Боже мой, что за сны мне снятся! И другие люди видят, конечно, разные дурацкие сны, но они, наверное, не записывают их, а у меня прямо мания какая-то: только приснится что-нибудь удивительное, сейчас перо в руки и давай строчить, — надо ведь, чтоб и другие удивились.

Уснул я вчера вечером спокойно, крепко и перенесся во сне на сто лет назад; однако все обстояло совсем не так, как нам известно из истории. Одно только соответствовало историческим данным о том времени — Сербия не была еще освобождена и в ней правили турки. Чувствовал я себя так, будто все происходит не во сне, а наяву. Турки правят в Сербии, но государственное устройство, министерства, учреждения, чиновники — все это будто бы в точности такое, как у нас теперь.

В Белграде те же дома, те же улицы, все то же самое, с той лишь разницей, что на учреждениях и на многих магазинах турецкие вывески, на улицах полно турок и мы, сербы, такие же, как ныне существующие, приветствуем их при встрече:

— Сервус, Юсуф!

— Сервус!

Так мы здороваемся с представителями низших классов, с голытьбой. Но если навстречу шествует кто-нибудь поважнее, особенно начальство, тогда полагается пасть на колени, снять шапку и опустить глаза. И что самое странное,— в турецкой полиции служат и сербы. Но это, да простит мне господь, почему-то совсем не удивило меня во сне.

Министры и крупные сановники проходят по улице медленно и важно, с недовольным видом. Они в чалмах, с длинными чубуками. Все вокруг склоняется перед ними в низком поклоне, а они нет-нет да и стукнут того или иного избранника чубуком по голове в знак особого благоволения. Счастливцу разрешается подобострастно выразить сердечную благодарность за оказанную честь.

Мы точь-в-точь такие же, как сейчас, только будто бы не свободные граждане, а райя[1], которая трепещет за свою жизнь, семью и пожитки: турки беспощадны к нам. Одних сажают в тюрьмы, заковывают в кандалы, других посылают в изгнание, третьих выгоняют с государственной службы, и какие только насилия не чинят над нами, верной и безропотной райей!

И со всех концов страны непрерывно приходят печальные вести: у одного силой отобрали имущество, у другого продали за неуплату налогов дом со всем добром, а хозяину всыпали пятьдесят палок, того убили, этого посадили на кол, третьего изгнали из родных мест. Даже старост наших бросают в тюрьмы и заковывают в кандалы, если они осмеливаются поднять голос против турецкого насилия, а на их место ставят других, угодных и полезных властям; в святые храмы врываются пандуры и плетями избивают священников, которые мешают нм чинить беззакония.

— До каких пор мы будем терпеть насилие и гнет? — спросил меня один хороший знакомый, встретившись со мной на улице. Его только два-три дня назад турки выпустили из тюрьмы.

Знакомый мой был человек бедный, но храбрый и отважный (таким я знал его во сне). Немало пришлось ему помучиться и выстрадать из-за своего отношения к туркам, и многие сербы избегали его, боясь дружбой с ним навлечь на себя беду.

— Хм, а что поделаешь?! — пробормотал я и оглянулся, не подслушивает ли кто наш разговор.

— Как это что поделаешь? — спросил он, пытливо глядя мне в глаза.

— Да так, что можно сделать?

— Драться! — ответил он.

У меня прямо ноги подкосились от страха, и я едва выдавил из себя:

— С кем?!

— С турками, с кем же еще? — уже резко сказал он.

Перед моими глазами заплясали разноцветные круги, я отшатнулся.

— Но, но… а… но… — залепетал я.

— Что «но», какие тут могут быть «но», драться нужно — и все тут! — сердито крикнул мой знакомый и ушел. Я долго не мог прийти в себя и стоял, окаменев от изумления. Подошел другой знакомый. Мы поздоровались. Его очень удивил мой растерянный и озабоченный вид.

— Что с тобой? — спросил он.

Я поведал ему о состоявшемся разговоре. Он громко рассмеялся и хлопнул меня по плечу.

— Ха, ха, ха!.. Да ты его не знаешь, что ли? Ха, ха, ха! Забыл разве, что у него не все дома! Подумай только, что он говорит — драться! Ха, ха, ха! Нет, это великолепно, ей богу! Ни больше, ни меньше, вы вдвоем объявляете войну турецкой империи! Ха, ха, ха!.. Боже мой, вот сумасшедший! — сказал мой приятель, и слезы выступили у него на глазах от смеха.

