Страдия (5/12)
На улице меня поразило невообразимое множество людей, группами валящих со всех сторон к большому зданию. Каждая группа шла со своим знаменем, на котором было написано соответствующее название округа, а под ним слова: “Всем жертвуем для Страдии!” или “Страдия нам милее свиней!”
Улица приобрела особо праздничный вид, на домах были вывешены белые знамена с народным гербом посередине, закрыты все мастерские и прекращено всякое движение.
– Что это? – с любопытством спросил я господина на улице.
– Праздник. Разве вы не знали?
– Нет.
– Да ведь об этом вот уже три дня пишут в газетах. У нашего великого государственного деятеля и дипломата, имеющего много больших и славных заслуг перед родиной и оказывающего решающее влияние на внешнюю и внутреннюю политику нашей страны, был сильный насморк, который благодаря божьей милости и усердию врачей вылечен, так что теперь это не будет мешать великому и мудрому деятелю все свое внимание и заботу отдавать на благо измученного отечества и вести его к лучшему будущему.
Перед домом государственного деятеля собралось столько мужчин, женщин и детей, что яблоку негде было упасть. Мужчины сняли шапки; у одного в каждой группе торчала из кармана уже написанная патриотическая речь.
На балконе дома появился убеленный сединами государственный деятель, и громогласное “живео!” всколыхнуло воздух и разнеслось по всему городу. В окнах соседних домов зазвенели стекла, и в них высунулось множество голов. Заборы, крыши–все вокруг было заполнено любознательным народом, даже из каждого чердачного окна торчало две-три головы.
Возгласы прекратились, наступила мертвая тишина, и из толпы раздался трепетный пронзительно-тонкий голос:
– Мудрый правитель!..
– Живео! Живео! Живео! – прервали оратора многочисленные бурные возгласы; как только патриотическое волнение стихло, оратор продолжал:
– Жители моего края проливают горячие слезы радости и коленопреклоненно возносят хвалу всемилостивейшему богу, который спас наш народ от великой беды и дал тебе, дорогой руководитель, выздоровление, чтобы ты долго жил на радость стране и счастье народа!
Оратор закончил, и из тысячи глоток вырвалось:
– Живео!
Мудрый государственный деятель поблагодарил оратора за искреннее поздравление и заверил, что все свои мысли и чувства направит на повышение культуры и благосостояния дорогой родины.
Разумеется, его речь вновь покрыло многократное “живео!”.
Вслед за этим один за другим выступили с десяток ораторов из разных краев страны, и на каждую речь маститый государственный деятель отвечал патриотическим и содержательным выступлением. Речи смешивались с восторженным, громогласным “живео!”.
Церемония длилась очень долго, а когда наступил конец, заиграла музыка, и по всем улицам стал прогуливаться народ, что придало празднику еще больше торжественности.
Вечером засверкала иллюминация, и при зажженных факелах, которые несли патриотически настроенные массы народа, на улицах счастливого города вновь загремела музыка; высоко в воздухе разрывались ракеты, выписывая имя великого государственного деятеля, казавшееся сплетенным из звездочек.
А когда наступила глубокая тихая ночь, патриоты прекрасной страны Страдий, утомленные выполнением возвышенных гражданских обязанностей, сладко заснули, видя во сне счастливое и великое будущее милой их сердцу родины.
Разбитый удивительными впечатлениями, я не мог заснуть целую ночь и только на рассвете, одетый, задремал, склонившись на стол головой; и вдруг я услышал страшный, злобно хохочущий демонический голос: “Это твоя родина!.. Ха, ха, ха!..”
Я вскочил, дрожа от страшного предчувствия, а в ушах раздавалось это пакостное: “Ха, ха, ха!”
На следующий день о празднике писали все газеты страны, и особенно правительственная; в ней были также помещены телеграммы за многочисленными подписями из всех краев Страдии, в которых подписавшиеся сожалели о том, что не могли лично выразить свою радость по случаю благополучного выздоровления великого государственного деятеля.
Был прославлен и врач, вылечивший государственного деятеля. Во всех газетах можно было прочесть, что сознательные граждане из такого-то и такого-то местечки, уезда или округа, ценя заслуги врача Мирона, так ею звали, приобретают для него такой-то дорогой подарок.
