Повече от петстотин години се оплаквахме ние, сърбите: „Ох леле, Косово!“, „Тъжно наше Косово!“, „Леле, Лазо![1]“. Плачехме ние така и се заканвахме през плач на душманите: „Ще направим тъй, ще направим инак.“ Плачехме юнашки и заплашвахме, а душманинът се смееше. По едно време в яда си се сетихме за Марко и започнахме да го зовем да стане от гроба, за да ни защити и да отмъсти за Косово. Така днес, така утре, така всеки час и за що било и не било: „Стани, Марко!“, „Ела, Марко!“, „Виж, Марко, сълзите ни!“, „Леле, Косово“, „Какво чакаш, Марко?“ — че стигнахме чак до безобразничене. Напие се някой в механата и като си похарчи парите, стане му жално за Косово, обхване го някакво героично чувство и започне веднага: „Ох, къде си сега, Марко?“ И това не беше, братко, за ден-два, а продължи повече от петстотин години. На Косово се събра вече цяла река сръбски сълзи, а Марко се въртя в гроба си, обръща се и най-сетне и на него, покойника, му омръзна.

И един ден той отиде направо пред божия престол.

— Какво има, Марко? — пита го добродушно господ.

— Пусни ме, господи, да видя какво правят долу онези мои слепци. Омръзнаха ми тяхната олелия и постоянно вайкане.

— Ех, Марко, Марко — въздъхна господ, — зная аз всичко; ако можеше да им се помогне, аз пръв щях да им помогна.

— Върни ми, господи, само Шарколията и оръжието и ми дай старата сила, па ме пусни да се опитам да направя нещо.

Господ сви рамене и поклати загрижено глава.

— Върви, щом искаш — каза той. — Но няма да излезе нищо добро от тая работа.

И изведнаж, като по чудо, Марко се озова на земята заедно със своя Шарколия.

Обърна се той, разгледа околността, но никак не можеше да разбере къде е. Гледа Шарколията. Да, същият Шарколия! Гледа боздугана, сабята, най-после огледа и дрехите си. Всичко е същото, няма съмнение. Хвана меха. И той е налице, пълен с вино; тук са и провизиите. Всичко го уверява, че той е онзи, предишният Марко, но съвсем не може да се ориентира къде е. Понеже му бе трудно да реши какво да предприеме сега на земята, той първо слезе от Шарколията, върза го за едно дърво, свали меха и започна да пие вино, та да размисли, дето се казва, на спокойствие по-добре върху всичко.

Пие Марко и се оглежда няма ли да види някой познат. В това време край него профуча един човек на велосипед и изплашен от чудния кон на Марко, от дрехите и оръжието му, започна да кара колкото може по-бързо и все се обръщаше да види колко се е отдалечил от опасността. А Марко пък най-много се изплаши от тоя чуден начин на пътуване и помисли, че това е някакъв призрак, но все пак реши да започне бой с това чудовище. Изпи още един леген вино и очите му кръвясаха; даде един леген и на Шарколията, хвърли меха на тревата, смъкна самур калпак над очи и яхна Шарколията, който също гледаше на кръв. Страшно се беше разлютил юнакът и каза на Шарколията:

Ако ми го, Шарко, не достигнеш,
Шарко ле, краката ти ще счупя!

Щом чу такава грозна закана, от каквато на оня свят бе вече отвикнал, Шарколията хвръкна както никога дотогава. Лети той и с коленете си бърше праха по шосето, а стремената му се влачат по земята. Бяга и онзи пред Марко, сякаш има криле, и току се обръща. Гониха се така пели два часа и нито онзи може да избяга, нито Марко да го догони. Както се гонеха, двамата стигнаха до някакъв хан. Марко се изплаши да не му избяга непознатият в някой град, а му беше и омръзнала вече тая гонитба, та се сети за боздугана. Извади го и викна сърдито:

Вила да си, че криле да имаш,
вили тебе да са те кърмили,
че да бе побегнал още лани,
бързи Марко днеска би те хванал!…

Викна това и размаха боздугана, па го хвърли.

Улучен, онзи падна, но и земята не го дочака жив. Марко довтаса до него, извади сабята, па отряза главата му и я сложи в зобницата на Шарколията. Пеейки, той се отправи към хана, а онзи остана да рита край дяволската машинка. (Забравих да кажа, че Марко и нея насече със сабята си, със същата оная сабя, що са я ковали трима ковачи с трима помощници и за една седмица я направили толкова остра, че да може да сече камък, дърво, желязо — с една дума, всичко.)

Пред хана пълно със селяни. Като видяха те какво става и като съгледаха сърдития Марко, писнаха от страх и се пръснаха, кой където му видят очите. Остана само ханджията — тресе се от страх като в силна треска, краката му треперят, очите му изпулени, пребледнял като мъртвец.

Ой те тебе, незнайни, юначе,
чий са тия чисти бели двори?

Незнайният юнак пелтечеше от страх и обясни с голяма мъка, че това е хан и че той лично е ханджията. Марко каза кой е, откъде е, че е дошъл да отмъщава за Косово и да убие турския султан. Ханджията разбра само думите: „Да убия султана“, и все повече го дострашаваше, колкото повече Марко разказваше и разпитваше кой е най-прекият път до Косово и как ще стигне до султана. Говореше Марко, а онзи трепереше от страх и в ума му само едно: „Да убия султана.“ Най-после Марко ожадня и заповяда:

Ой, ханджио, донеси ми вино,
да угася лютата си жажда,
че е жажда гърло пресушила!

При тези думи Марко слезе от Шарколията, върза го пред хана, а ханджията отиде да донесе вино. Върна се оттам, носейки на подноса малка чаша от децилитър. Ръцете му трепереха от страх, виното се плисна от чашата и така той пристъпи към Марко.

Като видя тази малка, мизерна, почти разсипана чаша, Марко помисли, че онзи се шегува с него. Силно се разсърди и удари ханджията е длан по бузата. Удари го така леко, че му разкърти три здрави зъба.

Оттук Марко яхна отново Шарколията и продължи нататък. В това време ония селяни, които бяха избягали, хукнаха направо в околийското, в полицията, да обадят за страшното убийство, а писарят изпрати телеграма до вестниците. Ханджията сложи студен компрес на бузата си, яхна коня и отиде при лекаря, за да вземе свидетелство за тежко нараняване. След това отиде при адвоката, той го разпита подробно за всичко, взе му парите и написа углавна тъжба.

Околийският началник нареди веднага на един писар да вдигне заедно с няколко въоръжени жандарми потеря за залавянето на престъпника и да изпрати телеграма по цяла Сърбия.

На Марко и насън не му минаваше какво му се готви и че вече са подадени две-три страшни тъжби, „надлежно обгербвани“ и с цитати от параграфите за убийство, за тежко нараняване, за обида; след това за „преживян страх“, „изтърпени болки“, „разноски за лекуване“, „еди-колко си обезщетение за прекъсване работа в хана, денгуба, писане на тъжби и такси“. А за разпространяване на обезпокояващи слухове за убийство на султана бе съобщено веднага с шифър на министерството и оттам дойде бърз отговор: „Веднага да се хване този скитник и да се накаже най-строго съгласно законите. Занапред да се следи най-внимателно такива случаи да не се повтарят, тъй като това изискват интересите на нашата страна, която сега поддържа приятелски отношения с турското царство.“

С мълниеносна бързина се разнесе надалеч слухът за страшния човек с чудните дрехи и оръжие и с още по-чуден кон.

