Tag Archive | Закон

Як у Страдії… (1/3)

«Єдина наша надія — діти. Ми сподіваємося, що молодше по­коління і більше шануватиме, і відданіше любитиме свій рід! Нехай вихованці будуть кращі від своїх вихователів — це найпалкіше бажання наше».
Газета «Слога», № 9

Нікудишні справи! Зовсім нікудишні, і край!.. Чи з того, чи з цього боку — куди не кинь, усе догори ногами! Що негаразд, то негаразд; хоч лусни, хоч трісни, а справи кепські. Нікудишні! О господи боже, що ти зробив з цією бідною країною! Була вона доб­ра, славна, чесна, сповнена добропорядності, просто чудо, та й годі! Аж раптом, ніби хто її зурочив, усе пішло шкереберть. Як це сталося — ніхто не знає. Та й хто, зрештою, збагне путі господні! Мабуть, така їй, грішниці, доля судилася! Гірка доля! Що вдієш?! Ніхто від долі не втік. Що б там не було — наврочен­ня, чари чи доля, тільки бідна Сербія стала підупа­дати, усе добре в ній почало в’янути. З’явилося зло, ніби хто його навмисне посіяв.

Свят, свят, свят! Так і хочеться перехреститись і тричі сплюнути через ліве плече, як наші предки робили. Пригадую, як колись гарно було: здорова, пишна конституція, закони прогресивні, скрізь чес­ність і добропорядність.

І раптом, — згинь, сатано, — прокотилася чутка, ніби конституція померла[1].

— Як? Така здорова, пишна, молода, — що з нею могло статися?

— Ніхто не знає, узяла та й нагло померла. Не хво­ріла, бідолаха, навіть не чхала, здорова-здоровісінька була, як риба, і раптом віддала богові душу, мов під­кошена. Жаль, бо яка ж вона гарна, хай її бог про­стить!

Конституція, як я вже сказав, нагло померла, а тут і бідолашні закони, її діти, бачу, зів’яли, потолочені, аж боляче дивитися на них. От так-то, коли діти за­лишаються без матері. Чесноти й порядність почали ховатися. Мовчки сидять собі по закутках, бо як тіль­ки де поткнуться між люди, то одразу навздогінці їм крик, лайка, плюють на них. Куди б не з’явилися; то що їм робити, як не критися! Сховалися людяність, чесність, доброта, бо їх теж усюди переслідують. Де­які, переодягнуті, пройдуть де-не-де вулицею, але самі на себе несхожі. Миршаві, сухотні, нещасні, ледве на ногах тримаються. Обсіло Сербію лихо, і вчора било її, і сьогодні б’є, світа божого, бідна, не бачить. Ось до чого дожилася — впізнати її не можна: квола, зму­чена, ніби з хреста знята, мов не та країна, не доведи господи. Ледве душа тримається в тілі. Щодень усе нещасніша й убогіша, сохне й чахне, тане, як сніг павесні. Ніщо добре в ній не тримається.

Нікудишні справи, зовсім нікудишні! Куди не глянь, усюди неподобства, куди не повернися, все в нас пішло шкереберть, манівцями. І доки так триватиме, і чим усе це скінчиться?

Так воно і тільки так: зітхай, плач, ридай, голоси, бийся об стіну головою, а воно так, і ніщо тобі не допоможе.

Так, саме так! Нема нічого легшого, як здвигнути плечима й мовити: «Так воно є!» Але хто винен у цьому? Хто накоїв цього? Хто винен у всьому ли­хові, у цьому нещасті? Хто винен, люди божі? Ска­жіть, коли зпасте!

Хто винен? Дідько винен. Народ каже, що винні погані, реакційні уряди, винні міністри — жандарми за походженням і за переконанням, винні одпоособові режими, винні ниці людці на високих посадах, винні продажні, підлі душі, які за шмат ковбаси, за добру посаду, заради власних вигод і примх плюють на за­кони, виппі підлабузники, які за щедру плату можуть оголошувати благодійником навіть того, хто півнароду на шибениці послав! Так думає народ, так відчуває він, грішний, у своїй душі.