В одной газете писали:
“Мы узнали, что город Крадия по примеру других городов готовит ценный подарок врачу Мирону. Это будег небольшой серебряный канделябр в виде статуи Эскулапа, держащего в руках серебряную же чашу, вокруг которой сплетаются две позолоченные змеи, с бриллиантами вместо глаз и со свечами во рту. На груди у Эскулапа будет золотыми буквами написано: “Граждане города Крадии врачу Мирону в знак вечной благодарности за заслуги перед родиной!”
Газеты были переполнены подобными новостями. По всей стране готовились для врача дорогие подарки, а в телеграммах выражалась благодарность этому счастливцу. Один город был так воодушевлен, что начал даже строить величественный дворец, в стену которого будет вделана большая мраморная плита, а на плите запечатлена народная благодарность.
И, само собой разумеется, сразу же была создана и размножена картина, на которой был изображен великий государственный деятель, с благодарностью пожимающий руку врачу. Под ней текст:
“– Благодарю тебя, преданный Мирон, ты спас меня от болезни, мешавшей мне отдать всего себя на благо дорогой родины!
– Я только выполнил свои святой долг перед отчизной!”
Над их головами порхает голубь, держащий в клюве ленточку с надписью: “Милостивый творец отводит от любимой им Страдии всякое зло”.
Повыше голубя – крупный заголовок: “В память о дне выздоровления великого государственного деятеля Симона”. (Так, кажется, его звали, если мне не изменяет память.)
По всем улицам и гостиницам детвора разносила эти картины, крича во весь голос:
Новая картина! Государственный деятель Симон и врач Мирон!..
*
Прочитав несколько газет (почти в каждой из них была обширная биография знаменитого врача-патриота), я решил пойти к министру сельского хозяйства.
Господин министр – пожилой, маленький, тщедушный, седеющий человечек в очках – встретил меня любезнее, чем я мог ожидать. Он предложил мне сесть поближе к его столу, а сам занял свое обычное место за столом, заваленным старинными книгами с пожелтевшими страницами и потрепанными обложками, и сказал:
– Спешу похвастаться. Вы и представить себе не можете, как я доволен. Вообразите только, что я открыл!
– Видимо, какой-нибудь способ усовершенствования сельского хозяйства?
– Э, нет! Какое там хозяйство! Хозяйство усовершенствовано хорошими законами[1]. Об этом и думать больше нечего.
Я умолк, не зная, что сказать, когда он с добродушной, блаженной улыбкой спросил меня, показывая на старую книжищу:
– Как вы думаете, что это за произведение?
Я притворился будто что-то припоминаю, а он вновь блаженно заулыбался.
– “Илиада” Гомера!.. Но очень, очень… редкое издание!.. – проговорил он, смакуя каждое слово и с любопытством следя за тем, насколько это поразит меня.
И я действительно был поражен, хоть и совсем по другой причине; однако я сделал вид, что меня удивила именно эта редкостная вещь.
– Замечательно!
– Ну, а если я еще добавлю, что это уникальное издание!
– Да, это великолепно! – восторженно воскликнул я и принялся рассматривать книгу, воем своим видом показывая, что глубоко тронут и заинтересован этой редкостью.
Разными вопросами мне насилу удалось отвлечь его от этого Гомера, о котором я никогда не слышал ни слова.
– Осмелюсь спросить, господин министр, о каких полезных законах по хозяйству вы упоминали?
– Это, можно сказать, классические законы. Поверьте, ни одна страна не тратит на подъем хозяйства столько, сколько наша.
– Так и должно быть, – сказал я, – это важнейшая основа прогресса любой страны.
– Именно это я и имел в виду, когда добивался чтобы были созданы лучшие законы и на подъем сельского хозяйства и промышленности выделен как можно больший бюджет.
– Каков же этот бюджет, разрешите узнать?
– В прошлом году, при другом составе министерства, бюджет был меньше, но я великими заботами и трудом сумел довести его до пяти миллионов.
– Достаточно для вашей страны?
– Да, вполне… К тому же, видите ли, в закон внесен и такой пункт: “Зерновые и вообще посевы должны хорошо вызревать и в возможно большем количестве”.
– Это полезный закон.
Министр самодовольно улыбнулся и продолжал:
– Я распределил чиновников своего министерства таким образом, чтобы в каждом селе было сельскохозяйственное управление из пяти чиновников во главе с управляющим; в каждом уездном центре – управляющий с большим числом чиновников, а над ними – управляющий округа. Таковых у нас двадцать – по количеству округов в стране. Окружной управляющий со своими чиновниками осуществляет всесторонний контроль: следит за тем, как остальные чиновники выполняют свои обязанности, и влияет на улучшение хозяйства во всем округе. Через него министерство (в нем двадцать отделений, каждое из которых, возглавляемое шефом, представлено большим количеством чиновников) осуществляет связь со всем округом. Шефы отделений министерства состоят в переписке с окружными управляющими и через личных секретарей ставят обо всем в известность министра.
