Різні дива бувають на білім світі, але в нашій країні, як багато хто каже, стільки тих див, що й дива пе­рестали бути дивами. У нас є люди з дуже високим становищем, які нічого не думають, а натомість, щоб компенсувати це чи, може, з інших причин, почав думати звичайнісінький собі селянський віл, який ні­чим не відрізняється від інших сербських волів. Бог один відає, як це вийшло, що та геніальна худобина зважилась на таке ризиковане діло, як думання, адже безпохибно доведено, що від того непевного заняття в Сербії можуть бути лише збитки. Але, мабуть, він, бідолашний, у своїй наївності й не знає, що в нас це ремесло неприбуткове, тому в його поведінці не бу­демо вбачати якоїсь особливої громадянської мужності. Та все-таки лишається загадковим, чого той віл став думати, адже він не виборщик, не член комітету, не староста, ніхто його не обирав депутатом до якогось волячого парламенту або навіть (якщо він у літах) сенатором. А коли б він, сердега, мріяв у якійсь воля­чій країні стати міністром, то, навпаки, мав би яко­мога менше думати, як це роблять чудові міністри в деяких щасливих країнах, хоча нашій країні й тут не щастить.

Врешті, яке нам діло до того, що віл у Сербії взявся за покинуте людьми ремесло, а може, він став думати з якоїсь природної потреби?

Та й хто він, власне, такий? Звичайнісінький віл, у якого, як свідчить зоологія, є голова, тулуб і різні органи, тобто те саме, що й у всіх інших волів, і який тягне воза, пасеться, лиже сіль, ремигає й реве. Зве­ться він Сивий.

Ось як він почав думати. Якось господар запріг у воза його й Муругого, наклав краденого жердя й по­віз у місто на продаж. Продав господар жердя ще в перших міських хатах, узяв гроші, випріг Сивого та його товариша, прив’язав ланцюгом до воза і ки­нув перед ними сніп сухого кукурудзиння, а сам, веселий, зайшов до корчомки, щоб підкріпитися, як годиться чоловікові, чаркою ракії. У місті трапилося якесь свято, і на вулицях було повно людей. Але Му­ругий, який навіть серед волів не міг похвалитися розумом, ні на що не звертав уваги, тільки заклопотано жував кукурудзиння, а коли добре наївся, мукнув од задоволення, ліг на землю й, солодко дрімаючи, став ремигати. Його анітрохи не цікавили люди, які мету­шилися навколо. Він спокійно дрімав і жував жуйку. (Жаль, що він не людина, бо ж такі чудові дані для високої кар’єри пропадають марно). А Сивий навіть не доторкнувся до їжі. Його замріяний погляд і сумний вираз морди видавали в ньому мислителя, свідчили про ніжну, вразливу душу. Проходили повз нього люди, серби, чванячись своєю світлою минувшиною, своєю вітчизною і нацією, і та чванливість так і перла з їхньої постави й ходи. Сивий бачив усе це, і його душу огортала незмірна туга, болем озивалася в ній неправда. І він, не маючи сили знести таке нагле й нестерпне почуття, заревів сумно, болісно, а на очі йому набігли сльози. І від великого болю Сивий став думати:

«Чим чваниться мій господар та його співгромадяни, серби? Чому вони так високо задирають голови і з та­кою зневагою дивляться на нас, волів?.. Чваняться вітчизною, чваняться тим, що примхою милостивої долі їм судилося народитись у Сербії. Але ж і мене мати привела в Сербії, і не тільки я та мій батько тут на світ з’явилися, сюди мої предки разом з їхніми прийшли ще із спільнослов’янської прабатьківщини. Та ніхто з нас, волів, цим не хизується, ми завжди гордимося лише тими, хто під гору може вивезти біль­ший вантаж, але ще жоден віл досі не сказав, на­приклад, якомусь німецькому волові: «Та що ти там, от я — сербський віл, моя батьківщина — славна серб­ська земля, тут народилися мої батьки, тут моги­ли моїх предків». Боже борони, тим ми ніколи не хизувалися, таке нам і на думку не спадало, а вони ось чваняться тим. Дивні люди!»

Охоплений такими думками, він скрушно покрутив головою, теленькнув дзвоник у нього на шиї, зарипіло ярмо.

Муругий розплющив очі, подивився на свого това­риша й мукнув:

— У тебе знову заскок у голові! їж, дурню, й по­правляйся, а то аж ребра світяться; якби так добре було думати, то люди не довірили б нам це заняття. Те щастячко поминуло б нас!

Сивий подивився з жалем на свого товариша, одвер­нув голову в другий бік і заходився думати далі:

«Чваняться світлою минувшиною. Мовляв, було в них Косове поле, Косовська битва. Подумаєш, а хіба мої предки ще тоді не возили провіант і амуніцію для війська? Якби не ми, то все це мусили б робити самі люди. Було в них повстання проти турків. Це велика, благородна справа, але хто її робив? Хіба тоді билися оці гонористі пустобрехи, що тепер від нічого робити приндяться, ніби це їхня заслуга. Хоч би мій господар — гне кирпу та все хвалиться повстанням, особливо тим, що його прадід загинув героїчною смер­тю, визволяючи Сербію. Але в чому тут його заслуга? Прадід, той мав чим гордитися, але не він; його пра­дід загинув, щоб мій господар, його нащадок, був віль­ний. І він вільний, але як використовує ту свою волю? Накраде чужого жердя, ще й сам розсядеться на возі, а я тягни і його, і жердя, він тільки знай хропе собі. Тепер продав жердя і п’є ракію, не робить нічого, а вихваляється світлою минувшиною. А скільки під час повстання моїх предків було порізано, щоб бійці мали що їсти? А хіба мої предки тоді не підвозили зброю, гармати, харчі, порох, свинець, але нам і на гадку не спадає чванитися їхніми заслугами, бо ми не змінилися, ми й тепер так само сумлінно й терп­ляче виконуємо свої обов’язки, як і колись наші пра­діди.

Чваняться стражданнями своїх предків, п’ятсотріч­ною неволею. А мій рід, відколи існує, то все мучи­ться, що день божий ми страждаємо, живемо в не­волі, але ніколи не робимо з того шуму. Кажуть, турки їх мордували, різали, садили на палі, але й моїх предків різали і серби, і турки, пекли на вогні й ще яких тільки мук нам не завдавали.

Чваняться вірою, але самі ні в що не вірять. А хіба я і весь мій рід — хіба ми винні, що нас не приймають у християни! їхня віра каже: «Не вкрадь», — а ось мій господар краде і п’є за ті гроші, які вторгував за кра­дене. Віра вчить їх робити добро ближньому своєму, а вони одне одному тільки зло чинять. У них найкра­щою людиною, зразком чесноти вважається той, хто не робить поганого, але щоб така людина, крім того, ще й робила добро іншим, про те ніхто й у думці не має. Дійшли до того, що їхні взірці добропорядності стали мовби непотрібні речі, з яких тільки й користі, що вони нікому не шкодять».