Але міністри цих урядів кажуть інше, вони ось як міркують:

«Народ відчуває, народ думає. Звідки народ уміє думати?! Хто питає в нього про його почуття? І, зреш­тою, хто він такий, народ? Що той народ хоче, чого прагне? Як він сміє говорити ще про якісь права? Де написано, що він може мати права? Відверто кажучи, аж занадто дано тому народові, і того пе треба було йому, це тільки з доброти нашої. А той безсоромний народ, замість бути вдячним, бачиш ти, ще чогось хоче. Недаремно кажуть: пусти пса під стіл, то він дереться й на стіл. Хіба мало народові, що бібліотека називається народною, банк народним, школи народ­ними, хори народними, армія народною, театр народ­ним, скільки газет називаються народними (навіть здоров’я — народне, а що є цінніше за здоров’я?). Усе найкраще віддано народові. Але все це ніщо порівняно з тим, скільки всього народ має, а цього ніхто йому не заперечує й не відбирає в нього. Народ має церкви, має пісні, має прислів’я, має загадки, має оповідки, народ має звичаї, має мудрі вислови, має танці, має казки й небилиці. Кожна людина з народу має ноги, мас руки, має очі, має батька, має матір, має могили, має повітря. Народ має… Хто може полічити, що тільки народ має? Усього не злічиш, а той народ ще чогось хоче! Стільки йому дано, а пін ііцс невдоволений! Це невдячне створіння хотіло б усе заграбастати собі. Може, й ще хтось бажає що-небудь мати. Народ хотів би того, що має, не дати нікому, а від іншого за­брати все. Приміром, загадки його, ніхто в нього їх не відбирає, але народ хотів би мати і загадки, і полі­тичні свободи. Бачили таке! Хоче народ мати і казки, і свободу зборів та слова! Хотіли б люди з народу мати ноги! Гаразд, мають їх, але вони хочуть мати і ноги, і добру конституцію! Багато є всякого нахабства, але це перевершило всяку міру.

Отож, як можуть міністри зробити країну щасливою й розвиненою, коли мають справу з таким ненасит­ним, себелюбним і зіпсованим народом? Пропадає країна, усе в ній нікудишнє! Тому й не дивно, що все йде шкереберть!

Народ занапастить таку чудову країну, народ зана­пастить народ! Не менше, не більше, тільки треба на­род рятувати від народу!»

До таких висновків приходило багато «патріотичних» урядів, і кожен, відповідно до своєї пронозливості й за­побігливості, негайно вживав швидких і рішучих за­ходів, щоб народ врятувати від народу.

Владан[2] зі своєю «вибраною» компанією запроторю­вав народ до в’язниць, щоб народ не заважав на­родові. Хоча цей благородний захід і не дав добрих наслідків, проте він ішов від «чистого» серця, від «щи­рого» наміру врятувати країну! Але Владанова ве­лика заслуга полягає не в цій марній спробі. Владан подав одну велику ідею, яка відкриває нову епоху в політичній історії. Він перший повстав проти шкіл, таких, які вони є. Його бистре око помітило, що школи «отруюють» люд «заразними» ідеями, і ним оволоділа невідчепна думка докорінно перебудувати, перевер­нути школи, освіту — оте зло для країни й народу. Щоправда, події не дали цьому чужинцеві ощасливити Сербію. Але ідея його не загинула. Вона чаділа поволі, проникаючи дедалі глибше й глибше в душі великих патріотів, поки одного дня не виринула на світ божий у всій своїй силі.

Бог береже Сербію, він не дасть, щоб та рятівна ідея погасла. І вона живе й розвивається.

Кажуть, Цинцар-Маркович[3] зі своїми спільниками був у захваті від тієї рятівної Владанової ідеї, і хто знає членів його уряду, може повірити цьому. Влада, подейкують, якнайенергійніше взялася за втілення в життя цієї ідеї. «Патріотичні» теперішні міністри при­йшли до непохитного висновку, що школи досі згубно впливали на сербський народ. Зло треба лікувати в зародку, і тому слід починати від початку. Народна освіта мас повністю узгоджуватися з теоріями урядів Владанового кшталту, а щоб того досягти, політичне виховання народу потрібно починати змалечку, з по­чаткової школи. «Рятівні» ідеї й погляди на державу повинні, так би мовити, всмоктуватися з молоком ма­тері. Давно сказано, що старого дерева не зігнеш. Треба гнути його, поки молоде…

Слава богу, що врешті знайдено правильний шлях. Бо, правду кажучи, блукали вже досить. Стільки уря­дів змінилося з різними спробами й засобами, як ви­правити народ, і все намарно. Ніби якась хвороба, що її неправильно лікуєш. Любиш людину, хотів би її врятувати, силікувати, пробуєш ліки і сякі, й такі, біжиш і до знахарки, і до лікаря, радий би, як ка­жуть, небо прихилити, та ніяк не вгадаєш, яких ліків потрібно для цієї хвороби, і нічого не виходить. За­мість того, щоб видужувати, хворий стає дедалі безна­дійнішим! Погані ліки! Тож і різні уряди і сяк, і так пробували вилікувати народ, ощасливити його, але народ ставав дедалі гірший. Одні, щоб допомогти на­родові, ув’язнювали його, інші били, ще інші грабу­вали, ще інші кували в кайдани, ще інші мучили його голодом і спрагою, ще інші вбивали! Чого тільки не робили, яких заходів не вживали, щоб урятувати на­род, та все було марно. Хто б міг повірити, що й ці благородні та чудові засоби не допоможуть ощасливити народ. Отже, зло пустило глибоке коріння. Владан, можливо, й випадково, як це трапляється з великими мислителями, відкрив цей спосіб, передбачив лише шлях, а вже Цинцар-Марковичу судилося разом із своїми геніальними колегами втілити в життя те ве­лике накреслення свого попередника.