– Колоссальный аппарат! – вставил я.
– Очень большой. По количеству зарегистрированных документов наше министерство на первом месте. Чиновники и головы не поднимают от бумаг.
Немного помолчав, министр продолжал:
– Я постарался, чтобы в каждом селе была хорошая читальня, где имелись бы полезные книги по лесоводству, полеводству, скотоводству, пчеловодству и другим отраслям сельского хозяйства.
– Крестьяне, конечно, читают охотно?
– Это такая же обязанность, как и военная. Каждый трудоспособный крестьянин должен провести в читальне два часа до полудня и два часа после полудня, где он читает сам или, если он неграмотен, читают ему; кроме того, чиновники читают им лекции о современных рациональных способах обработки земли.
– Так им же некогда работать в поле!
– Э, видите ли, так кажется только сначала. Это новый способ, и с первого взгляда он может показаться спорным и даже непригодным. Благотворное влияние этой крупной реформы выявится впоследствии. По моему глубокому убеждению, самое главное – внедрить теорию, а тогда все пойдет гладко, время, потраченное на изучение теории, окупится с лихвой. Необходимо, сударь мой, иметь прочную основу, крепкий фундамент, а тогда уже строить здание! – закончил министр и вытер со лба проступивший от возбуждения пот.
– Полностью одобряю ваши гениальные взгляды на хозяйство! – горячо сказал я.
– Исходя из этого, я и распределил пять миллионов динаров: два миллиона на чиновников, миллион – гонорары авторам сельскохозяйственных учебников, миллион – на основание библиотек и миллион – на командировки чиновникам. Вот вам и все пять.
– Удивительно!.. И на библиотеки вы тратите достаточно.
– Недавно, кроме того, я отдал распоряжение добавить к сельскохозяйственным книгам еще и учебники по греческому и латинскому языкам, дабы, изучая после полевых работ классические языки, крестьяне могли облагораживаться. В любой читальне имеются Гомер, Тацит, Патеркул и многие другие прекрасные произведения классической литературы.
– Превосходно! – воскликнул я, разведя руками, и тут же встал, попрощался с господином министром и вышел, так как от этих великих реформ, которых я никак не мог понять, у меня просто голова вспухла.
(Далее)
[1] Намек на тяжелое экономическое положение в стране и на беспрестанное принятие разного рода законов в области экономики. В период с 1895 по 1900 год дефицит в государственном бюджете Сербии составлял 62359754 динара, а в течение только 1808–1900 годов было принято шестнадцать законов по развитию и усовершенствованию разных отраслей хозяйства.
Страдія (9/12)
В міністерстві освіти сиділи справжні вчені. Тут усе робилося грунтовно й продумано. По п’ятнадцять, по двадцять днів шліфувався стиль навіть найдрібнішого папірця. Тут, звісно, бралися до уваги всі мовні дрібниці, всякі відмінки з прийменниками і без них.
Я переглянув якусь справу.
Ось, наприклад, один директор пише:
«Панові міністру освіти.
Викладачі нашої гімназії вже шість місяців не отримують платні и доведені до такої матеріальної скрути, що не мають і шматка хліба. Так далі тривати не може, бо в такий спосіб буде підірвано авторитет не тільки вчителя, а й виховання взагалі.
З огляду на це уклінно прошу пана міністра якнайшвидше поклопотатися перед паном міністром фінансів зробити потрібне розпорядження, щоб нам видали платню хоча б за три місяці».
На звороті цієї заяви значилося:
«Міністерство освіти,
П. Н. 2860.
1 —П—1891.
Директор Н-ської гімназії просить видати вчителям платню за три місяці».
Внизу — іншим почерком — рецензія:
«Стиль неправильний. Порядок слів не відповідає правилам синтаксису. Вжито застарілих слів «отримують» та «потрібне». (Ці слова підкреслено червоним олівцем).
Нижче рукою міністра було написано (препоганим, нерозбірливим почерком, яким починає одразу писати кожен, щойно стане міністром): «Освітній раді на розгляд».
