ники, звичайно ж, пишуть книжки, лише пан міністр нічого не пише. До нього я не наважився піти, бо люди порадили не робити такого зухвалого вчинку, як­що мені голова моя мила. Пан міністр, кажуть, цілими днями займається гімнастикою, чоловік він дуже за­пальний і охочий до бійки.

Розповідають, що він одного разу побився навіть з главою церкви. Глава церкви, чудовий спортсмен і завзятий їздець, теж запальний і так само охочий до бійки. Він навіть у храмі божому вдарив раз ба­тюшку патерицею по голові з невідомих причин. Свого гарячого норову, як гадають, він набув, читаючи свя­щенні книги, тому ці вибрики виправдані, і йому на­віть ніхто не дорікав за те.

Перша його сутичка з міністром була через кінні перегони, потім суперечка перейшла й на ряд інших питань, духовних та освітніх, які визначають пра­вильне виховання молоді. Наприклад, глава церкви вимагав, щоб у підручники закону божого було вклю­чено хоча б один розділ про догляд лошат, а міністр наполягав увести замість цього розділ про плавання. В такому аж надто важливому питанні поступитися не хотів жоден, і невдовзі справа дійшла до того, що вони один одного люто зненавиділи. Аби якнайбільше дошкулити своєму супротивникові, міністр наказав, щоб у школах навіть на уроках зоології не сміли зга­дувати про коней і, замість розповіді про цю огидну тварину, говорили про плавання в холодній воді.

Але це суща дрібниця, коли замінюється якесь одне лише місце в підручнику, бо й самі підручники, навіть програми виховання міняються тут щодня.

Не було такого службовця, який би, працюючи в га­лузі освіти, не писав підручників для школи. Але, крім того, кожен був ще й автором якоїсь повчальної книжки для нагородження учнів та для читання зраз­ковим дітям.

Підручники, точніше — їхні автори чекають своєї черги. Гроші потрібні багатьом, а тому підручники закуповуються і рекомендуються школам як обов’яз­кові для навчання. Міністр насамперед рекомендує підручники своїх найближчих родичів та приятелів. Та ледве учні встигнуть придбати один підручник, як через день ще ближчий родич приносить міністрові інший, і хоч-не-хоч треба якось викручуватися. І не­гайно, цього ж таки дня, виходить нове розпоря­дження:

«Після тривалого використання підручника (такого-то автора з такої-то дисципліни) виявилося, що він зовсім недосконалий, тому в інтересах виховання по­трібно цей підручник зняти з ужитку, а замість нього ввести підручник… (ім’я автора забув)».

Я хотів ще відвідати міністра юстиції, але він пере­бував у той час за кордоном, де знайомився зі шко­лами для глухонімих дітей. Уряд серйозно подумував заснувати в Страдії декілька таких шкіл, аби тим самим поліпшити фінансові справи в країні. Оскільки ця річ, як дуже важлива й відповідальна, не могла терпіти ніяких зволікань, то негайно було вжито й відповідних заходів. Окрім того, що за кордон було відряджено міністра юстиції (з дуже великою над­бавкою до його платні) для вивчення цієї справи, тут же було призначено й директора школи для глухонімих, теж з чималим окладом і дотацією на різні ви­датки. Потім затвердили вихователів, і почали буду­вати великий дім для директора. Ясна річ, одразу ж було призначено завідувача господарством, лікаря, начальника місцевого контролю, касира і його поміч­ника, секретаря, трьох-чотирьох помічників секретаря й кількох служників. Усі вопи — від директора до служника — регулярно отримували платню й нетерпе­ливилися якнайшвидше взятися до роботи на новій посаді, а директор декому шепнув, що через свого родича міністра дістане дозвіл приймати до школи й цілком здорових дітей.

Ця установа, точніше — її чиновники, бо ніякої уста­нови поки що не існувало, були підпорядковані міні­строві юстиції, бо міністр освіти заявив, що не хоче мати справи «з якимись глухарями».

Міністр юстиції весь поринув у клопоти про школу для глухонімих, і його справами почав займатися вій­ськовий міністр. Обов’язки ж останнього виконував міністр освіти, якому до біса остогидли і книги, і шко­ли, а обов’язки цього урядовця взяла на себе його жінка, бо вона, як усім добре відомо, дуже любила читати детективні романи і їсти морозиво з шокола­дом.

(Наступна частина)