Настав час діяти. Наша влада енергійно заходилася здійснювати оту благородну, рятівну ідею. Передусім вона взялася за переробку шкільних програм, для чого й було створено особливу комісію з фахівців.

А тепер спробую в загальних рисах викласти, який вигляд матиме новий спосіб народного виховання і як зміниться зміст шкільних підручників; які нові дис­ципліни буде введено, а які треба буде зовсім вилу­чити із шкільних програм як «небезпечні для пра­вильного розвитку Сербії».

(Наступна частина)

 

[1] Мається на увазі той факт, що б листопада 1902 року король Сербії Олександр, порушуючи ним же не­давно проголошену конституцію, знову запровадив де­спотичний режим одноособової влади в країні.

[2] Владан Джорджевич у 1897—1900 роках очолював слухняний королю уряд, з допомогою якого Олександр установив режим одноособової влади.

[3] Генерал Цинцар-Маркович очолив реакційний уряд, поставлений королем Олександром 6 листопада 1903 року.

Мертвое море (2/5)

(Предыдущая часть)

Но все это были лишь зачатки. Дети мы были действительно добрые и послушные, и с каждым годом, с каждым новым поколением возрастали надежды, что скоро наша страна получит добрых и послушных граждан, однако кто знает, настанут ли такие благословенные времена, когда исполнятся наши страстные желания — осуществятся полностью идеалы моей гениальной покойной тетушки в многострадальной матери нашей Сербии, которую мы так горячо и искренне любим.

Кто знает, исполнятся ли когда-нибудь наши мечты и будет ли проведена в жизнь вот эта идеальная политическая программа:

§1

Никто ничего не делает.

§2

Для каждого совершеннолетнего серба устанавливается первоначальное жалованье в пять тысяч динаров.

§3

По истечении пяти лет каждый серб (или сербка, если в семье нет мужчины) получает право на полную пенсию.

§4

Пенсия ежегодно увеличивается на тысячу динаров.

§5

Народная скупщина выносит решение (а Сенат из патриотических побуждений на сей раз ее поддерживает в виде исключения), которое следует внести в конституцию специальным пунктом. Согласно этому решению, овощи и вообще все полезные человеку культуры, пшеница и всякие другие посевы должны давать баснословные урожаи, причем два раза в год; в случае же образования в государственном бюджете дефицита — три раза в год и даже больше, смотря по обстоятельствам и как сочтет нужным комитет по делам финансов.

§6

Поголовье всевозможного скота без различия возраста и пола возрастает и развивается весьма быстро и хорошо также в соответствии с законом, одобренным Скупщиной и Сенатом.

§7

Ни одна скотина не имеет права на получение жалованья из государственной казны, за исключением тех случаев, когда этого требуют чрезвычайные государственные интересы.

§8

Подлежит наказанию каждый, кто думает о государственных делах.

§9

Думать вообще запрещается без специального на то разрешения полиции, ибо мысли нарушают счастье.

§10

Прежде всего категорически запрещается думать полиции.

§11

Тот, кто захочет забавы ради заняться торговлей, должен получать огромную прибыль: на динар тысячу.

§12

Женские платья, ожерелья, равно как и нижние юбки и прочие необходимые вещи, сеются в любых климатических и почвенных зонах и собираются ежемесячно во всевозможных расцветках и фасонах по новейшей французской моде. Шляпки, перчатки и разная другая мелочь могут с успехом выращиваться в цветочных горшках (все это, разумеется, произрастает само собой, соответственно предусмотренной статье конституции).

§13

Дети не рождаются. Если же они откуда-то возьмутся, то растить и воспитывать их следует с помощью специальных машин. Для увеличения населения, если это потребуется родине, построить фабрику детей.

§14

Налогов никто не платит.

§15

Возвращение долгов и внесение налогов строго наказуются; это распространяется на всех граждан, кроме случаев, когда преступление совершено в состоянии невменяемости.

§16

Уничтожаются все ненужные вещи, как то: тещи, свекрови, главный и местные комитеты государственного контроля, государственные и частные долги, свекла, фасоль, греческий и латинский языки, гнилые огурцы, падежи предложные и беспредложные, жандармы, свиная проблема, разум вместе с логикой.

§17

Тот, кто объединит сербов, в знак народной признательности и любви немедленно подлежит аресту!