Ще нижче — іншою рукою:
«2 — III — 1891.
Головній освітній раді».
(Освітня рада була єдиною, проте можна було подумати, що їх принаймні десятків зо три).
«При цьому надсилається раді заява директора Н-ської гімназії для дослідження граматичних форм, а також синтаксичних та стилістичних особливостей, після чого, зі своїми висновками, просимо повернути її якнайшвидше в міністерство освіти для дальшого розгляду.
За дорученням міністра і т. д.
(Підпис)».
Оскільки це була невідкладна справа, то не минуло й п’ятнадцяти днів, як Головна освітня рада зібралася на засідання. З-поміж інших заяв дійшла черга й до згаданої, і рада вирішила відіслати її на дослідження двом фахівцям. Визначили фахівців, рішення записали до протоколу, а секретареві доручили простежити за його виконанням.
Далі йшли листи до фахівців:
«Шановний пане!
Згідно з розпорядженням пана міністра освіти за № 5860 від 2/ІII цього року та відповідно до постанови XV засідання Головної освітньої ради, що відбулося 17/ІІІ цього ж року, маю честь просити вас проаналізувати заяву директора Н-ської гімназії з погляду граматичного, синтаксичного та стилістичного і про все це в якнайкоротший строк надіслати вичерпний висновок.
Прийміть, пане, при цій нагоді запевнення в моїй глибокій пошані.
Голова Головної освітньої ради
(Підпис)».
Такого ж змісту листа було надіслано й другому фахівцеві.
Через два місяці до освітньої ради надійшов докладно розроблений висновок про директорову заяву, над яким спільно працювали обидва фахівці. Висновок починався так:
«Головній освітній раді.
Розглянувши та проаналізувавши заяву директора Н-ської гімназії, маємо честь подати раді такі свої думки.
Усе в природі підлягає закону еволюційного розвитку та вдосконаленню. Подібно до того, як первісна клітина, поступово розвиваючись та вдосконалюючись протягом тисячоліть, перетворилася в найскладніший організм — людину, так само й мова, довгий час розвиваючись, від неартикульованих тваринних вигуків досягла вищої досконалості нинішніх новітніх мов.
Щоб показати цей процес найяскравіше і наочніше, ми подаємо таку схему:
I. Загальный розділ
- Мова та її виникнення.
- Походження сучасних мов.
- Спільний корінь (санскрит).
- Розгалуження мов на групи.
- Розділ з порівняльного мовознавства.
- Історія науки про мову.
- Розвиток науки про мову взагалі.
II. Наша мова та закони її розвитку
- Прабатьківщина слов’ян (історія).
- Споріднені мови.
- Спільні особливості та відмінності споріднених, братніх мов.
- Діалекти спільної мови в старі часи розвиваються в окремі мови.
- Діалекти нашої мови.
III. Директорава заява
- Походження та історія заяви.
- Особливості її мови порівняно з особливостями старої страдійської мови в старих актах…»
І так далі. Хто б міг усе це в пам’яті втримати? Гаразд, що й це запам’яталося.
За таким порядком провадився спеціальний розгляд кожного розділу, кожного пункту, і після цілої купи списаних аркушів паперу дійшла, врешті, черга й до слова «отримають». Ось як викладалось пояснення:
«Отримувати» — див. санскр. dharh, duhorh скакати, підстрибувати, бігати. (В кн. III, с. 15, 114, 118 в Н. С.**т.) = рl. donti, r. duti, gr. εμαυριζω, l. canto, cantare, provoco, provocere (sic) k. З x 8, звати, дзвонити, звук, звір (див. «Розсердився тигр, лютий звір». Дж. Л. П. 18). = Сарна стрибнула в кущі = звалити з до: дозволити (Н. 16. В. 3. С. Н. 0. 4. Дж. Д. 18, 5 кн. III. Див. приклад: «На юнаку ран сімнадцять»).
З огляду на все це, приходимо до висновку, що слово «отримувати» застаріле, і його, як шкідливе для нашої нації, з мови слід вилучити».
Так само розглядалося слово «потрібне» і робився такий самий висновок.
Потім учені, перейшовши до порядку слів взагалі і, зокрема, до порядку слів у заяві директора, висловили інші кваліфіковані зауваження.
І нарешті: «Стиль та особливості стилю директорової заяви», а на закінчення — кілька великих аркушів тексту:
«Паралелі поміж мовою й стилем у заяві директора та стилем Гомерової «Іліади» (тут вони прийшли до висновку, що стиль у Гомера набагато кращий).