Віл зітхнув важко, аж збив куряву на дорозі.

«Якщо так узяти, — думав він далі свої невеселі дум­ки, — то хіба я і мій рід не кращі за них? Я нікого не вбив і не оббрехав, ні в кого нічого не вкрав, не звільнив нікого безвинного з державної служби, не розтратив державних грошей, не оголошував себе фальшиво банкрутом, не заковував у кайдани й не кидав до в’язниці чесних людей, не зводив наклепи на товаришів, не зраджував своїх волячих принципів, ніколи не свідчив криво, не був міністром і не шко­див країні, а крім того, що не чиню нікому зла, роб­лю добро навіть тим, хто мені зло причиняє. Коли мене мати привела, то злі люди одразу й молоко материне стали забирати в мене. Бог траву дав для нас, волів, а люди і її відбирають у нас. І все-таки ми, попри всі злигодні й муки, тягнемо вози людям, оремо їм і годуємо їх хлібом. Проте ніхто не визнає наших заслуг перед вітчизною…

Візьмемо стриманість у їжі — віра велить їм, лю­дям, постити всі пости, а вони навіть той короткий час не хочуть стримуватися. А от я і мій рід постимо весь свій вік, відколи нас від материного вим’я відлучать».

Віл понурив голову в глибокій зажурі, потім підняв її високо, потягнув сердито носом, ніби щось важ­ливе пригадував, і раптом радісно мукнув:

«А може, то так треба? — і взявся далі думати: — Отже, вони чваняться свободою і громадянськими пра­вами. У цьому потрібно добре розібратися».

Думав, думав, але нічого не виходило.

«А в чому, власне, їхні права? Якщо їм поліція на­каже голосувати, вони голосують, так могли б і ми мукнути: «За-а-а!» А якщо їм не накажуть, то вони ні голосувати, ні втручатися в політику не сміють, як і ми. Знають вони і в’язницю, і удари ні за що. Ми ще хоч можемо заревти й хвостом махнути, а в них навіть на те бракує громадянської мужності».

Вийшов господар із корчми. П’яний, ледве на но­гах стоїть, очі посоловіли, щось бурмоче собі під ніс і, заточуючись, іде до воза.

«Ось на що той гордий нащадок використав волю, яку предки здобули йому ціною власної крові. Ну, гаразд, мій господар п’є і краде, 4 на що інші вико­ристовують ту волю? Для того, щоб нічого не робити й чванитися минувшиною та заслугами своїх предків, до яких вони так само непричетні, як і я.

А ми, воли, залишилися гідними й корисними тру­дівниками, такими ж, як і наші предки. Воли ми, це так, але можемо пишатися своєю важкою щоденною працею і заслугами».

Віл глибоко зітхнув і підставив шию під ярмо.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Приснився мені страшний сон. Але не стільки самий сон мене дивує, скільки те, що я, спокійний і чесний громадянин, добрий син цієї змученої, дорогої нам ма­тері Сербії, як, зрештою, і всі інші її діти, мав сміли­вість бачити уві сні страшні речі. Гаразд, якби я був якимось винятком серед усіх, але ж бо ні, брате, роб­лю все достеменно так, як інші, а поведінка в мене така зразкова, що в цьому рівних мені немає. Якось я побачив на вулиці блискучий гудзик, відірваний від поліцейського мундира, задивився на його чарівне ся­яння і вже хотів було пройти мимо, сповнений яки­хось солодких думок, як раптом моя рука сама собою піднялась і потяглася до шапки, голова схилилася до землі, а губи розтяглися в чемну усмішку, як буває тоді, коли ми вітаємося із старшими.

«Отже, в моїх жилах тече благородна кров!» — поду­мав я цієї миті й з погордою подивився на якогось неотесу, що саме проходив повз мене й недбало насту­пив на гудзика.

— Хам! — промовив я спересердя й плюнув, а потім пішов далі, тішачись думкою, що таких нечем не так уже й багато, і відчуваючи приємність від того, що бог дав мені прекрасне серце й благородну, лицарську кров наших прадідів.

Ось тепер, побачивши, який я бездоганний чоловік і що я нічим не відрізняюся від інших порядних гро­мадян, ви й самі здивуєтеся, звідки мені уві сні спа­дають на думку такі жахливі й нерозумні речі.

Того дня зі мною нічого надзвичайного не скоїлося. Я добре повечеряв, після вечері поколупався в зубах, випив вина, а коли так сміливо й сумлінно використав усі свої громадянські права, ліг у постіль і взяв книж­ку, щоб скоріше заснути. Скоро книжка випала у мене з рук, що, звичайно, відповідало моїм бажанням, і я заснув, як ягня, із спокійним сумлінням, бо повністю виконав усі свої обов’язки.

Раптом я ніби опинився на якійсь вузькій, гористій, розгрузлій дорозі. Холодна, темна ніч. Вітер свище у голому вітті, обпікає незахищене тіло. Небо похмуре, страшне й німотне, а дрібний сніг заліплює очі, січе по обличчю. Ніде ні живої душі. Спішу я грузькою до­рогою, сковзаюсь, падаю і врешті бачу, що заблукав. Тоді пішов я навмання, бог святий знає куди, а ніч не була коротка, як звичайно, а якась довга, наче вічність. І я все йду, йду хтозна-куди.

Так я йшов дуже багато років і забрів надзвичайно далеко від рідної оселі, кудись у невідомий край, у якусь дивну країну, про яку, мабуть, ніхто й не чув і яка тільки уві сні може приснитися.

Тиняючись тою країною, потрапив я у велике, бага­толюдне місто. На просторій площі того міста збилася сила-силенна народу, і знявся такий страшенний га­мір, що аж вуха позакладало. Зайшов я до корчми біля самої площі й питаю господаря, чого зібрався цеп натовп.

— Ми тихі й чесні люди, — почав він розповідати мені, — вірні своєму старості і слухаємо його.

— Хіба у вас староста найголовніший? — перебив я того чоловіка.

— У нас усіма керує староста, він і найголовніший; після нього йдуть стражники.

Я розсміявся.

— Чого смієшся?.. Хіба ти не знав?.. А звідки ти?

Я розповів йому, як заблукав сюди і що я з дале­кої країни — із Сербії.

— Чув я про цю славну країну! — прошепотів він тихо й подивився на мене з повагою, а потім промо­вив уголос: — Ось так воно в нас: староста править із своїми стражниками.

— А які вони у вас, ті стражники?

— Та, бач, усякі є, і розрізняються вони за ран­гами. Є вищі й нижчі… Звісно, ми люди спокійні й чес­ні, але з околиць сюди приходять різні пройдисвіти й баламутять нас та навчають поганого. Щоб можна було відрізнити нашу людину від чужої, староста вчора видав наказ — усім тутешнім громадянам при­йти до общинного суду, там кожному поставлять тав­ро на чолі. Ось народ і збирається, щоб домовитися: що нам робити?

Мені аж мурашки побігли по тілу, і я подумав, що треба чимдуж тікати з цієї страшної країни, бо я хоч і благородний серб, а проте не звиклий до таких ге­роїчних вчинків, і зробилося мені соромно!

