Tag Archive | Вибори

На розпутті

І

Веселин Савкович — дрібний чиновник в одній великій белградській установі. Природно, він мусив працювати настільки більше, наскільки менша була його зарплата. Та працював він більше, ніж треба! Приходив на службу десь за годину до початку, а йшов додому останнім.

Він був не тільки працьовитий — за це його завж­ди хвалив навіть сам шеф, а й сумлінний, знаючий, досвідчений у своїй справі чиновник.

Та й мусив бути таким, бо тільки працею й ста­ранністю міг забезпечити себе та свою сім’ю шмат­ком хліба.

— Чи ти здурів, що так надриваєшся?! — якось ска­зав йому один його товариш.

— Треба, — відповів Веселин, не відриваючись від роботи.

— Знаю, що треба, але це вже понад усяку міру! Тут працюєш як віл, ще й додому роботу береш, — знову промовив його товариш, дістав табакерку з тютюном і заходився скручувати цигарку.

Веселин перервав на хвилинку роботу, подивився на нього сумним поглядом, далі тихо зітхнув і мо­вив:

— У мене сім’я!

— То й що? — запитав той.

— Якщо мене виженуть з роботи, куди подінуся з жінкою та чотирма дрібними дітьми?— відповів Ве­селин і знову поринув у справи.

Замовкли обидва. Веселинів товариш запалив ци­гарку й глибоко замислився.

І справді, Веселинова працьовитість дала добрі на­слідки. Одного дня шеф викликав його до себе й ска­зав, що дуже задоволений виявленою ним старанні­стю та наполегливістю, за що його першого з-поміж усіх порекомендував на підвищення зарплати. Крім того, подбав, щоб йому наприкінці року за бездоган­ну дворічну службу видали премію в сумі сто ди­нарів золотом.

Веселин ледве дочекався кінця роботи й побіг додо­му, щоб порадувати свою дружину несподіваним ща­стям.

Після вечері, коли діти поснули, вони сиділи до­пізна удвох і радилися, як найкраще розподілити ці сто динарів. Склали цілий план, що кому з дітей ку­пити.

— Миці (найстарший синок) купимо нові черевич­ки, — сказала дружина й погладила дитя по личку.

— Гаразд, купимо, — задоволено погодився Веселин і теж підійшов до сина й поцілував його.

Тут мала Видиця схлипнула крізь сон і попросила води.

— А що цій малій купимо?— запитав Веселин.

— Їй мама купить нове пальтечко, — відповіла дружина.

— Але ж і гарно їй буде в ньому!

— Мамина квіточка, — мовила дружина й поцілува­ла доню.

Частину з тих грошей вирішили відкласти на випа­док якої хвороби чи лиха.

Після цього завели мову про підвищення платні.

— То тепер ти кожного місяця одержуватимеш на двадцять динарів більше? — запитала дружина.

— На двадцять.

Дружина одразу почала прикидати, як найкраще ви­користати цю надбавку, а Веселин думками полинув ще далі в майбутнє, мріючи про ще вищу платню і гарне життя в достатку.

— Було б добре, поки діти малі, заощадити який гріш, — повідомила дружина висновок із своїх мірку­вань.

— Поки діти підростуть, то й платня моя збільши­ться, — відказав Веселин.

Обоє замовкли. Тільки чулося, як рівно дихали діти, і це було приємніше за найсолодшу музику. Подружжя почувало себе щасливим і думками линуло в ще щасливіше майбутнє.

II

Не минуло й місяця від того часу, і шеф знову по­кликав Веселина до свого кабінету.

— Я викликав вас в одній дуже важливій справд… — почав шеф і замовк, міркуючи, як далі повести роз­мову. А по ньому було видно, що ця розмова йому не дуже приємна. Потер лоба й очі рукою і повів далі: — Це, власне, ваша особиста справа, але… я прошу й хочу тільки застерегти вас… Зрештою, воля ваша… — тут шеф підвівся з крісла, закурив і став мовчки ходити сюди й туди.