«З огляду на все це, — говорилося наприкінці, — ми вважаємо, що цю заяву необхідно повернути директорові Н-ської гімназії для доопрацювання відповідно до наших зауважень і тільки після цього дати їй належний хід».
Через місяць зібралася рада, розглянула висновки фахівців і винесла ухвалу повернути заяву директорові назад, щоб він, згідно з зауваженнями, виправив її й знову прислав у міністерство для дальшого розгляду. Панам рецензентам було визначено гонорар по 250 динарів, який мав бути сплачений з пенсійного фонду вдів та чиновників освітньої галузі або з бюджету на оплату службового персоналу.
Свій висновок рада подала панові міністру на дальший розгляд. Заява потім з міністерства (з рецензією як з додатком за №) була повернена директорові, щоб той виправив її згідно з вказівками фахівців…
Ось так там докладно, кваліфіковано вивчають усі справи, листування ведеться по півроку, поки в заяві не буде виправлено навіть найменшу граматичну помилку, і лиш потому приступають до її розгляду. З найменшої заяви внаслідок листування виростає така велика справа, що її важко навіть підняти на плечі.
Усі чиновники міністерства, оскільки вони письменники, звичайно ж, пишуть книжки, лише пан міністр нічого не пише. До нього я не наважився піти, бо люди порадили не робити такого зухвалого вчинку, якщо мені голова моя мила. Пан міністр, кажуть, цілими днями займається гімнастикою, чоловік він дуже запальний і охочий до бійки.
Розповідають, що він одного разу побився навіть з главою церкви. Глава церкви, чудовий спортсмен і завзятий їздець, теж запальний і так само охочий до бійки. Він навіть у храмі божому вдарив раз батюшку патерицею по голові з невідомих причин. Свого гарячого норову, як гадають, він набув, читаючи священні книги, тому ці вибрики виправдані, і йому навіть ніхто не дорікав за те.
Перша його сутичка з міністром була через кінні перегони, потім суперечка перейшла й на ряд інших питань, духовних та освітніх, які визначають правильне виховання молоді. Наприклад, глава церкви вимагав, щоб у підручники закону божого було включено хоча б один розділ про догляд лошат, а міністр наполягав увести замість цього розділ про плавання. В такому аж надто важливому питанні поступитися не хотів жоден, і невдовзі справа дійшла до того, що вони один одного люто зненавиділи. Аби якнайбільше дошкулити своєму супротивникові, міністр наказав, щоб у школах навіть на уроках зоології не сміли згадувати про коней і, замість розповіді про цю огидну тварину, говорили про плавання в холодній воді.
Але це суща дрібниця, коли замінюється якесь одне лише місце в підручнику, бо й самі підручники, навіть програми виховання міняються тут щодня.
Не було такого службовця, який би, працюючи в галузі освіти, не писав підручників для школи. Але, крім того, кожен був ще й автором якоїсь повчальної книжки для нагородження учнів та для читання зразковим дітям.
Підручники, точніше — їхні автори чекають своєї черги. Гроші потрібні багатьом, а тому підручники закуповуються і рекомендуються школам як обов’язкові для навчання. Міністр насамперед рекомендує підручники своїх найближчих родичів та приятелів. Та ледве учні встигнуть придбати один підручник, як через день ще ближчий родич приносить міністрові інший, і хоч-не-хоч треба якось викручуватися. І негайно, цього ж таки дня, виходить нове розпорядження:
«Після тривалого використання підручника (такого-то автора з такої-то дисципліни) виявилося, що він зовсім недосконалий, тому в інтересах виховання потрібно цей підручник зняти з ужитку, а замість нього ввести підручник… (ім’я автора забув)».
Я хотів ще відвідати міністра юстиції, але він перебував у той час за кордоном, де знайомився зі школами для глухонімих дітей. Уряд серйозно подумував заснувати в Страдії декілька таких шкіл, аби тим самим поліпшити фінансові справи в країні. Оскільки ця річ, як дуже важлива й відповідальна, не могла терпіти ніяких зволікань, то негайно було вжито й відповідних заходів. Окрім того, що за кордон було відряджено міністра юстиції (з дуже великою надбавкою до його платні) для вивчення цієї справи, тут же було призначено й директора школи для глухонімих, теж з чималим окладом і дотацією на різні видатки. Потім затвердили вихователів, і почали будувати великий дім для директора. Ясна річ, одразу ж було призначено завідувача господарством, лікаря, начальника місцевого контролю, касира і його помічника, секретаря, трьох-чотирьох помічників секретаря й кількох служників. Усі вопи — від директора до служника — регулярно отримували платню й нетерпеливилися якнайшвидше взятися до роботи на новій посаді, а директор декому шепнув, що через свого родича міністра дістане дозвіл приймати до школи й цілком здорових дітей.