Корчмар добродушно всміхнувся й, поплескавши мене по плечу, хвалькувато промовив:

— Га, іноземцю, ти вже й злякався?! Як бачу, смі­ливіших за нас у всьому світі нема!..

— Так що ви збираєтеся робити? — спитав я знічено.

— Як що? Побачиш, які ми герої. У всьому світі нема таких сміливців, як ми, — це я тобі кажу. Ти обійшов багато земель і країв, але я ручуся, що біль­ших за нас героїв ти не бачив. Ходімо туди. Мені треба вже поспішати.

Щойно ми зібралися виходити, як надворі, під са­мими дверима, почувся ляскіт канчука.

Я визирнув надвір і побачив справжнє диво: чоло­вік у якійсь трирогій розкішній шапці, у строкатому одязі їде верхи на іншому чоловікові, вбраному в ба­гатий одяг звичайного, цивільного крою; під’їхав до корчми і зліз.

Господар вибіг йому назустріч і вклонився до са­мої землі, а чоловік у строкатому одязі зайшов до корчми й сів за особливо прибраний стіл. Той, що був у цивільному, лишився надворі. Корчмар і йому ни­зько вклонився.

— Що це означає? — розгублено запитав я.

— Той, що увійшов, — вищий стражник, а цей чоло­вік — один із найповажніших громадян, наш великий багатій і патріот, — прошепотів корчмар.

— То чого ж він дозволяє, щоб на ньому їздили?

Корчмар хитнув головою, і ми відійшли вбік. Він спогорда всміхнувся й сказав:

— Це в нас висока честь, якої рідко хто заживає!..

Він іще мені щось розповідав, але я майже не чув його від збудження. Останнє речення я, проте, запа­м’ятав добре: «Це послуга вітчизні, яку не кожен народ може й уміє оцінити».

Прийшли ми на збори, коли саме обирали прези­дію.

Одна група пропонувала обрати головою зборів яко­гось Колба, якщо я добре пригадую його прізвище; друга — якогось Талба, третя — ще іншого.

Зчинився галас, гармидер, кожна група хотіла проштовхнути свого кандидата.

— Я гадаю, що кращої кандидатури, ніж Колб, на голову таких важливих зборів немає, — доводив представник першого угруповання. — Його доблесті й за­слуги перед громадою загальновідомі. Я маю на увазі те, що серед нас не знайдеться іншого, на кому б начальство стільки їздило, як на ньому.

— Хто б говорив, а хто б і помовчав, — перебив його представник другої групи. — На тобі ж навіть писарчук ніколи не проїхався.

— Знаємо ваші доблесті, — вигукнув хтось із тре­тьої групи, — досить одного удару канчуком, і ви вже репетуєте!

— Я хочу внести ясність, брати! — піднявся Колб. — Справді, на мені часто їздили наші вельможі десять років тому і били канчуками, та я не кричав, але, може, знайдеться хтось більш заслужений, хтось із молодших та кращих?

— Нема, нема! — загомоніли його прибічники.

— Не хочемо слухати про колишні заслуги! На Колбі їздили ще десять років тому, — закричали з другої групи.

— У нас є молоді сили, а старих і знати не хо­чемо, — загукали з третьої групи.

Раптом галас ущух; люди розступилися, даючи дорогу молодому чоловікові років тридцяти. Де він проходив, там усі схиляли голови.

— Хто це? — запитав я пошепки корчмаря.

— Це перший серед громадян. Молодий, та ранній. У свої молоді роки дослужився до того, що сам староста вже тричі їхав на ньому. Ще ніхто не був такий популярний, як він.

— Може, його оберуть? — питаю.

— Безперечно. Усі дотеперішні кандидати старі, за часом уже не встигають, а на цьому староста тільки вчора їхав.

— А як його звати?

— Клеард.

Навколо нього утворилося почесне коло.

— Я вважаю, — порушив Колб тишу, — що кращої кандидатури на голову зборів, ніж Клеард, і шукати годі. Він молодий, але нам, хоч ми й старші, не зрів­нятися з ним.

— Правильно, правильно!.. Хай живе Клеард!.. — вибухнув одностайний крик.

Колб і Талб провели Клеарда на місце голови.

Усі вклонилися йому, і знову запала тиша.

— Я вдячний вам, браття, за цю високу увагу й честь, яку ви мені сьогодні виявили. Ваші надії, що ви їх покладаєте на мене, дуже тішать мене. Нелегко керувати народними бажаннями в такі знаменні дні, але я докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше до­вір’я, скрізь гідно представлятиму вас і високо не­стиму свій авторитет. Дякую вам, браття, за те, що обрали.

— Хай живе, хай живе, хай живе! — прокотилося над натовпом.

— А тепер, браття, дозвольте з цього місця ска­зати кілька слів про сьогоднішню знаменну подію. Не легко знести муки та болі, які нас чекають; не легко витримати, коли тобі гарячим залізом випі­кають тавро на лобі. Так, цей біль не кожен може витерпіти. Хай боягузи тремтять і бліднуть зі страху, але ми ні на хвилину не сміємо забувати, що ми нащадки славних предків, що в наших жи­лах тече шляхетна лицарська кров наших дідів, тих незабутніх звитяжців, які без стогону вмирали за волю й щастя своїх нащадків. Наші муки мізерні порівняно з їхніми, то хіба ми, що живемо в добрі й достатку, покажемо себе нікчемними боягузами? Кожний справ­жній патріот, кожний, хто хоче, щоб наша країна не осоромилася перед світом, витерпить біль, як годи­ться лицареві й мужчині.

— Правильно! Хай живе, хай живе!

Ще виступили кілька палких промовців, які під­бадьорювали настраханий народ і говорили приблизно те саме, що й Клеард.

Попросив слова один блідий, виснажений дідусь з поораним зморшками обличчям і білим, як сніг, во­лоссям та бородою. Ноги в нього підгиналися від ста­рості, плечі опали, руки тремтіли. Голос у старого зривався, а на очах блищали сльози.

— Діти, — почав він, і сльози покотилися по блі­дих, зморщених щоках, скропивши білу бороду, — я немічний і скоро помру, але мені здається, що не треба допускати такої зневаги. Мені вже сто років, і жив я без того… То невже сьогодні на мою сиву знеможену голову поставлять рабське тавро…

— Геть цей старий непотріб! — гарикнув голова.

— Геть його! — заволали одні.

— Старий боягуз! — загукали другі.

— Замість того щоб молодшим показати приклад, він народ лякає! — закричали треті.

— Хай ганьба впаде на його сиву голову! Нажився досить, а ще боїться чогось, ми он молодші — і то сміливіші за нього! — надривалися четверті.

— Геть боягуза!

— Виженіть його!

— Геть!

Збуджений натовп молодих войовничих громадян накинувся на кволого діда й почав його лупцювати.

Ледве дали спокій старому, зглянувшись на його похилий вік, інакше лобилн б камінням.