— Чудак человек, — заметил я.

— Не чудак, а просто безумец! Горбатого задумал исправить, — решил тягаться с турками. Безумец! И чего добился? В тюрьме сидел, били его и в цепи заковывали — вот и вся выгода. И себя погубил и семью. Есть еще такие одержимые. Пусть хоть тем утешается, что у него найдутся единомышленники! — заключил мой приятель и опять захохотал.

— Ха, ха, ха!.. Война турецкому султану, вот так мы! — И снова начал давиться от смеха.

Все это мне тоже показалось теперь смешным, и мы принялись хохотать вместе.

—

Все во сне бывает так неясно, неопределенно, а человеку, что самое интересное, все кажется естественным, настоящим. Так было и со мной.

Будто бы я в Белграде, и в то же время где-то в горах, с представителями народа. В глубине большого мрачного леса, скрытый от глаз человеческих, стоит шикарный отель, великолепно обставленный.

Сюда мой беспокойный и воинственный знакомый пригласил тридцать виднейших людей из разных областей страны, чтобы договориться, как избавиться от турецкого гнета. День ото дня, час от часу турки становились все злее и свирепее; пришлось серьезно обеспокоиться и задуматься над тем, что предпринять против этого общенародного бедствия.

В просторном зале собралось нас человек десять; за чашкой кофе беседовали о самых обыденных вещах в ожидании приезда остальных.

Я, будучи школьным учителем, сообщил, что на следующем уроке прочту лекцию о торричеллиевой пустоте. Один торговец рассказал, что в его лавке больше покупают турки, чем сербы; другой, не помню, кто он по профессии, доложил, что ударил кошку и сломал чудесную трость, а теперь собирается ее починить. Какой-то крестьянин рассказал, что его свинья пожирает цыплят, и он не знает, что с ней делать; хорошая, породистая свинья, и вот поди ты.

Пока мы так разговаривали, один за другим приходили виднейшие из граждан, приглашенные на это тайное собрание.

Явилось еще десять человек. Прошло еще немного времени, и начали поступать визитные карточки с такого рода заявлениями: «Не могу быть на собрании, занят важным делом. Согласен со всем, что вы решите», «Занят, согласен со всем, что решите», «Должен идти на примерку к портному, прошу извинить меня», «Очень сожалею, что не могу прибыть, должен ехать на вокзал встречать тетушку. Известила, что прибудет сегодня», — словом, у всех остальных приглашенных были важные причины, помешавшие им явиться на это важное совещание.

Когда ожидать было уже больше некого, инициатор собрания встал и начал дрожащим от волнения голосом:

— Прибыли не все. Для нас безразлично, не захотели они или побоялись. И двадцать человек, каждый в своей области, многое могут сделать. Турецкий гнет и насилия перешли все границы. Нельзя, невозможно терпеть дальше. Никто из нас не может быть уверен, что голова уцелеет у него на плечах, об имуществе я уже не говорю. Неужели мы молча, сложа руки будем ждать, когда придет черед скатиться и наишм головам? Или, презрев свою родовую честь, мы позволим туркам ради спасения наших жизней и куска хлеба бесчестить наших жен и дочерей, разрушать наши храмы, избивать нас кнутами? Или, может быть, мы будем льстить этим выродкам и восхвалять их насилия, дабы обеспечить себе спокойную жизнь? И для чего нам эта жизнь, если она не может быть честной? Для чего нам шелка и золото, если мы потеряем веру и народность, честь и совесть? Нет, братья, больше терпеть невозможно. Так дальше продолжаться не может!

— Не может продолжаться!.. Ерунда! Легко сказать: так продолжаться не может, а кто тебя послушает? Что ты можешь сделать? Говоришь так, будто ты русский царь, и стоит тебе крикнуть туркам: «Так больше не будет!», как они упадут перед тобой на колени. Я спрашиваю, что мы с тобой можем сделать, что можем сделать мы все? — возразил ему один из присутствовавших, известный своей мудростью и осторожностью.

— Мы многое можем, и если мы потребуем изменений к лучшему, так оно и будет. Наше желание может в известный момент стать законом.

Некоторые из избранных пожали плечами и переглянулись. Лица их выражали удивление: «Что с ним?» — «Бог его знает!»

Они опять обменялись взглядами, а лица их говорили: «Безумец!»

