Tag Archive | Закон

Мертве море (2/5)

(Попередня частина)

Усе це лише початок добра у нас. Ми справді були добрі й слухняні діти, і, відверто кажучи, з року в рік, з кожним новим поколінням зростали надії, що наша країна скоро матиме таких самих добрих і слухняних громадян, але хто зна, чи настане той блаженний час, коли наші прагнення, точніше, думки й ідеали моєї покійної геніальної дядини, повністю здійсняться в змученій матері Сербії, яку ми так палко й щиро любимо.

Хто зна, чи коли-небудь здійсняться наші бажання і втілиться в життя ця наша ідеальна політична про­грама:

§1.

Ніхто нічого не робить.

§2.

Кожен повнолітній серб дістає початкову плат­ню в розмірі 5000 динарів.

§3.

Через п’ять років кожен серб (або ж сербка, якщо в сім’ї немає чоловіків) дістає право на повну пенсію.

§4.

Пенсія підвищується щороку на 1000 динарів.

§5.

Народна скупщина (а тут уже, як виняток, з патріотичних мотивів зі скупщиною погодиться й сам сенат) повинна прийняти ухвалу, яка важитиме як особлива стаття конституції, про те, щоб овочі, всяка городина, злаки й усі інші культури родили казково щедро, та ще й двічі на рік, а якщо виявиться дефі­цит у державному бюджеті, то й тричі і, зрозуміла річ, навіть більше разів, як фінансовий комітет вважа­тиме за потрібне.

§6.

Всяка худоба, без різниці статі й віку, згідно з законом, схваленим обома палатами, відгодовується добре і розмножується надзвичайно швидко.

§7.

Худоба не може ні в якому разі одержувати платні, за винятком надзвичайних державних потреб.

§8.

Карається кожний, хто думає про державні справи.

§9.

Зрештою, ніхто ні про що не сміє думати без особливого на те дозволу поліції, бо думання шкодить щастю.

§10.

Насамперед поліція не сміє абсолютно нічого думати.

§11.

Хто б хотів задля розваги займатися торгів­лею, той повинен мати дуже великий зиск: на один динар тисячу.

§12.

Жіночі сукні, спідниці, намиста, як і всякий інший одяг та прикраси, сіються й достигають дуже швидко за будь-яких кліматичних умов і на будь-якому грунті щомісяця, в усіх кольорах і за найнові­шою французькою модою. Капелюшки, рукавички та інші дрібні речі можна з успіхом вирощувати у ва­зонах (власне кажучи, все, згідно з законною ухва­лою, вирощується само).

§13.

Діти не народжуються. Якщо ж вони десь зсе­ляються, доглядатимуть і виховуватимуть їх спеці­альні машини. Якщо вітчизні потрібно якомога більше громадян, буде збудовано фабрики дітей.

§14.

Податку ніхто не платить.

§15.

За сплату боргів і податків визначається су­вора покара; це поширюється на всі випадки, крім тих, коли буде встановлено, що злочин учинила розу­мово хвора людина.

§16.

Скасовуються всі непотрібні речі, як-от: тещі, свекрухи, постійні й тимчасові ревізійні комісії, по­точні державні й приватні борги, буряки, квасоля, гре­цька й латинська мови, гнилі огірки, всі відмінки — з прийменниками й без них, жандарми, свиняче пи­тання, розум заразом із логікою.

§17.

Хто об’єднає сербів, того негайно, на знак на­родного визнання й любові, арештувати!

Чудова програма; це мусили б визнати навіть її полі­тичні противники, якби така програма могла мати противників. Та все дарма, нашим благородним праг­ненням ніколи не здійснитися.

Але чого не досягли, чого не здійснили ми, незва­жаючи на всю нашу незмірну працю, те зробили інші, щасливіші за нас.

(Наступна частина)

Демон (2/2)

(Попередня частина)

Зійшов місяць, засвітилися зорі. Порипують вітря­ки, пісні вечорові лунають довкола. Краса неска­занна!

Стара мати плаче сама перед хатою і все молиться богу, а малий Івиця сидить на порозі й бавиться, роз­мотуючи клубки з бабиного кошика.

А Джордже тим часом ішов попереду жандарма, далеко від свого дому.

Задуманий, приголомшений тим незрозумілим ви­падком, він не мав часу насолоджуватися любими його серцю вечоровими піснями.

Ой світи, місяченьку, світи миленькому!

Тільки юний мрійник може осягнути всю гіркоту його дум і почуттів.

Якийсь селянин їхав перед ними з повною гарбою збіжжя. Дзвіночки на волах подзенькували чисто, в такт волячій ході, а селянин співав уголос:

Нічка темна, темна, ще й похмура,
Моє серце облягла зажура!

Джордже ще ніколи так виразно й так близько, як зараз, не сприймав тієї пісні, що її викресав біль з грудей народних.

Наступного ранку, після того, як з ласки поліцей­ських провів ніч під наглядом у корчмі, невиспаний, зморений невеселими думками, Джордже стояв перед паном начальником поліції.

Начальник запитує, а писарчук пише.

— Як звешся?

— Джордже Андрич.

— Чим займаєшся?

— Студент.

Ця обставина в очах начальника, безперечно, тіль­ки збільшує його провину.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Чи притягався до відповідальності?

— Був залишений без обіду в першому класі гім­назії.

— За що?

— Одного учня назвав швайкою!

Начальник задумався на мить, подивився в книжки й пробурмотів сам до себе:

— Отже, за образу честі!.. Хто накладав покарання?

— Староста класу.

— А до судової відповідальності притягався?

— Як міг притягатися до судової відповідальнос­ті, коли я ще студент?

Начальник знову замовк, думав, думав, нарешті буркнув:

— Тут ідеться про державний злочин.

І перш ніж далі провадити допит, він відкашляв­ся, скурив цигарку й випив склянку води — готувався до серйозної розмови.

— Що ви читали вчора?

—  «Демона»

— Записуй! — кинув начальник писарчукові. — Чи ще комусь читали?

— Ні, але радив би прочитати кожному, бо це чу­дова річ.

— Подумайте добре, що кажете, адже ви відповіда­єте представникові влади. Ви вважаєте, що це чудова річ?

— Надзвичайна!

— І ви смієте таке стверджувати?! Пиши: читав, ще й усупереч державним законам називає чудовим те, що заборонено.

— Бога ради, пане, хіба це злочин — сказати, що «Демон» Лєрмонтова — чудова річ, і хіба таке зако­ном заборонено?