Веселинові аж дух перехопило від якогось лихого передчуття. Він то червонів, то бліднув. Пим оволоді­ло нетерпіння швидше почути кінець початої шефом фрази. На лоб виступив піт, і він обтер його рукою.

Шеф раптом став, подивився на Веселина й запи­тав:

— Ви знаєте, що завтра муніципальні вибори?

— Знаю.

— За кого думаєте голосувати?

Веселин зблід і відчув, як під ним підкошуються ноги. Мовчав довго, забувши, що шеф чекає відпо­віді.

— Ви ще молодий, але старанний, у всьому точний і, звісно, зробите гарну кар’єру на державній службі, якщо будете виконувати все, що від вас вимага­ється…

Шеф знову замовк. Веселин не відповів нічого, якийсь холодок поповз йому під серцем. Його мрії про щаслцве майбутнє лопались, наче мильні буль­башки, а перед очима вимальовувалася картина без­просвітних злиднів і горя. Він уже наперед міг перед­бачити, чим закінчиться його розмова із шефом.

Шеф дістав з кишені аркуш паперу, на якому були записані імена кандидатів, і, простягнувши Веселинові, мовив:

— За цей список маєте голосувати!.. Зрештою, не думайте, що я вас силую! Як хочете. Я тільки, як старший, радив би вам голосувати за цих шановних людей, — я голосуватиму за них. Не гоже було б, якби ви, хоч і молодший, були не разом із вищими чинов­никами… Подумайте про це. Робіть як знаєте… Мо­жете голосувати й за противників теперішнього ре­жиму, але в такому разі за ті всі пеприємності, що можуть вас після цього спіткати, нарікайте самі на себе… А зараз можете йти… Я хотів лише по-друж­ньому застерегти вас… — і шеф замовк.

Веселин тримав у руці аркуш паперу й непритомно дивився на виписані там прізвища. Шефові слова зчи­нили цілий хаос у його душі.

Запала тиша. Час від часу дзеленчав дзвоник у коридорі, і тоді гупали кроки кур’єра Сима, рипіли двері то в одному, то в другому кабінеті, чулися го­лоси; двері знову грюкали, й знову човгали Симові чоботи, а потім на якусь хвилину наставав спокій.

Веселин аж позаздрив Симові й, сам не знаючи чому, забажав поступитися йому своїм місцем, а са­мому стати на його.

— Ви одружений?— перервав шеф мовчанку.

— Четверо дітей у мене, — відповів Веселин і поди­вився крізь вікно на подвір’я.

Там дроворуб саме різав дрова. Веселин задивився на пилку, що швидко вгризалася в деревину. З-під неї сипалась тирса і, підхоплена вітром, притрушува­ла дроворубове благеньке пальто, що лежало біля козлів.

«Ріже дрова, — подумав Веселин, — і тим годує свою сім’ю… Звичайно ж, і в нього є сім’я!»

Відпиляне поліно впало на землю. Дроворуб випро­стався, поставив пилку, підняв із землі своє пальто, витяг з кишені тютюн і знову кинув пальто на зем­лю, вже трохи далі від козлів.

«Ніхто ще з голоду не вмер», — подумав Веселин. Перед ним постала його сім’я, і він відчув себе зібранішим, сильнішим.

Поки Веселин був зайнятий своїми думками, шеф радив йому добре зважити все, бо від того, мовляв, залежатиме його майбутнє.

— Тим паче, — на закінчення мовив шеф, — ви по­винні бути обачливим, адже у вас, як самі знаєте, четверо дітей. Оце я вам і хотів сказати. А зараз мо­жете йти й робити своє.

«Від учорашнього дня мені почали нараховувати підвищену зарплату— Як радіє моя дружина!.. Вона, сердешна, уже вирішила за першу надбавку набрати собі матерії на плаття… А гарного плаття в неї нема!.. Як вона радіє з того!.. Вона й не підозрює, що може статися за якихось два дні!» — розмірковував Веселин, повертаючись до своєї кімнати.