Один из приглашенных, облокотившись на стол как раз напротив оратора, долго грустно смотрел на него прищуренными глазами, не произнося ни слова, будто мерил его взглядом, потом открыл глаза пошире, усмехнулся презрительно и процедил сквозь зубы:

— Тэ-эк-с! — Затем отвернулся и со скучающим видом забарабанил пальцами по столу.

— Разговорами занимаемся! — иронически заметил кто-то из угла.

Тот, что был известен мудростью и осторожностью, поднялся и, скрестив руки на груди, оглядел нашего пылкого друга с головы до пят и начал говорить, как говорит умудренный опытом муж с неискушенным юнцом:

— Хорошо, скажи, пожалуйста, зачем мы собрались и чего ты хочешь от нас?

— Мы собрались, чтобы посоветоваться, как положить конец этой тирании, этому гнету турок. Сюда приглашены самые авторитетные люди нашей страны, дабы общими усилиями найти путь спасения! — спокойно ответил инициатор собрания, полный веры в правоту своего дела.

— Прекрасно, мы тоже этого хотим.

— А если мы все хотим, то чего же ждать? Мы напрасно бережем наши головы, да и головы мы потеряем, когда потеряем гордость и честь! — вспыхнул оратор и стукнул кулаком по столу с такой силой, что многие поспешили отодвинуться подальше.

— Лучше в рабстве, чем в могиле! — заметил кто-то.

— Подождите немного, дайте как следует рассудить, — обратился к присутствующим осторожный, затем опять повернулся к запальчивому.

— Прекрасно, скажи, пожалуйста, что, по-твоему, надо делать? — спросил он холодно и тактично.

— Надо восстать против турок, поднять людей в краях и убивать турок, убивать, как они нас убивают. Другого средства нет и быть не может.

Одни улыбались, слушая эти пламенные речи и считая их ребячеством, другие боязливо оглядывались вокруг, а третьи начали злобно и ядовито подшучивать над столь несерьезными словами.

— Хорошо, так ты говоришь, надо восстать? — спрашивает осторожный.

— Да, восстать! — решительно отвечает он, и в глазах его загораются искры.

— Да кто пойдет на восстание?!

— Я, ты, он, мы, все мы, народ!

— Что ты говоришь ерунду? Где ты возьмешь народ, как будешь с ним договариваться?

— С тобой, с этими людьми вот здесь!

— А кто мы?

— Как, кто мы?

— Да, кто мы, я тебя спрашиваю!

— Люди.

— Разумеется, люди, это я вижу, а сколько нас здесь?

— Двадцать.

— Ага, двадцать! Но это же сущие пустяки! Ха, ха, ха… Двадцать!

— Это много! — возразил пламенный оратор, — двадцать человек могут уничтожить двадцать турок в своих краях, а у каждого из нас найдется хотя бы три верных товарища, каждый из них может сделать то же самое. Надо только начать, и к нам присоединятся недовольные и жаждующие мести, все, кому стала ненавистной такая жизнь. Пусть вспыхнут беспорядки и резня, а там что бог даст, дальнейшие события покажут правильный путь, по которому надо будет пойти!

Многие презрительно усмехались, а наиболее осмотрительные искоса поглядывали на него и качали головой, как бы жалея его за такие необдуманные речи.

— Так, стало быть, бросимся мы, двадцать человек, и убьем двадцать турок, а все остальные перепугаются — одни в Азию убегут, другие в воду попрыгают!

— Все вы трусы! — крикнул горячий и снова стукнул кулаком по столу.

— Хорошо, пожалуйста! Предположим, я соглашаюсь с твоим планом, все мы соглашаемся. Итак, это двадцать человек. В самом лучшем случае каждый из нас соберет еще по десять человек, — итого двести, и допустим, хоть это и несбыточно, что каждый убьет по два турка; вообразим даже, что к этим двумстам присоединится еще столько же, а турки и пальцем не пошевелят, и мы перебьем их как мух, ну и при всем этом чего же мы добьемся?

— Многого!

— Многих несчастий для себя! Разозлим турок и султана, и куда тогда деваться? Тогда ты сам, дорогой мой, увидишь, насколько умно твое предложение.

— А разве народ не присоединится к нам, когда увидит, что борьба началась? Да и мы ведь не ляжем прямо под ноги туркам, будем сражаться из засады.

