Tag Archive | дебата

Марко Крале вторпат меѓу Србите (4/5)

(Претходен дел)

Марко влезе, се смеша со мноштвото луѓе и седна на крајот од една столица, за да не паѓа в очи со неговиот голем раст.

Имаше преполно луѓе, а сите беа раздразнети од пламениот говор и од дебатата, та Марко никој и не го забележа.

На почесното место-трибина, и на неа маса за претседателството и една масичка за секретарите.

Целта на собирот беше да се донесе резолуција со која ќе се осуди варварското однесување на Арнаутите на Косово, па и во цела Стара Србија и Македонија, и зулумите што Србите ги трпат од нив и на своето родно огниште.

При овие зборови, кога зборуваше претседателот, објаснувајќи ја целта на собирот, Марко се преобрази. Очите му светнаа со страшен пламен, му затрепери целото тело, тупаниците, готови за бој, почнаа да му се стегаат, а забите да му чкртаат.

„Одвај најпосле ги најдов вистинските Срби што ги барав. Овие мене ме викале!…“ си помисли Марко весел и уживаше од сознанието колку ќе ги израдува кога ќе им се јави. Се вртеше на столицата од нестрпливост, така што за малку таа што не се испокрши, сета. Но не сакаше веднаш, го чекаше најповолниот момент.

— Има збор Марко Марковиќ! — објави претседателот и удри во ѕвончето.

Сите молкнаа за да го слушнат најдобриот говорник.

— Господа и другари! — почна тој. — Непријатно е за нас, но самите околности, самото чувство ме тера да го почнам својот говор со стиховите од Јакшиќа:

„Ние Срби не сме, ние луѓе не сме! …
Та да сме Срби, — та да сме мажи,
та да сме браќа, — ох боже мој!
Зарем пак така од Авала сина
би гледале ледено в огнен час?
Зарем пак така, — ох браќа драги
Зарем пак така би ве презреле вас?!“

Настана молк. Никој не дишеше. Тишината само за миг ја прекина чкртањето на Марковите заби и чкрипењето на онаа столица на која седеше тој, та многумина околу него го погледнаа со гнев и со презир што ја расипува таа света патриотска тишина.

Говорникот продолжи:

— Да, другари, страшен прекор од големиот поет на ова наше меко колено… Изгледа, навистина, како да не сме ни Срби, ни мажи! Ние мирно гледаме како паѓаат секој ден по неколку српски жртви од крвавиот арнаутски анџар, гледаме како се палат српските куќи во престолнината на Душана, како се обесчестуваат српски ќерки, и народот трпи, најмногу тука, во краиштата каде што беше старата српска слава и господство. Да, браќа, од тие краишта, па и од Прилеп, родниот крај на нашиот најголем јунак Кралчето, слушате ропски воздишки и ѕвечкање на синџири, кои бедниот Марков потомок сè уште ги влече; а Косово тажно и сега уште секој ден се залева со српската крв, уште ја чека одмаздата, уште жеднее по непријателската крв, што ја бара праведната крв на Лазар и на Обилиќ. Ние и денеска над тоа тажно разбоиште, над тие свети гробови на нашите џин-витези, над тоа поле на славата на бесмртниот Обилиќ, можеме да јачнеме, заедно со она тажно јачење од гуслите, што народот го испрати со песна, во која нашиот голем јунак Марко Крале, како претставник на народната тага, лее солзи од очите и зборува:

„Леле, здраво, ти Косово рамо,
Што те снајде, тажно што дочека! …“

На Марко при овие зборови му се истркалаа солзи како ореви, но не сакаше да се јавува. Чекаше да види што ќе стане понатаму. А во душата му дојде толку мило, што ги заборави и им прости за сите маки што дотогаш ги претрпе. За еден ваков миг би ја дал и својата руса глава од рамењата. Беше готов да појде на Косово, ако треба и да биде заробен.

— Овие зборови секој Србин го каснуваат за срце, тука со Марко плаче сиот наш народ; но освен тие благороднички солзи на големиот наш витез, ни треба нам уште и мишката на Марко Крале и на Обилиќ! — продолжи сè попламено говорникот.

Марко, крвав во очите, со страшен поглед, скокна, и со стегнати тупаници, дигнати над главата, јурна кон говорникот како разјарен лав. Многумина истурка и изгази со нозете, та настана лелекање. Претседателот и секретарите си ги покрија лицата со рацете, и од страв се испикаа под маса, воодушевените Срби нагрвалија на вратата со страшни, очајни викотници.

— Пооомооош!

Говорникот пребледе, нозете му потклекнуваат, се тресе како од треска, погледот му се вкочани, усните му помодреа; се напиња да си ја проголта плунката, па си го истегна вратот и подзамижа. Марко стигна до него и замавта со рацете горе над неговата глава, а викна со страшен глас:

— Еве го Марко, не плашете се, браќа!