От онзи хан Марко се упъти по шосето. Шарколията вървеше бавно, а Марко, облегнат с ръце на седлото, се чудеше как всичко тук се е променило: и хората, и обстановката, и обичаите, всичко, всичко. Тежко му бе, че е станал от гроба. Няма ги вече ония стари другари, няма с кого да пие вино. Хората работят по околните ниви. Слънцето припекло, та мозъкът ти да заври, селяните се навели, работят и мълчат. Той спира край шосето, вика ги, с намерение да попита някого за Косово. Щом го зърват, селяните писват от страх и се пръскат из нивите кой накъде свари. Срещне някого на пътя, човекът се стъписа и спре като вцепенен, изблещи от страх очи, озърне се наляво и надясно и се втурне като луд през хендеците и сговорите. Колкото повече Марко го вика да се върне, толкова по-бързо оня бяга. Разбира се, всеки от изплашените тича право в канцеларията на околийското управление и се оплаква за опит за „убийство“. Пред зданието на околийското се бе насъбрал толкова много народ, че не може да се мине. Пищят деца, плачат жени, вълнуват се мъжете, адвокатите пишат тъжби, пращат се телеграми, обикалят полицаи и жандарми, в казармите свирят тревога, бият камбаните, в църквите се отслужват молебени, да се отърве народът от това нещастие. Разпространил се е слух сред народа, че Крали Марко бил вампирясал и това е хвърлило в ужас и полицаите, и жандармите, дори и самите войници. Къде ще се биеш, братко, с живия Марко, а камо ли като е станал вампир.

(следваща страница)

 

[1] Лазар Хребелянович — последен сръбски владетел преди косовския разгром на сръбската държава, загинал в Косовскня бой. В 1389 година сърбите претърпели поражение в битката срещу турците на Косово поле.

(Попередня частина)

Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вига­дав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене ані­трохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.

Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися до­сить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його на­звали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер кри­тики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправди­во, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть інди­віди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.

Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.

Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.

«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — поду­мав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од полі­тичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що на­віть нема з ким чесно посваритися.

Я здивувався. Політичними зборами керував пред­ставник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.

Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Ба­гато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й го­лосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допо­могти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим погля­дом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.

— Чиї це збори? — питаю одного.

— А хто його зна! — відповідає той байдуже.

— Очевидно, не опозиції?

— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.

— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.

— Влада!

— Та невже уряд сам проти себе виступає?

— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збенте­жений таким запитанням.

— Може, ці збори проти народу? — питаю.

— Може! — відповідає той так само.

— А що ти думаєш?

Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів ска­зати: «А мені байдуже!»

Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї без­глуздої, марної спроби.

Раптом почув я грізний голос:

— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опо­зиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного під­тримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.

«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різ­них небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спо­кійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.

— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом при­значить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то окру­гу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну га­зету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вір­них людей.

Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані най­меншої зміни від його слів. Не дивуються, не проте­стують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.

— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.

Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, бай­дужі.

Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й по­чав перекличку.

— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши пере­кличку.

Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.

— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Те­пер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як про­тивників теперішнього режиму, якомога різкіше на­падати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.

Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:

— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.

— Ну-ну, розповідай.

Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й по­чав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точні­сінько, як ми відповідали в початковій школі й пере­казували повчальні оповідання:

— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний гро­мадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти доб­рий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно гро­шей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й ве­селий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний гро­мадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і по­кірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.

— Дуже добре! — сказав начальник.

— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це опо­відання! — вихопився інший громадянин.

— Гаразд! Кажи!

— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю роди­ною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.

— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?

— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.

— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?

— Так, є.

— Назвіть.

— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й по­снідати.

— А далі?

— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспав­шись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, по­вертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.

Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і прин­ципів.

Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.

Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих деба­тів. Уже ніхто не дрімав.

Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник ого­лосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?

Одні хочуть вино і содову воду.

— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!

— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.

— А я з принципу не п’ю вина.

Так було зачеплено принципи й переконання, і роз­горнулися бурхливі дебати.

Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна мен­шість), але один з-поміж них дістав годинника, поди­вився на циферблат і сказав:

— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої го­дини пополудні, а пізніше — ні за що в світі.

Після докладного обговорення, яке тривало весь піс­ляобідній час, почалося голосування.

Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мир­но, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?

Голосування відбувалося з дотриманням усіх про­цедур.

Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:

— Переважна більшість висловилася за вино і со­дову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо вислови­лася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один го­лос подано за каву з молоком.

Той, що голосував за каву з молоком, я забув ска­зати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Піз­ніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.

Начальник, помовчавши трохи, додав:

— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.

Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з мо­локом).

— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.

Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про пере­конання, всі доводять, що наслідки голосування ви­падкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так ста­лося.

Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.

Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додо­му.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

У корчмі «Хлібороб» усе готове. З дощок зроблено сцену коло дверей до читальні, звідки актори виходи­тимуть і куди заходитимуть.

При вході до корчми стоїть пан Івич і, як директор театру, зустрічає гостей.

— Хай тобі щастить, Йово! — бажає йому дуже по­важно, заходячи всередину, одна тітка.

— Спасибі! — ще поважніше басом відповідає він.

— Починаємо, га? — запитує пан Спира, вітаючись із директором.

— Біжи, принеси ще одну лавку, — гукає артист гре­бінникові.

— Дай боже, щоб усе було добре! — відповідає Івич Спирі і обертається в кав’ярню, щоб сказати, що по лавку треба бігти до перукаря Стеви.

Як бачите, тут не жарти. Зібралася вже публіка. За­йшов і директор досередини, бо вже, мабуть, більше ніхто не прийде. Чекають початку вистави. Хлопець розносить вино, наливає глядачам за вказівкою дирек­тора.

— Налий-но панові Спирі.

— Дякую; щоб ти здоров був! — відповідає той, ви­хиливши склянку вина.

— Дай дядькові Гаврі одну.

— Не треба, щось не хочеться; я прийшов з поваги до тебе!

— Дякую, але випийте одну: випо добре!

— Ну, давай; щастя вам і довгого життя! Хай бог вам допоможе піднятися високо! — благословляє Гавра.

— Дай боже, — скромно відповідає розчулений Івич.

— Починайте вже, Васо! — гукає дядько бляхареві Басі, коли той визирнув із дверей читальні.

Почалася вистава. Хлопець і далі розносить вино, публіка п’є, сміється, аж починає тебе муляти думка, що все може зірватися. Особливо в Йови, який грає Пелу.

П’яного шевця Срету грає артист, а щоб усе було правдоподібно, і сам напився.

— Ти диви, як вдає п’яного, справді ніби п’яний чоловік!? — дивується дядько Гавра.

Інші актори на сцені так і порснули зо сміху, коли це почули, а особливо ті, що визирали крізь прочи­нені двері читальні.

Суфлер підказує крізь діру в дошках, яку для того й залишено; артисти ж, якщо добре не почують, то перепитують.

— Пела накидається на нього, — каже суфлер.

— Не штовхайся! — вигукує хтось у дверях читальні, бо його почали інші відтісняти, щоб і собі подивитися.