Чудесная программа! Это должны признать даже ее политические противники, если такая программа вообще может иметь противников. Но — увы! — все напрасно, нашим благородным стремлениям не суждено осуществиться.

Но то, что не удалось нам, несмотря на все наши старания, смогли осуществить другие, более счастливые народы.

(Далее)

Страдия (10/12)

(Предыдущая часть)

Обойдя все министерства, я решил побывать в Народной скупщине. Народной она зовется по устарелому обычаю. На самом деле депутаты назначаются министром полиции. Как только сменяется правительство, тотчас назначаются новые выборы. И такое может происходить хоть каждый месяц. В этом случае слово “выборы” означает назначение депутатов, а сохранилось оно со времен патриархального общества, когда у народа, кроме других забот, была еще и скучная обязанность думать и беспокоиться о том, кого бы избрать своим представителем. Вот так примитивно и проходили когда-то выборы, но в современной, цивилизованной Страдии эта глупая и напрасная процедура была упрощена. Министр полиции взял на себя все народные заботы и вместо него сам назначает и выбирает депутатов, а народ не тратит даром времени, не беспокоится и не думает ни о чем. Вполне понятно поэтому, что выборы называются свободными.

Избранные таким образом народные депутаты для решения и обсуждения государственных вопросов собираются в столице Страдии. Правительство – разумеется, патриотическое правительство – позаботилось, чтобы эти решения были умными и современными. Оно и тут взяло на себя все обязанности. Собравшись, депутаты, прежде чем приступить к работе, должны несколько дней провести в подготовительной школе, которая называется “клуб”. Здесь они готовятся и упражняются, чтобы лучше сыграть свою роль[1].

Все это напоминает репетицию в театре.

Правительство пишет текст, который депутаты должны разыграть в Народной скупщине. Подобно режиссеру председатель клуба обязан изучить все и для каждого заседания Скупщины распределить между депутатами роли – разумеется, в соответствии с их способностями. Одним доверяется произносить длинные речи, другим – покороче, новичкам – совсем куценькие, а некоторым разрешается сказать только “за” или “против”. (Однако последнее слово произносится очень редко, лишь в целях поддержания видимости нормального порядка, когда подсчитываются голоса; в действительности же все вопросы решались задолго до того, как начиналось заседание Скупщины.) Кто не мог быть использован и для этого, наделялся немой ролью, которая состояла в голосовании путем вставания.

После столь продуманного распределения ролей депутаты расходились по домам и начинали готовиться к заседанию. Я был крайне удивлен, впервые увидев депутатов, разучивающих свои роли.

Встал я однажды рано утром и пошел прогуляться в парк. Там было полно учащихся – и школьников, и студентов. Одни, прохаживаясь взад и вперед, вслух читали задания – кто историю, кто химию, кто закон божий. Другие же, разбившись на пары, проверяли знания друг друга.

Среди детворы я заметил и пожилых людей. Заучивая что-то по бумажкам, они также бродили по парку или сидели на скамьях. Я подсел к старику в национальном одеянии и прислушался: он монотонно повторял одно и то же:

“Господа депутаты, в связи с обсуждением этого важного проекта закона, после прекрасной речи уважаемого господина Т. М., выявившего значение и все хороший стороны предложенного закона, и я считаю необходимым сказать несколько слов, дабы тем самым немного дополнить мнение уважаемого предыдущего оратора”.

Прочтя это предложение свыше десяти раз, старик отложил, наконец, бумажку в сторону, поднял голову и, зажмурившись, начал повторять наизусть:

– Господа депутаты, после уважаемого господина, в котором… – Па этом он остановился и долго молчал, наморщив лоб, пытаясь вспомнить. Затем опять прочел вслух по бумажке ту же фразу и снова попытался произнести ее на память, но опять сбился. Эта процедура повторялась несколько раз, и с каждым разом все хуже. Судорожно вздохнув, старик со злостью отшвырнул бумагу и печально поник головой.

На противоположной скамейке сидел школьник и вслух повторял урок по ботанике, держа в руках закрытую книгу.

– Эта полезная травка растет в болотистых местах. Народ употребляет ее корень как лекарство…

Старик поднял голову. Когда мальчик выучил урок, старик спросил:

– Выучил?

– Выучил.

– Желаю тебе успеха, сынок! Учись, пока у тебя хорошая память, а доживешь до моих лет, ничего не получится!

Я никак не мог понять, почему эти почтенные люди оказались среди детей и на кой черт, дожив до седых волос, они что-то учат. Что это еще за школа в Страдии?

Любопытствуя узнать, что за чудеса тут творятся я в конце концов обратился к старику и из разговора с ним выяснил, что он народный депутат и ему поручили в клубе выучить речь, первую фразу которой он только что повторял.

После разучивания ролей происходит проверка, а затем и репетиция.