За своїми переконаннями він належав до опозицій­ної партії. Саме сьогодні вранці він прочитав у газе­ті звернення до всіх членів партії взяти активну участь у виборах і віддати свої голоси за кандидатів опозиції. Крім іншого, там було написане й таке:

«На виборчі дільниці повинні прийти всі члени на­шої партії й голосувати. Хто не з’явиться, того, як недостойного, буде виключено з її рядів».

Веселин перегортав папери, що лежали перед ним на столі, й ніяк не міг узятися до роботи. Не міг зо­середитися, робота не клеїлась.

То думав про ті злигодні, яких він може зазнати, якщо втратить службу, то перед його очима сплива­ли слова: «Як недостойного, буде виключено з її ря­дів».

III

Пригнічений невеселими думками, Веселин схилив голову на руку й задивився у вікно на подвір’я. За шибкою пролітали великі сніжинки, і йому приємно було спостерігати за їхнім тихим, безшелесним падін­ням. Дроворуб і далі різав дрова, а сніг засипав і його, і козли, й дерев’яні цурпалки. Вже й звечоріло, а Веселин навіть не помітив, як швидко сплинув час. Раптом почало темніти. Проти вікна Веселинової кім­нати стояв приватний будинок, і світло з його вікон розлилося по засніженому подвір’ю, відбиваючись від білої поверхні; заблищали окремі сніжинки. Світ­ло осяяло частину якогось дерева перед вікном, і сніг у тому світлі почав мінитися, наче перли. Здавало­ся, все те надзвичайно цікавить Веселина, а він і справді, як ще ніколи, ловив поглядом кожну дріб­ницю, проте в ці враження настирливо вривалися думки про сім’ю і про громадянську гідність. Охоп­лений неспокоєм, він у всьому мимохіть шукав від­повіді й ніби знаходив її. Переводячи погляд з одної речі на іншу, він поволі заспокоювався, думки ясні­шали.

«Голосуватиму за опозицію, хай  роблять що хочуть…» — думав він, дивлячись на вікна, за одним із яких раптово помітив жіночу постать, що з’явилася й зникла, як і її видовжена тінь на освітленій части­ні засніженого подвір’я…

Йому зненацька здалося, що то навмисне було по­дано знак, аби він подумав про дружину й дітей, і його настрій упав. Він глибоко зітхнув. Саме слуга приніс лампу і, як завжди, поставив на столі перед Веселином, який аж здригнувся від несподіванки й подивився на слугу так, мовби хотів сказати: «Хіба ти нічого не знаєш про мої муки, що так байдуже, як і кожного вечора, ставиш лампу?..»

Ще цілу годину просидів так за столом, але навіть не взявся за ручку, аби щось писати. Два-три рази поривався встати й піти, але щось невідоме тримало його; крім того, він просто боявся йти додому. Йому здавалося, що тільки-но він переступить поріг, як одразу всі помітять його зачаєне горе, і тому хотів бути подалі від сім’ї, щоб вона щонайдовше була щаслива і вдоволена…

Хто зна, доки б він отак сидів, терзаючись своїми думками, коли б не увійшов слуга і, як завжди, не сказав йому:

— Усі вже пішли.

— Уже? — здивувався Веселин і встав із-за стола.

— Завжди в цей час розходяться, — мовив слуга.

«Завтра в цей час усе буде вирішено», — подумав Веселин, виходячи, і йому захотілося, щоб якомога швидше поминула ця ніч і завтрашній день.

«Чи буду я приходити сюди й через кілька днів?»— подумав він, ступаючи сходами. І сходи, і коридор, і лампа в коридорі, яка завжди висить трохи криво, і жирно виписані оголошення на стіні, і кур’єр Симо у великих чоботях, і оте його щоденне «на добра­ніч» — усе, геть усе, що до сьогодні було йому таке знайоме, близьке, з чим уже зріднився, тепер стало якимось далеким, чужим, надто ж оте Симове «на до­браніч», яке прозвучало, немов глум.

На вулиці він зустрів свого знайомого і був би об­минув, якби той не зупинив його.

— Чого так похнюпився?— запитав знайомий і ля­снув його по-дружньому рукою по плечу.