— Замовкніть ви там, чоловікові не чути! — утихо­мирює їх суфлер, а Пела повертає голову, чекаючи, коли суфлер знову підкаже.

— Пела накидається на нього! — повторює Йова меланхолійним голосом.

Артист люто блимнув на нього очима й невдоволено крутнув головою; тим часом Пела збагнула, що від неї вимагається. Крикнула щосили й посунула на Срету.

Серед публіки розлягається гучний сміх.

— Ти бачиш, який Йова злий! — кидає хтось.

Грають далі.

— Пела чхає! — кричить суфлер.

— Пела чхає, — повторює Йова.

— Та чхай же, телепню; чуєш, що тобі кажуть, — буркає артист.

— Ти маєш чхати, а не я, — сердито відповідає Йова.

Артист крадькома штовхає його ногою під столом і цідить крізь зуби:

— Чхай, тварюко.

— Його запитай, кому чхати, — борониться Йова.

— Пела чхає, Пела, — пояснює суфлер.

Йова готується, піднімає голову і чхає.

Вистава йде далі.

— Пора вже йти, — раптом каже дядько Гавра і піді­ймається.

Артисти відразу ж переривають гру, дивляться на старого.

— Посидьте ще трохи, — стримує його пан Івич.

— Та ні, на добраніч! Я вже досить насміявся!

— На добраніч! — відповідають йому артисти, щоб він не образився.

— Випийте ще чарку, — пропонує директор то од­ному, то другому вже в дверях, щоб приходили і на­ступного разу.

І так потроху всі розійшлися, не чекаючи закінчення вистави.

Після того було ще дві-три вистави, але публіки збиралося дедалі менше. Хто вже був, той удруге не приходив, бо кожен вважав, що треба раз побачити навіть чудовиська, яких показують на ярмарках.

Але це не охолоджувало запалу молодих людей. Вони й далі працювали невтомно.

Проходите, скажімо, повз майстерню гребінника Сави, і звідти чуєте:

— Я свою честь мушу кров’ю омити!

Це Тоша, його підмайстер, учить роль, а челядник стоїть на дверях, пильнує, щоб господар не застукав його за цією справою.

Здивуєтеся і йдете далі; але перед бляхарнею вас зупиняє крик:

— Бий, зраднику, в оці незахищені груди!

Ще більше здивуєтеся, підходячи до свічкарні; тут уже зібрався цілий натовп, дивляться на таке, чого зроду не бачили.

Господар Цоне дав запотиличника підмайстрові, а той протестує і погрожує помстою.

— Хіба я тобі за те плачу, свиня ти погана, щоб ти репетував у мене в крамниці, мов навіжений! Таж ти мені всіх клієнтів повідлякуєш!

— А ви не лайтеся й не бийтесь! — заявляє під­майстер.

—  «Побачиш, як Милош б’є!..» Ти сам побачиш, як господар Цоне б’є! — кричить господар Цоне на всю горлянку.

Слово по слову, розлютився й підмайстер, вилаяв гос­подаря як умів та й вийшов з крамниці.

Могли б ви почути й те, як кухарка в кав’ярні «Плуг» свариться з господинею.

— Якщо ви так думаєте, то я піду грати в театр! — погрожує кухарка.

І справді, аби тільки пішла, там її з розпростертими руками прийняли б.

Одне слово, містечко змінилося. Мало в якій хаті не було сварки й шуму. Господарі кричать па підмай­стрів і челядників, батьки на дітей. Молоді й старі геть пересварилися.

Директор Івич погиркався з жінкою, сором, та й годі, — все місто гуде. Але й жінці не солодко, якщо правду казати. Відколи той театр з’явився, вона ціли­ми днями спокою не має; а ночами, як сама скар­жилася сусідкам, сидить одна-однісінька, мов та ху­добина.

— Та й худоба не стерпіла б цього, — додавала вона.

Якось зібралися коло неї жінки, вона й почала роз­повідати:

— То одяг ший, то суміш товчи, то те, то се; а вчора мені каже, щоб я робила з пір’я якісь китиці для воє­вод. Повірте, ніколи й угору глянути; відколи той театр взявся, я нічого не пошила собі.

— Ми дивуємося, як можеш ти витерпіти таку що­денну метушню! — жаліють її жінки.

— Та то ще нічого, але як тільки вечір — він уже в театрі, а ти чекай, чекай хтозна-скільки; прийде — вставай, відчиняй двері. Промерзла і ото кашляю!

— Так мучитися, — каже одна, — що то за життя!

— То чому ти не скажеш йому, щоб покинув той театр! — пропонує інша.

— Кому казати, йому?! Він свій театр і того дурно­верхого артиста любить у сто разів більше, ніж мене! — відказує ображено Івичка, і на очах у неї зблискують сльози.

— Ех, що воно діється на цьому світі! — зітхають жінки й кивають сумно головами, з виразом співчуття на обличчях.

Ось чому бували сварки між Івичем та його дружи­ною, а одного вечора дійшло навіть до того, що Івич дав жінці ляпаса.

Мали грати «Битву на Косовому полі». Івич після обіду був удома і вчив роль Милоша Обилича[1]. Хо­дить по кімнаті з кутка в куток, зупиняється, б’є себе в груди, вимовляє окремі речення так голосно, що аж шибки деренчать. Жінка сидить у кутку, плете й погля­дає, що з чоловіком діється, а сама люта, як чорт.

— Я зрадником ніколи не був! — гукає Івич, підні­маючи руку вгору.

— Чого ти, чоловіче, не подумаєш про те, що треба купити дров? — питає його дружина.

— Входить Вук, — промовляє поволі Івич. — Ні, ні, знову входить Милош.

— Що з тобою, чоловіче, чи ти при своєму розумі? — каже дружина в’їдливо.

— Схоплю я Вука Браиковича!.. — декламує Івич далі, не звертаючи уваги на жінчині слова.

Настав вечір, і він почав збиратися до театру. Му­сить іти. Як може бути Косівська битва без Милоша?

Дружина почала кричати й погрожувати, що не від­чинить дверей.

— Відчиниш! — крикнув Івич голосом Обилича.

— Не відчиню! Іди собі куди хочеш, навіжений.

— Хто навіжений?

— Ти!

— Я — навіжений? — гукнув Івич з Обиличевим за­палом, і пролунав ляпас.

Хто знає подібні обставини, той лише може уявити собі, які наслідки для всього Івичевого дому мав цей ляпас.

Скажемо тільки, що Івичева дружина покинула його й пішла до свого батька.

А Івич, граючи Милоша, увесь час тільки й думав про те, що сталося. І ніхто не знав, що з ним, бо всі зійшлися на тому, що Милош, як він його зіграв, — нікудишній.

Повернувся після вистави додому — хата порожня, дружини нема.

Якби хтось із публіки прийшов був із ним, мав би на що подивитися.

— Отак, дурню! — зустрів його батько з докором у дверях.

Потім став йоге лаяти, а він опустив голову й не чує нічого, і думати не може — якийсь тягар навалився на нього, великий, превеликий.

— Ось до чого довела тебе ота біганина, недоумку! — лає його батько.

Івич у цю хвилину почував себе ніби в якомусь страшному сні, зараз він ненавидів і самого себе, і те­атр, і артиста, і весь світ.