Депутаты, придя в клуб, занимают свои места. Председатель клуба и два его помощника восседают за особым столом. Рядом стол членов правительства, а немного подальше – секретаря клуба. Вначале секретарь устраивает общую перекличку, и лишь после этого приступают к серьезной работе.

– Встаньте все, кто играет роли оппозиционеров[2], – приказывает председатель. Подымается несколько человек. Секретарь насчитывает семь.

– А где восьмой? – спрашивает председатель.

Ответа нет.

Депутаты начинают оглядываться по сторонам, словно говоря: “Это не я, кто восьмой – не знаю!”

Оглядываются и те семеро, разыскивая глазами своего восьмого товарища.

И вдруг одного из них осеняет:

– Да вот он, вот кто получил роль оппозиционера.

– Нет, не я, что ты выдумываешь?! – потупившись, злобно отвечает тот.

– Так кто же? – спрашивает председатель.

– Не знаю.

– Все ли здесь? – обращается председатель к секретарю.

– Все.

– Черт возьми, так ведь должен же кто-нибудь быть! Ответа нет. Все вновь начинают оглядываться, даже и тот, на кого показали.

– Признавайтесь, кто восьмой! Никто не признается.

– А ты почему не встаешь? – говорит председатель тому, что на подозрении.

– Он, он! – кричат остальные и вздыхают с облегчением, как люди, сбросившие со своих плеч тяжелый груз.

– Я не могу исполнять роль оппозиционера, – с отчаянием простонал грешник.

– Как не можешь? – удивился председатель.

– Пусть другой будет оппозиционером.

– Да ведь это все равно кто.

– Мне хочется с правительством.

– Ты и так с правительством, но для проформы должен же кто-то представлять оппозицию.

– Я не буду представлять оппозицию, я с правительством.

Председателю с большим трудом удалось уговорить его, и то после того, как один из министров обещал ему выгодные поставки, на которых можно было хорошо заработать.

– Ну, слава богу, – воскликнул вспотевший, измученный председатель, – теперь все восемь!

Но пока председатель и правительство уламывали восьмого оппозиционера, сели остальные семь.

– Теперь пусть встанут все оппозиционеры! – сказал довольный председатель и вытер со лба пот. Стоял только один восьмой.

– Что это значит, где остальные? – в бешенстве заорал председатель.

– Мы за правительство! – забормотала семерка.

– Эх, оскудела оппозиция! – в отчаянии воскликнул министр полиции.

Наступила тишина, гнетущая, мучительная тишина.

– Так вы за правительство? – сердито начал министр полиции. – Да если бы вы не были за правительство, я бы вас и не выбирал! Вы что же, хотите, чтоб мы, министры, играли роль оппозиции? На следующих выборах вы у меня не пройдете. В семи округах я предоставлю возможность выбирать народу, вот тогда у нас будут настоящие оппозиционеры!

Наконец, после долгих убеждений и после того, как каждому было что-то обещано, семерка согласилась взять на себя такую неприятную роль. Всем – кому высокий пост, кому большие барыши – посулили награду за столь крупные услуги правительству, которому так хотелось, чтобы Скупщина хоть немного походила на настоящий парламент.

Когда самое главное препятствие было благополучно устранено, председатель начал проверять оппозиционеров.

– Какова твоя роль? – спрашивает он первого.

– Я должен потребовать у правительства разъяснения, почему разбазаривается государственная казна.

– Что ответит тебе правительство?

– Правительство ответит, что делает это из-за нехватки средств.

– Что скажешь на это ты?

– Я отвечу, что объяснением правительства вполне удовлетворен и попрошу с десяток депутатов поддержать меня.

– Садись! – говорит председатель, довольный ответом.

– В чем заключается твоя роль? – обращается он к другому.

– Я сделаю запрос, почему некоторые чиновники без всяких на то оснований занимают крупные посты и получают по нескольку высоких окладов и дотаций, тогда как другие, более способные и опытные чиновники, остаются на маленьких должностях и не продвигаются в течение стольких лет.

– Хорошо, что должно ответить тебе правительство?

– Министры разъяснят, что вне очереди продвигают только своих ближайших родственников, а затем людей, за которых ходатайствовали их достойные друзья, н больше никого.

– Что ты скажешь?

– Я отвечу, что полностью удовлетворен разъяснениями правительства.

Председатель вызывает третьего.

– Я резко выступлю против заключения правительством займов на невыгодных условиях в то время, как финансовое положение страны и без того тяжелое.

– Что скажет правительство?

– Правительство ответит, что ему нужны деньги

– А ты?

– Я скажу, что такие существенные доводы для меня убедительны и я удовлетворен ответом правительства.

– Что у тебя? – спрашивает четвертого.