— Неважні справи! — відповів Веселин, усміхаючись про людське око.

Знайомий запропонував йому заглянути до кав’ярні. Веселин охоче погодився, щоб якось трохи відтягну­ти своє повернення додому.

— Знаєш, що завтра вибори?

— Та знаю, — відповів Веселин.

— Ми провалимо їх.

— Ще невідомо, — озвався Веселин після короткої паузи якось недбало, задумано.

— Ти ж будеш голосувати?

Веселина аж підкинуло від цього запитання; він ра­дий був утекти, щоб не відповідати на нього, але вод­ночас йому стало соромно, і він, зібравшись з духом, ледь процідив крізь зуби:

— Атож як? Буду голосувати.

— Завтра побачимо, хто насправді, а хто лиш на словах із нами; кожного занотую, хто втече з голосу­вання, щоб потім ткнути його носом, коли стане хва­литися, як він страждає за ідею! — пристрасно говорив Веселинів знайомий.

«І я сказав, що голосуватиму!.. А як же моя сі­м’я?» — подумав Веселин і аж здригнувся від цієї думки.

Йому стало незатишно на душі, він поволі підвівся і вийшов з кав’ярні.

«Куди? — подумав він, опинившись на вулиці. — Чим я порадую дружину? І чого маю спішити?..»

Йому раптом захотілося повернутися назад, і він аж сповільнив ходу. Що ближче додому, то все повіль­ніше ступав, а перед дверима й зовсім зупинився.

З сусідньої кав’ярні линула пісня й музика.

«Веселяться люди!» — подумав заздрісно.

Відчинив двері і, намагаючись надати своєму об­личчю безтурботного виразу, увійшов до кімнати.

— Чого так забарився, чоловіче?.. Вечеря вже за­холола! — мовила дружина, а діти кинулися назустріч батькові, повисли на ньому.

У цю хвилину Веселин відчув себе переможеним. В голові визріло рішення: «Хай голосує за опозицію той, у кого нема сім’ї!» — і він став голубити й цілу­вати дітей.

— Що ти досі робив?— знову запитала дружина.

— Випадково зустрів одного товариша, — відповів він, а в вухах ще лунали слова цього знайомого: «Завтра побачимо, як боягузи позадкують». Згадали­ся й власні слова: «Я буду голосувати!»

«Я сказав, що голосуватиму!»— подумав він, і його обличчя враз посмутніло, на лоб набігли зморшки…

Діти вимагали від нього картинок, а найстарший синок почав нишпорити в нього в кишенях.

— Тихо, діти!.. Та вгомоніться ж нарешті! — грим­нув він раптом сердито, відстороняючи дітей від себе.

Мала Видиця скривила губки, в очах у неї заблища­ли сльози. Веселин подивився на дітей, йому зроби­лося жаль їх, і він подумав: «Вони ж не винні. Чого я кричу на них?!»

Підійшов до доньки, поцілував її, а в голові роїли­ся думки: «Як я можу голосувати?! Яке діло цим дітям до моєї гідності? їм хліба треба, а я, як батько, мушу дбати, щоб він був у них. Не треба було одру­жуватися, то тепер би робив так, як заманеться!»

«Я буду голосувати!» — знову спливла в пам’яті страшна обіцянка, яку він дав у кав’ярні своєму зна­йомому, й нараз відчув себе розбитим, утомленим.

«Яке кому діло до твоєї сім’ї! Ти мусиш бути пе­редусім чесною людиною, а як не можеш прогодува­ти своїх дітей, то це вже твоя особиста справа. Ніхто тебе не тягнув за вуха, щоб ти женився й тепер своє боягузтво прикривав сім’єю. Якщо на те пішло, то завжди можна знайти якусь відмовку — і все гаразд. Але де вирішуються справи державної ваги, де йдеться про громадські інтереси, там слід забути свої дріб’язкові сімейні клопоти!..»— такі думки зринали в його голові, та дитячий голосок, плач або погляд щоразу відганяв їх.