Ця установа, точніше — її чиновники, бо ніякої установи поки що не існувало, були підпорядковані міністрові юстиції, бо міністр освіти заявив, що не хоче мати справи «з якимись глухарями».
Міністр юстиції весь поринув у клопоти про школу для глухонімих, і його справами почав займатися військовий міністр. Обов’язки ж останнього виконував міністр освіти, якому до біса остогидли і книги, і школи, а обов’язки цього урядовця взяла на себе його жінка, бо вона, як усім добре відомо, дуже любила читати детективні романи і їсти морозиво з шоколадом.
Страдія (5/12)
Тут мене здивувала сила-силенна людей, що плавом пливли з усіх боків до якогось великого будинку. Вони несли гасла з назвами тих країв, звідки вони прибули, а нижче були слова: «Задля Страдії пожертвуємо всім» або: «Страдія нам дорожча за свиней».
Вулиці мали особливо святковий вигляд, на фасадах будинків було вивішено білі полотнища з національним гербом у середині, всі установи й крамниці закрито, всякий рух на вулицях припинено.
— Що це таке? — запитав я в одного пана.
— Свято. Хіба не знаєте?
— Ні, не знаю.
— Так про це ж газети вже три дні пишуть. Наш великий державний діяч і дипломат, що має величезні заслуги перед вітчизною, а також вирішальний вплив на зовнішню та внутрішню політику, захворів па страшенний нежить, який, з ласки божої, вилікувано щирими стараннями лікарів, і тепер великий та мудрий діяч зможе безперешкодно всі свої зусилля спрямувати на добро та щастя цієї змученої країни її сести її до кращого майбутнього.
Перед будинком великого державного діяча збилося стільки чоловіків, жінок і дітей, що навіть у найбільшу зливу й крапля не впала б на землю. Люди поскидали шапки; у кожній групі неодмінно в кого-небудь виглядав із кишені аркуш паперу з текстом патріотичної промови.
Ось на балкон вийшов сивий державний діяч, і стоголосе «слава!» струсонуло повітря й відлунююся в усьому місті. У навколишніх оселях повідчинялись вікна, і в них з’явилося безліч голів. Огорожа довкіл будинку і всі покрівлі аж рясніли цікавими, навіть із-за кожного димаря виглядало по дві-три голови.
Вигуки вщухли, запала мертва тиша, і з натовпу почувся тоненький тремтячий голосок:
— Мудрий правителю…
— Слава! Слава! Слава! — перебили промовця бурхливі вигуки, а коли патріотичний натовп утихомирився, промовець повів далі:
— Народ нашої країни проливає теплі сльози радості та навколішках дякує премилостивому всевишньому за те, що своєю ласкою він відвернув страшне лихо від нашого краю і дав тобі одужання, мудрий наш керманичу, щоб ти довго жив на щастя свого народу й на славу країни, — закінчив оратор, а тисячі голосів знову підхопили:
— Слава! Слава!
Мудрий державний діяч подякував промовцеві за щире привітання й запевнив, що всі свої думки й зусилля він і надалі буде скеровувати на те, щоб посилити культуру, економіку й добробут милої вітчизни.
І знову прокотилося хвилями по всьому натовпу нескінченне: «Слава! Слава!»
Отак вітали його ще з десяток промовців, які прибули з усіх кінців країни, й на кожний виступ старий діяч давав патріотичну й змістовну відповідь. Усе це перепліталося з натхненними громовими вигуками: «Слава!»
Довго тривала та церемонія, а коли врешті вона скінчилася, на всіх вулицях заграла музика, почалося народне гуляння, яке ще збільшило врочистість.
Увечері все щасливе місто спалахнуло вогнями ілюмінацій. Звуки музики знову заполонили вулиці. Все було освітлене смолоскипами, що їх несли патріотичні маси. А високо в небо, в темне повітря, розприснулись ракети, з яких засяяло ім’я великого державного діяча, ніби сплетене з дрібних небесних зірок.
