Tag Archive | Депутація

Страдія (11/12)

(Попередня частина)

Наступного дня я почув, що нинішній уряд усунено. Всюди по вулицях, у ресторанах, у приватних помеш­каннях лупали веселі пісні. Звідусіль почали прибу­вати депутації, щоб від імені народу привітати новий уряд. Газети були переповнені депешами та всілякими виявами радості патріотичних громадян. Усі ці при­вітання були іга один кшталт, різниця була тільки в іменах та в підписах. Ось одне з них:

«Голові ради міністрів, панові…

Пане голово!

Ваш патріотизм та велика праця на користь нашої дорогої вітчизни широко відомі в цілій Страдії. Народ нашої округи в нестямі від радощів та веселощів з при­воду вашого приходу до влади, бо всі ми твердо пере­конані, що ви з вашими товаришами єдині, хто може вивести країну з таких нестерпно тяжких обставин, з цього лиха й неволі, куди її завели своєю осоруж­ною й антипатріотичною політикою ваші попередники.

Крізь сльози радості вигукуємо:

Хай живе новий уряд!

Від імені п’ятисот громадян

(Підпис одного крамаря)».

Або заяви такого змісту:

«До сьогодні я був прихильником попереднього режиму, та оскільки тепер, з приходом нової влади, я переконався, що попередній уряд діяв на шкоду країні, а теперішній — єдиний в спромозі повести країну кращим шляхом і здійснити великі народні ідеали, то я заявляю, що від сьогодні я буду всіма силами допо­магати теперішньому уряду і всюди, на кожнім місці, засуджувати попередній ганебний режим, який знева­жають усі порядні люди в країні.

(Підпис)».

У багатьох газетах, які до сьогодні вихваляли вся­кий крок попередньої влади, тепер з’явилися статті, що гостро засуджували її, звеличуючи новий уряд.

Коли я взяв ці газети й проглянув усі номери з по­чатку року, то побачив, що з приходом нової влади повторюється одне й те саме. Кожен новий уряд віта­ли як єдиний, здатний підияти країну, а попередній засуджувався й оголошувався зрадницьким, гидким, шкідливим, чорним, паскудним.

Ба навіть заяви та привітання кожному новому уря­дові були однакові й від тих самих людей, а в депу­таціях завжди були ті самі особи.

Чиновники навмисне поспішають з виявом своєї від­даності кожній новій владі, хіба що хтось насміли­ться якимось вчинком накликати на себе небезпеку та ризикнути службовим становищем. Але таких мало, і про них громадськість дуже поганої думки, бо вони псують гарні звичаї, здавна заведені у Страдії. Я роз­мовляв з одним солідним чиновником про його товариша, який не захотів привітати новий уряд і через те був звільнений з державної посади.

— Видно, розумна людина, — сказав я.

— Дурень, — холодно відрізав той.

— Не сказав би!

— Не захищайте мрійника, прошу вас. Він воліє голодувати з сім’єю, аніж, як усі розумні люди, дбати про свої інтереси.

І кого б я не запитав, усі були про таких одної думки; на них дивилися співчутливо і водночас з по­гордою.

Новий уряд мав свої невідкладні справи: потрібно було домогтися, щоб народ через своїх депутатів ви­словив йому повне довір’я та за одним махом засудив і діяльність попереднього уряду й скупщини. Тому були затримані на своїх місцях старі депутати.

Це мене дуже здивувало, і я навмисно розшукав одного депутата й завів з ним розмову.

— Немає сумніву, що уряд розвалиться, раз зали­шилася та сама скупщина, — сказав я.

— Ні.

— Можливо, але як же він забезпечить собі повне довір’я цієї скупщини?

— Проголосуємо!

— Тоді ви мусили б засудити роботу попереднього уряду. А це означає — засудити й свою діяльність!

— Власне, яку?

— Ну, вашу, з попереднім урядом.

— Ми засудимо попередній уряд.

— Так, але як ви зможете це зробити, якщо самі підтримували його?

— Це не міняє справи.

— Не розумію.

— Дуже просто, — сказав він байдуже.

— Дивно!