Заснула дружина, спали діти безтурботним сном. Тільки Веселин не міг заснути. Він лежав у ліжку, курив цигарку за цигаркою і час від часу важко зіт­хав. Що далі, то його більше опановував неспокій і страх. Безладні тривожні думки снували в голові, переганяючи одна одну і змагаючись між собою. І то одна брала гору, то друга.

Небо на сході зарум’яніло, а Веселин усе не спав, пригнічений своїми важкими думками: «Що його і куди?»

Важко опинитися на розпутті й не знати своєї до­роги!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Страдія (10/12)

(Попередня частина)

Боли я обійшов усіх міністрів, мені спало на думку навідатися і до народної скупщини. Народною вона звалася за старою звичкою, бо насправді депутатів призначав міністр поліції. Боли влада змінюється, то негайно видається наказ про нові вибори, а це зна­чить, що вони мають відбуватися щомісяця. Слово «вибори» означає в цьому випадку обрання депутатів і походить ще з часів патріархального суспільства, коли народ, крім інших клопотів, мав ще й прикрий обов’язок турбузатися й думати про те, кого обрати своїм представником. У ті далекі часи вибори прова­дились примітивно, але тепер у новітній, цивілізова­ній Страдії ця давня безглузда й довга процедура була скорочена.

Міністр поліції взяв на себе всі турботи. Він замість народу і призначає, і обирає депутатів, а народ не марнує часу, ні про що не турбується і не думає. Ось чому вибори називаються вільними.

Обрані в такий спосіб народні представники зби­раються в столиці Страдії, радяться й вирішують різні державні питання. Влада — звісно, як і кожна патріо­тична влада — й тут подбає, щоб ухвали були розумні, відповідали потребам часу. І знову влада бере на себе всі турботи. Коли поз’їжджаються депутати, то перш ніж почати роботу, вони повинні кілька днів провести в підготовчій школі, яка зветься «клубом». Тут депу­тати вчаться й тренуються, як найкраще зіграти свою роль. Усе це нагадує репетиції перед виставою в театрі.

Влада сама складає п’єсу, яку депутати будуть грати в народній скупщині. Голова клубу, як режисер, зобо­в’язаний вивчити цю п’єсу й на кожне засідання роз­поділяти ролі між депутатами, звичайно, згідно з їх­німи здібностями. Одним доручаються більші промови, іншим менші, а початківцям ще менші. Деяким дозво­ляється проказати лише одне слово «за» або «проти». (Це друге трапляється дуже рідко і то про людське око, після голосування, коли видно, яка партія пере­могла: насправді ж ухвала виноситься ще задовго до засідання скупщини). Декотрим, зовсім нездатним, від­водяться німі ролі, коли треба голосувати вставанням або сіданням. Після такого вдалого розподілу ролей депутати йдуть додому й готуються до засідання.

Я сам дуже здивувався, коли вперше побачив, як депутати вчили свої ролі.

Одного дня встав я раненько й пішов у міський парк прогулятися. Там було повно учнів, дітей з початко­вих шкіл та студентів. Одні проходжувалися сюди-туди, читаючи вголос свій предмет: хто історію, хто хімію, хто закон божий і так далі. Інші, зібравшись по двоє, слухали один одного, як і що вивчено. Аж раптом побачив я поміж дітьми й кількох старих лю­дей, які так само ходили або сиділи і вчили щось із папірців. Я підійшов до одного, вдягненого в національне вбрання, й прислухався: він старанно перечи­тував ту ж саму фразу:

«Панове депутати, з приводу обговорення цього важ­ливого законопроекту, після чудової промови шанов­ного пана Н., у якій він висвітлив усю важливість та гарні сторони цього закону, я теж змушений сказати кілька слів, щоб трохи доповнити шановного поперед­нього промовця».

Старий, перечитавши речення понад десять разів, відклав папірець і, піднявши догори голову та заплю­щивши очі, почав промовляти напам’ять:

— Панове депутати, після шановного пана, в яко­му… — Тут він зупинився, наморщив лоба, довго мо­вчав, силкуючись пригадати, а потім взяв папірець, ще раз прочитав речення і спробував повторити його напам’ять. Та все було даремно — він знову поми­лився. Ця процедура повторювалась кілька разів і що далі, то гірше. Старий розпачливо зітхнув, сердито відкинув папірець убік і сумно понурив голову на груди.