Усі поклялися й пообіцяли, що завтра не осором­лять світлого імені свого народу — триматимуться мужньо.

Зі зборів розходилися в цілковитому порядку. То тут, то там чулися голоси:

— Завтра побачимо, хто чого вартий!

— Почуємо, як хвальки завиють!

— Настав час виявити, хто гідний, а хто ні, а то всяка тля преться в герої.

Повернувся я до корчми.

— Ну, то бачив, які ми? — спогорда запитав госпо­дар.

— Бачив, — відповів я механічно й відчув, що сили зраджують мене, а голова йде обертом від сьогодніш­ніх химерних вражень.

Ще того ж таки дня я прочитав у їхній газеті пере­дову такого змісту:

«Громадяни, настав кінець нашим пустим хвасто­щам і похвальбам, нарешті перестануть оцінювати нас за нашими пустими словами, на які ми такі щедрі, коли виставляємо напоказ свої уявні чесноти й заслуги; ми, громадяни, дістаємо змогу на ділі пере­вірити себе й показати, хто справді чого вартий! Про­те сподіваємося, що між нами не буде безчесних боя­гузів, яких влада муситиме силоміць затягувати, щоб поставити тавро. Кожен, хто відчуває в собі бодай краплину лицарської крові наших предків, спішитиме, щоб якомога раніше спокійно й гордо знести муки і біль, бо біль той священний, ми повинні прийняти його ради нашої вітчизни, ради нашого загального добра. Уперед, громадяни, завтра день великих ви­пробувань!»

Мій корчмар того дня ліг спати одразу ж після зборів, щоб завтра зарані прийти на вказане місце. Були й такі, що зразу подалися до общинного суду захопити собі найкращі місця.

Наступного дня і я пішов до суду. Тут зібралися з усього міста старі й малі, чоловіки й жінки. Деякі матері поприносили навіть немовлят, щоб і їх позна­чили рабським, тобто почесним тавром — пізніше їм легше буде дістати кращі місця на державній службі.

Штовхалися, лаялись (цим вони, на мою радість, трохи нагадували нас, сербів), сварилися, кому пер­шому йти. Навіть дехто за барки брався.

Тавра ставив спеціальний чиновник у білому свят­ковому вбранні та все докоряв людям:

— Поволі, бога ради, всіх потаврую; ви ж не ху­доба, що один одного ногами топчете!

Почалось таврування. Дехто зойкав, дехто тільки стогнав, але ніхто не пройшов мовчки, поки я там був.

Я не міг довго дивитися на ті муки й подався до корчми. Там уже сиділи якісь люди й пили та роз­мовляли.

— І це пережили! — сказав один.

— Біс його мамі, ми ще не дуже й стогнали, а Талб ревів, мов осел!.. — мовив другий.

— А, хай йому всячина, тому Талбові, ви ж його вчора за голову зборів хотіли!

— Та хто ж його знав!

Розмовляють і аж губи кусають від болю, але на­магаються не виказати один перед одним своїх страж­дань: жодному не хочеться, щоб його вважали боягу­зом.

Клеард осоромився, бо застогнав, натомість геройст­вом своїм відзначився якийсь Леар. Він попросив, щоб йому поставили два тавра, і навіть голосу не по­дав, поки їх випікали йому на лобі. Тепер усе місто тільки про нього й говорило — звичайно, з найбіль­шою повагою.

Дехто втік, так їхні імена покрила загальна зне­вага.

Через кілька днів вулицями міста проходжувався той, що зажадав собі два тавра. Йшов з високо підня­тою головою, гордий, бундючний, сповнений гідності, свідомий своєї слави; і куди він не завертав, усі вкло­нялися йому, скидали шапки перед новоявленим ге­роєм.

Бігли за ним і жінки, і діти, і чоловіки, щоб побачити звитяжця народного. Скрізь тільки й чути було по­божний шепіт: «Леар, Леар!.. Це він! Це той славет­ний герой, що ані зойкнув, ані голосу не подав, коли його аж двічі таврували!» Про нього писали газети, його славили й вихваляли.

І він заслужив любов народну.

Слухав я ті похвали з усіх боків, і в мені загово­рила лицарська сербська кров. Хіба наші прадіди не вмирали на палях за волю, хіба в нас не було слав­ного минулого, не було Косового поля [1]? Мене всього пройняла гордість за свій народ, охопило бажання постояти за його честь, і я кинувся до будинку суду й закричав:

— Що ви так хвалите свого Леара?.. Ви ще не ба­чили справжніх героїв! Побачили б ви сербів — ото герої! Випікайте хоч десять тавр, а не те що два!

Чиновник у білому підніс до мого лоба розпечене залізо, і тут мене смикнуло… Я прокинувся.

Зляканий, я помацав собі лоба й перехрестився, дивуючись, яка чортівня може людині привидітись уві сні.

«Мало не затьмарив слави їхнього Леара», — поду­мав я, перевертаючись на другий бік, і мені було трохи прикро, що мій сон не доснився до кінця.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

______

[1] У битві з переважаючими силами турків, яка від­булася 15 червня 1389 року на Косовому полі, серби виявили безприкладний героїзм. Але, незважаючи на це, сербські війська були розгромлені, що й відкрило туркам шлях для завоювання Сербії і всього Балкан- ського півострова.

(Попередня частина)

Наступного дня я почув, що нинішній уряд усунено. Всюди по вулицях, у ресторанах, у приватних помеш­каннях лупали веселі пісні. Звідусіль почали прибу­вати депутації, щоб від імені народу привітати новий уряд. Газети були переповнені депешами та всілякими виявами радості патріотичних громадян. Усі ці при­вітання були іга один кшталт, різниця була тільки в іменах та в підписах. Ось одне з них:

«Голові ради міністрів, панові…

Пане голово!

Ваш патріотизм та велика праця на користь нашої дорогої вітчизни широко відомі в цілій Страдії. Народ нашої округи в нестямі від радощів та веселощів з при­воду вашого приходу до влади, бо всі ми твердо пере­конані, що ви з вашими товаришами єдині, хто може вивести країну з таких нестерпно тяжких обставин, з цього лиха й неволі, куди її завели своєю осоруж­ною й антипатріотичною політикою ваші попередники.

Крізь сльози радості вигукуємо:

Хай живе новий уряд!

Від імені п’ятисот громадян

(Підпис одного крамаря)».

Або заяви такого змісту:

«До сьогодні я був прихильником попереднього режиму, та оскільки тепер, з приходом нової влади, я переконався, що попередній уряд діяв на шкоду країні, а теперішній — єдиний в спромозі повести країну кращим шляхом і здійснити великі народні ідеали, то я заявляю, що від сьогодні я буду всіма силами допо­магати теперішньому уряду і всюди, на кожнім місці, засуджувати попередній ганебний режим, який знева­жають усі порядні люди в країні.

(Підпис)».

У багатьох газетах, які до сьогодні вихваляли вся­кий крок попередньої влади, тепер з’явилися статті, що гостро засуджували її, звеличуючи новий уряд.