— Ти мені не викручуйся! Хто тебе про Лєрмонто­ва питає? Гляди, щоб гірше не було, бо жарти зі мною погані!

— Я кажу про те, що ви мене питаєте!

— Про що?!

— Та ж про «Демона», кажу, це гарна річ.

— Ну?!

— Я й кажу, що Лєрмонтов — геніальний і відомий поет.

— Ти не забивай мені баки, а ліпше скажи, що тобі в цій книжці подобається — ось що я хочу зна­ти, зрозумів? — крикнув начальник і затупав ногами, аж усе затряслося.

Джордже був здивований, але мусив щось відпові­сти, то й почав декламувати перші-ліпші рядки:

Клянусь я днем, коли повстанув
Цей світ, розкинутий кругом,
Клянусь огнем його останнім
І правди вічним торжеством.

— Досить! Не роби з мене дурня й не городи казнащо! — гримнув начальник, люто грюкнувши кулаком по столу.

— Ви ж самі запитуєте!

— Я знаю, про що запитую, а ти відповідай, поки не дізнався, що я вмію.

Писарчук колупається в зубах і вибалушеними очи­ма дивиться то на свого начальника, то на студента, не в силі збагнути, про що вони торочать.

— Я вас запевняю, що це «Демон»! —каже Джор­дже, вже обливаючись потом.

Начальник, подумавши, знову питає:

— Отже, це вірші?!

— Так, Лєрмонтов — поет!

— Ти знову викручуєшся!

— Та це ж він написав!

— Хто?

— Лєрмонтов.

Начальник подзеленькав дзвоником і наказав пошу­кати Лєрмонтова в «Поліцейському віснику».

— А переклав Змай!

— Що переклав?

— Та цю ж книжку!

— А хто такий Лєрмонтов?

— Він росіянин.

— Так він росіянин?! — перепитав начальник і ви­тріщив очі, не знаючи, що далі казати.

Повернувся писарчук і доповів, що в «Поліцейсько­му віснику» Лєрмонтова немає.

Начальник поліції тільки після довгого пояснення зрозумів, що поетів не друкують у «Поліцейському віснику» і що книжка ця дозволена та для всіх до­ступна. Але наказав принести з бібліотеки якусь збір­ку Змаєвих поезій, щоб переконатися, що це таки правда. Нарешті зм’як і заговорив люб’язнішим то­ном:

— Гаразд, гаразд, пане, ми розберемося; а цю росій­ську книжку про всяк випадок, знаєте, залиште, я перегляну її. Робота в нас, як бачите, нелегка. Ми псуємо стосунки з людьми, але робимо це з обов’язку. А люди не розуміють, думають, що то я так хочу!

— Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, вітайте своїх, ми вас трохи пому­чили!

Це, може, сталося десь, колись, у якійсь дивній кра­їні, а може, й зовсім не було цього на нашій землі, якщо випадково на Місяці є люди. Одне безпереч­не — мій сон. Приємно мені снити, і я не бажаю роз­чаровуватися, як Джордже. Він тепер уже трохи по-іншому думає, а не тільки марить поезією.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Як у Страдії… (2/3)

(Попередня частина)

I. ЗАКОН БОЖИЙ

На початку уроку читатиметься молитва, складена урядом, а не як досі. Молитва буде така:

«Владо наша, що на землі, нехай святиться ім’я твоє; нехай не скін­читься панування твоє і буде воля твоя в Сербії; хліб наш щоденний не давай нам, щоб тобі було більше.

І не введи нас у спокусу, але порятуй від радика­лів».

(Слово диявол скрізь має бути замінене сло­вом радикал).

Після молитви починається навчання.

Із закону божого діти не вчитимуть ні Старого, ні Нового завіту. Потрібно буде дещо змінити. Діти досі читали: «Усі люди перед богом рівні». Не такс воно й добре: усі перед богом рівні! Хіба рівні перед богом якийсь бідняк, наймит, селянин чи ремісник, столяр, кравець — і благородний пан, генерал Цинцар-Маркович; хіба якийсь писарчук чи стражник рівня міністрові? Що не кажи, а це не годиться! «Небезпечне» місце треба виправити і викласти його так: «Перед богом не всі рівні, і там дотримуються рангу й чи­нів!»

Досі діти вчили: «Люби ближнього свого, як самого себе». Добре то добре, але якщо той ближній, на лихо, виявиться радикалом, та й ще, крий боже, з тих непоміркованих, «небезпечних для порядку вітчизни», то що тоді? Який він ближній, вовки б його з’їли! У такому разі треба пояснити дітям, що ближні — це міністри, жандарми, стражники та інші богоугодні люди, або ж це небезпечне місце, що буде набагато краще, зовсім вилучити з підручника.

Діти досі вчили, що «всі люди грішні, один бог без­грішний». Ще краще! Це значить ні більше ні менше, як втокмачувати дітям у голови, що й міністри грі­шать. Хіба можна сказати, що Цинцар-Маркович чи хтось із теперішніх міністрів грішить?! Це місце тре­ба зовсім викинути, а натомість потрібно говорити ді­тям таке: «Весь народ, усі люди грішать, окрім мі­ністрів. Міністри безгрішні».

Крім того, діти можуть учити такі сентенції:

«Якщо тебе міністр (чи будь-хто за його наказом) ударить у праву щоку, підстав йому й ліву».

«Якщо міністри грішать, тобто помиляються, і тим завдають шкоди державі, скільки разів народ повинен прощати їм? Сім разів? Не сім, а сім разів по сімде­сят, коли ж і далі грішитимуть, то мовчи і пильнуй своєї справи!»

«Якщо хочеш бути справним християнином, продай усе, що маєш у хаті й поза хатою, і двір, і худобу, й сорочку з себе, а гроші віддай владі, хай оплачує донощиків, будує тюрми, а сам покинь жінку, і ді­тей, і батька свого, і матір свою і йди до в’язниці, коли тебе туди влада садовить, і будеш ти щасливий та довго житимеш!»

«На початку було слово, і слово було сваволею, і сваволя була в законі, і закони були словом, і слово стало законом».

Треба зробити зміни й у заповідях.

Викладаючи заповідь «не убий», учитель повинен пояснити, що ця заповідь не поширюється на радика­лів, і хай додасть: «Правду-бо глаголю вам, діти: ско­ріше верблюд пройде крізь вушко голки, ніж буде ви­знано, що радикали люблять вітчизну; скоріше лице­мірів і повій нагородять державними орденами в цій країні, ніж це поріддя зміїне».