— Ах, Йово, дурню несусвітний! — промовив він розпачливо, коли батько вийшов з кімнати, і впав на постелю. Хто зпа, що думав, але всю ніч не спав.

Наступного дня в містечку тільки й мови було, що про цю подію. Він знав про це, і від того йому було ще болячіше.

Нікуди не виходив з дому, а в театр передав про­хання про свою відставку: мовляв, за станом здоров’я та у зв’язку з сімейними обставинами не може далі залишатися на посту директора. Він писав: «Дуже шкодую, що не маю змоги й далі свої знання ставити на службу мистецтву».

У театрі запанувала розгубленість. Лаза і Стева твердили, наводячи докази, що театр треба закрити, бо він не дає ніякого прибутку. Артистові, Миливою, Симі й бляхареві це було невигідно, і вони стояли за те, щоб він і далі працював.

— Початок важкий! — казав артист, сповнений гор­дості й упевненості.

Насправді ж театр їм був потрібен, щоб прогодувати себе, а Лаза і Стева хотіли мати з нього зиск, як, ска­жімо, з торгівлі, і тому сердилися, що справа посуває­ться дуже повільно.

Після довгої наради вирішили все-таки не закривати театру, але запросити до його правління когось із учителів, священиків і заможних торговців, які могли б підтримати цей чудовий заклад.

І ось зібралося славне правління з п’ятнадцяти осіб. Молодий учитель Воя виступає і, аж захлинаючись, доводить, який це прекрасний заклад — театр, яка це школа для народу: він поширює освіту, шліфує харак­тери, підносить дух, бо міщани тільки й думають, що про матеріальні вигоди.

Диякон Таса пропонує, не гаючись, обрати дирек­цію й виділити двох осіб для складання статуту, бо в нього, мовляв, немає багато вільного часу. Говорить сам, слухає, що інші говорять, та все поглядає на го­динник, щоб не спізнитися на похоронну відправу.

«Прибутків тут мені не бачити», — міркує Стева, го­лова читальні, попиваючи горілку з виноградних вичавок і дивлячись на свою перукарню, чи хто не йде голитися або підстригатись.

Зчинився гамір, кожен хотів щось сказати. Поволі звернули на зовсім інше, й розмова потекла, як зви­чайно в корчмі, наче й забули, чого зібралися тут.

Диякон пішов; Стева помітив клієнта коло своєї перукарні — й собі заспішив.

— На вас чекає Томча, щоб ви подивилися на ті дошки! — повідомив челядник одного торговця з прав­ління, і той подався за своїм челядником.

Багато хто пішов, і кожен, покидаючи засідання, казав, що наперед згоден з рішенням правління.

Директором обрали вчителя Вою, його заступником — учителя молодших класів, скарбником — одного торгов­ця, режисером — знову-таки молодого вчителя, чоти­рьох торговців — у ревізійну комісію. А хіба могло бути інакше?

(Наступна частина)

 

[1] Милош Обилич — сербський лицар, який убив турецького султана Мурата під час битви на Косовому полі. В оповіданні згадується також Вук Бранкович. Він, за народними переказами, зрадив сербів, пере­йшовши на турецький бік.

Заладили мы, сербы, причитать вот уже больше пяти столетий подряд: «Увы, Косово!», «Горькое Косово!», «О, Лазо, Лазо![1]» Плакали мы так, грозя сквозь слезы басурманам: «Вот мы вам, вот мы вас!» Плачем мы геройски и грозим, а басурман посмеивается; тогда с горя вспомнили мы Марко и принялись звать сердягу встать из гроба, оборонить нас и отомстить за Косово. Вот и призываем ежедневно, ежечасно, по любому поводу: «Встань, Марко!», «Приди, Марко!», «Взгляни, Марко, на слезы наши!», «Увы, Косово!», «Чего ты ждешь, Марко?» Это призыванье обратилось уже в чистое безобразие. Напьется кто-нибудь в трактире и, как спустит все денежки, затоскует по Косову, охватит его этакое юнацкое настроение и опять за то же: «Эх, Марко, где ты теперь?!»

И вот в один прекрасный день встал Марко и прямо к господнему престолу.

— Что такое, Марко? — спрашивает его ласково господь.

— Пусти меня, боже, посмотреть, что там внизу мои недотепы делают; надоели мне их нытье и приставания!

— Эх, Марко, Марко, — вздохнул господь, — все это я знаю, но если бы им можно было помочь, я бы первый помог.

— Верни мне только, господи, Шарца и оружие и дай прежнюю силу да отпусти меня попробовать, не смогу ли я чего сделать.

Бог пожал плечами и озабоченно покрутил головой.

— Иди, коли хочешь, — сказал он, — но добром это не кончится.

—

И вот неким чудным образом Марко очутился на земле верхом на своем Шарце.

Озирается он вокруг, осматривает местность, но никак не поймет, где это он находится. Смотрит на Шарца. Да, Шарац тот же самый. Оглядывает булаву, саблю, одежду — все то же самое, ничего не скажешь. Хватился бурдюка. И он тут, полон вина; тут же и лепешки. Все его убеждает, что это он, прежний Марко, но никак он не может сообразить, куда попал. Трудно было сразу решить, что предпринять на земле. Марко слез с Шарца, привязал его к дереву, отцепил бурдюк и принялся пить вино, чтобы, как говорится, на досуге хорошенько обо всем поразмыслить.

Пьет этак Марко да озирается, не увидит ли кого из знакомых, как вдруг мимо него прокатил человек на велосипеде и, испуганный диковинного вида Марковым конем, одеждой и оружием, что есть духу помчался дальше, то и дело оглядываясь, чтобы убедиться, далеко ли он ушел от опасности. Марко же, больше всего пораженный странным способом передвижения, подумал, что это какая-нибудь нечистая сила; все же он решил вступить в борьбу с этим чудовищем. Выпил еще одну чашу вина[2], так что щеки у него запылали, другую поднес Шарцу, а потом кинул бурдюк в траву, нахлобучил до самых глаз соболью шапку и сел на Шарца, у которого от вина зажгло уши. Сильно юнак осердился и говорит Шарцу:

Шарац, я тебе, коль не догонишь,
Поломаю ноги, все четыре![3]

Как услышал Шарац такую страшную угрозу, от которой уже поотвык на том свете, поскакал, как ни разу не скакивал. Так весь в струнку вытянулся, что коленями с дороги пыль сметает, а стременами землю задевает. Несется и тот, впереди, будто крылья у него выросли, и все оглядывается. Два часа они целых гонялись, и ни тому уйти, ни Марко его догнать. Домчались так до при-дорожной корчмы; увидев это, побоялся Марко, как бы тот не скрылся от него в ближайшем городе, да и гнаться ему уже надоело, и тут он вспомнил о своей булаве.

Вынул он ее из-за пояса и крикнул сердито:
Если ты крылатый, словно вила,
Или если вилами ты вскормлен,
Если от меня ты прежде скрылся,
То теперь тебя поймает Марко!

Сказал он так, раскрутил над головой булаву и метнул ее.

Тот, пораженный, упал и земли не успел коснуться, как душа из него вылетела. Подскочил к нему Марко, выхватил саблю, отсек ему голову, бросил ее в Шарцеву торбу и, напевая, направился в корчму; а тот остался корчиться около дьявольского изобретения. (Я забыл сказать, что и его Марко изрубил саблей, той саблей, которую ковали три кузнеца с тремя подручными[4] и за неделю так ее отточили, что может она сечь и камень, и дерево, и железо, — ничто не может против нее устоять.)