— Нічого дивного. Хтось же мусить це зробити. Чи ми, чи інші депутати. Урядові потрібна лише формаль­ність. Це так заведено, певно, з огляду на інші країни, але насправді в нас депутати й скупщина роблять лише те, що хоче уряд.

— То навіщо ж тоді ця скупщина?

— Та я ж вам казав: лише для форми, щоб можна було твердити, ніби і в нашій країні є парламент, що й наш уряд має парламентарний вигляд.

— Ось тепер розумію, — сказав я, ще більше здиво­ваний і збентежений цією відповіддю.

І справді, депутати показали, що вони вміють лю­бити свою вітчизну, бо за неї пожертвували навіть своєю честю й гордістю.

— Наші предки життя своє віддавали за цю країну, а ми ще будемо вагатися, чи жертвувати своєю чес­тю! — вигукнув один депутат.

— Правильно! — озвалася решта зі своїх місць.

Справи у новій скупщині йшли жваво. Насамперед новому урядові було висловлено повне довір’я, а діяль­ність попереднього затавровано, потім уряд запропо­нував зробити в кількох законах деякі зміни та до­повнення.

Пропозицію схвалили одноголосно, в законах було затверджено зміни, бо без змін та доповнень ці закони перешкоджали родичам та приятелям кількох мініст­рів зайняти вищі державні пости.

Потім наперед затвердили всі видатки, що їх уряд зробить поза статтями бюджету, і скупщину було роз­пущено. Депутати, стомлені державною працею, роз’­їхалися по домівках відпочивати, а члени нового уряду, щасливо подолавши всі перешкоди, зібрались на това­риську вечерю, щоб за келихом вина й собі весело відпочити від усяких клопотів, пов’язаних з керуван­ням державою.

(Наступна частина)

Страдія (7/12)

(Попередня частина)

Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.

«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Ма­буть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, піді­йшовши до якогось чоловіка, запитав:

— Куди так поспішають люди?

Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, од­вернувся й пішов, не сказавши ні слова.

Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвер­тавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.

Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:

— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.

Він теж подивився на мене зневажливо й приглу­шеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:

— Ганьба!

Я знітився й ледве промимрив:

— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…

— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худо­бина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.

Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.

Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.

— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та за­хопили багато худоби.

— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на пів­день країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгук­нулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече за­взяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знеси­лений і немічний чоловік.

— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різа­нини й звірячих вчинків наших сусідів?

— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його пал­кими словами… — Був би гріх навіть од бога.

— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жод­ного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.

— Чому?

— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одно­стайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.

І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.

Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.

Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зе­леним сукном для президії.

Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а орга­нізатори зборів розмістилися за столом.

— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти на­шому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої віт­чизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких ви­падках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.

Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — чле­нами президії.

Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.

— Хто хоче взяти слово?

Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попро­сив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому воло­дареві.

Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було скла­дено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було ви­правлено порядок слів згідно з синтаксичними пра­вилами.

Промовці виступали краще один за одного. Усі про­мови були сповнені болю та патріотичного гніву про­ти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропози­цією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.

Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.

Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.

Йому дано було дозвіл, і він зачитав:

«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих збо­рах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і зму­шені були схвалити таку резолюцію:

  1. Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
  2. Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рі­шуче вимагаємо: геть загарбників!
  3. З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх осві­чених сусідів».

Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».

Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.

На вулиці знову галас і натовпи людей, що повер­талися з численних патріотичних мітингів.

У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.

У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:

— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.

— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гост­рим, — сердито відповів другий.

— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.

— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й до­коряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, про­читавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.

— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і так­товний.

Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотич­них зборах. Не було жодного чоловіка, який би не по­спішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих по­дій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не ли­шився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та смі­ливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.

Наступного дня стали надходити вісті з решти ра­йонів Страдії. Не було такого куточка, де б не при­йняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.

І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі за­слуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадян­ську мужність і доблесть.

Мене так захопив цей енергійний, сповнений грома­дянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихо­пився вигук:

— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть за­гинули всі інші народи!

«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.

Я мимохіть зітхнув.

(Наступна частина)

Страдія (6/12)

(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)