Tag Archive | Діяльність

Сон одного міністра

І міністри, хай мені бог простить, ніби такі ж люди, як і всі інші. І вони їдять, п’ють, сплять, як і ми, смертні, тільки їм, кажуть, думати важче, але ця нік­чемна, простацька здатність не дуже й потрібна для такого високого становища.

Пан міністр Н. (яке кому діло до імені!) сидів у своїй канцелярії, відкинувшись на спинку м’якого крісла, і, оскільки країна переживала труднощі, роз­мірковував над тим, яку стерлядь узяти на вечерю — запечену в жару чи смажену. Уже смеркало, тому він після тривалих роздумів обрав перший варіант і вийшов прогулятися на свіже повітря, щоб поліп­шити свій апетит. Можна принаймні сказати (а є такі язики, які можуть будь-що говорити), що в країні все нікуди не годиться: не годиться освіта, шкутильгає промисловість, бідні фінанси, загрозливе економічне становище, не годиться… Можна так скільки завгодно перераховувати все, що не годиться, але перед міні­стерським апетитом треба спинитися — він цілком справний.

Отже, пан міністр Н. прогулявся, вихилив кухоль пива, повечеряв запеченою стерляддю, залив її чер­воним добрим вином і, так бездоганно й сумлінно виконавши свій обов’язок перед батьківщиною, ліг блаженний та задоволений у ліжко й заснув із щас­ливим усміхом на обличчі, як людина, яку ніякі тур­боти й думки не тривожать.

Але сон, можливо, й не підозрюючи, що має справу з міністром, насмілився потривожити його панський спокій і переніс у далеку молодість.

Сниться йому сон.

Зимова ніч. Надворі свище вітер, а він ніби в тій самій вогкій і тісній кімнатці, в якій мешкав ще учнем. Сидить за своїм учнівським столиком. Пере­йшло за північ. Правою рукою підпер голову, а в лі­вій тримає розкриту книжку. У невеличкій лампі до­горяє гас, ледь блимає, потріскуючи й чадячи, вог­ник, світло від нього тьмяно пробивається крізь за­копчене скло. У кімнатці холодно, і він загорнувся в благеньке старе пальтечко. Сидить непорушно, вту­пивши погляд в одну цятку, а думки линуть у да­леке майбутнє.

Мріяв про майбутню діяльність. Твердо вирішив усе своє життя присвятити благородній тяжкій праці, боротися за правду й свободу, жертвувати всім, на­віть собою, якщо буде потрібно, ради щастя й добра своєї країни, ради загальних інтересів. Перед собою бачив довгу низку років, сповнених суспільно корис­ної наполегливої праці, відчував, що зможе здійснити свої ідеали та подолати всі перепони на своєму по­движницькому шляху, з якого він ніколи не зверне.

Уявив, яким він буде через багато-багато років. Серце забилося дужче, і майбутнього міністра огор­нуло якесь приємне, солодке відчуття, коли він поду­мав про свої успіхи і про те добро, яке він принесе своїй землі й народові.

Раптом почув незвичайне таємниче шелестіння. Здригнувся й підвів очі: перед ним з’явилася крилата постать жінки, не по-земному чарівної й вродливої, точнісінько, як віла[1], що про неї в піснях співає­ться.

З ляку він заплющив очі, не сміючи глянути на це дивне видиво, але жінка погладила хлопця крилом по обличчю, його пройняло якесь райське блаженство, страх відступив, і він знову подивився на неї: вона видалася йому знайомою, ніби весь вік із нею дру­жив.

— Хто ти? — запитав він.

— Це не обов’язково знати. Я прийшла тобі від­крити твоє майбутнє. Ходи зі мною!

І він ніби пішов.

Довго йшли мовчки, поки не вийшли на якусь велику галявину.

— Бачиш що-небудь? — запитала вона його.

— Нічого!

Вона торкнулася крилами його лоба, повела ними по очах, і раптом він побачив трохи далі на галявині гурт людей: деякі стояли на самій землі, деякі — тро­хи вище від них, ніби на якійсь драбині, інші — ще вище і так далі аж до тих, що стояли найвище.