А коли нарешті настала глибока ніч, патріотичні громадяни чудової Страдії, виконавши свої високі священні обов’язки, втомлені заснули солодким сном і снили про щасливе майбутнє й велич своєї милої вітчизни.
Розтривожепий цими дивними враженнями, я не міг заснути всю ніч і тільки вдосвіта, вдягнений, схиливши голову на стіл, задрімав, але раптом здригнувся, почувши якийсь страшний, демонічний регіт:
— Це ж і є твоя вітчизна! Ха! Ха! Ха!
Я стрепенувся, груди мої стиснуло страшне передчуття, а в вухах лунало глузливе: «Ха! Ха! Ха!»
Наступного дня про цю врочистість писалось у всіх газетах, а особливо в урядовій, що, крім того, була ще заповнена й телеграмами з усіх кінців Страдії. У них, за численними підписами, висловлювали свій жаль ті, хто особисто не мав можливості прибути на свято з нагоди щасливого одужання великого діяча.
Головний лікар державного діяча став раптом знаменитістю. У всіх газетах можна було прочитати, як свідомі громадяни такого-то міста, такого-то повіту чи краю, цінуючи заслуги лікаря Мирона (так його звали), підносять йому такий-то коштовний дарунок.
В одній газеті писалося:
«Нам стало відомо, що й місто Крадія, за прикладом інших, готує коштовний подарунок лікареві Мирону. Це буде срібна статуетка Ескулапа, який триматиме в руках срібний каламар, а з нього простягнуться, переплітаючись, дві позолочені змії з діамантовими очима й свічками в пащах. На грудях у Ескулапа сяятимуть викарбувані золотом слова: «Від громадян міста Крадії на знак довічної вдячності за заслуги перед вітчизною — лікареві Мирону».
Отакими повідомленнями були переповнені газети. Всюди по країні готували щасливому лікареві коштовні дарунки, звідусіль цілі громади надсилали телеграми, висловлюючи йому свою вдячність. Одне місто так захопилося цим подвигом, що навіть заходилося будувати розкішну віллу, на якій мали встановити велику мармурову дошку із написом народної вдячності.
І вже, певна річ, негайно було створено й розповсюджено картину, на якій великий державний муж потискував руку лікареві та дякував йому за щирі турботи. Внизу стояв підпис:
«Дякую тобі, відданий Мироне, ти врятував мене од хвороби, що заважала мені віддати всього себе дорогій вітчизні».
А нижче відповідь:
«Я лише виконав свій священний обов’язок перед вітчизною».
Над їхніми головами літав у хмарах голуб і в дзьобі тримав стрічку, на якій пломеніли слова:
«Милосердний господь відводить усяке зло від улюбленої Страдії».
Вище голуба великими літерами було написано заголовок:
«На спомин про день щасливого одужання великого державного діяча Симона» (здається, так його звали, якщо мені не зраджує пам’ять).
По всіх вулицях та готелях діти розносили ці картини і верещали різними голосами:
— Нові картини. Державний діяч Симон та його лікар Мирон!..
Прочитавши кілька газет (а в кожній була широка біографія знаменитого лікаря-патріота), я вирішив піти до пана міністра сільського господарства.
Пан міністр — невеличкий, щупленький чоловік в окулярах, сивий, уже в літах — зустрів мене привітніше, ніж я того сподівався. Він запросив мене сісти ближче до себе, а сам сів на своє місце, за стіл, що був захаращений якимись старими книгами з пожовклими аркушами, й сказав:
— Одразу хочу вам похвалитися. Ви не повірите, який я вдоволений. Як ви гадаєте, що я відкрив?
— Можливо, спосіб поліпшення родючості грунту?
— О ні, яка там родючість! Родючість поліпшимо розумними законами. Про це більше й думати не варто.
Я замовк, не знаючи що казати, аж тут він сам озвався, з добродушним, блаженним усміхом показуючи на якийсь фоліант:
— Як ви гадаєте, що це за твір?
Я вдав, ніби пригадую, але він знову з тим самим блаженним усміхом, смакуючи кожне слово, промовив:
— «Іліада» Гомера… Тільки дуже, дуже рідкісне видання, — і він подивився на мене, з цікавістю спостерігаючи за виразом мого обличчя.
І справді, я був вражений, хоч зовсім з іншої причини, але вдавав, ніби мене вразив цей раритет.
— Дивна річ… — промимрив я.