Заповідь «не вкрадь» треба залишити, бо школа го­тує й чиновників, які відають касами та виборчими урнами.

Замість заповіді: «Шануй батька свого і матір свою…» буде така: «Якщо хочеш і якщо тобі треба, то шануй батька й матір, але якщо матимеш потребу вилаяти батька й матір своїх, то назви їх зрадниками, за це дістанеш нагороду на небі. Можеш скасувати заповідь божу ради звичок своїх».

Замість заповіді: «Не свідчи криво!» діти вчитимуть: «Свідчи криво!»

— Діти, коли треба свідчити криво?— запитає вчи­тель, а учень відповість:

— Свідчити криво треба проти радикалів, коли влада безпідставно звинувачуватиме їх в державній зраді!

— Добре, малий, а це богоугодне діло?

— Це діло богоугодне, бо так ми очистимо країну від нечестивих.

— А хто нечестиві?

— Радикали. Вони боговідступники, злі духи, порід­дя зміїне!

— А хто праведники й угодники божі?

— Праведники й угодники божі — то міністри.

— Скільки тепер на світі є праведників і угодпиків божих?

— Праведників і угодників божих є дев’ять, їх бог обрав своїми пророками, щоб їхніми устами віщати грішному народові волю свою.

— Досить, малий, ти будеш зразковим громадяни­ном.

Так виховуватиметься молодь на уроках закону бо­жого за новою урядовою програмою.

(Наступна частина)

Як у Страдії… (1/3)

«Єдина наша надія — діти. Ми сподіваємося, що молодше по­коління і більше шануватиме, і відданіше любитиме свій рід! Нехай вихованці будуть кращі від своїх вихователів — це найпалкіше бажання наше».
Газета «Слога», № 9

Нікудишні справи! Зовсім нікудишні, і край!.. Чи з того, чи з цього боку — куди не кинь, усе догори ногами! Що негаразд, то негаразд; хоч лусни, хоч трісни, а справи кепські. Нікудишні! О господи боже, що ти зробив з цією бідною країною! Була вона доб­ра, славна, чесна, сповнена добропорядності, просто чудо, та й годі! Аж раптом, ніби хто її зурочив, усе пішло шкереберть. Як це сталося — ніхто не знає. Та й хто, зрештою, збагне путі господні! Мабуть, така їй, грішниці, доля судилася! Гірка доля! Що вдієш?! Ніхто від долі не втік. Що б там не було — наврочен­ня, чари чи доля, тільки бідна Сербія стала підупа­дати, усе добре в ній почало в’янути. З’явилося зло, ніби хто його навмисне посіяв.

Свят, свят, свят! Так і хочеться перехреститись і тричі сплюнути через ліве плече, як наші предки робили. Пригадую, як колись гарно було: здорова, пишна конституція, закони прогресивні, скрізь чес­ність і добропорядність.

І раптом, — згинь, сатано, — прокотилася чутка, ніби конституція померла[1].

— Як? Така здорова, пишна, молода, — що з нею могло статися?

— Ніхто не знає, узяла та й нагло померла. Не хво­ріла, бідолаха, навіть не чхала, здорова-здоровісінька була, як риба, і раптом віддала богові душу, мов під­кошена. Жаль, бо яка ж вона гарна, хай її бог про­стить!

Конституція, як я вже сказав, нагло померла, а тут і бідолашні закони, її діти, бачу, зів’яли, потолочені, аж боляче дивитися на них. От так-то, коли діти за­лишаються без матері. Чесноти й порядність почали ховатися. Мовчки сидять собі по закутках, бо як тіль­ки де поткнуться між люди, то одразу навздогінці їм крик, лайка, плюють на них. Куди б не з’явилися; то що їм робити, як не критися! Сховалися людяність, чесність, доброта, бо їх теж усюди переслідують. Де­які, переодягнуті, пройдуть де-не-де вулицею, але самі на себе несхожі. Миршаві, сухотні, нещасні, ледве на ногах тримаються. Обсіло Сербію лихо, і вчора било її, і сьогодні б’є, світа божого, бідна, не бачить. Ось до чого дожилася — впізнати її не можна: квола, зму­чена, ніби з хреста знята, мов не та країна, не доведи господи. Ледве душа тримається в тілі. Щодень усе нещасніша й убогіша, сохне й чахне, тане, як сніг павесні. Ніщо добре в ній не тримається.

Нікудишні справи, зовсім нікудишні! Куди не глянь, усюди неподобства, куди не повернися, все в нас пішло шкереберть, манівцями. І доки так триватиме, і чим усе це скінчиться?

Так воно і тільки так: зітхай, плач, ридай, голоси, бийся об стіну головою, а воно так, і ніщо тобі не допоможе.

Так, саме так! Нема нічого легшого, як здвигнути плечима й мовити: «Так воно є!» Але хто винен у цьому? Хто накоїв цього? Хто винен у всьому ли­хові, у цьому нещасті? Хто винен, люди божі? Ска­жіть, коли зпасте!

Хто винен? Дідько винен. Народ каже, що винні погані, реакційні уряди, винні міністри — жандарми за походженням і за переконанням, винні одпоособові режими, винні ниці людці на високих посадах, винні продажні, підлі душі, які за шмат ковбаси, за добру посаду, заради власних вигод і примх плюють на за­кони, виппі підлабузники, які за щедру плату можуть оголошувати благодійником навіть того, хто півнароду на шибениці послав! Так думає народ, так відчуває він, грішний, у своїй душі.

Але міністри цих урядів кажуть інше, вони ось як міркують:

«Народ відчуває, народ думає. Звідки народ уміє думати?! Хто питає в нього про його почуття? І, зреш­тою, хто він такий, народ? Що той народ хоче, чого прагне? Як він сміє говорити ще про якісь права? Де написано, що він може мати права? Відверто кажучи, аж занадто дано тому народові, і того пе треба було йому, це тільки з доброти нашої. А той безсоромний народ, замість бути вдячним, бачиш ти, ще чогось хоче. Недаремно кажуть: пусти пса під стіл, то він дереться й на стіл. Хіба мало народові, що бібліотека називається народною, банк народним, школи народ­ними, хори народними, армія народною, театр народ­ним, скільки газет називаються народними (навіть здоров’я — народне, а що є цінніше за здоров’я?). Усе найкраще віддано народові. Але все це ніщо порівняно з тим, скільки всього народ має, а цього ніхто йому не заперечує й не відбирає в нього. Народ має церкви, має пісні, має прислів’я, має загадки, має оповідки, народ має звичаї, має мудрі вислови, має танці, має казки й небилиці. Кожна людина з народу має ноги, мас руки, має очі, має батька, має матір, має могили, має повітря. Народ має… Хто може полічити, що тільки народ має? Усього не злічиш, а той народ ще чогось хоче! Стільки йому дано, а пін ііцс невдоволений! Це невдячне створіння хотіло б усе заграбастати собі. Може, й ще хтось бажає що-небудь мати. Народ хотів би того, що має, не дати нікому, а від іншого за­брати все. Приміром, загадки його, ніхто в нього їх не відбирає, але народ хотів би мати і загадки, і полі­тичні свободи. Бачили таке! Хоче народ мати і казки, і свободу зборів та слова! Хотіли б люди з народу мати ноги! Гаразд, мають їх, але вони хочуть мати і ноги, і добру конституцію! Багато є всякого нахабства, але це перевершило всяку міру.