– Запросить военного министра, почему голодает армия.

– Что он ответит?

– Ей нечего есть!

– А ты?

– Вполне удовлетворен.

– Садись.

Так он проверил остальных оппозиционеров и только после этого перешел к большинству Скупщины.

Тех, кто выучил свою роль, похвалил, а невыучившим запретил приходить на заседание Скупщины.

Принимая во внимание тяжелое положение в стране. народные представители с первых же заседаний приступили к решению самых неотложных дел. Правительство настолько правильно поняло свои обязанности, что, не теряя ни минуты на мелкие вопросы, прежде всего вынесло на обсуждение закон об укреплении морского флота.

Услышав это, я спросил одного из депутатов:

– У вас много военных кораблей?

– Нет.

– Сколько же все-таки?

– Сейчас нет ни одного!

Я был просто поражен. Заметив это, он удивился в свою очередь:

– Что вас удивляет?

– Я слышу, что вы обсуждаете закон о…

– Да, – перебил он меня, – обсуждаем закон об укреплении флота, и это необходимо, так как до сих пор такого закона у нас не было.

– А Страдия выходит к морю?

– Пока нет.

– Так зачем же вам этот закон?

Депутат рассмеялся.

– Некогда наша страна, сударь, граничила с двумя морями, и народ мечтает восстановить ее былое могущество. Как видите, мы этого и добиваемся.

– О, тогда другое дело, – сказал я, как бы извиняясь. – Теперь я понял и могу с уверенностью заявить, что под таким мудрым и патриотическим руководством Страдия станет воистину великой и могущественной державой, если вы и впредь будете печься о ней столь же искренно и энергично.

(Далее)

[1] Историк Сл. Йованович в исследовании “Правление Александра Обреновича” пишет о работе Скупщины следующее: “На Нишской скупщине 1899–1900 гг. король все ведет сам. В Ниш вызвано несколько окружных начальников полиции для наставления и натаскивания депутатов… Горе тому, кто отступит от королевских указаний: его вызывают во дворец для разноса и включают в список врагов династии”.

[2] По конституции сербское правительство имело право выдвигать определенное количество кандидатур депутатов в Скупщину. Например, когда в июне 1897 года все партии, кроме радикалов, бойкотировали выборы и в Скупщине поэтому не оказалось оппозиции, правительство, пользуясь вышеуказанным правом, назначило депутатами шестьдесят человек, принадлежавших к другим партиям, но послушных радикальному правительству, которые и представляли оппозицию. В связи с этим радикальная газета “Отклик” писала: “Раньше сколачивали большинство за счет депутатов правительства, а теперь из них составляют оппозицию” (№ 114, 1897).

Страдия (4/12)

(Предыдущая часть)

На следующий день я посетил министра полиции. Перед министерством – пропасть вооруженных людей, хмурых, разозленных, по-видимому, тем, что вот уже два-три дня они не избивали граждан, как заведено в этой строго конституционной стране.

Коридоры и зал ожидания забиты народом, желающим попасть к министру.

Кого тут только нет! Одни в цилиндрах, изысканно одетые, другие в потертых, рваных одеяниях, а некоторые в каких-то странных пестрых униформах с саблями на боку.

Я не стремился сразу пройти к министру, желая предварительно потолковать с ожидающими.

Сначала я завел разговор с изящным молодым человеком, который, как он мне сообщил, хотел устроиться на службу в полицию.

– Вы, как видно, человек образованный и, наверное, сразу будете приняты на государственную службу.

Молодой человек вздрогнул и боязливо осмотрелся вокруг, чтобы убедиться, не обратил ли кто внимания на мои слова. Увидев, что все заняты обсуждением своих неприятностей, он облегченно вздохнул и, сделав мне знак говорить тише, осторожно потянул за рукав в сторонку, подальше от других.

– Вы тоже пришли хлопотать о службе? – спросил он.

– Нет. Я иностранец-путешественник. Мне хотелось поговорить с министром.

– Так вот почему вы во всеуслышание заявляете, что я, как образованный человек, сразу получу работу! – шепотом сказал он.

– А разве об этом нельзя говорить?

– Можно, но мне бы это повредило.

– Как повредило, почему?

– Потому что в этом ведомстве не терпят образованных людей. Я доктор права, но тщательно скрываю это, ибо мне не получить работы, если, не дай бог, об этом узнает министр. Один мой приятель, тоже образованный человек, должен был представить свидетельство, что никогда ничему не учился, и только после этого он получил хорошую должность.

Я побеседовал еще с несколькими людьми, в том числе и с чиновником в форме, который пожаловался мне, чтодо сих пор не получил повышения в чине, хотя подготовил материал для обвинения в государственной измене пяти оппозиционеров.

Я выразил свое сочувствие по поводу столь явной несправедливости.