— А коли я вам ще скажу, що це видання унікальне…
— Просто неймовірної — вигукнув я захоплено й почав роздивлятися книгу, начебто й справді був зворушений і зацікавлений цим рідкісним виданням. Мені ледве вдалося різними запитаннями відвернути розмову від цього Гомера, про якого я зроду й не чув.
— Дозвольте, пане міністре, запитати, які це розумні закони про сільське господарство ви щойно згадували?
— Це, прямо скажу, класичні закони. Повірте мені, жодна країна не витрачає стільки коштів на розвиток сільського господарства, як наша.
— Так і повинно бути, — сказав я. — Це найважливіша основа прогресу кожної країни.
— О, це якраз я й мав на увазі, коли докладав зусиль, щоб були вироблені найкращі закони та був ухвалений найбільший бюджет на піднесення сільського господарства й промисловості в країні.
— А який у вас бюджет, дозвольте запитати, пане міністре?
— Торік, коли було інше міністерство, бюджет був менший, але я на превелику силу домігся, щоб було затверджено бюджет у п’ять мільйонів динарів.
— Це для вашої країни цілком достатньо.
— Та достатньо… А тепер, бачите, в закон внесено й такий пункт: «Пшениця і взагалі всяке збіжжя мусять добре рости й краще родити…»
— Що ж, це чудовий закон, — сказав я.
Міністр задоволено всміхнувся й повів далі:
— Я розподілив своїх чиновників так, щоб у кожному селі було земельне управління з п’ятьох чиновників і старший з-поміж них був керівником усього господарства на селі. Потім у кожному повітовому місті призначено повітового економіста з великим штатом службовців, а над усіма ними стоять крайові економісти. Всього їх двадцять, так само як і країв. Кожний крайовий економіст зі своїми чиновниками здійснює нагляд над рештою чиновників, перевіряє, як вони виконують свою службу та що роблять для піднесення сільського господарства в цілому краї. А через них міністерство (воно має двадцять відділів, а в кожному відділі — багато чиновників з шефом на чолі) листується з усією країною. Кожний шеф відділу міністерства листується з одним із крайових економістів, а потім повідомляє про все міністра через своїх секретарів.
— Але ж це величезний апарат! — зауважив я.
— Дуже великий. У нашого міністерства найбільше справ. Чиновникам за цілий день ніколи і вгору глянути через ті папери.
Трохи помовчавши, міністр додав:
— Крім того, я ще доклав неабияких зусиль, щоб у кожному селі було засновано читальню з гарними книжками про сільське господарство, лісівництво, тваринництво, бджільництво та інші галузі господарства.
— Селяни, мабуть, радо читають?
— Це для них так само обов’язково, як й військова служба. Дві години до обіду та дві по обіді кожен хлібороб мусить провести в читальні, де він читає книжки (а коли неписьменний, то йому читають). Крім того, чиновники виступають ще з лекціями про сучасний раціональний спосіб обробітку землі.
— А коли ж селяни працюють у полі? — поцікавився я.
— Ну, бачите, спочатку це справді йде повільно, здається надто незручним, але потім одразу виявиться благотворний вплив цієї великої реформи. Я глибоко переконаний, що найголовніше — це твердо засвоїти теорію, а тоді все піде як по маслу, і час, витрачений на теоретичне вивчення сільського господарства, оплатиться стократно. Треба, пане, мати міцний грунт, міцну основу, а тоді й споруджувати будівлю, — закінчив міністр і від збуджепня витер піт з чола.
— Цілком схвалюю ваші геніальні погляди на сільське господарство, — сказав я з захопленням.
— І так само чудово розподілив я п’ять мільйонів динарів бюджету: два мільйони на чиновників, один — на гонорари за підручники з сільського господарства, один — на бібліотеки й один — на преміальні чиновникам. Ось вам і всі п’ять мільйонів.
— Це незрівнянно! І на бібліотеки ви багато витрачаєте.
— А тепер я дав розпорядження, щоб, крім сільськогосподарських книжок, у всіх бібліотеках були ще й підручники грецької та латинської мови. Хай селяни після польових робіт облагороджуються, вивчаючи класичні мови. Кожна читальня має книги Гомера, Таціта, Патеркула і багато інших чудових творів класичної літератури.
— Диво, та й годі! — вигукнув я, розвівши руками, а тоді встав, попрощався з паном міністром і вийшов, бо в мене вже голова пішла обертом від тієї великої реформи, якої я ніяк не міг збагнути.