Господи, што сè не ми дојде на сон! Без сомнение и другите луѓе сануваат глупави и луди сонови, но веројатно не ги пишуваат, а јас однекаде ја имам таа маана, па штом ќе сонувам некаков чуден сон, веднаш перото в рака, па пишувам, за да им овозможам и на другите да се чудат.

Вечерта заспав со мирен и длабок сон, и сонот ме пренесе во она време од пред сто години, само што тоа време не е онакво какво што и јас и сите ние го знаеме од историјата, туку сосема поинакво. Единствено што во мојот сон беше еднакво со тогашното време, тоа е што Србија како да не беше ослободена, и со неа како да владееја Турците. Се чувствував како да не сонувам, туку сето тоа како да е на јаве. Турците владеат со Србија, имаат, божем, министерства, надлештва, уредување, чиновници, сè, сè, како ние денес. Белград, ист камо и денес: истите улици, истите куќи, сè исто, само што на многу дуќани и на државните згради има турски натписи, а по улиците полно Турци, и ние Србите, истите овие кои сме денес, се среќаваме со нив и се поздравуваме.

— Сервус, Јусуфе!

— Сервус!

Тоа е поздрав со нивната раја, најниската класа, а кога ќе помине накој од подобрите, или дури од власта, тогаш се клекнува на колена, се симиња капата, и се наведнува погледот кон земјата. Што е најчудно, има и Срби во турската полиција. Господ да ни е на помош но во сонот тоа воопшто не ми беше чудно.

Министрите и великодостојниците минуваат по улиците во чалми, со долги чибуци, со лесен ôд, намуртени. Сите им праваат метании и се клањаат пред нив, а тие овој-оној би го удостоиле соблагонаклоност тек-тук и со внимание би го чукнале по глава со чибукот, и би му дозоволиле сесрдно понижувачки да им се заблагодари на таа почест.

Ние сме истите овие, денешниве, само што како да не сме слободни граѓани како денес, туку раја што трепери и за сопствената глава, и за семејството, и за својот имот.

Турците воопшто не нè штедат. Некои од нас затвораат, некои ги оковуваат ово тешки окови, некои ги прогонуваат, некои ги бркаат од државната служба, и какви сè зулуми не измислуваат за нас, верната послушна раја.

Исто така и од внатрешноста на Србија непрестајно стигнуваат црни гласови како некого од народот насилно го лишиле од имотот, некому поради данокот му ја продале и куќата и покуќнината, па уште му врзале педесет стапа, некого убиле, некого набиле на кол, некото прогониле од родното место. Кнезовите ги врзуваат и ги апсат само ако кренат глас против насилството, па земаат други, кои ѝ одговараат на турската свирепа власт; во светите храмови ги воведуваат своите пандури, па со камшици ги тепаат свештениците што не го помагаат турското злосторство.

— До кога ќе ги трпиме овие насилства и зулуми? — ме праша, како на улица, еднаш, еден мој добар познајник, кого Турците дури пред два-три дена го пуштиле од затвор. Тоа е (таков, го познавав во сонот) сиромав, храбар и горд човек, но поради своето однесување кон Турците многу патеше и страдаше, та мнозина Срби го избегнуваа, за да не ја навлечат врз себе омразата на Турците поради дружењето со него.

— Тхе што да прави човекот?! — процедив низ заби и се обѕрнав на сите страни за да видам некој да не го слуша нашиот разговор.

— Како: што да прави човекот?! — ме праша тој мене и ме погледа остро в очи.

— Така, што може да прави?

— Да се тепаме! — рече тој.

Небаре некој ми ги пресече нозете, та се занишав и од страв одвај промрморев:

— Со кого!?

— Со Турците, а со кој друт? — пак рече оној остро.

Ми заиграа разнобојни ѕвезди пред очи, и, од некапов страв, несвесно се повратив назад.

— Но, но… а… но… — почнав да пелтечам.

— Што но, нема тука но, треба да се тепаме, и квит! — викна мојот познајник налутено, па ме остави и си отиде.

Долго стоев на тоа место, како скаменет од чудо. Не можев да си дојдам на себе. Во тој момент наиде еден од моите добри пријатели. Се поздрави и го зачуди мојата загриженост, збунетост.

— Што ти е? — ме праша.

Му го раскажав разговорот со првиот познајник. Тој се насмеа гласно и ме удри оо раката по рамото.