— Народ, народ!.. Ты рассуждаешь как ребенок. Ничего из этого не выйдет, братец ты мой! Сражаться! Хорошо, все мы будем сражаться! А женщин и детей на гвоздики повесим? Или оставим их туркам на расправу? У тебя самого есть дети, и у другого, у третьего. Ты завтра погибнешь, а семья?

— Все не погибнут. Об этом я не думаю. Что бог даст.

— А о чем ты думаешь?

— Надо драться, а там что выйдет.

— Опять ты говоришь как ребенок. Драться, драться, а о последствиях и не думаешь. Ну, допустим и такое: семьи наши никто не трогает, а турки — совсем уж нелепо— целый месяц проспят, и мы соберем двадцать тысяч солдат, но с чем, наконец, ты будешь воевать? Где ты возьмешь оружие, порох, свинец, продовольствие для солдат? У нас нет ни гроша, голь перекатная, райя, ни хлеба, ни к хлебу, ни оружия, ни припасов — и сражайся!

— Найдется все это, когда люди подымутся! — уверяет энтузиаст.

— Найдется. Ладно, представим и это, хоть это и невозможно. Стало быть, у нас двадцать тысяч солдат хорошо вооруженных, есть и пушки и артиллеристы, есть продовольствие, боеприпасы — все есть. И что? Да ничего! Двинутся войска султана и сомнут нас в один день. И что получиться? Одна беда! Столько людей повесят и посадят на кол, столько несчастных семей погибнет, а те, что уцелуют, будут терпеть еще горшие муки, чем теперь. Вот оно как. А ведь у нас ничего этого нет; ну, бросимся мы, несколько человек, убьем кого или нет, еще вопрос, а что турки нас разобьют и уничтожат всех до седьмого колега — это уж как пить дать!

— Ну и пусть мы погибнем, такая жизнь тоже ничего не стоит!

— Ты не одинок, у тебя есть семья. Ты принадлежишь не только самому себе, должен думать и о семье.

— Разумеется, зачем бессмысленно погибать, не надеясь на успех. И не только самим, а еще губить и семьи, о которых мы должны заботиться, — подхватил кто-то.

— Да об этом и говорить нечего! — воскликнул второй.

— Будь я одинок, я не боялся бы гибели, двум смертям не бывать, а одной не миновать, но у меня есть мать, и о ней, кроме меня, некому позаботиться, — прибавил третий.

— Да, у тебя мать, а у меня еще жена и пятеро детей, — говорит четвертый.

— А у меня на руках сестра! —д обавляет пятый, — себя мне не жаль, а ее я погубил бы своим безумием.

— Я на государственной службе и на свое жалование содержу семью и стариков родителей! Меня и убивать нечего, достаточно отнять ту корку хлеба, которую я честно зарабатываю, и я погибну вместе с семьей. И из-за чего? Из-за глупости! Где это видано, чтобы двадцать человек с голыми руками выступали вместе с нищей райей против турецкого войска, такого сильного и хорошо вымуштрованного! Лучше просто взять пистолет и застрелиться,— умнее будет, по крайней мере семью не тронут! — доказывает шестой.

У меня тоже нашлась весьма уважительная причина, стайная с государственной службой.

Кто-то опять завел:

— Я, правда, одинок, но и у меня есть свои личные обязанности. Своей головы мне не жаль, но только ради полезного дела; а погибнуть по-дурацки, да к тому же причинить этим вред общему делу!? Я согласен, надо действовать в этом направлении, но осторожно, обдуманно!

— Правильно! — одобрили мы.

— Об этом, уверяю вас, и речи быть не может, во всяком случае теперь, когда почва не подготовлена, — начал высказывать свои соображения мудрый и осторожный.— Это бы значило возводить крышу, не имея дома. Разве найдется среди нас такой, кто не дорожил бы благом своей страны? Именно поэтому нужно работать по плану, организованно, постепенно, основательно! Капля точит камень! Нет, братья, не будем браться за невозможное, посмотрим лучше, что можно сделать в эти трудные дни; хорошенько поразмыслим обо всем и договоримся.

— Правильно! — от всей души одобрили мы столь разумные и тактично изложенные соображения спокойного и серьезного человека, опытного и искушенного.

— Поднять восстание — это большое и серьезное дело, но нужно все учитывать и уметь предвидеть последствия. Необходимо определить, есть ли смысл приносить такие жертвы, или лучше и умнее отложить это до более удобного момента. Об этом надо думать и тогда, когда восстание готовится десятилетиями. А сейчас пусть посмотрит наш уважаемый товарищ, что нам предстоит сделать, если мы хотим действовать с умом.