Отож, як можуть міністри зробити країну щасливою й розвиненою, коли мають справу з таким ненасит­ним, себелюбним і зіпсованим народом? Пропадає країна, усе в ній нікудишнє! Тому й не дивно, що все йде шкереберть!

Народ занапастить таку чудову країну, народ зана­пастить народ! Не менше, не більше, тільки треба на­род рятувати від народу!»

До таких висновків приходило багато «патріотичних» урядів, і кожен, відповідно до своєї пронозливості й за­побігливості, негайно вживав швидких і рішучих за­ходів, щоб народ врятувати від народу.

Владан[2] зі своєю «вибраною» компанією запроторю­вав народ до в’язниць, щоб народ не заважав на­родові. Хоча цей благородний захід і не дав добрих наслідків, проте він ішов від «чистого» серця, від «щи­рого» наміру врятувати країну! Але Владанова ве­лика заслуга полягає не в цій марній спробі. Владан подав одну велику ідею, яка відкриває нову епоху в політичній історії. Він перший повстав проти шкіл, таких, які вони є. Його бистре око помітило, що школи «отруюють» люд «заразними» ідеями, і ним оволоділа невідчепна думка докорінно перебудувати, перевер­нути школи, освіту — оте зло для країни й народу. Щоправда, події не дали цьому чужинцеві ощасливити Сербію. Але ідея його не загинула. Вона чаділа поволі, проникаючи дедалі глибше й глибше в душі великих патріотів, поки одного дня не виринула на світ божий у всій своїй силі.

Бог береже Сербію, він не дасть, щоб та рятівна ідея погасла. І вона живе й розвивається.

Кажуть, Цинцар-Маркович[3] зі своїми спільниками був у захваті від тієї рятівної Владанової ідеї, і хто знає членів його уряду, може повірити цьому. Влада, подейкують, якнайенергійніше взялася за втілення в життя цієї ідеї. «Патріотичні» теперішні міністри при­йшли до непохитного висновку, що школи досі згубно впливали на сербський народ. Зло треба лікувати в зародку, і тому слід починати від початку. Народна освіта мас повністю узгоджуватися з теоріями урядів Владанового кшталту, а щоб того досягти, політичне виховання народу потрібно починати змалечку, з по­чаткової школи. «Рятівні» ідеї й погляди на державу повинні, так би мовити, всмоктуватися з молоком ма­тері. Давно сказано, що старого дерева не зігнеш. Треба гнути його, поки молоде…

Слава богу, що врешті знайдено правильний шлях. Бо, правду кажучи, блукали вже досить. Стільки уря­дів змінилося з різними спробами й засобами, як ви­правити народ, і все намарно. Ніби якась хвороба, що її неправильно лікуєш. Любиш людину, хотів би її врятувати, силікувати, пробуєш ліки і сякі, й такі, біжиш і до знахарки, і до лікаря, радий би, як ка­жуть, небо прихилити, та ніяк не вгадаєш, яких ліків потрібно для цієї хвороби, і нічого не виходить. За­мість того, щоб видужувати, хворий стає дедалі безна­дійнішим! Погані ліки! Тож і різні уряди і сяк, і так пробували вилікувати народ, ощасливити його, але народ ставав дедалі гірший. Одні, щоб допомогти на­родові, ув’язнювали його, інші били, ще інші грабу­вали, ще інші кували в кайдани, ще інші мучили його голодом і спрагою, ще інші вбивали! Чого тільки не робили, яких заходів не вживали, щоб урятувати на­род, та все було марно. Хто б міг повірити, що й ці благородні та чудові засоби не допоможуть ощасливити народ. Отже, зло пустило глибоке коріння. Владан, можливо, й випадково, як це трапляється з великими мислителями, відкрив цей спосіб, передбачив лише шлях, а вже Цинцар-Марковичу судилося разом із своїми геніальними колегами втілити в життя те ве­лике накреслення свого попередника.

Настав час діяти. Наша влада енергійно заходилася здійснювати оту благородну, рятівну ідею. Передусім вона взялася за переробку шкільних програм, для чого й було створено особливу комісію з фахівців.

А тепер спробую в загальних рисах викласти, який вигляд матиме новий спосіб народного виховання і як зміниться зміст шкільних підручників; які нові дис­ципліни буде введено, а які треба буде зовсім вилу­чити із шкільних програм як «небезпечні для пра­вильного розвитку Сербії».

(Наступна частина)

 

[1] Мається на увазі той факт, що б листопада 1902 року король Сербії Олександр, порушуючи ним же не­давно проголошену конституцію, знову запровадив де­спотичний режим одноособової влади в країні.

[2] Владан Джорджевич у 1897—1900 роках очолював слухняний королю уряд, з допомогою якого Олександр установив режим одноособової влади.

[3] Генерал Цинцар-Маркович очолив реакційний уряд, поставлений королем Олександром 6 листопада 1903 року.

Мертвое море (2/5)

(Предыдущая часть)

Но все это были лишь зачатки. Дети мы были действительно добрые и послушные, и с каждым годом, с каждым новым поколением возрастали надежды, что скоро наша страна получит добрых и послушных граждан, однако кто знает, настанут ли такие благословенные времена, когда исполнятся наши страстные желания — осуществятся полностью идеалы моей гениальной покойной тетушки в многострадальной матери нашей Сербии, которую мы так горячо и искренне любим.

Кто знает, исполнятся ли когда-нибудь наши мечты и будет ли проведена в жизнь вот эта идеальная политическая программа:

§1

Никто ничего не делает.

§2

Для каждого совершеннолетнего серба устанавливается первоначальное жалованье в пять тысяч динаров.