Коли я взяв ці газети й проглянув усі номери з по­чатку року, то побачив, що з приходом нової влади повторюється одне й те саме. Кожен новий уряд віта­ли як єдиний, здатний підияти країну, а попередній засуджувався й оголошувався зрадницьким, гидким, шкідливим, чорним, паскудним.

Ба навіть заяви та привітання кожному новому уря­дові були однакові й від тих самих людей, а в депу­таціях завжди були ті самі особи.

Чиновники навмисне поспішають з виявом своєї від­даності кожній новій владі, хіба що хтось насміли­ться якимось вчинком накликати на себе небезпеку та ризикнути службовим становищем. Але таких мало, і про них громадськість дуже поганої думки, бо вони псують гарні звичаї, здавна заведені у Страдії. Я роз­мовляв з одним солідним чиновником про його товариша, який не захотів привітати новий уряд і через те був звільнений з державної посади.

— Видно, розумна людина, — сказав я.

— Дурень, — холодно відрізав той.

— Не сказав би!

— Не захищайте мрійника, прошу вас. Він воліє голодувати з сім’єю, аніж, як усі розумні люди, дбати про свої інтереси.

І кого б я не запитав, усі були про таких одної думки; на них дивилися співчутливо і водночас з по­гордою.

Новий уряд мав свої невідкладні справи: потрібно було домогтися, щоб народ через своїх депутатів ви­словив йому повне довір’я та за одним махом засудив і діяльність попереднього уряду й скупщини. Тому були затримані на своїх місцях старі депутати.

Це мене дуже здивувало, і я навмисно розшукав одного депутата й завів з ним розмову.

— Немає сумніву, що уряд розвалиться, раз зали­шилася та сама скупщина, — сказав я.

— Ні.

— Можливо, але як же він забезпечить собі повне довір’я цієї скупщини?

— Проголосуємо!

— Тоді ви мусили б засудити роботу попереднього уряду. А це означає — засудити й свою діяльність!

— Власне, яку?

— Ну, вашу, з попереднім урядом.

— Ми засудимо попередній уряд.

— Так, але як ви зможете це зробити, якщо самі підтримували його?

— Це не міняє справи.

— Не розумію.

— Дуже просто, — сказав він байдуже.

— Дивно!

— Нічого дивного. Хтось же мусить це зробити. Чи ми, чи інші депутати. Урядові потрібна лише формаль­ність. Це так заведено, певно, з огляду на інші країни, але насправді в нас депутати й скупщина роблять лише те, що хоче уряд.

— То навіщо ж тоді ця скупщина?

— Та я ж вам казав: лише для форми, щоб можна було твердити, ніби і в нашій країні є парламент, що й наш уряд має парламентарний вигляд.

— Ось тепер розумію, — сказав я, ще більше здиво­ваний і збентежений цією відповіддю.

І справді, депутати показали, що вони вміють лю­бити свою вітчизну, бо за неї пожертвували навіть своєю честю й гордістю.

— Наші предки життя своє віддавали за цю країну, а ми ще будемо вагатися, чи жертвувати своєю чес­тю! — вигукнув один депутат.

— Правильно! — озвалася решта зі своїх місць.

Справи у новій скупщині йшли жваво. Насамперед новому урядові було висловлено повне довір’я, а діяль­ність попереднього затавровано, потім уряд запропо­нував зробити в кількох законах деякі зміни та до­повнення.

Пропозицію схвалили одноголосно, в законах було затверджено зміни, бо без змін та доповнень ці закони перешкоджали родичам та приятелям кількох мініст­рів зайняти вищі державні пости.

Потім наперед затвердили всі видатки, що їх уряд зробить поза статтями бюджету, і скупщину було роз­пущено. Депутати, стомлені державною працею, роз’­їхалися по домівках відпочивати, а члени нового уряду, щасливо подолавши всі перешкоди, зібрались на това­риську вечерю, щоб за келихом вина й собі весело відпочити від усяких клопотів, пов’язаних з керуван­ням державою.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Хоча я мав памір спершу піти до пана міністра осві­ти, однак, вражений останніми подіями, захотів почути, якої про них думки військовий міністр, і тому вже того ж таки дня подався до нього.

Військовий міністр, невеличкий хирлявий чоловік, з запалими грудьми й тоненькими руками, саме перед тим, як мене прийняти, творив молитву. В його кабі­неті, наче в якійсь церкві, пахло ладаном та миррою, а на столі лежала купа священних, старих і вже по­жовклих книг.

Спочатку я подумав, що трапив не туди, але гене­ральський мундир на чоловічкові свідчив, що я не по­милився.

— Пробачте, шановний, — сказав міністр лагідним тоненьким голосочком, — я щойно скінчив свою звичай­ну молитву. Я роблю це завжди, коли сідаю за роботу. Особливо ж тепер молитва має велике значення у зв’яз­ку з останніми подіями на півдні нашої милої віт­чизни.

— А якщо анути й далі нападатимуть, то, певно, може дійти й до війни? — запитав я.

— Ні, немає жодної небезпеки.

— Але я гадаю, пане міністре, що це вже й є небез­пека, раз вони вбивають людей і плюндрують нашу землю?

— Убивають, це правда, але ми не можемо бути та­кими некультурними, такими дикими, як… Але тут холодно, ніби звідкись тягне протяг. Скільки разів я наказував цим ледацюгам, щоб у моєму кабінеті температура завжди була шістнадцять з половиною градусів, а от нічого не допомагає… — перевів пан міністр розмову на інше й теленькнув дзвіночком.

Увійшов секретар і вклонився, дзенькнувши орде­нами на грудях.

— Чи не наказував я вам, щоб у моєму кабінеті температура була не менше шістнадцяти з половиною градусів? А тепер от знову холодно, та ще й звідкись дме, просто заморозити хочуть…

— Пане міністре, ота штука, що вимірює тепло, по­казує вісімнадцять, — чемно доповів секретар і вкло­нився.

— Ну, гаразд, — мовив міністр, задоволений відповід­дю, — можете йти.

Секретар знову вклонився і вийшов.

— Та клята температура, повірите, завдає мені стіль­ки клопоту; але температура для війська — це го­ловне. Коли температура буде не така, як треба, то військо не буде варте нічого… Увесь ранок я готував наказ по війську. Ось зараз я вам його зачитаю:

«У зв’язку з тим, що останнім часом почастішали напади анутів на наші південні кордони, наказую: всім воїнам щодня по команді гуртом молитися всевишньому богові за порятунок дорогої нам та милої вітчизни, залитої кров’ю наших хоробрих предків. Мо­литву, відповідну до цього випадку, вибирає військо­вий священик, але наприкінці обов’язково слід додати такі слова: «Добрим, мирним та праведним громадя­нам, що стали жертвами звірячого насильства диких анутів, хай милосердний бог дасть притулок у раю. Хай бог простить праведну, патріотичну їхню душу, хай буде їм пером земля Страдії, яку вони щиро лю­били. Слава їм». Ці слова повинні промовити всі ра­зом — і солдати, й офіцери — побожним, смиренним голосом. Потім усі мусять стати струнко, гордо й ви­соко піднести голови, як належить хоробрим синам нашої вітчизни й тричі голосно вигукнути під звуки труб та удари довбиша: «Хай живе Страдія! Геть ану­тів!» Треба пильнувати, щоб усе це робилося благо­пристойно та уважно, бо від цього залежить добро і щастя нашої вітчизни. Необхідно, щоб кілька підроз­ділів з прапорами промарширували вулицями під гучні войовничі звуки музики, але так, щоб при кож­ному ударі ногою у солдатів аж очі вилазили на лоб. Оскільки справа ця спішна, то все треба виконати негайно й точно і про все докладно доповісти… Окрім того, найсуворіше наказую звернути особливу увагу на температуру в казармах, щоб було дотримано голов­ної умови розвитку армії».