Затем один богатый торговец долго рассказывал мне о своем прошлом; из всех его рассказов я запомнил только, что несколько лет тому назад он содержал в каком-то городке лучшую гостиницу, но пострадал из-за своих политических убеждений, понеся убытки в несколько сот динаров; правда, через месяц, когда к власти пришли люди его партии, он сразу же получил хорошие поставки, на которых заработал большие деньги.

– В это время, – сказал он, – пал кабинет.

– И вы опять пострадали?

– Нет, я ушел с политической арены. Вначале я еще поддерживал деньгами нашу газету, но на голосование не ходил и никак себя в политике не проявлял. С меня вполне довольно. Другие и этого не делали… Да и устал я от политики. Зачем человеку маяться всю жизнь! Вот я и решил попросить господина министра, чтобы на следующих выборах меня избрали народным депутатом.

– Но ведь выбирает-то народ?

– Да как вам сказать?.. Выбирает, конечно, народ, как полагается по конституции, но обычно избирается тот, кого хочет полиция.

Наговорившись с публикой, я подошел к служителю и сказал:

– Я хочу повидаться с господином министром. Хмурый служитель посмотрел на меня с высокомерным презрением и объявил:

– Жди! Не видишь, что ли, сколько народу дожидается?!

– Я иностранец, путешественник и не могу ждать, – сдержанно сказал я, кланяясь служителю.

Слово “иностранец” произвело магическое действие, и служитель опрометью бросился в канцелярию министра.

Министр сразу же любезно меня принял и пригласил сесть, после того, разумеется, как я сказал, кто я и как меня зовут.

Министр – долговязый и худой, со злым и суровым выражением лица – производил отталкивающее впечатление, хоть и старался быть как можно любезнее.

– Как вам понравилось у нас, сударь? – холодно спросил министр с принужденной улыбкой.

Я отпустил множество комплиментов стране и народу и добавил:

– Особенно я рад поздравить вашу прекрасную страну с мудрым и умелым управлением. Просто не знаешь, чем в первую очередь восхищаться!

– Кхе, могло быть и лучше, но мы стараемся как можем! – с гордостью сказал он, довольный моими восторгами.

– Нет, нет, господин министр, без лести, лучшего и не пожелаешь. Народ, я вижу, очень доволен и счастлив. За несколько дней было уже столько праздников и парадов!

– Это все так, в народном довольстве есть и моя заслуга, ибо мне удалось внести в конституцию дополнительно ко всем свободам, полностью гарантированным народу, еще и такой пункт: “Каждый гражданин страны Страдии должен быть довольным, веселым и с радостью приветствовать многочисленными делегациями и телеграммами каждое важное событие и каждый правительственный акт”.

– Очень хорошо, но, господин министр, как это можно выполнить?

– А что тут затруднительного, если все граждане без исключения должны подчиняться законам страны! – ответил министр, преисполненный достоинства и важности.

– Отлично, – заметил я, – ну, а если случается что-либо неблагоприятное как для интересов народа, так и для интересов страны? Вот, например, вчера от господина премьер-министра я узнал, что на севере закрыт вывоз свиней, а это ведь причинит стране большой вред.

– Правильно, но так оно и должно было случиться; а посему не сегодня-завтра из всех краев Страдии соберется множество делегаций поздравить премьер-министра с мудрой и тактичной политикой по отношению к соседнему, дружественному нам государству! – сказал министр с воодушевлением.

– Это прекрасно, о таком мудром строе можно только мечтать, и я, как иностранец, осмелюсь искренно поздравить вас со столь гениальным, созданным благодаря вашим заслугам законом, который осчастливил страну и ликвидировал все заботы и горести.

– На тот случай, если бы народ забыл вдруг исполнить свои обязанности перед законом, я уже три дня назад предусмотрительно разослал всем полицейским властям секретный циркуляр, в котором настойчиво рекомендовал всему народу принести по этому поводу свои поздравления премьер-министру.

– Ну, а как вы поступите, если через несколько дней вывоз свиней возобновится? – вежливо полюбопытствовал я.

– Очень просто: пошлю другой секретный циркуляр, в котором через полицию вновь обяжу народ собраться для поздравления в возможно большем количестве. Это будет тяжеловато лишь вначале, но постепенно народ привыкнет и будет являться сам.

– Действительно, вы правы! – сказал я, потрясенный ответом министра.

– Все, сударь, можно сделать при желании и взаимопонимании. В кабинете мы помогаем друг другу обеспечить точное исполнение приказов каждого члена правительства. Вот, например, министр просвещения прислал мне сегодня свой циркуляр, с тем чтобы я помог ему через сотрудников вверенного мне министерства заставить всех строго придерживаться его распоряжения.

– Какое-нибудь важное дело, смею спросить?!