Говорникот го облеа пот, во лицето стана модар, се заниша и падна како свеќа.

Марко се тргна назад, се загледа во оној онесвестен бедник, ги спушти рацете, и со израз на необично чудење се обѕрна околу себе. Дури сега се скамени од чудо, кога виде како Србите се заглавија на вратата и прозорците и викаат очајнички: — Поомоош! Полиција!… Злосторннк!

Марко, папсан од чудење, се спушти на една столица и си ја стави главата меѓу своите влакнести, јадри раце.

Сега му беше најтешко; зашто, по толку силната надеж во сигурен успех и по толку воодушевување, настана, одеднаш, неочекуван пресврт на ситуацијата.

Долго време седеше Марко така, во истата положба, не мрднувајќи се, како окаменет.

Малку по малку, почна да стивнува лелекањето, та наместо онаа страшна викотница од пред малку, настана мртва тишина, во која убаво можеше да се чуе доста тешко дишење на онесвестениот говорник, кој почна полека и да си доаѓа на себе. Таа чудна, неочекувана тишина, направи претседателот на собирот, потпретседателот и секретарите полека малку — по малку да ги подигнат своите глави, исплашени и претпазливи. Сите се гледаат преплашени еден со друг, со чуден прашален израз на лицата: „Што е сето ова, да видел господ?!“ Потоа, со уште поголемо чудење, почнаа да разгледуваат сè околу себе. Салата речиси се испразни, само сега однадвор ѕиркаат многу родољубиви глави низ отворената врата и низ прозорците. Во салата Марко, како камен, седи на столот, со лактите на колената и со главата потпрена на рацете. Не мрднува, не му се слуша ни дишењето. Изгазените со лазење се довлечкаа надвор по друтите, а онесвестениот говорник се созема полека, гледа и тој плашливо околу себе, се прашува, гледа во претседателот и во секретарите, па и тој во нив, и тие во него, небаре со чудење, во стравот, се прашуваат еден со друг: „Што се случи ова со нас? Дали навистина останавме живи?!“ Со најголемо чудење погледите на сите се задржуваат на Марко, а потоа пак меѓусебе си разменуваат погледи, кои со изразите на лицата како да се прашуваат и да си одговараат: „Кое е ова страшило?!… Што да се прави?! Не знам!“

Оваа неочесувана тишина и на Марко влијаеше да ја крене главата. И на неговото лице беше речиси истиот израз на чудење: „Што е ова, што стана вака, одеднаш, ако знаете за бога, браќа мои?!“

Најпосле, Марко, нежно, меко, колку што можеше тој тоа да го стори, му се обрна на говорникот, со поглед полн со милост.

— Што ти стана, брате слатки, та што падна?…

— Ме удри со тупаници! — му рече овој прекорно и се пофати со рацете по темето.

— Не те ни допрев, жими вишниот Бог и свети Јован! Ти убаво зборуваше и рече дека на Србите им треба Марковата десница, а јас сум тој Крали Марко, па само ти се јавив; но ти се исплаши.

Сите присутни уште повеќе се збунија и почнаа да отстапуваат од Марка.

Марко сега им раскажа што го натера да го измоли Бога да го пушти да дојде меѓу Србите, и што се му се случи, и какви маки претрпе, како му ги зедоа оружјето и облеката и мешината, и како му пропадна Шарко влечејќи трамвај и вртејќи долап кај бавчанџијата.

Сега говорникот малку се поврати, па рече:

— Е, брате, баш будалштилак си направил!

— Ми здодеа вашето лелекање и непрестајно викање. Се превртував во гробот, се превртував повеќе од пет века, па и не можеше веќе да се трпи!

— Ама, тоа така, во песните се пее, брате слатки! Само така се пее. Ти не знаеш за поетиката!

— Убаво, те молам, се пее, но така и зборувавте; ете, ти, такму сега исто така зборуваше!

— Немој да си простодушен, брате, те молам, не е сè така како што се зборува. Тоа така се зборува за да биде стилот поубав, понакитен! Се гледа дека не знаеш ни за реторика. Ти си старински човек, брате слатки, па не знаеш многу работи! Науката, драги мој, далеку дотера. Зборувам, се разбира; но треба да знаеш, дека според правилата на реториката, говорникот треба да има убав, китест стил, да умее да ги воодушеви слушателите, да спомене и крв и нож и анџар и ропски синџири и борба!

Сето тоа е само за убавината на стилот, а никој не мисли сериозно, како тебе, дека треба веднаш да се засукаат ракавите, па ајде, удри вистински. Исто така и во песните се уфрла фраза: „Стани, Марко…“ и така натаму, но тоа е поради убавината… Не разбираш, брате, глупаво си направил, се гледа дека си прост човек од стар ков! Сè уште ги примаш зборовите со буквалното значење, а не знаеш дека литературниот стил настанува дури со појавата на трооите и фигурите.