— Коли наказ оголосять вчасно, то він, певно, матиме неабиякий успіх? — припустив я.

— Я мусив поспішати, і, хвалити бога, наказ уже передано по телеграфу за годину до вашого приходу. Коли б я не встиг розіслати наказ вчасно, то могло б статися безліч неприємних, небажаних історій.

— Маєте рацію, — згодивсь я, аби щось та сказати, хоч зовсім не міг уявити, що неприємного могло скої­тися.

— Еге ж, мій пане, так-то воно. Якби я, як воєнний міністр, не вчинив саме так, то, можливо, котрийсь із командирів на півдні кинув би військо на допомогу нашим громадянам і пролив би анутську кров. Усі наші офіцери, власне, так і вважають, що це був би найкращий вихід. Але ж вони не хочуть подумати про все це глибше та всебічніше. Ми, теперішній уряд, прагнемо проводити миролюбну, побожну зовнішню політику, ми не хочемо бути нелюдами, а що вороги так по-звірячому чинять з нами, то їм за це бог запла­тить вічною мукою та скреготом зубовним у пекель­ному вогні. Інша річ, мій шановний пане, що також надзвичайно важливо, полягає ось у чому: теперішній уряд не мас прихильників у народі, тому військо по­трібне нам, головним чином, задля внутрішніх полі­тичних справ. Наприклад, коли якась громада опини­ться в руках опозиціонерів, то треба кинути проти них озброєні війська і покарати цих зрадників нашої ми­лої змученої вітчизни, а владу передати комусь із на­ших людей.

Пан міністр закашлявся, і я встиг запитати:

— Це все добре, а що, як напади анутських орд наберуть більших розмірів?

— Ну, тоді й ми вживемо рішучіших заходів.

— А яких саме, дозвольте запитати?

— Вживемо енергійних заходів, але знову ж так­товно, мудро, продумано. Спершу ми дамо розпоря­дження прийняти по всій країні гострі резолюції, та коли й це не допоможе, тоді ми будемо змушені не­гайно заснувати газету виключно патріотичного спря­мування і в ній надрукуємо цілий ряд дошкульних, ба навіть в’їдливих статей проти анутів. Але не при­веди боже, щоб дійшло вже аж до такого лиха, — ска­зав міністр, смиренно схиливши голову, й почав хре­ститися та вишіптувати молитви своїми блідими, ви­снаженими губами.

Мене, правду сказати, анітрохи не пройняв його блаженний релігійний екстаз, але так, для годиться, я теж почав хреститись, і дивні думки огорнули мене.

«Чудна якась країна, — розмірковував я. — Там ги­нуть люди, а воєнний міністр молиться та хоче вида­вати патріотичну газету. Військо в них дисципліно­ване, хоробре й показало себе звитяжним у стількох війнах. То чому ж не послати до кордону хоча б один полк, щоб захистити країну від цих анутських орд?»

— Вас, пане, може, дивує такий план? — перервав мої думки міністр.

— Ще й як дивує! — відповів я мимохіть і тут же схаменувся, що бовкнув отак необдумано.

— Ви, мій любий, погано розумієтесь на цих спра­вах. Для нас головне не країну боронити, а щонай­довше утриматися при владі. Попередній уряд про­тримався місяць, а ми сидимо лише два чи три тижні. І щоб отак ганебно впасти?.. Становище наше дуже хистке, це правда, і ми, ясна річ, мусимо вжити всіх заходів, щоб якнайдовше утриматись.

— А що ви для цього робите?

— Робимо те, що робили й досі. Щодня готуємо для народу сенсації, влаштовуємо торжества… А тепер, оскільки справи наші й зовсім погані, доведеться ви­гадати якусь змову. А це в нашій країні просто й легко. І що головне — публіка до цього так звикла, що, хоч вона по-рабськи й слухняна, тільки те й ро­бить, що дивується: «Невже й досі немає жодної змо­ви?» А в який інший спосіб хоч на кілька днів ще затриматися при владі? Це — найпевніший спосіб боротьби з опозицією. Тому-то армія й потрібна нам для внутрішніх справ, для організації сенсацій, тор­жеств, святкувань, змов тощо. А що люди гинуть — то другорядна річ, мій пане. Головне — виконати нагальніші справи, корисніші для країни, аніж таке очевид­не безглуздя, як війна з анутами. Ваша думка, як вид­но з усього, не оригінальна; так, на жаль, думають і наші офіцери, і наші солдати. Але ми, члени тепе­рішнього уряду, мислимо значно глибше, тверезіше.

— А хіба є важливіші справи для війська, ніж обо­рона країни, оборона своїх родин, що страждають там, на півдні, від іноземного насильства? Адже й південні округи, пане міністре, віддають своїх синів до вій­ська, віддають їх радо, бо в вгійську вбачають свою опору, — досить роздратовано сказав я, хоч цього й не варто було робити, але ж як допече людині, то скажеш і не таке.

— То ви гадаєте, пане, що у війська немає важли­вішого обов’язку? — запитав міністр стишеним, але докірливим голосом, сумно й трохи зневажливо похи­туючи головою. — Ви так вважаєте? — повторив він, болісно зітхнувши.

— Але, прошу вас… — промимрив я, бо й сам добре не знав, що відповісти, та міністр перебив мене, знач­ливо вимовивши своє важливе і вкрай переконливе запитання:

— А паради?

— Які паради?

— Невже й про таке можна питати? Це ж так важ­ливо для держави! — трохи розсердився смиренний і набожний пан міністр.

— Пробачте, я цього не знав, — знітився я.

— Ага, не знали… От бачите? Я ж увесь час вам торочу, що з огляду на різні сенсації в країні повинні бути й різні торжества та паради, а як усе це могло б здійснюватися без армії? Це принаймні зараз основні її завдання. Хай вдираються там ворожі орди — бай­дуже, головне — влаштовувати паради з музикою. А коли виникне якась небезпека іззовні, тоді, певно, й міністр закордонних справ почне трохи про це тур­буватись, якщо, звичайно, не буде зайнятий своїми домашніми справами. В цього сердеги купа дітей, але держава й піклується про своїх заслужених діячів. Його хлопці, знаєте, погано вчаться, тому їх узяли на державне утримання, бо що можна було кращого придумати? Та це й справедливо. А про його дочок держава теж подбає, виділить їм посаг за державний кошт, або тим, хто одружиться з ними, дасть при­стойні посади, до яких вони самі ніколи б не дослу­жилися.