Перед корчмой было полно крестьян, но, как увидели они, что произошло, да глянули на сердитого Марко, закричали от страха и разбежались кто куда. Остался один хозяин. Трясется с перепугу, как в лихом ознобе, ноги у него дрожат, глаза вытаращены, побледнел как мертвец.

Ты скажи, юнак мне неизвестный,
Чьи такие белые хоромы? —

спрашивает его Марко.

«Неизвестный юнак» заикается со страху и с грехом пополам объясняет, что это корчма, а он хозяин тут. Марко поведал ему, кто он и откуда и как пришел он отомстить за Косово и убить султана турецкого. Из сказанного хозяин понял только «убить султана», и чем больше Марко говорил, расспрашивая, где кратчайшая дорога на Косово и как добраться до султана, тем больший страх забирал его. Говорит Марко, а тот трясется от страха, и в ушах у него звучит: «Убить султана!» Наконец, Марко почувствовал жажду и приказал:

— Принеси-ка ты, корчмарь, вина мне,
Чтобы утолил, юнак, я жажду,
Что меня томит невыносимо!

Тут Марко слез с Шарца, привязал его возле корчмы, а хозяин пошел за вином. Вернулся он с подносом, а на нем чарка-невеличка. Дрожат у него руки от страха, вино расплескивается, и так подходит он к Марко.

Как увидел Марко эту чарку махонькую да расплесканную, решил, что корчмарь над ним издевается. Сильно он разгневался и ударил корчмаря по уху. Ударил так легонько, что выбил ему три здоровых зуба.

Сел Марко снова на Шарца и поехал дальше. Тем временем крестьяне, что разбежались с постоялого двора, ударились прямо в город, в полицию, заявить о страшном убийстве; а местный писарь отправил депешу в газеты. Корчмарь приложил к щеке мокрую тряпку, сел на лошадь и прямо к лекарю — взял у него свидетельство о тяжелом увечье; потом отправился к адвокату, тот подробно расспросил обо всем, взял с него деньги и написал жалобу.

Уездный начальник тут же отправил писаря с несколькими вооруженными жандармами в погоню за злодеем, а по телеграфу разослал циркуляр по всей Сербии.

А Марко и не снится, что ему готовят, что поступили уже две-три страшные жалобы «с оплаченным гербовым сбором» и ссылками на статьи закона об убийстве, о тяжком увечье, об оскорблении личности; упоминаются и «перенесенный испуг», «перенесенные страдания», «расходы на лечение», «такое-то и такое-то вознаграждение за простой корчмы, потерянное время, составление жалобы, гербовые сборы». О распространении возбуждающих слухов об убийстве султана было, разумеется, сразу донесено шифром министерству, и оттуда получен срочный ответ: «Немедленно схватить бродягу и наказать по закону наистрожайшим образом; и впредь ревностно следить за тем, чтобы подобные случаи не повторялись, как того требуют интересы нашей страны, находящейся сейчас в дружественных отношениях с турецкой империей».

С молниеносной быстротой слух о страшном человеке в диковинном одеянии и доспехах, на еще более диковинном коне, разнесся далеко вокруг.

Едет Марко по дороге. Шарац идет шагом, а Марко оперся на луку седла и дивится, как все изменилось: и люди, и местность, и обычаи — все, все. Пожалел он, что встал из гроба. Нет с ним старых соратников, не с кем вина выпить. Народ трудится на окрестных поляк. Солнце печет так, что мозги закипают, крестьяне, низко склонившись, работают молча. Стоило Марко остановиться на обочине и окликнуть их, чтобы расспросить о Косове, как крестьяне вскрикивали от страха и разбегались в разные стороны. А при встрече с ним на дороге каждый шарахался назад и останавливался как вкопанный, выпучив глаза от испуга; поглядит налево, направо и сломя голову кинется через канаву или терновую изгородь. Чем усердней зовет его Марко вернуться, тем быстрее тот бежит. Ну и, конечно, каждый такой бросается с перепугу в уездную канцелярию и подает жалобу о «покушении на убийство». Перед уездной управой столпилось столько народу, что ни пройти, ни проехать. Ревут дети, причитают женщины, люди всполошились, адвокаты составляют жалобы, выстукиваются телеграммы, снуют полицейские и жандармы, по казармам трубы играют тревогу, в церквах звонят колокола, служатся молебны о том, чтобы миновала эта напасть. Поползли слухи, что появился оборотень в образе королевича Марко, а от этого пришли в ужас и полицейские, и жандармы, и даже солдаты. С живым-то Марко бороться не под силу, а тем более с оборотнем!

(Далее)

 

[1] Князь Лазарь Хребелянович (иногда «царь Лазарь») – герой народного эпоса, историческая личность. Он возглавлял сербское войско в битве с турками на Косовом поле (1389), попал в плен и был казнен.

[2] Мотив из народной песни «Сестра Леки-капитана».

[3] Перефразировка стихов из песни «Марко-королевич и вила».

[4] Мотив многых народных песен, где описывается оружие юнака.

(Предыдущая часть)

Странная женщина эта Лена. Постоянно насупленная, раздраженная, улыбается, только когда приходят гости, и то как-то криво. Одевается она хорошо, всегда красиво причесана. Высокая, сильная и крепкая, лицо скуластое, нос большой и тоже красный. Бровей почти нет, вернее есть, но они совсем незаметны, глаза зеленые, с воспаленными веками.

Сима берет чубук с трубкой, набивает ее и, усевшись на кровать, зовет Ристу, чтобы тот дал огня. Закурив, откидывается на подушки. Полулежа и подремывая, он размышляет о весьма важных вещах: «Эх, поставь я с той стороны пятерку, я бы запер его, пришлось бы ему сказать «мимо», тут-то я и выложил бы четверочку. Вышел бы «аус», и ему капут. А так плакали мои двадцать пар, а пригодились бы на кофе. Ничего, завтра я это лучше обмозгую». Приходят Симе в голову и другие мысли: о старом добром времени, когда он получал большое жалованье и подношенья, о недавно купленном поросенке — хорошо ли тот заперт, и не передал ли он за него, и так далее. Пока Сима так раздумывает, Лена осушает стакан за стаканом.

— Э, дай и мне хоть стаканчик, пока ты все не выпила, — очнулся от размышлений Сима.

— Вот еще, купи, тогда и пей.

— Нет, ты просто с ума сошла,— говорит Сима, поднимаясь. Он отставляет чубук, разглаживает усы и прибавляет: — Дай-ка сюда гусли, поиграю немножко.

— Я тебе не слуга, пойди да сам возьми.

— Сейчас же подай гусли! — кричит Сима. — Иначе черт знает что может быть. Ты совсем взбесилась сегодня.

— Что еще за черт, хотела бы я посмотреть на этого твоего черта! — огрызается Лена, упрямо тряся головой.

— Ну, это самое, — уже смягчается Сима, — я и сам могу взять, я ведь помоложе, а ты действительно уже в летах.

— Ах, несчастный, что с ним только делается, — нараспев произносит Лена.