— Що це?

— Це різне становище в суспільстві.

Дивиться він на тих людей, а вони метушаться, кри­чать, репетують, б’ються, штовхаються, вовтузяться, душать одне одного, топчуть, кожен намагається стати якомога вище.

Оглянувся — а цієї жінки, що привела його сюди, вже нема.

Він відчув сильне, непоборне бажання й собі кину­тися в той натовп.

І кинувся.

Працював серед тих, що стояли найнижче, прагнучи своєю працею піднятися вгору.

Працював довго, дуже довго, але навіть на щабель вище не піднявся.

Раптом перед ним знову з’явилася та жінка, що привела його сюди.

— Що хочеш? — запитала вона.

— Піднятися вище.

— Можеш піднятися, але треба діяти інакше.

— А що мені заважає?

Вона торкнулася крилом його грудей, і він відчув якийсь приємний холодок, йому зробилося легше, а коли глянув, був уже на щабель вище.

— Хочеш вище?

— Хочу.

Вона знову торкнулася його грудей, і він знову трохи піднявся.

— Ще?

Його тепер уже охопило бажання підніматися вище й вище.

— Так, якомога вище! — відповів він.

Вона ще раз торкнулася його грудей, а потім по­вела крилом по лобі, і він піднявся до тих, що стояли найвище.

Відчув себе щасливим, задоволеним і з вдячністю глянув на свою покровительку.

— Як ти зробила, що я так швидко піднявся? — запитав він.

— Я забрала в тебе принциповість, чесність, поряд­ність і, нарешті, розум. Усе це заважало тобі підня­тися на найвищу висоту.

Мороз пішов йому поза шкірою.

— Зараз підемо назад, ти вже все бачив, — мовила до нього крилата жінка, і вони одразу ж опинилися в його тісній кімнатці.

— Що ти мені показувала?

— Твоє майбутнє! — відповіла вона і щезла.

Він похилив голову й важко, болісно зітхнув.

Тут пан міністр прокинувся. «Хай так і буде, раз уже так сталося!» — подумав він і байдуже позіхнув.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

[1] Віла — у сербській міфології вродлива діва-чарівниця, яка допомагає або шкодить людям; нагадує нашу русалку.

Страдія (11/12)

(Попередня частина)

Наступного дня я почув, що нинішній уряд усунено. Всюди по вулицях, у ресторанах, у приватних помеш­каннях лупали веселі пісні. Звідусіль почали прибу­вати депутації, щоб від імені народу привітати новий уряд. Газети були переповнені депешами та всілякими виявами радості патріотичних громадян. Усі ці при­вітання були іга один кшталт, різниця була тільки в іменах та в підписах. Ось одне з них:

«Голові ради міністрів, панові…

Пане голово!

Ваш патріотизм та велика праця на користь нашої дорогої вітчизни широко відомі в цілій Страдії. Народ нашої округи в нестямі від радощів та веселощів з при­воду вашого приходу до влади, бо всі ми твердо пере­конані, що ви з вашими товаришами єдині, хто може вивести країну з таких нестерпно тяжких обставин, з цього лиха й неволі, куди її завели своєю осоруж­ною й антипатріотичною політикою ваші попередники.

Крізь сльози радості вигукуємо:

Хай живе новий уряд!

Від імені п’ятисот громадян

(Підпис одного крамаря)».

Або заяви такого змісту:

«До сьогодні я був прихильником попереднього режиму, та оскільки тепер, з приходом нової влади, я переконався, що попередній уряд діяв на шкоду країні, а теперішній — єдиний в спромозі повести країну кращим шляхом і здійснити великі народні ідеали, то я заявляю, що від сьогодні я буду всіма силами допо­магати теперішньому уряду і всюди, на кожнім місці, засуджувати попередній ганебний режим, який знева­жають усі порядні люди в країні.

(Підпис)».

У багатьох газетах, які до сьогодні вихваляли вся­кий крок попередньої влади, тепер з’явилися статті, що гостро засуджували її, звеличуючи новий уряд.