А проти нього, на другій лаві, сидів школяр. У ру­ках він тримав закриту книжку, а сам напам’ять по­вторював урок з ботаніки:

— Ця корисна рослина росте на вогкому грунті. її корінь вживається в народі як ліки…

Старий підвів голову й запитав:

— Вивчив своє?

— Так.

— Бажаю тобі успіху, синку! Вчи тепер, поки моло­дий і маєш добру пам’ять, бо доживеш до моїх літ, то — дзуськи!

Я ніяк не міг утямити собі, звідки тут, серед дітей, взялися ці старі люди й якого біса вони вчать, маючи на голові сиве волосся. Що це за школа знову з’яви­лась у Страдії?

Моя цікавість зросла до такої міри, що я врешті змушений був підійти до старого і вже від нього до­відатись, що він є народним депутатом і що йому доручено вивчити цю промову, з якої вій щойно по­вторював перше речення… Після того як він її ви­вчить, у клубі відбудеться перевірка, а тоді прийма­тиметься іспит.

Депутати збираються в клубі, кожен займає своє місце. Голова сідає за спеціальний стіл, а поруч — два його заступники. Тут же стоїть стіл для членів уряду, а трохи оддаль — стіл для секретарів. Спочатку один секретар робить перекличку, а потім уже починається серйозна робота.

— Прошу встати всіх, хто має виконувати роль опо­зиціонерів! — наказує голова.

Декілька чоловік встає.

Секретар нараховує сім.

— А де восьмий? — питає голова.

Усі мовчать.

Депутати починають озиратись навколо, ніби гово­рячи:

«Це не я, хто восьмий — не знаю».

Озираються й ті семеро, шукаючи свого восьмого товариша. Аж раптом один вигукує:

— Та ось же він, це йому доручено бути опозиціо­нером!

— Ні, це не я, навіщо брешеш? — сердито огризає­ться той, втупивши очі в підлогу.

— А хто ж? — напосідає голова.

— Не знаю.

— А чи всі тут присутні? — запитує голова у сек­ретаря.

— Всі.

— Біс його вхопи! Хтось же мусить бути восьмим!

Але ніхто не зголошується. Знову всі озираються довкола, навіть той, на кого впала підозра…

— Встаньте, хто восьмий!

Ніхто не встає.

— Ну, то це ж ти! Чому не встаєш? — звертається голова до взятого під сумнів.

— Це він, він! — вигукують інші й полегшено зі­тхають, ніби скинули з плечей важкий тягар.

— Я не можу грати роль опозиціонера! — розпач­ливо кричить бідолаха.

— Як то не можеш? — знову до нього голова.

— Нехай хтось інший буде опозиціонером!

— Це справи не міняє.

— Я хочу бути з урядом!

— Так ти ж насправді з урядом, це тільки так, про людське око мусиш трохи вдавати з себе опозиціонера.

— Я не хочу вдавати опозиціонера, я з урядом!

Голова довго й докладно став пояснювати йому, що воно й до чого, і лише тоді той погодився, коли кот­рийсь з міністрів пообіцяв йому вигідні поставки, на яких можна добряче заробити.

— Ну, слава богу, — зітхнув голова, весь спітнілий і зморений. — Тепер їх восьмеро.

Та поки голова і уряд умовляли восьмого, інші посі­дали.

— А тепер встаньте всі опозиціонери, — вдоволено мовив голова, витираючи піт з чола.

Устав лише той один.

— Що за біда! А де ж решта? — скипів голова, не тямлячи себе від люті.

— Ми всі також за уряд! — промимрили й ті се­меро.

— Ти глянь, яка вбогість у цій опозиції! — розпач­ливо вигукнув міністр поліції.

Запала тиша, прикра, нестерпна тиша.