Снова наступает молчание, только из соседней комнаты слышится громкий смех Перы, который, читая газету, нашел в ней высокопарную Симину фразу: «Будет кровавая война, какой еще не знала история!» Лена ковыряет в ухе вязальной спицей и глядит в окно, а Сима натирает смычок канифолью, мурлыча себе под нос, должно быть народную песню, которую собирается петь, потом, взглянув на Лену, говорит:

— Знаешь ли ты, что значат для серба гусли?

— Достаточно того, что ты знаешь, а мне и так хорошо, нечего тебе тут подвывать.

— Ох-хо-хо, посмотрите на нее! — восклицает он; некоторое время молча настраивает гусли, потом, глуповато глядя на нее, повторяет:

— А знаешь ли ты, что значат для серба гусли?

Лена хмурится, но ничего не отвечает. Симу так и подмывает сказать что-нибудь, и не потому, что он любил спорить, а так просто, но сказать нечего, и не глядя на Лену, он несколько раз медленно, раздельно повторяет:

— Ты совсем не умеешь думать!

— Ну чего тебе от меня надо, какого черта ты ко мне привязался? Что с тобой? Я не умею думать, а ты, что ли, умеешь? — Лена, вся красная, говорит резко, а ее зеленые глаза сверкают как у дикой кошки.

— Да, ты совсем не умеешь думать, — твердит Сима, продолжая возиться с гуслями и не глядя на нее.

Лена со злостью швыряет спицы и кричит:

— Что ты от меня хочешь?

Сима не удостоил ее ответом, настроил гусли, провел смычком по струнам и заиграл. Сначала он громко и протяжно выкрикнул: «Хо-ой!», потом запел:

И когда хотели в нашей Сербии,
В нашей Сербии земле…

Вопли Лены потонули в звуках его голоса и гудении гуслей. Она даже заплакала от злости.

— Я тебе голову разобью этими гуслями! — что есть силы кричит Лена.

Сима обрывает игру и, серьезно глядя ей в глаза, спрашивает:

— А ты, это самое, знаешь ли ты, что значат гусли для серба?

— Отвяжись ты от меня! Ничего не желаю знать, меня это не касается, и чего ты разорался, как сумасшедший!

— А что ты, это самое, приказываешь, будто я тебе… это самое.

— Я тебе не приказываю, а по-хорошему прошу.

— А если по-хорошему, так чего же ты орешь?

— Это ты орешь, а я по-хорошему говорю.

— Ну, если по-хорошему, так слушай: гусли сохранили сербам свободу. — Он произносит это так значительно, что даже сам остается доволен.

— Несчастная твоя свобода! — пренебрежительно заключает Лена, мотнув головой.

Опять водворяется тишина, только из кухни доносится звяканье тарелок, которые моет Риста. Оба задумались. О чем они думали? В кухне что-то упало, они сразу встрепенулись и уставились друг на друга.

— Этот раззява опять что-то разбил! — злобно прошептала Лена.

— Ну он и купит, черт с ним! За его счет пойдет, — объявил Сима и, поднявшись, начал ходить по комнате, а Лена быстро вышла в кухню, крепко хлопнув дверью.

В кухне поднялся такой шум и крик, что, казалось, дом обрушится.

— Ах ты, свинья, ты дом мой разорил, заживо меня съел. Не нужен ты мне больше! Заплатишь за все, безобразник этакий! Замолчи, чего ты скалишься, как дурак! У, так бы и убила тебя!

— Не огорчайся, хозяйка, не сердись, я заплачу, — твердил Риста, и это приводило Лену в еще большее бешенство.

— Почему это у тебя таз здесь стоит, о… да ты еще и половины не вымыл. О господи боже! И что ты только делал до сих пор! Смотри, поставил посуду на самый край, хочешь, чтобы упала? Возьму вот этот таз да раскрою тебе им голову! И ты еще смеешься? И ты еще хочешь, чтобы я не огорчалась! Да знаешь ли ты, с кем говоришь? Замолчи!

Задыхаясь от злости, Лена выхватила ложку из горшка, стоявшего на столе, но так неловко, что горшок упал на груду тарелок, и они разлетелись вдребезги. Лена пришла в ярость, зашипела, как змея, и схватила таз. Риста, равнодушно пожав плечами и вскрикнув: «Господи помилуй, что же это делается!» — поспешил скрыться из кухни и закрыл за собой дверь.

Пока разыгрывалась эта сцена, Сима расхаживал по комнате и громко кашлял, напоминая о своем присутствии. Два-три раза он направлялся было в кухню, но так и не вышел. Кто знает почему? Когда шум утих, он с недовольным видом появился в кухне, откашлялся, пробормотав несколько раз «это самое», опять откашлялся и крикнул:

— Что это за «шкандалы» в моем доме? — И, оглядевшись многозначительно, добавил: — Я не потерплю этого, слышали вы, я здесь хозяин!

— Иди в свою комнату и молчи, тебя это не касается. Не привязывайся ко мне, я еще не рассчиталась с тобой за гусли! — визгливо завопила Лена.

— Я требую тишины в моем доме, слышала ты, я здесь распоряжаюсь!

— Уходи с глаз моих долой! Чего тебе надо? Он требует тишины! Да кто с тобой считается?

— Е-хе, хе, — начал Сима, сбавляя тон, — смотри, как ее разобрало, а я, это самое, все гляжу…

— Ну, Риста, держись, не поможет тебе ни Сима, ни сам господь, шутки со мной плохи, когда я разозлюсь…

— Где этот паршивый Риста, он мне ответит за все безобразия в моем доме! — опять повысил голос Сима. — Риста!

— Слышу,— отозвался тот, возникая в дверях.

— А, слышишь, иди-ка сюда поближе!.. — Звонкая пощечина. — Вот тебе, это самое, очень уж ты разошелся, имей в виду, когда на меня находит, я отца родного готов убить. Осел, безобразник! Что ты тут делаешь? Я тебя научу уму-разуму!

Риста растерянно улыбается и, мотая головой, поднимает с пола феску.

— Не нужен ты мне больше, забирай свою шапку и убирайся вон из дома! — закричала Лена.

— Ты молчи, когда я приказываю!

— Это ты молчи!

— Попридержи язык, слышишь ты, я еще жив, я здесь хозяин, иначе с тобой будет то же, что и с Ристой.

— Да с кем ты говоришь? Попробуй только, попробуй! Опять в тебя черт вселился…

— В кого это вселился черт?

— Замолчи, наконец, не нужны вы мне — ни ты, ни он…

— Хо, горе мое, а ты мне на что? Думаешь, с тоски пропадаю по тебе? Зачем ты, это самое, вышла за меня, когда я для тебя…

— Ладно, ладно, Сима, мы еще посмотрим!

— Вот, братец ты мой, сумасшедшая,—почти спокойно говорит Сима и выходит из кухни.

Лена стоит, прислонившись к стене, и плачет. Риста в пыльной, кое-как надетой феске, глупо и испуганно улыбаясь, собирает осколки тарелок.

Дня через три Лена отправилась в гости к своему зятю в Н.

Сима сидит за столом вдвоем с Перой и обедает. Прислуживает верный Риста. Сима любит его за то, что с ним всегда легко поладить, да и платят ему дешево. Если отбросить все вычеты за испорченные вещи и другие провинности, то Риста получает столько, что ему едва хватает на обувку, но стоит ли об этом говорить?