— Це прекрасно, коли отак цінують заслуги, — до­кинув я.

— І так їх цінують лише в нас. У цьому нам немає рівпих. Хто б не був міністром — поганий він чи доб­рий, вдячна держава завжди турбується про його родину. Я от не маю дітей, але держава посилає мою родичку вивчати малярство.

— Ваша родичка має до цього хист?

— Досі вона ніколи не малювала, але хтозна, може, на неї чекає успіх. З нею поїде і її чоловік, мій шуряк, звичайно ж, за державний кошт. Це дуже по­важна й працьовита людина. Від нього можна багато чого сподіватись.

— Це молоде подружжя?

— Та ще нівроку — молоді, міциі. Шуряку шістдесят, а родичці лише п’ятдесят чотири.

— Ваш шуряк, певно, займається наукою?

— Ого, ще й як! Він, власне, торгує городиною та овочами, але охоче читає романи та газети. Виписує багато наших газет, а романів та фельєтонів прочитав щось уже понад двадцять. Ми посилаємо його студію­вати геологію.

Пан міністр умовк, замислився й почав перебирати свої чотки, що висіли на ефесі шаблі.

— Ви, пане міністре, тут згадували про сенсації, — озвавсь я, щоб повернути його до попередньої теми, бо ні його шуряк, ні родичка, власне кажучи, не цікавили мене.

— Атож, атож, маєте рацію. Я трохи збочив роз­мову на звичайні речі. Слушне зауваження. Ми підготували велику сенсацію, що матиме неабияке політичне значення.

— То, мабуть, і справді щось дуже важливе. А чи не можна було б довідатися заздалегідь про цю сенса­цію, перше, ніж вона буде всім відома? — запитав я з цікавістю.

— О, будь ласка, чому ж ні? Про це вже оголошено народу, і всі готуються до веселощів та тільки те й роблять, що сподіваються на цю важливу подію.

— Це буде щастя для вашої країни?

— Рідкісне щастя! Увесь народ радіє й сердечно дякує урядові за таку мудру, патріотичну політику. У всій країні тільки й говориться та пишеться про цю радісну подію.

— А ви принаймні все приготували, щоб ця неспо­діванка неодмінно відбулася?

— Ми про це ще як слід не думали, проте не ви­ключена можливість, що такий щасливий випадок справді може статися. Ви, певне, знаєте одну старо­винну притчу про те, як в одній країні уряд оголосив народові, що невдовзі має з’явитися великий геній, новий месія, котрий врятує свою вітчизну від боргів, позбавить від нікудишнього керівництва й від усякого лиха та злиднів і поведе народ кращим шляхом до щасливого майбутнього. І справді, роздратований і невдоволений своїм урядом, народ утихомирився, і всю­ди почалися веселощі та розваги… Чи не доводилося вам коли-небудь чути цю старовинну казку?

— Ні, не доводилось, але вона дуже цікава. Прошу вас, розкажіть, що було далі.

— По всій країні, як я вже вам сказав, стали весе­литися й розважатись. Зібравшись на загальні збори, народ вирішив на свої пожертвування купити маєтки, побудувати величні палаци й на стінах зробити напи­си: «Народ своєму Генієві та Визволителю». За корот­кий час усе було побудовано, приготовано, лишилося тільки ждати месії. Загальним відкритим голосуван­ням народ вибрав ім’я своєму визволителеві.

Пан міністр примовк, знову взяв свої чотки й став поволі рахувати їх одну за одною.

— Ну і що ж, з’явився той месія? — запитав я.

— Ні.

— Зовсім?

— Мабуть, так, — байдуже мовив міністр з таким виразом на обличчі, ніби та притча його більше не цікавила.

— А чому?

— А хто ж його зна!

— І навіть нічого такого не сталося?

— Нічого.

— Дивина, та й годі, — сказав я.

— Замість месії випав того року великий град та побив посіви по всій країні! — додав міністр, сми­ренно дивлячись на свої бурштинові чотки.

— А народ? — запитав я.

— Який?

— Та тієї ж країни, про яку розповідається в цій повчальній притчі?

— Нічого! — зітхнув міністр.

— Як то нічого?

— А що ж? Народ як народ!

— Це й зовсім дивно! — не вгавав я.

— Пхе!.. Народ, коли хочете знати, мав усе-таки від цього користь.

— Користь?

— Атож!

— Не розумію!

— Та дуже просто. Народ жив кілька місяців у ра­дості та щасті чекання!

— Справді!.. — промимрив я, присоромлений, що таку просту річ не міг збагнути одразу.

Потім ми ще якийсь час говорили про різні справи, і між іншим пан міністр повідомив мені, що з нагоди цієї щасливої події, про яку велась мова, того ж таки дня вісімдесят чоловік буде підвищено в генерали.

— А скільки їх у вас тепер? — запитав я.

— У нас їх, хвалити бога, досить, але ми мусимо зробити це для авторитету нашої країни. Уявіть ли­шень, як звучить: вісімдесят генералів за один день!

— Це оригінально! — вигукнув я.

— Ого, ще й як! Головне — якнайбільше помпи та галасу!

(Наступна частина)

В одній старовинній книжці читав я дивну повість. Хтозна-звідки взялась у мене ця книжка про якісь чудернацькі часи, коли було безліч волелюбних зако­нів і ніякої свободи; скрізь говорилось та писалося про сільське господарство, а ніхто нічого не сіяв, уся кра­їна була переповнена моральними повчаннями, а мо­ралі наче кіт наплакав, у кожній хаті горища були завалені логіками, а здорового глузду ніякісінького, усі розводилися про ощадливість та добробут країни, а гроші витрачались без ліку на всі боки, і будь-який лихвар та нікчема міг купити собі титул «Великий народний патріот».

Автор цієї дивної повісті, чи подорожніх нотаток (що це за літературна форма — я й сам добре не знаю, а звертатися до фахівців не хотів, бо вони, без усякого сумніву, за сербським звичаєм, послали б цю річ на розгляд загального засідання касаційного суду. Між іншим, це добрий звичай. Призначаються люди, які повинні думати з офіційного обов’язку, а решта живе собі безтурботно), — так ось, автор цієї чудернацької повісті, чи подорожніх нотаток, починає так:

«П’ятдесят років свого життя провів я в мандрах по світу. Довелося мені бачити багато міст, безліч сіл, чимало країн та народів, але ніщо мене так не зди­вувало, як одне маленьке плем’я, яке жило в чудо­вій, приємній країні. Я хочу вам розповісти про цей щасливий народець, хоч і наперед знаю, що ніхто мені не повірить ні тепер, якщо кому-небудь потра­пить до рук ця книжка, ні будь-коли потім, навіть після моєї смерті».