– Очень важное. Более того, неотложное, и я уже принял необходимые меры. Посмотрите, – сказал он и сунул мне в руки листок бумаги.

Я принялся читать:

“С каждым днем все больше и больше начинает портиться наш народный язык, а некоторые граждане зашли так далеко, что, забывая статью закона, которая гласит:

Никто из граждан не имеет права портить народный язык, изменяя порядок слов в предложении или употребляя отдельные формы вопреки предусмотренным и утвержденным правилам, составленным особым ‘комитетом лингвистов’; к сожалению, даже слово ‘гнев’ начали без зазрения совести дерзко произносить как ‘гнэв’. Чтобы пресечь подобные неприятные случаи, могущие иметь крупные

последствия для нашей милой родины, приказываю вам силой власти защитить слово ‘гнев’, которое так исказили, и строго по закону наказывать всякого, кто позволит себе в этом или ином слове своевольно изменить грамматическую форму, не считаясь с ясным распоряжением закона”.

– Да разве за это наказывают? – крайне удивленный, спросил я.

– А как же, это ведь очень важно. Виновный в таких делах, если вина его доказана свидетелями, приговаривается к тюремному заключению сроком от десяти до пятнадцати дней!

Министр, немного помолчав, продолжал:

– Над этим следует призадуматься, сударь! Закон, в силу которого мы можем наказать всякого, кто неправильно употребляет слова и делает грамматические ошибки, приносит неоценимую пользу и с финансовой и с политической точки зрения. Подумайте хорошенько и вы сами все поймете.

Я попробовал углубиться в размышления, но ни одна стоящая мысль не приходила мне в голову. И чем больше я думал, тем меньше понимал смысл заявления министра и тем слабее отдавал себе отчет в том, над чем я раздумываю. Пока я безуспешно пытался понять этот удивительный закон в этой еще более удивительной стране, министр смотрел на меня с довольной улыбкой – иностранцы, должно быть, далеко не такие умные и догадливые, как народ Страдии, способный выдумать нечто такое, что в другой стране произвело бы впечатление чуда.

– Итак, вы не можете догадаться?! – спросил министр, испытующе глядя на меня исподлобья.

– Простите, никак не могу.

– Э, видите ли, это новейший закон, имеющий огромное значение для страны. Во-первых, так как наказание за такую провинность часто заменяется денежным штрафом, страна имеет прекрасный доход, употребляемый на покрытие дефицита в кассах наших политических друзей или на пополнение специального фонда, из которого черпаются средства для награждения приверженцев правительственной политики; во-вторых, закон этот, такой наивный на первый взгляд, помогает правительству во время выборов депутатов, наряду с другими средствами, получить большинство в Скупщине.

– Но ведь вы, господин министр, говорите, что конституцией даны народу все свободы?

– Да. У народа есть все свободы, но он ими не пользуется! Как вам сказать, мы, понимаете ли, приняли новые свободолюбивые законы, которые надо выполнять, но по привычке, да и охотнее, мы пользуемся старыми законами.

– Зачем же тогда вы принимали новые? – осмелился я спросить.

– У нас такой обычай – иметь как можно больше законов и чаще менять их. В этом мы опередили весь мир. Только за последние десять лет было пятнадцать конституций[1], из которых каждая по три раза отменялась и вновь принималась, так что ни мы, ни граждане не могут разобраться и упомнить, какие законы действуют, а какие отменены… Этим, сударь, я думаю, и обеспечиваются совершенство порядков и культура страны! – заключил министр.

– Вы правы, господин министр, иностранцы должны завидовать вам в столь мудром государственном устройстве.

Вскоре, попрощавшись с господином министром, я вышел на улицу.

(Далее)

[1] За время правления Александра Обреновича в Сербии часто менялись законы и конституции. В 1894 году была отменена конституция 1888 года и восстановлена конституция 1869 года, которая в апреле 1901 года была заменена еще более реакционной “апрельской” конституцией. Меняя конституции, Александр Обренович доходил до чудовищного произвола. Так, в 1903 году он на 45 минут (в ночь с 6 на 7 апреля) приостановил действие недавно принятой конституции, объяснив это следующим образом: “Вчерашние беспорядки заставили меня предпринять ревизию основного закона раньше, чем я намеревался это сделать. Но вместо ревизии перед полночью я отменю конституцию, а сразу после полуночи восстановлю ее. Между тем за это бесконституционное время, когда народ будет мирно спать, я отменю законы, которых от меня обманом добились радикалы”. Этот случай произошел после выхода “Страдии”, и историк Сл. Йованович, бывший очевидцем этого события, рассказывал, что люди на улицах Белграда говорили по этому поводу: “Такого и Доманович в своей ‘Страдии’ не придумал бы!”

Страдія (6/12)

(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)