§3

По истечении пяти лет каждый серб (или сербка, если в семье нет мужчины) получает право на полную пенсию.

§4

Пенсия ежегодно увеличивается на тысячу динаров.

§5

Народная скупщина выносит решение (а Сенат из патриотических побуждений на сей раз ее поддерживает в виде исключения), которое следует внести в конституцию специальным пунктом. Согласно этому решению, овощи и вообще все полезные человеку культуры, пшеница и всякие другие посевы должны давать баснословные урожаи, причем два раза в год; в случае же образования в государственном бюджете дефицита — три раза в год и даже больше, смотря по обстоятельствам и как сочтет нужным комитет по делам финансов.

§6

Поголовье всевозможного скота без различия возраста и пола возрастает и развивается весьма быстро и хорошо также в соответствии с законом, одобренным Скупщиной и Сенатом.

§7

Ни одна скотина не имеет права на получение жалованья из государственной казны, за исключением тех случаев, когда этого требуют чрезвычайные государственные интересы.

§8

Подлежит наказанию каждый, кто думает о государственных делах.

§9

Думать вообще запрещается без специального на то разрешения полиции, ибо мысли нарушают счастье.

§10

Прежде всего категорически запрещается думать полиции.

§11

Тот, кто захочет забавы ради заняться торговлей, должен получать огромную прибыль: на динар тысячу.

§12

Женские платья, ожерелья, равно как и нижние юбки и прочие необходимые вещи, сеются в любых климатических и почвенных зонах и собираются ежемесячно во всевозможных расцветках и фасонах по новейшей французской моде. Шляпки, перчатки и разная другая мелочь могут с успехом выращиваться в цветочных горшках (все это, разумеется, произрастает само собой, соответственно предусмотренной статье конституции).

§13

Дети не рождаются. Если же они откуда-то возьмутся, то растить и воспитывать их следует с помощью специальных машин. Для увеличения населения, если это потребуется родине, построить фабрику детей.

§14

Налогов никто не платит.

§15

Возвращение долгов и внесение налогов строго наказуются; это распространяется на всех граждан, кроме случаев, когда преступление совершено в состоянии невменяемости.

§16

Уничтожаются все ненужные вещи, как то: тещи, свекрови, главный и местные комитеты государственного контроля, государственные и частные долги, свекла, фасоль, греческий и латинский языки, гнилые огурцы, падежи предложные и беспредложные, жандармы, свиная проблема, разум вместе с логикой.

§17

Тот, кто объединит сербов, в знак народной признательности и любви немедленно подлежит аресту!

Чудесная программа! Это должны признать даже ее политические противники, если такая программа вообще может иметь противников. Но — увы! — все напрасно, нашим благородным стремлениям не суждено осуществиться.

Но то, что не удалось нам, несмотря на все наши старания, смогли осуществить другие, более счастливые народы.

(Далее)

Страдия (10/12)

(Предыдущая часть)

Обойдя все министерства, я решил побывать в Народной скупщине. Народной она зовется по устарелому обычаю. На самом деле депутаты назначаются министром полиции. Как только сменяется правительство, тотчас назначаются новые выборы. И такое может происходить хоть каждый месяц. В этом случае слово “выборы” означает назначение депутатов, а сохранилось оно со времен патриархального общества, когда у народа, кроме других забот, была еще и скучная обязанность думать и беспокоиться о том, кого бы избрать своим представителем. Вот так примитивно и проходили когда-то выборы, но в современной, цивилизованной Страдии эта глупая и напрасная процедура была упрощена. Министр полиции взял на себя все народные заботы и вместо него сам назначает и выбирает депутатов, а народ не тратит даром времени, не беспокоится и не думает ни о чем. Вполне понятно поэтому, что выборы называются свободными.

Избранные таким образом народные депутаты для решения и обсуждения государственных вопросов собираются в столице Страдии. Правительство – разумеется, патриотическое правительство – позаботилось, чтобы эти решения были умными и современными. Оно и тут взяло на себя все обязанности. Собравшись, депутаты, прежде чем приступить к работе, должны несколько дней провести в подготовительной школе, которая называется “клуб”. Здесь они готовятся и упражняются, чтобы лучше сыграть свою роль[1].

Все это напоминает репетицию в театре.

Правительство пишет текст, который депутаты должны разыграть в Народной скупщине. Подобно режиссеру председатель клуба обязан изучить все и для каждого заседания Скупщины распределить между депутатами роли – разумеется, в соответствии с их способностями. Одним доверяется произносить длинные речи, другим – покороче, новичкам – совсем куценькие, а некоторым разрешается сказать только “за” или “против”. (Однако последнее слово произносится очень редко, лишь в целях поддержания видимости нормального порядка, когда подсчитываются голоса; в действительности же все вопросы решались задолго до того, как начиналось заседание Скупщины.) Кто не мог быть использован и для этого, наделялся немой ролью, которая состояла в голосовании путем вставания.

После столь продуманного распределения ролей депутаты расходились по домам и начинали готовиться к заседанию. Я был крайне удивлен, впервые увидев депутатов, разучивающих свои роли.

Встал я однажды рано утром и пошел прогуляться в парк. Там было полно учащихся – и школьников, и студентов. Одни, прохаживаясь взад и вперед, вслух читали задания – кто историю, кто химию, кто закон божий. Другие же, разбившись на пары, проверяли знания друг друга.

Среди детворы я заметил и пожилых людей. Заучивая что-то по бумажкам, они также бродили по парку или сидели на скамьях. Я подсел к старику в национальном одеянии и прислушался: он монотонно повторял одно и то же:

“Господа депутаты, в связи с обсуждением этого важного проекта закона, после прекрасной речи уважаемого господина Т. М., выявившего значение и все хороший стороны предложенного закона, и я считаю необходимым сказать несколько слов, дабы тем самым немного дополнить мнение уважаемого предыдущего оратора”.

Прочтя это предложение свыше десяти раз, старик отложил, наконец, бумажку в сторону, поднял голову и, зажмурившись, начал повторять наизусть:

– Господа депутаты, после уважаемого господина, в котором… – Па этом он остановился и долго молчал, наморщив лоб, пытаясь вспомнить. Затем опять прочел вслух по бумажке ту же фразу и снова попытался произнести ее на память, но опять сбился. Эта процедура повторялась несколько раз, и с каждым разом все хуже. Судорожно вздохнув, старик со злостью отшвырнул бумагу и печально поник головой.

На противоположной скамейке сидел школьник и вслух повторял урок по ботанике, держа в руках закрытую книгу.