Цей хитрун автор так зацікавив мене початком своєї повісті, що я мусив прочитати все до кінця, а коли прочитав, то мені захотілося розповісти про це й іншим. А щоб ви не думали, що я намовляю вас до читання, то ось зразу, з самого початку кажу: ця книжка не варта уваги, і цей добродій (автор, чи як його) усе бреше, про що б не розповідав. Та, на вели­кий подив, я особисто вірю в цю його брехню, як у найщирішу правду.

Ось що він розповідає далі.

Близько ста років тому мій батько був тяжко пора­нений на війні, його взяли в полон і вивезли на чу­жину, де він одружився з дівчиною-бранкою, своєю ж таки землячкою. Від того шлюбу й народився я. Та ледве минуло мені дев’ять років, як батько помер. Він багато розповідав мені про свою батьківщину, про героїв та видатних людей, яких так багато було в його країні, про великий патріотизм та криваві битви за свободу, про доблесті та чесноти, про великі жертви для врятування країни, де все, навіть життя, кладе­ться на вівтар вітчизни. Розповідав мені про славну та героїчну минувшину нашого народу, а перед смер­тю заповів мені таке:

«Синку, не судилося мені померти в моїй милій віт­чизні, щоб кістки мої лягли в ту святу землю, яку я напоїв своєю кров’ю в боротьбі за її свободу. Гірка доля моя не дозволить, щоб перед тим, як закрию очі, зігріло мене сонце волі в моїй милій батьківщині. Але я вірю, що моя кров пролилася не марно, те сонце нехай осяє тебе, мій сину, осяє вас, дітей наших. Йди, синку, і поцілуй ту святу землю, коли ступиш на неї йогою, йди й полюби її. Та знай, що велике майбутнє визначене цій героїчній країні й нашому народові; йди і скеровуй свободу на добрі діла, щоб я міг бути гордий тобою. Але не забувай, що ту землю скропила й моя кров, кров батька твого, як її окропила й га­ряча кров мужніх і славних предків твоїх».

Сказавши це, батько обняв мене й поцілував, зволо­живши сльозами моє чоло.

— Йди, синку, хай тебе бог…

З цими словами на вустах мій добрий батько й по­мер.

Не минуло й місяця від його смерті, як я з торби­ною за плечима й ціпком у руці помандрував у білий світ шукати свою славну батьківщину.

П’ятдесят років блукав я по чужині, по широкому світу, та не міг знайти землі, що була б хоч трохи схожа на ту славетну країну, про яку мені так багато розповідав батько.

Однак, шукаючи свою вітчизну, я натрапив на ціка­ву країну та людей, про що й хочу вам тут розпо­вісти.

Був літній день. Сонце пекло так, що, здавалося, мозок мій ось-ось звариться, від сильної спеки я трохи не умлівав, у вухах дзвеніло, нестерпно мучила спра­га, і я так стомився, що ледве дививсь на білий світ. Піт обливав мене всього; моє спітніле обличчя і зно­шена одежина припали курявою. Плентаю отак, змо­рений, знеможений, аж раптом дивлюся — переді мною, за півгодини ходу, біліє місто, навколо якого срібля­ться дві річки. Я відчув у собі нові сили і, забувши про втому та млявість, чимдуж припустив до міста. Підходжу, дві повноводі річки спокійно несуть свої води, омиваючи міські мури.[1]

Тут я пригадав, що мій батько якось розповідав про одне славетне місто, де наші співвітчизники пролили чимало крові, і ніби крізь сон згадалось мені, що й воно також лежало між двома річками.

Серце моє так і тьохнуло. Я зняв шапку, і вітер з гір освіжив моє спітніле чоло. Я звів очі до неба, став навколішки й крізь сльози промовив:

— Боже великий, дай мені розуму, почуй молитву сиротини, що тиняється по широкому світу, шукаючи вітчизну свою, шукаючи рідну країну свого батька…

Вітерець і далі повівав з блакитних гір, що мріли в далині, та небо мовчало.

— Скажи мені ти, милий вітре, що вієш з отих бла­китних гір, чи цe гори моєї вітчизни? Скажіть мені, любі ріки, чи, бува, не змиваєте ви з гордих мурів цього славетного міста кров моїх предків?

Навкруги тихо, ніякого знаку, але мені наче якесь солодке передчуття, якийсь таємний голос нашіпту­вав: «Це та сама країна, яку ти так довго шукаєш».

Нарешті я опам’ятався, почувши якийсь шум. На березі, неподалік од себе, я побачив рибалку. Він си­дів біля витягнутого на берег човна і плів сіті. За­хоплений солодкими почуттями, я спершу й не помі­тив його.

Я підійшов до цього чоловіка й привітався. Він мовчки глянув на мене, а потім знову взявся до роботи.

— Що це за країна видніється он там, за річкою? — запитав я, тремтячи від нетерпіння.

А він здвигнув плечима, розвів здивовано руками та й процідив крізь зуби:

— Еге ж, це справді якась країна.

— А як вона зветься? — запитав я.

— Цього не знаю. Бачу, є там якась країна, але ніколи не цікавився її назвою.

— А звідки ж ти сам будеш? — напосідаю я.

— Оп звідти, недалечко, за півгодини ходу й моя хата. Там я й народився.

«Дивно, це, мабуть, не моя батьківщина, не країна моїх предків», — подумав я, а вголос запитав:

— То невже ти нічого не знаєш про цю країну? Не­вже вона нічим не відома?

Рибалка замисливсяг, випустив з рук сіті, ніби щось пригадуючи. Врешті після довгої мовчанки він сказав:

— Кажуть, ніби там багато свиней.

— А хіба лише самими свиньми уславилась ця кра­їна? — здивувався я.

— Та багато в ній і безглуздя, але це мене мало цікавить, — сказав він байдуже і взявся знову за не­від.

Я мало що зрозумів і тому запитав знову:

— Якого безглуздя?

— Та всякого, — відповів він з досадою і байдуже позіхнув.

— Отже, свині та безглуздя? І більше ти ні про що не чув?

— Кажуть, окрім свиней, там є ще багато мініст­рів, одні на пенсії, інші в запасі, але їх не вивозять за кордон. Вивозять тільки свиней.

Я вирішив, що рибалка глузує з мене, і аж скипів:

— Та що ти верзеш? Хіба думаєш, що я вже такий дурний?

Але він спокійно відказав:

— Ось заплати мені, і я перевезу тебе на той бік, тоді сам побачиш, що там є, а чого нема. Я тобі кажу те, що чув від людей, а сам я не був там, то й не знаю всього напевне.

«Ні, це не країна моїх знаменитих предків, бо та прославлена героями, великими ділами й світлосяйним минулим», — подумав я, але рибалка своїми див­ними відповідями так мене зацікавив, що я вирішив побачити й цю країну, коли вже побував у стількох інших.

Рибалка перевіз мене на той бік, узяв гроші й, виса­дивши мене, вернувся назад.

(Наступна частина)

[1] Прозорий натяк на столицю Сербії — Белград, що стоїть при впадінні річки Сави в Дунай.