Риста по своему обыкновению стоит у стола в феске, на нем рваная безрукавка и широкие панталоны господина Симы, он все так же скалит зубы и гримасничает.

— Хозяйка совсем, это самое… Принеси жаркое… Бери же это, Пера, да прибавь жирку. Ты, ей-богу, неплохо готовишь, да хозяйка наша рассердилась.

— Хи-хи-хи, она перестанет сердиться, — хихикает по своей привычке Риста.

— Так ты, значит, говоришь, перестанет, да? Надо ей написать, а?

Размолвка между Симой и госпожой Леной длится недолго. Как-то вечером он получает в ответ на свое письмо телеграмму: «Буду завтра, встречай, Лена».

Проснувшись рано утром, Сима долго и громко зевал. А зевал он прямо-таки артистически, будто по заранее составленной программе. Он долго нежился в постели, весьма довольный тем, что приезжает Лена, и, как человек, сбросивший с плеч тягостную заботу, захотел развлечься. Взгляд его упал на вбитый в стену гвоздь, и ему вдруг пришло в голову: «Боже мой, как почувствовал бы себя человек, если бы ему вбили в голову гвоздь!»

— Скверно и ужасно! — ответил он себе и встал.

За обедом они сидели уже вместе с Леной.

— Значит, ты говоришь, так? — спрашивает Сима.

— Так.

— Но я все-таки тебе нужен! Хо-хо-хо! — смеется Сима.

— Ах ты, несчастье мое! — лениво говорит Лена.

— Нет, я все-таки тебе нужен! Хо-хо-хо!

— Молчи, горе ты мое, молчи! — останавливает его Лена.

— Нет, а ты все-таки без меня не можешь!

Лена громко зевает и отправляется прилечь. Она свертывается калачиком на диване и через несколько минут начинает посвистывать носом.

— Уснула! — объявляет Сима и укладывается на другом конце.

Вскоре оба дружно храпят.

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Н. Лебедевой)

Ми, серби, хвалити милосердного бога, впоралися з усіма своїми справами і тепер можемо на дозвіллі позіхати досхочу, дрімати, вилежуватись і спати, а коли нам і це обридне, можемо для забави поцікави­тися, що діється в інших, нещасливих країнах. Ка­жуть, — хай бог милує нас од такого лиха й напасті, щоб нам цього ніколи не знати! — ніби є країни, де люди безперестану б’ються і сваряться за якісь права, за якусь свободу і недоторканність особи. Волосся дибом стає, коли подумаєш про нещасних, які досі в себе вдома порядку не навели, бо ми-то вже дійшли до того, що наводимо порядки навіть у Китаї чи Японії. І з кожним днем сягаємо все далі, скоро наші кореспон­денти присилатимуть повідомлення з Марса, Меркурія або принаймні з Місяця.

—

Я також син цього щасливого народу і ось, щоб іти в ногу з модою, збираюся розповісти вам про одну далеку, дуже далеку неєвропейську країну і про те, що в ній відбувалося давно, дуже давно.

Невідомо точно, де була ця країна, як називався на­род, що жив у ній, але, в кожному разі, це було не в Європі, а народ міг називатися як завгодно, тільки не серби. З цим погоджуються всі давні історики, а новітні, можливо, стверджуватимуть і протилежне. Зрештою, це не наша справа, тому я й утримаюсь від її розгляду, хоча й прогрішу, отже, проти звичаю го­ворити про те, чого не розумієш, і робити те, до чого не здатний.

Напевне відомо, що цей народ був дуже зіпсований, неслухняний, аморальний і сповнений поганих при­страстей; ось я й розважу вас розповіддю про ці його вади.

Звичайно, дорогі читачі, ви не можете отак, ні сіло ні впало, повірити мені, що коли-небудь було стільки зіпсованих людей, то знайте: усе, що розповідаю, я почерпнув із старовинних записів, які і зараз збері­гаються в мене.

Ось у точному перекладі кілька донесень різним мі­ністрам:

«Хлібороб Н. Н. із Кара сьогодні, закінчивши орати, подався до шинку і там пив каву та захоплено читав газети, у яких критикуються теперішні міністри…»

«Учитель Т. із Борка, щойно закінчуються шкільні заняття, збирас коло себе селян і намовляє їх засну­вати хорове товариство. Крім того, цей учитель грає з підмайстрами в цурки, а зі своїми учнями — в гу­дзики, і через те він надзвичайно шкідливий і небез­печний. Деяким селянам читав книжки і пропонував купувати їх. Цього неподобства не можна терпіти. Він паплюжить весь округ, зводячи наклеп на спокійних і чесних громадян, ніби вони хочуть свободи, на­справді ж він сам безперестану торочить, що над сво­боду нічого приємнішого в світі немає. Той учитель завзято курить і, коли курить, плюється».

«Священик Дж. із Сора після служби в церкві пішов на політичні збори до сусіднього міста».

Ось, бачите, і якого тільки страму в світі не буває!

Слухайте далі:

«Суддя С. сьогодні голосував за громадське врядування. Цей безсоромний суддя передплачує опозиційну газету і з насолодою читає її. Він насмілився на суді сказати, що селянин, який образив владу і вчинив їй опір, бо при свідках заявив, що нічого не купуватиме в крамниці старости Габора, ні в чому не винен. Крім того, названий суддя має замислений вигляд, а це непохибно свідчить, що він зіпсована людина і, без­перечно, виношує якусь велику змову проти існуючо­го ладу. Його треба притягти до відповідальності за образу короля, бо він аж ніяк не може бути прихиль­ником династії, якщо ходить пити каву до Мора, дід якого був добре знайомий з побратимом Леона, що підняв у Ямбі бунт проти управителя у дворі діда нинішнього короля!»

Були ще й гірші люди в тій нещасній країні. Звер­ніть увагу на цей донос:

«Адвокат із Тула захищав якогось бідняка, батька якого вбили минулого року. Той адвокат охочий до пива і ходить на полювання, але, що найгірше, він за­снував у нашому окрузі якесь товариство допомоги бідним. Цей зухвалий виродок стверджує, ніби держав­ні донощики — найпаскудніші люди!»

«Учитель Т. сьогодні гасав по місту разом з вулич­ною дітворою і крав у перекупок грушки, а вчора стріляв із рогачки в голубів і розбив вікно в казен­ному домі. Це йому можна було б вибачити, але він, крім того, ходить на політичні збори, голосує на вибо­рах, розмовляє з громадянами, читає газети, говорить про державну позику і ще різні неподобства чинить на шкоду навчанню!»

«Селяни з Вара почали будувати нову школу і, як видно, цим пороком можуть заразити всю околицю. Потрібно негайно покласти край цьому віянню, шкід­ливому для держави!»

«Ремісники з Вара заснували читальню і щовечора збираються в ній. Ця пристрасть пустила глибоке ко­ріння, особливо серед молоді, а старі плекають думку, крім читальні, заснувати ще й ремісницький пенсій­ний фонд. Цього не можна терпіти в нашій країні, бо воно спокушає всіх шановних громадян, які не лають міністрів!.. Один ремісник подумує навіть про розпо­діл праці!.. Небезпечні пристрасті!..»

«Селяни з Падоа вимагають громадського самовря­дування!»