– Эта полезная травка растет в болотистых местах. Народ употребляет ее корень как лекарство…

Старик поднял голову. Когда мальчик выучил урок, старик спросил:

– Выучил?

– Выучил.

– Желаю тебе успеха, сынок! Учись, пока у тебя хорошая память, а доживешь до моих лет, ничего не получится!

Я никак не мог понять, почему эти почтенные люди оказались среди детей и на кой черт, дожив до седых волос, они что-то учат. Что это еще за школа в Страдии?

Любопытствуя узнать, что за чудеса тут творятся я в конце концов обратился к старику и из разговора с ним выяснил, что он народный депутат и ему поручили в клубе выучить речь, первую фразу которой он только что повторял.

После разучивания ролей происходит проверка, а затем и репетиция.

Депутаты, придя в клуб, занимают свои места. Председатель клуба и два его помощника восседают за особым столом. Рядом стол членов правительства, а немного подальше – секретаря клуба. Вначале секретарь устраивает общую перекличку, и лишь после этого приступают к серьезной работе.

– Встаньте все, кто играет роли оппозиционеров[2], – приказывает председатель. Подымается несколько человек. Секретарь насчитывает семь.

– А где восьмой? – спрашивает председатель.

Ответа нет.

Депутаты начинают оглядываться по сторонам, словно говоря: “Это не я, кто восьмой – не знаю!”

Оглядываются и те семеро, разыскивая глазами своего восьмого товарища.

И вдруг одного из них осеняет:

– Да вот он, вот кто получил роль оппозиционера.

– Нет, не я, что ты выдумываешь?! – потупившись, злобно отвечает тот.

– Так кто же? – спрашивает председатель.

– Не знаю.

– Все ли здесь? – обращается председатель к секретарю.

– Все.

– Черт возьми, так ведь должен же кто-нибудь быть! Ответа нет. Все вновь начинают оглядываться, даже и тот, на кого показали.

– Признавайтесь, кто восьмой! Никто не признается.

– А ты почему не встаешь? – говорит председатель тому, что на подозрении.

– Он, он! – кричат остальные и вздыхают с облегчением, как люди, сбросившие со своих плеч тяжелый груз.

– Я не могу исполнять роль оппозиционера, – с отчаянием простонал грешник.

– Как не можешь? – удивился председатель.

– Пусть другой будет оппозиционером.

– Да ведь это все равно кто.

– Мне хочется с правительством.

– Ты и так с правительством, но для проформы должен же кто-то представлять оппозицию.

– Я не буду представлять оппозицию, я с правительством.

Председателю с большим трудом удалось уговорить его, и то после того, как один из министров обещал ему выгодные поставки, на которых можно было хорошо заработать.

– Ну, слава богу, – воскликнул вспотевший, измученный председатель, – теперь все восемь!

Но пока председатель и правительство уламывали восьмого оппозиционера, сели остальные семь.

– Теперь пусть встанут все оппозиционеры! – сказал довольный председатель и вытер со лба пот. Стоял только один восьмой.

– Что это значит, где остальные? – в бешенстве заорал председатель.

– Мы за правительство! – забормотала семерка.

– Эх, оскудела оппозиция! – в отчаянии воскликнул министр полиции.

Наступила тишина, гнетущая, мучительная тишина.

– Так вы за правительство? – сердито начал министр полиции. – Да если бы вы не были за правительство, я бы вас и не выбирал! Вы что же, хотите, чтоб мы, министры, играли роль оппозиции? На следующих выборах вы у меня не пройдете. В семи округах я предоставлю возможность выбирать народу, вот тогда у нас будут настоящие оппозиционеры!

Наконец, после долгих убеждений и после того, как каждому было что-то обещано, семерка согласилась взять на себя такую неприятную роль. Всем – кому высокий пост, кому большие барыши – посулили награду за столь крупные услуги правительству, которому так хотелось, чтобы Скупщина хоть немного походила на настоящий парламент.

Когда самое главное препятствие было благополучно устранено, председатель начал проверять оппозиционеров.

– Какова твоя роль? – спрашивает он первого.

– Я должен потребовать у правительства разъяснения, почему разбазаривается государственная казна.

– Что ответит тебе правительство?

– Правительство ответит, что делает это из-за нехватки средств.

– Что скажешь на это ты?

– Я отвечу, что объяснением правительства вполне удовлетворен и попрошу с десяток депутатов поддержать меня.

– Садись! – говорит председатель, довольный ответом.

– В чем заключается твоя роль? – обращается он к другому.

– Я сделаю запрос, почему некоторые чиновники без всяких на то оснований занимают крупные посты и получают по нескольку высоких окладов и дотаций, тогда как другие, более способные и опытные чиновники, остаются на маленьких должностях и не продвигаются в течение стольких лет.

– Хорошо, что должно ответить тебе правительство?

– Министры разъяснят, что вне очереди продвигают только своих ближайших родственников, а затем людей, за которых ходатайствовали их достойные друзья, н больше никого.

– Что ты скажешь?

– Я отвечу, что полностью удовлетворен разъяснениями правительства.

Председатель вызывает третьего.

– Я резко выступлю против заключения правительством займов на невыгодных условиях в то время, как финансовое положение страны и без того тяжелое.

– Что скажет правительство?

– Правительство ответит, что ему нужны деньги

– А ты?

– Я скажу, что такие существенные доводы для меня убедительны и я удовлетворен ответом правительства.

– Что у тебя? – спрашивает четвертого.

– Запросить военного министра, почему голодает армия.

– Что он ответит?

– Ей нечего есть!

– А ты?

– Вполне удовлетворен.

– Садись.

Так он проверил остальных оппозиционеров и только после этого перешел к большинству Скупщины.

Тех, кто выучил свою роль, похвалил, а невыучившим запретил приходить на заседание Скупщины.

Принимая во внимание тяжелое положение в стране. народные представители с первых же заседаний приступили к решению самых неотложных дел. Правительство настолько правильно поняло свои обязанности, что, не теряя ни минуты на мелкие вопросы, прежде всего вынесло на обсуждение закон об укреплении морского флота.

Услышав это, я спросил одного из депутатов:

– У вас много военных кораблей?

– Нет.

– Сколько же все-таки?

– Сейчас нет ни одного!

Я был просто поражен. Заметив это, он удивился в свою очередь:

– Что вас удивляет?

– Я слышу, что вы обсуждаете закон о…

– Да, – перебил он меня, – обсуждаем закон об укреплении флота, и это необходимо, так как до сих пор такого закона у нас не было.

– А Страдия выходит к морю?