Коли я взяв ці газети й проглянув усі номери з по­чатку року, то побачив, що з приходом нової влади повторюється одне й те саме. Кожен новий уряд віта­ли як єдиний, здатний підияти країну, а попередній засуджувався й оголошувався зрадницьким, гидким, шкідливим, чорним, паскудним.

Ба навіть заяви та привітання кожному новому уря­дові були однакові й від тих самих людей, а в депу­таціях завжди були ті самі особи.

Чиновники навмисне поспішають з виявом своєї від­даності кожній новій владі, хіба що хтось насміли­ться якимось вчинком накликати на себе небезпеку та ризикнути службовим становищем. Але таких мало, і про них громадськість дуже поганої думки, бо вони псують гарні звичаї, здавна заведені у Страдії. Я роз­мовляв з одним солідним чиновником про його товариша, який не захотів привітати новий уряд і через те був звільнений з державної посади.

— Видно, розумна людина, — сказав я.

— Дурень, — холодно відрізав той.

— Не сказав би!

— Не захищайте мрійника, прошу вас. Він воліє голодувати з сім’єю, аніж, як усі розумні люди, дбати про свої інтереси.

І кого б я не запитав, усі були про таких одної думки; на них дивилися співчутливо і водночас з по­гордою.

Новий уряд мав свої невідкладні справи: потрібно було домогтися, щоб народ через своїх депутатів ви­словив йому повне довір’я та за одним махом засудив і діяльність попереднього уряду й скупщини. Тому були затримані на своїх місцях старі депутати.

Це мене дуже здивувало, і я навмисно розшукав одного депутата й завів з ним розмову.

— Немає сумніву, що уряд розвалиться, раз зали­шилася та сама скупщина, — сказав я.

— Ні.

— Можливо, але як же він забезпечить собі повне довір’я цієї скупщини?

— Проголосуємо!

— Тоді ви мусили б засудити роботу попереднього уряду. А це означає — засудити й свою діяльність!

— Власне, яку?

— Ну, вашу, з попереднім урядом.

— Ми засудимо попередній уряд.

— Так, але як ви зможете це зробити, якщо самі підтримували його?

— Це не міняє справи.

— Не розумію.

— Дуже просто, — сказав він байдуже.

— Дивно!

— Нічого дивного. Хтось же мусить це зробити. Чи ми, чи інші депутати. Урядові потрібна лише формаль­ність. Це так заведено, певно, з огляду на інші країни, але насправді в нас депутати й скупщина роблять лише те, що хоче уряд.

— То навіщо ж тоді ця скупщина?

— Та я ж вам казав: лише для форми, щоб можна було твердити, ніби і в нашій країні є парламент, що й наш уряд має парламентарний вигляд.

— Ось тепер розумію, — сказав я, ще більше здиво­ваний і збентежений цією відповіддю.

І справді, депутати показали, що вони вміють лю­бити свою вітчизну, бо за неї пожертвували навіть своєю честю й гордістю.

— Наші предки життя своє віддавали за цю країну, а ми ще будемо вагатися, чи жертвувати своєю чес­тю! — вигукнув один депутат.

— Правильно! — озвалася решта зі своїх місць.

Справи у новій скупщині йшли жваво. Насамперед новому урядові було висловлено повне довір’я, а діяль­ність попереднього затавровано, потім уряд запропо­нував зробити в кількох законах деякі зміни та до­повнення.

Пропозицію схвалили одноголосно, в законах було затверджено зміни, бо без змін та доповнень ці закони перешкоджали родичам та приятелям кількох мініст­рів зайняти вищі державні пости.

Потім наперед затвердили всі видатки, що їх уряд зробить поза статтями бюджету, і скупщину було роз­пущено. Депутати, стомлені державною працею, роз’­їхалися по домівках відпочивати, а члени нового уряду, щасливо подолавши всі перешкоди, зібрались на това­риську вечерю, щоб за келихом вина й собі весело відпочити від усяких клопотів, пов’язаних з керуван­ням державою.

(Наступна частина)