— Значить, ви за уряд… — почав люто міністр полі­ції. — Та якби ви не були за уряд, хіба б я обрав вас сюди? Хочете, мабуть, щоб самі міністри грали роль опозиціонерів? Тож на наступних виборах і духом вашим тут не пахнутиме. Ці вісім місць я залишу, хай народ сам обирає, тоді принаймні матимемо справж­ніх опозиціонерів!

Нарешті, після тривалих суперечок, та ще після того, як кожному було дещо обіцяно, ці семеро теж по­годилися взяти на себе клопітливу роль опозиціонерів. Одному було обіцяно добру посаду, іншому — чималий заробіток, а крім того, кожен дістав винагороду за такі великі заслуги перед владою, якій важило те, щоб скупщина хоч трохи скидалася на справжню.

Коли все це щасливо скінчилось і була врешті усу­нена найтяжча перепона, голова почав екзаменувати опозиціонерів.

— Яке твоє завдання? — звернувся він до першого.

— Я мушу запитати уряд, чому так безглуздо ви­трачаються державні кошти.

— А що повинен відповісти уряд?

— Уряд скаже, що це через нестачу грошей.

— А ти що на те?

— Я на це відповім, що цілком задоволений пояс­ненням уряду, і буду просити депутатів підтримати мене.

— Сідай! — вдоволено промовляє голова. — Яке твоє завдання? — питає в іншого.

— Я поцікавлюся, чому деякі чиновники дістали високі посади поза чергою, отримуючи по кілька зар­плат та ще й багато дотацій до них, тоді як інші, здіб­ніші й старші, сидять на низьких посадах і не підви­щуються вже кілька років.

— А що має відповісти уряд?

— Міністри скажуть, що поза чергою вони підви­щували на посадах лише своїх найближчих родичів та людей, за яких клопотались їхні друзі, і нікого більше.

— А ти що на це?

— Скажу, що цілком задоволений такою відповіддю.

Голова питає третього, яке його завдання.

— Я маю якнайгостріше напасти на уряд за те, що він вдається до позик на невигідних умовах, тоді як фінансове становище країни й так уже катастрофічне.

— А що відповість уряд?

— Уряд скаже, що йому потрібні гроші.

— А ти що?

— Скажу, що це дуже поважна причина і що я від­повіддю цілком вдоволений.

— А що в тебе? — звертається до четвертого.

— Запитаю військового міністра, чому військо голодує.

— А він що скаже?

— Бо нема чого їсти.

— А ти?

— Що поясненням цілком задоволений.

— Сідай.

Ось так він прослуховує й решту опозиціонерів, а тоді переходить до більшості в скупщині.

Ті, що вивчили своє завдання, будуть похвалені, а котрі не вивчили — позбавлені права піти на засі­дання.

З огляду на тяжке становище країни, народне пред­ставництво мусило на перших же засіданнях розпо­чати розгляд негайних справ. Уряд теж правильно зро­зумів свої обов’язки і, щоб пе марнувати часу на дрібні питання, одразу виніс ухвалу про керівництво морським флотом.

Коли я почув це, то спитав у одного депутата:

— Чи багато у вас військових кораблів?

— Ні.

— А скільки?

— Немає жодного.

Я занімів від подиву. Він це помітив і в свою чергу здивувався.

— А чим ви так вражені? — запитав він мене.

— Щойно було прийнято закон про…

— Атож, — перебив він. — Ми прийняли закон про керівництво флотом, бо раніше не мали такого закону.

— А хіба Страдія омивається морями?

— Досі ні.

— То навіщо ж закон?

Депутат засміявся й пояснив:

— Наша країна, пане, в давнину омивалася двома морями, а наші ідеали — зробити Страдію знову та­кою, як була вона колись. Ось ми над цим, як бачите, й працюємо.

— Ну, це вже інша річ, — сказав я винувато, — тепер я розумію і можу сміливо твердити, що Страдія й справді буде великою й могутньою державою, якщо ви так щиро й вірно дбаєте про неї і поки вона мас таке мудре й патріотичне керівництво.

(Наступна частина)