– Пока нет.

– Так зачем же вам этот закон?

Депутат рассмеялся.

– Некогда наша страна, сударь, граничила с двумя морями, и народ мечтает восстановить ее былое могущество. Как видите, мы этого и добиваемся.

– О, тогда другое дело, – сказал я, как бы извиняясь. – Теперь я понял и могу с уверенностью заявить, что под таким мудрым и патриотическим руководством Страдия станет воистину великой и могущественной державой, если вы и впредь будете печься о ней столь же искренно и энергично.

(Далее)

[1] Историк Сл. Йованович в исследовании “Правление Александра Обреновича” пишет о работе Скупщины следующее: “На Нишской скупщине 1899–1900 гг. король все ведет сам. В Ниш вызвано несколько окружных начальников полиции для наставления и натаскивания депутатов… Горе тому, кто отступит от королевских указаний: его вызывают во дворец для разноса и включают в список врагов династии”.

[2] По конституции сербское правительство имело право выдвигать определенное количество кандидатур депутатов в Скупщину. Например, когда в июне 1897 года все партии, кроме радикалов, бойкотировали выборы и в Скупщине поэтому не оказалось оппозиции, правительство, пользуясь вышеуказанным правом, назначило депутатами шестьдесят человек, принадлежавших к другим партиям, но послушных радикальному правительству, которые и представляли оппозицию. В связи с этим радикальная газета “Отклик” писала: “Раньше сколачивали большинство за счет депутатов правительства, а теперь из них составляют оппозицию” (№ 114, 1897).

Страдия (4/12)

(Предыдущая часть)

На следующий день я посетил министра полиции. Перед министерством – пропасть вооруженных людей, хмурых, разозленных, по-видимому, тем, что вот уже два-три дня они не избивали граждан, как заведено в этой строго конституционной стране.

Коридоры и зал ожидания забиты народом, желающим попасть к министру.

Кого тут только нет! Одни в цилиндрах, изысканно одетые, другие в потертых, рваных одеяниях, а некоторые в каких-то странных пестрых униформах с саблями на боку.

Я не стремился сразу пройти к министру, желая предварительно потолковать с ожидающими.

Сначала я завел разговор с изящным молодым человеком, который, как он мне сообщил, хотел устроиться на службу в полицию.

– Вы, как видно, человек образованный и, наверное, сразу будете приняты на государственную службу.

Молодой человек вздрогнул и боязливо осмотрелся вокруг, чтобы убедиться, не обратил ли кто внимания на мои слова. Увидев, что все заняты обсуждением своих неприятностей, он облегченно вздохнул и, сделав мне знак говорить тише, осторожно потянул за рукав в сторонку, подальше от других.

– Вы тоже пришли хлопотать о службе? – спросил он.

– Нет. Я иностранец-путешественник. Мне хотелось поговорить с министром.

– Так вот почему вы во всеуслышание заявляете, что я, как образованный человек, сразу получу работу! – шепотом сказал он.

– А разве об этом нельзя говорить?

– Можно, но мне бы это повредило.

– Как повредило, почему?

– Потому что в этом ведомстве не терпят образованных людей. Я доктор права, но тщательно скрываю это, ибо мне не получить работы, если, не дай бог, об этом узнает министр. Один мой приятель, тоже образованный человек, должен был представить свидетельство, что никогда ничему не учился, и только после этого он получил хорошую должность.

Я побеседовал еще с несколькими людьми, в том числе и с чиновником в форме, который пожаловался мне, чтодо сих пор не получил повышения в чине, хотя подготовил материал для обвинения в государственной измене пяти оппозиционеров.

Я выразил свое сочувствие по поводу столь явной несправедливости.

Затем один богатый торговец долго рассказывал мне о своем прошлом; из всех его рассказов я запомнил только, что несколько лет тому назад он содержал в каком-то городке лучшую гостиницу, но пострадал из-за своих политических убеждений, понеся убытки в несколько сот динаров; правда, через месяц, когда к власти пришли люди его партии, он сразу же получил хорошие поставки, на которых заработал большие деньги.

– В это время, – сказал он, – пал кабинет.

– И вы опять пострадали?

– Нет, я ушел с политической арены. Вначале я еще поддерживал деньгами нашу газету, но на голосование не ходил и никак себя в политике не проявлял. С меня вполне довольно. Другие и этого не делали… Да и устал я от политики. Зачем человеку маяться всю жизнь! Вот я и решил попросить господина министра, чтобы на следующих выборах меня избрали народным депутатом.

– Но ведь выбирает-то народ?

– Да как вам сказать?.. Выбирает, конечно, народ, как полагается по конституции, но обычно избирается тот, кого хочет полиция.

Наговорившись с публикой, я подошел к служителю и сказал:

– Я хочу повидаться с господином министром. Хмурый служитель посмотрел на меня с высокомерным презрением и объявил:

– Жди! Не видишь, что ли, сколько народу дожидается?!

– Я иностранец, путешественник и не могу ждать, – сдержанно сказал я, кланяясь служителю.

Слово “иностранец” произвело магическое действие, и служитель опрометью бросился в канцелярию министра.

Министр сразу же любезно меня принял и пригласил сесть, после того, разумеется, как я сказал, кто я и как меня зовут.

Министр – долговязый и худой, со злым и суровым выражением лица – производил отталкивающее впечатление, хоть и старался быть как можно любезнее.

– Как вам понравилось у нас, сударь? – холодно спросил министр с принужденной улыбкой.

Я отпустил множество комплиментов стране и народу и добавил:

– Особенно я рад поздравить вашу прекрасную страну с мудрым и умелым управлением. Просто не знаешь, чем в первую очередь восхищаться!

– Кхе, могло быть и лучше, но мы стараемся как можем! – с гордостью сказал он, довольный моими восторгами.

– Нет, нет, господин министр, без лести, лучшего и не пожелаешь. Народ, я вижу, очень доволен и счастлив. За несколько дней было уже столько праздников и парадов!

– Это все так, в народном довольстве есть и моя заслуга, ибо мне удалось внести в конституцию дополнительно ко всем свободам, полностью гарантированным народу, еще и такой пункт: “Каждый гражданин страны Страдии должен быть довольным, веселым и с радостью приветствовать многочисленными делегациями и телеграммами каждое важное событие и каждый правительственный акт”.

– Очень хорошо, но, господин министр, как это можно выполнить?

– А что тут затруднительного, если все граждане без исключения должны подчиняться законам страны! – ответил министр, преисполненный достоинства и важности.