«Громадяни Трої хочуть свободи виборів».

«Багато тутешніх чиновників сумлінно виконують свої обов’язки, а один, крім того, грає на флейті і знає ноти!»

«Писар Мирон любить танцювати на вечорницях й пити пиво з солоним насінням. Треба його прогнати зі служби, щоб позбувся тих пристрастей».

«Учителька Хела купує щоранку квіти і тим споку­шає ближніх. Цього не можна терпіти, бо вона роз­бестить молодь».

—

Хто б міг перелічити всі мерзенні пристрасті цього нещасного народу? Досить сказати, що в усій кра­їні було лише десять гідних і чесних людей, а всі інші — і чоловіки й жінки, і старе й мале — були зіпсовані, як то кажуть, до самих кісток.

Як, по-вашому, почували себе ці десятеро добрих і чесних людей у тій зіпсованій країні?.. Погано, дуже погано, і особливо через те, що мусили дивитися на загибель своєї вітчизни, яку так палко любили. Ні вдень, ні вночі не спали вони, все думали: як випра­вити своїх грішних співгромадян, як урятувати кра­їну від загибелі?

Сповнені високого патріотизму, незмірно доброчесні й благородні, вони були готові на будь-які жертви ради щастя вітчизни своєї. І ось одного дня, згні­тивши доблесні серця, вони схилили голови перед невблаганним вироком долі, яка присудила їм нести важкий хрест, і стали міністрами, взявши на себе благородне завдання очистити країну від гріха і при­страстей.

Вони були вчені люди і все-таки добре наморочилися з цим питанням.

Нарешті найдурнішому з них (мовою цього народу означало найдотепнішому) стрельнула в голову думка скликати народну скупщину, у якій би всі справи ви­рішували іноземці. Усі підтримали цю чудову ідею і найняли на державний кошт двісті іноземців та ще стільки ж нахапали з-поміж тих, які випадково саме приїхали до цієї країни в торговельних справах. Вони боронилися, виривались, але проти сили не попреш!

Так набралося чотири сотні іноземців, які мали стати депутатами й вирішувати різні справи для добра кра­їни, виражати народні сподівання.

Коли таким чином назбирали достатню кількість лю­дей на ролі народних представників, одразу ж оголо­сили вибори посланців народу. Хай це вас не дивує — такий уже звичай був у тій країні.

Почалися засідання скупщини. Ухвалюють, висту­пають, дебатують. Не легко вирішувати таку важливу справу. Спочатку все йшло просто, швидко, але як тільки зачепили пристрасті, одразу постали труднощі. І це тривало доти, доки не знайшовся один, що запро­понував прийняти ухвалу, яка б скасовувала всі при­страсті в країні.

— Хай живе промовець, хай живе! — вибухнув під склепінням скупщини радісний поклик.

Усі натхненно підтримали цю пропозицію, і було прийнято таку ухвалу:

«З огляду на те, що пристрасті заважають народ­ному прогресові, народне представництво вважає за потрібне додати до нового закону ще й такий пункт: «Від сьогодні дія пристрастей припиняється і вони скасовуються як шкідливі для народу й держави».

Не минуло й п’яти хвилин, відколи було прийнято закон про скасування пристрастей, і знали про нього ще тільки депутати, а подивіться, які він уже зміни спричинив серед народу в усіх краях.

Достатньо буде процитувати вам лише один уриво­чок у перекладі із чийогось щоденника.

Ось слово в слово, що там було написано:

«…Курив я затято, просто-таки пристрасно. Щойно прокинуся — і мерщій за цигарку. Якось я прокинув­ся і взяв табакерку, щоб за звичкою скрутити цигарку. Але мені стало чомусь неприємно (тоді саме той депу­тат вносив пропозицію), а далі я раптом відчув, що рука моя затремтіла, і цигарка випала; подивився я на неї і плюнув з огидою… «Більше не буду курити», — подумав я, і тютюн став мені бридкий, глянути на нього не можу. Здивувався я і вийшов надвір. А там такі дива! У дверях стоїть мій сусід, непросипний п’яниця, який і хвилини не міг без вина прожити; стоїть тверезіш, дивиться поперед себе й чухає го­лову.

— Ось, приніс, — каже йому хлопець, простягаючи, як звичайно, пляшку вина.

Мій сусід схопив пляшку і брязнув нею об землю так, що аж скалки навсібіч розлетілися.

— Фу, яка гидота! — вигукнув він з відразою, див­лячись на розлите вино.

Довго мовчав, а потім замовив лимонаду.

Принесли йому, він випив і подався у справах.

Жінка його заплакала з радості, побачивши, що її чоловік раптом виправився.

Інший мій сусід, який пристрасно любив читати газети, саме сидів коло відчиненого вікна; дивлюсь — і він змінився, став якийсь дивний.

— Одержали газети? — питаю його.

— І дивитися на них не хочу — такі вони мені осо­ружні! Зараз думаю читати археологію або грецьку граматику!.. — відповів він.

Я вийшов на вулицю.

Усе місто змінилося. Один пристрасний політик по­дався було на політичні збори. Іде чоловік вулицею, та раптом повертає назад і мчить додому так, ніби хто женеться за ним.

Здивувався я, що з ним скоїлося, і запитую, чому він так швидко рушив назад.

— Ішов я на збори, і враз мені спало на думку, що краще вернутися додому, замовити якусь книжку з сільського господарства або вітчизняної індустрії, чи­тати її та вдосконалюватися в праці. А що я роби­тиму на зборах? — відповів він і поспішив додому ви­вчати рільництво.

Ніяк я не міг надивуватися з того несподіваного дива, та й собі подався додому й почав гортати під­ручник з психології. Мене цікавило, що там сказано про пристрасті.

Знайшов сторінку, де було написано «Пристрасті». Тільки заголовок і залишився, а все інше щезло, ніби там ніколи нічого й надруковано не було!..

— Ой, що це, бога ради?!

У всьому місті не знайдеш жодної поганої та при­страсної людини, навіть худоба порозумнішала!

Тільки наступного дня прочитали ми в газетах рішення скупщини про скасування пристрастей.

— Ага, ось у чому річ! — вигукнули всі. — Ми дивує­мося, що діється з нами, а це скупщина скасувала пристрасті!

Цього уривка досить, аби зрозуміти, що відбувалося з народом, коли в скупщині приймали закон про ска­сування пристрастей.

Потім це стало відомо всім і кожному, і здивування зникло, а вчителі в школах пояснювали своїм учням про пристрасті таке:

«Колись на діяльність людей впливали також при­страсті, і вчення про них було одним з найскладні­ших і найважчих розділів психології; але рішенням скупщини пристрасті скасовано, тому тепер цього пункту нема ні в підручниках з психології, ні в люд­ських душах. Пристрасті скасовано такого числа та­кого року».

— Слава богу, що вчити їх не треба! — шепотять учні, задоволені тим рішенням скупщини, бо на на­ступний урок вони мають визубрити лише стілечки:

«Такого числа такого року рішенням скупщини ска­совано всі пристрасті, і в людей їх більше нема!»

Хто вимовить це без помилки, той одержить відмінну оцінку.

Ось так цей народ одним духом позбувся пристра­стей, виправився, і від нього, за деякими переказами, походять ангели!..

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)