Первое. Нужно образовать особый комитет и в каждом городе подкомитеты, которые должны воспитывать и подготавливать народ для восстания.

Второе. Нужно тайно собирать деньги среди народа, чтоб образовать фонд на военные нужды в сумме не меньше десяти миллионов долларов.

Третье. Надо также основать фонд помощи вдовам и малолетним, чьи родители погибнут на войне. Этот капитал следует держать за границей в надежном банке, и он должен составлять не менее ста миллионов, чтобы наши семьи, переселившись за границу, могли жить прилично.

Четвертое. Необходимо образовать фонд помощи инвалидам и больным. И на это потребуется огромная сумма. Лишится кто-нибудь руки, ноги, не должен же он нишенствовать, ему нужно обеспечить средства на лечение и сносную жизнь.

Пятое. Обеспечить борцам пособия, так чтобы каждый из них смог через пять лет получать пенсию: борец на пенсии. Нельзя же допустить, чтобы человек изнуренный, измученный в ратных походах, умирал в горе и нищете. Пусть он уедет за границу и спокойно проживет там остаток дней своих.

Шестое. Нужно заинтересовать хотя бы два-три сильных соседних государства, которые согласились бы помочь нам в случае неудачи восстания.

Седьмое. Когда мы подготовим хоть на первое время тысяч шестьдесят хорошо вооруженных и обученных бойцов, надо будет нелегально организовать патриотическую газету, чтобы широко осведомить народ.

— Правильно! — согласилось большинство.

— Извините меня, господа, — сказал один торговец, — у меня дела в магазине. Согласен со всем, что вы решите.

— Моя тетка уезжает на пароходе, мне необходимо ее проводить, — заявил я и посмотрел на часы.

— Нам с женой пора идти на прогулку. Простите меня, я соглашусь с любым вашим решением, — сказал чиновник и тоже поглядел на часы.

— Подождите! Не расходитесь пока не решим, как быть с газетой! — послышался чей-то голос.

— Это нетрудно. Мы согласны, что после подготовки, о которой столь вразумительно рассказал нам здесь уважаемый оратор, нужно организовать патриотическую газету! — сказал я.

— Правильно, правильно! — послышалось со всех сторон.

— Тогда выберем трех человек и поручим им хорошенько все обдумать и детально разработать программу газеты, которую следовало бы назвать «Борьба!»

— «Кровавая борьба!» — предложил кто-то.

— «Кровавая борьба!» — закричали со всех сторон.

— Итак, на следующем заседании тройка, которую мы изберем, должна представить нам подробный план работы газеты. Она начнет выходить после того, как будут проведены все серьезные приготовления, о которых уже говорилось, — сказал я и… проснулся.

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Н. Лебедевой)

 

[1] Райей (стадо) турки презрительно называли подвластные им христианские народы.

(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Сидір Сакидон)

(Попередня частина)

Тільки-но я зачинив за собою двері, зняв ордени й сів, утомлений і знесилений, щоб відпочити, як рап­том зачув стук у двері.

— Увійдіть, — сказав я, бо що, власне, мені залиша­лося робити?

На порозі з’явився гарно вдягнений пан з окуляра­ми на носі. (А щоб не нагадувати раз у раз, треба зав­жди мати на увазі, що тут кожний, хто більше, а хто менше, навантажений орденами. Ось, наприклад, коли я з поліцейським йшов до готелю, то бачив, як тягли одного чоловіка в тюрму, бо він, мовляв, поцупив че­ревики в якійсь крамниці; так і в нього був орден на шиї. «Що це в нього за орден?» — запитав я у полі­цейського. «Цей орден за заслуги на просвітній та культурній ниві», — відповів той холодно та серйозно. «А які ж у нього заслуги?» — «Та він, бач, був візни­ком у колишнього міністра освіти. Талановитим віз­ником», — відповів жандарм).

Отже, увійшов пан в окулярах, низько вклонився (що, певна річ, зробив і я) та відрекомендувався як старший чиновник міністерства закордонних справ.

— Дуже приємно, — сказав я, здивований цим неспо­діваним візитом.

— Ви вперше в нашій країні, пане? — запитав він.

— Уперше.

— Ви іноземець?

— Еге ж, іноземець.

— Це чудово. Ви прибули до нас як на замовлення, вірте мені, — захоплено вигукнув старший чиновник.