– Отлично, – заметил я, – ну, а если случается что-либо неблагоприятное как для интересов народа, так и для интересов страны? Вот, например, вчера от господина премьер-министра я узнал, что на севере закрыт вывоз свиней, а это ведь причинит стране большой вред.

– Правильно, но так оно и должно было случиться; а посему не сегодня-завтра из всех краев Страдии соберется множество делегаций поздравить премьер-министра с мудрой и тактичной политикой по отношению к соседнему, дружественному нам государству! – сказал министр с воодушевлением.

– Это прекрасно, о таком мудром строе можно только мечтать, и я, как иностранец, осмелюсь искренно поздравить вас со столь гениальным, созданным благодаря вашим заслугам законом, который осчастливил страну и ликвидировал все заботы и горести.

– На тот случай, если бы народ забыл вдруг исполнить свои обязанности перед законом, я уже три дня назад предусмотрительно разослал всем полицейским властям секретный циркуляр, в котором настойчиво рекомендовал всему народу принести по этому поводу свои поздравления премьер-министру.

– Ну, а как вы поступите, если через несколько дней вывоз свиней возобновится? – вежливо полюбопытствовал я.

– Очень просто: пошлю другой секретный циркуляр, в котором через полицию вновь обяжу народ собраться для поздравления в возможно большем количестве. Это будет тяжеловато лишь вначале, но постепенно народ привыкнет и будет являться сам.

– Действительно, вы правы! – сказал я, потрясенный ответом министра.

– Все, сударь, можно сделать при желании и взаимопонимании. В кабинете мы помогаем друг другу обеспечить точное исполнение приказов каждого члена правительства. Вот, например, министр просвещения прислал мне сегодня свой циркуляр, с тем чтобы я помог ему через сотрудников вверенного мне министерства заставить всех строго придерживаться его распоряжения.

– Какое-нибудь важное дело, смею спросить?!

– Очень важное. Более того, неотложное, и я уже принял необходимые меры. Посмотрите, – сказал он и сунул мне в руки листок бумаги.

Я принялся читать:

“С каждым днем все больше и больше начинает портиться наш народный язык, а некоторые граждане зашли так далеко, что, забывая статью закона, которая гласит:

Никто из граждан не имеет права портить народный язык, изменяя порядок слов в предложении или употребляя отдельные формы вопреки предусмотренным и утвержденным правилам, составленным особым ‘комитетом лингвистов’; к сожалению, даже слово ‘гнев’ начали без зазрения совести дерзко произносить как ‘гнэв’. Чтобы пресечь подобные неприятные случаи, могущие иметь крупные

последствия для нашей милой родины, приказываю вам силой власти защитить слово ‘гнев’, которое так исказили, и строго по закону наказывать всякого, кто позволит себе в этом или ином слове своевольно изменить грамматическую форму, не считаясь с ясным распоряжением закона”.

– Да разве за это наказывают? – крайне удивленный, спросил я.

– А как же, это ведь очень важно. Виновный в таких делах, если вина его доказана свидетелями, приговаривается к тюремному заключению сроком от десяти до пятнадцати дней!

Министр, немного помолчав, продолжал:

– Над этим следует призадуматься, сударь! Закон, в силу которого мы можем наказать всякого, кто неправильно употребляет слова и делает грамматические ошибки, приносит неоценимую пользу и с финансовой и с политической точки зрения. Подумайте хорошенько и вы сами все поймете.

Я попробовал углубиться в размышления, но ни одна стоящая мысль не приходила мне в голову. И чем больше я думал, тем меньше понимал смысл заявления министра и тем слабее отдавал себе отчет в том, над чем я раздумываю. Пока я безуспешно пытался понять этот удивительный закон в этой еще более удивительной стране, министр смотрел на меня с довольной улыбкой – иностранцы, должно быть, далеко не такие умные и догадливые, как народ Страдии, способный выдумать нечто такое, что в другой стране произвело бы впечатление чуда.

– Итак, вы не можете догадаться?! – спросил министр, испытующе глядя на меня исподлобья.

– Простите, никак не могу.

– Э, видите ли, это новейший закон, имеющий огромное значение для страны. Во-первых, так как наказание за такую провинность часто заменяется денежным штрафом, страна имеет прекрасный доход, употребляемый на покрытие дефицита в кассах наших политических друзей или на пополнение специального фонда, из которого черпаются средства для награждения приверженцев правительственной политики; во-вторых, закон этот, такой наивный на первый взгляд, помогает правительству во время выборов депутатов, наряду с другими средствами, получить большинство в Скупщине.

– Но ведь вы, господин министр, говорите, что конституцией даны народу все свободы?

– Да. У народа есть все свободы, но он ими не пользуется! Как вам сказать, мы, понимаете ли, приняли новые свободолюбивые законы, которые надо выполнять, но по привычке, да и охотнее, мы пользуемся старыми законами.

– Зачем же тогда вы принимали новые? – осмелился я спросить.

– У нас такой обычай – иметь как можно больше законов и чаще менять их. В этом мы опередили весь мир. Только за последние десять лет было пятнадцать конституций[1], из которых каждая по три раза отменялась и вновь принималась, так что ни мы, ни граждане не могут разобраться и упомнить, какие законы действуют, а какие отменены… Этим, сударь, я думаю, и обеспечиваются совершенство порядков и культура страны! – заключил министр.

– Вы правы, господин министр, иностранцы должны завидовать вам в столь мудром государственном устройстве.

Вскоре, попрощавшись с господином министром, я вышел на улицу.

(Далее)

[1] За время правления Александра Обреновича в Сербии часто менялись законы и конституции. В 1894 году была отменена конституция 1888 года и восстановлена конституция 1869 года, которая в апреле 1901 года была заменена еще более реакционной “апрельской” конституцией. Меняя конституции, Александр Обренович доходил до чудовищного произвола. Так, в 1903 году он на 45 минут (в ночь с 6 на 7 апреля) приостановил действие недавно принятой конституции, объяснив это следующим образом: “Вчерашние беспорядки заставили меня предпринять ревизию основного закона раньше, чем я намеревался это сделать. Но вместо ревизии перед полночью я отменю конституцию, а сразу после полуночи восстановлю ее. Между тем за это бесконституционное время, когда народ будет мирно спать, я отменю законы, которых от меня обманом добились радикалы”. Этот случай произошел после выхода “Страдии”, и историк Сл. Йованович, бывший очевидцем этого события, рассказывал, что люди на улицах Белграда говорили по этому поводу: “Такого и Доманович в своей ‘Страдии’ не придумал бы!”