— Па што да правам, сега? Ниту Бог ме повикува назад, ниту овде можам да опстанам.

— Навистина незгодно! — се вмеша претседателот, како загрижен.

— Многу незгодно! — му рекоа со истиот тон и другите.

— Шарко ми е кај еден селанец на исхрана, облека и оружје немам, а ми се потрошија и парите — рече Марко во очај.

— Многу незгодно! — повтори секој од присутните по еднаш.

— Кога би имал добри жиранти, па некако да земете пари на меница! — рече говорникот.

Марко ништо не разбра.

— Имате ли добри пријатели овде во ова место?

— Немам овде никого, до бога.
Го немам овде ни побратимот свој,
Побратимот Милош Обилиќ
Побратимот Милан Топлица
Побратимот…

Сакаше Марко уште да реди, но говорникот го прекина:

— Доста се двајца; не треба повеќе.

— Туку нешто се мислам… — почна претседателот замислено, важно, и застана, триејќи си го челото со раката, а по кратко молчење му се обрна на Марко со прашањето:

— Писмен ли си?… Умееш ли да читаш и да пишуваш?

— Умеам и да читам и да пишувам — вели Марко.

— Се мислам, како би било некако да поднесеш молба за некаква службичка. Би можело некаде да те постават за практикант.

Одвај Марко успеа да разбере што е тоа практикант, и на крајот на краиштата, се соглаои, зашто му рекоа дека годишно ќе добива по шеесет — седумдесет дукати, а тој, јунакот, немаше пари, ниту динар.

Му напишаа молба, му дадоа половина динар за марка и половина динар за него да му се најде за во невола, ако случајно го снајде некоја невола, и го упатија во министерството на полицијата да ја предаде молбата.

(Нареден дел)

Мертве море (3/5)

(Попередня частина)

Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вига­дав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене ані­трохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.

Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися до­сить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його на­звали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер кри­тики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправди­во, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть інди­віди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.

Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.

Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.

«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — поду­мав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од полі­тичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що на­віть нема з ким чесно посваритися.

Я здивувався. Політичними зборами керував пред­ставник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.

Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Ба­гато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й го­лосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допо­могти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим погля­дом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.

— Чиї це збори? — питаю одного.

— А хто його зна! — відповідає той байдуже.

— Очевидно, не опозиції?

— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.

— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.

— Влада!

— Та невже уряд сам проти себе виступає?

— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збенте­жений таким запитанням.

— Може, ці збори проти народу? — питаю.

— Може! — відповідає той так само.

— А що ти думаєш?

Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів ска­зати: «А мені байдуже!»

Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї без­глуздої, марної спроби.

Раптом почув я грізний голос:

— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опо­зиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного під­тримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.

«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різ­них небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спо­кійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.

— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом при­значить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то окру­гу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну га­зету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вір­них людей.

Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані най­меншої зміни від його слів. Не дивуються, не проте­стують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.

— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.

Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, бай­дужі.

Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й по­чав перекличку.

— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши пере­кличку.

Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.

— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Те­пер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як про­тивників теперішнього режиму, якомога різкіше на­падати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.

Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:

— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.

— Ну-ну, розповідай.

Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й по­чав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точні­сінько, як ми відповідали в початковій школі й пере­казували повчальні оповідання:

— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний гро­мадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти доб­рий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно гро­шей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й ве­селий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний гро­мадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і по­кірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.

— Дуже добре! — сказав начальник.

— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це опо­відання! — вихопився інший громадянин.

— Гаразд! Кажи!

— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю роди­ною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.

— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?

— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.

— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?

— Так, є.

— Назвіть.

— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й по­снідати.

— А далі?

— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспав­шись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, по­вертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.

Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і прин­ципів.

Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.

Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих деба­тів. Уже ніхто не дрімав.

Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник ого­лосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?

Одні хочуть вино і содову воду.

— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!

— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.

— А я з принципу не п’ю вина.

Так було зачеплено принципи й переконання, і роз­горнулися бурхливі дебати.

Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна мен­шість), але один з-поміж них дістав годинника, поди­вився на циферблат і сказав:

— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої го­дини пополудні, а пізніше — ні за що в світі.

Після докладного обговорення, яке тривало весь піс­ляобідній час, почалося голосування.

Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мир­но, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?

Голосування відбувалося з дотриманням усіх про­цедур.

Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:

— Переважна більшість висловилася за вино і со­дову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо вислови­лася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один го­лос подано за каву з молоком.

Той, що голосував за каву з молоком, я забув ска­зати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Піз­ніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.

Начальник, помовчавши трохи, додав:

— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.

Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з мо­локом).

— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.

Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про пере­конання, всі доводять, що наслідки голосування ви­падкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так ста­лося.

Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.

Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додо­му.

(Наступна частина)