Мене це ще більше збентежило.

— Ми маємо одну вакантну посаду консула. Тут вп одержували б, що найголовніше, добру платню та велику дотацію на представництво, яку, звичайно ж, витрачали б на свої особисті потреби. Ви старий, до­свідчений чоловік, а робота для вас неважка — пропа­ганда нашої національної ідеї в країнах, де живе паш народ під чужим управлінням… Ви прийшли до нас дуже вчасно; ми вже понад місяць мордуємося в по­шуках відповідної особи для такої важливої посади. На решту посад маємо, хвалити бога, іноземців. Маємо євреїв, греків, волохів. А ви якої національності, до­звольте вас запитати?

— Та я, як вам сказати, я й сам не знаю… — про­белькотів я, засоромившись. І тільки-но почав йому розповідати свою сумну родинну історію, як він пере­бив мене, захоплено сплеснувши долонями, і аж за­танцював по кімнаті на радощах.

— Чудово, чудово… Кращого й не вигадаєш. Ви змо­жете сумлінно виконувати це почесне доручення. За­раз іду до міністра, а за кілька днів ви зможете ви­рушити в дорогу, — промовив старший чиновник, не тямлячи себе від радощів, і чимдуж кинувся до міні­стра повідомити його про своє важливе відкриття.

Він вибіг, а я сів, обхопивши голову руками, й сам собі не йняв віри, що все, побачене мною в цій країні, правда. Аж раптом хтось знову постукав у двері.

— Прошу.

До кімнати увійшов інший елегантно вдягнений пан і теж відрекомендувався старшим чиновником яко­гось міністерства. Він сказав, що прийшов за наказом пана міністра у важливій справі. Я висловив своє над­звичайне вдоволення й радість з приводу такої уваги.

— Ви іноземець?

— Так, іноземець.

Він захоплено подивився на мене, низько вклонився і тільки почав говорити, як я перебив його:

— Будьте ласкаві, пане, скажіть, як зветься ваша країна?

— А ви хіба не знаєте? — здивувався чиновник і гля­нув на мене ще з більшою повагою та догідливістю. — Страдія! — виголосив він, одступаючи трохи назад.

«Дивна річ, так само звалась і героїчна країна моїх предків», — подумав я, але нічого йому не сказав, а тільки промовив:

— Я до ваших послуг, шановний пане.

— У нас з’явилася нова посада управителя держав­них маєтків, і я маю честь від імені пана міністра просити вас обійняти цей високий патріотичний пост. Ви, гадаю, вже не раз бували до цього міністром?

— Ні, не бував ніколи.

— Ніколи? — вражено вигукнув він. — Тоді хоч за­ймали високе становище в суспільстві? Скільки отри­мували?

— Я ніколи не займав високого становища.

Старший чиновник ніби занімів від здивування. Не знаючи, що слід робити в такому виключному випадку, він попросив пробачення за турботи і, пообіцявши до­повісти про нашу розмову панові міністру, вийшов.

Наступного дня про мене писали всі газети. В одній із них була така замітка:

«Диво-людина. В нашому місті від учора пробуває один іноземець, якому вже шістдесят років, але він ще ні разу не був міністром, не був нагороджений жодним орденом, ніколи не обіймав посади на дер­жавній службі і не отримував платні. Справді, єдиний випадок у світі. Ми довідалися, що ця диво-людина оселилася в готелі «У нашій милій змученій вітчизні». Ті, хто вже бачив її, запевняють, що вона анітрохи не відрізняється від інших людей. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдетальніше дізнатися про життя цієї загадкової істоти, що, в кожнім разі, буде дуже цікаво для наших шановних читачів, а при нагоді подамо й портрет її в нашій газеті».

Інші газети писали приблизно те саме з таким лише додатком:

«Крім того, дізналися ми з вірогідних джерел, що диво-людина прибула до нас з важливою політичною місією».

А офіційна газета коректно спростувала ці дописи в такий спосіб:

«Пришелепкуваті опозиційні газети в своїй недо­умкуватості вигадують усякі нісенітниці й поширю­ють у народі тривожні чутки, нібито до нашої країни прибув іноземець шістдесяти років, який, за словами цих дурнів, ніколи не був ні міністром, ні урядовцем і не має жодних відзнак. Такі нісенітниці й неймо­вірні твердження можуть вигадувати та з лихим намі­ром поширювати лише обмежені, жалюгідні, позбав­лені здорового глузду писаки з опозиційної преси, але їхній постріл не досягне мети, бо ось минув уже, хва­лити бога, цілий тиждень, як наш кабінет прийшов до влади, а становище його ні разу не похитнулось, як би цього хотілося дурням з опозиції».

Після таких дописів у газетах біля готелю, де я осе­лився, почали збиратися цікаві. Стовбичать з ранку до вечора, дивляться, витріщивши очі, одні відходять, інші приходять, і так увесь час біля готелю стоїть великий натовп, в якому метушаться продавці газет і книжок та несамовито вигукують:

— Новий роман: «Диво-людина», частина перша!

— Нова книга: «Пригоди старої людини без орде­нів».

Такого чтива було скрізь повно.

На одному заїзді з’явилася навіть вивіска: «У диво-людини», на якій було намальовано чоловіка без орде­нів. Біля цієї дивовижі почав збиратися народ, тому поліції хоч-не-хоч довелося в інтересах громадської моралі заборонити цю спокусливу картину.

Наступного дня я змінив готель. А щоб спокійно йти вулицею, мусив поначіплювати всі свої ордени, і на мене ніхто вже не звертав уваги.

Як іноземець, я мав можливість познайомитися з ви­датними особами й міністрами та проникнути в усі державні таємниці.

Незабаром я мав честь побачити усіх міністрів за роботою.

Насамперед я пішов до міністра закордонних справ. У приймальні було чимало людей, котрі бажали по­пасти до нього на прийом, але саме тоді, коли я уві­йшов, служник оголосив, щосили вигукуючи:

— Пан міністр не приймає, бо приліг на канапі трохи поспати.

Публіка розійшлася, а я звернувся до служника:

— Скажіть, будь ласка, панові міністру, що один іноземець бажає з ним зустрітися.

Служник, почувши слово «іноземець», ввічливо вкло­нився й зник за дверима міністрового кабінету.

Вмить розчахнулися широкі двері, й на порозі з’я­вився низенький, опецькуватий чоловік. Він вклонився з недоладною усмішкою й запросив мене до свого кабі­нету.

Міністр запропонував мені крісло, а сам умостився напроти, поклавши ногу на ногу. Потім він погладив із задоволенням свій круглий живіт і почав розмову:

— Я вже багато чув про вас і дуже радий, що ви завітали до мене… Я, знаєте, хотів трохи поспати… Бо що ж іще? Роботи нема, й від нудьги просто не знаєш, куди подітися.

— Смію запитати вас, пане міністре, у яких ви сто­сунках із сусідніми країнами?

— Е… як вам сказати… У добрих, у добрих, зви­чайно. Та, правду кажучи, я про це якось ще й не думав, але, гадаю, що в добрих, у дуже добрих. У нас нічого лихого ще не скоїлося, хіба що на півночі за­боронено вивіз свиней, а на півдні на наші села нападають і грабують людей анути з сусідньої країни. Але це нічого, то дрібниці…

— Але ж це перешкоджає експорту свиней. Я чув, ніби ви маєте їх чимало в країні, — зауважив я чемно.

— Та маємо, хвалити бога. Але все одно їх і тут з’їдять, тільки дешевші будуть. А якби їх зовсім не було, то що? Якось би обійшлися й без них, — прока­зав він байдуже.

У дальшій розмові він розповів мені, що студіював лісівництво, а тепер охоче читає статті про тваринни­цтво, думає придбати кілька корів та вигодувати телят, бо з цього може бути добрий зиск.

— А якою мовою ви найбільше читаєте? — запи­тав я.

— Та своєю ж. Я інших мов не люблю, не знаю і вчити не хочу. Та й не бачу в цьому потреби. Особ­ливо на моїй посаді. А коли б уже й виникла така по­треба, то можна запросити знавця з-за кордону.

— Цілком слушно, — похвалив я такі дотепні, оригі­нальні думки, не знаючи, що ще можна сказати на це.

— До речі, ви любите форель? — запитав він мене, трохи помовчавши.

— Ніколи не їв.

— Шкода, це дуже добра риба. Справжній деліка­тес, Учора я дістав кілька штук в одного приятеля. Дуже смачна річ.

Поговоривши ще трохи про такі аж надто важливі справи, я попросив у пана міністра пробачення, що своїм візитом відірвав його, певне, від нагальних дер­жавних справ, попрощався й пішов собі.

Він люб’язно провів мене до дверей.

(Наступна частина)