— Ха, ха, ха, ха!… Па зар ти не го знаеш него?… Ха, ха, ха, ха!… Зар не паметиш дека тој секогаш беше таков, на три ќоша!… Што вели: да се тепаме!… Ха, ха, ха, ха! Убаво, богами! Ни помалку, ни повеќе, туку вие двајца му објавивте војна на турското царство!… Ха, ха, ха!… Боже мој, луд човек! — ми рече пријателот, а му потекоа солзи од слаткото смеење.

— Чуден човек! — реков.

— Лудак, не е чуден. Тој сака да ја исправи кривата Дрина и да се бие со Турците! Тој е лудак! Каква полза од тоа! Апсен, оковуван, тепан, тоа му е сиот ќар; а што си го запусти и семејството и себеси, тоа да не го сметаме. Има уште такви занесенковци; нека се теши што сè уште има кој да му прави друштво! — забележа мојот пријател, па потоа пак се насмеа: — Ха, ха, ха, ха!… Војна на султанот па тоа ти е! — го изговори ова, па пак удри да се смее.

И мене ми дојде целата работа смешна, та почнавме двајцата да се смееме.

—

Сонот е чуден, зашто ништо не е точно определено во него; и, што е најубаво, сето тоа на човек му изгледа природно, реално. Тапса беше и со мене во овој сон.

Како да бев во Белград, а во исто време и на некои планини, по ридишта, со луѓе од народот, а во една мрачна голема шума, осамен, скриен, убаво, наместен елегантен хотел.

Мојот немирен и воинствен познајник, како да не беше нè поканил нас, триесетмината видни луѓе од сите краишта, да се договориме што да се прави од турските зулуми. Од ден на ден, од час во час, Турците почнаа да праваат сè поголеми и поголеми зла, така што моравме сериозно да се загрижиме и да размислиме: што да се прави во таа општа народна невола?

Во една голема просторија на хотелот, бевме собрани ние десетина души, и разговаравме за обични, секојдневни работи, чекајќи ги другите.

Јас, како да бев професор во некое училиште, раскажував како на идниот час ќе предавам за Торичелиевите цевки; еден трговец кажуваше како Турците му биле многу подобри муштерии во дуќанот од Србите; еден, пак, не знам што беше, раскажуваше како вчера удрил една мачка, па си го оштетил прекрасниот бастун; но, рече, дека ќе го поправи. Еден селанец ни кажа како маторицата му ги јадела пилињата, па се чудел човекот што да прави со неа, а маторицата била добра, од позната раса.

И така ние си разговаравме, а доаѓаа еден по еден оние повидните кои беа поканети на овој важен таен договор.

Дојдоа уште десетина души, па по мала пауза, почнаа да стигнуваат визиткарти со следниве содржини: „Не можам да дојдам поради важна работа. Се согласувам со сè што ќе решите…“ „Службено сум опречен; согласен сум со она што ќе го решите…“ „Морам да одам кај шивачот, на проба за костимот; извинете ми за денес…“ „Жалам, но не можам да дојдам, морам да одам на станица да ја пречекам тетка ми. Ми јави дека денес доаѓа со воз“ — и, така, сè важни причини, што беа ги спречиле и другите повидни луѓе да дојдат на овој состанок.

Кога веќе немаше кој да се чека, стана свикувачот и со треперлив глас почна:

— Не дојдоа сите. Не сакале, или не смееле, сèедно е. И ние, дваесетминава, во дваесет краишта на нашава земја можеме многу да направиме. Зулумот и турското насилство ја надминаа секоја мера. Натаму ова не смее, а и не може да се толерира. На ниеден од нас не му е сигурна главата на раменици, а камоли имотот. Па зар молкома и со скрстени раце и со наведнати глави да чекаме кога ќе ни дојде редот и нам главата да ни се стркала по падината, или ќе ја презреме честа на нашите семејства, па ќе ги пуштиме Турците, заради својот живот и корка леб, да ни ги бесчестат ќерките и жените, да ни ги уриваат црквите, да нè камшикуваат по патиштата; или, можеби, уште ќе им ласкаме на тие нелуѓе и ќе ги фалиме нивните зулуми, за да можеме удобно да живееме? А зошто ни е тој живот кога не може да биде чесен? Зошто ни се свилата и златото кога ќе ја загубиме и верата, и народноста, и честа, и образот? Не, браќа, ова веќе не се трпи! Натаму не може вака!

— Не може вака!… Ветришта. Лесно е да се рече: не може вака, но кој те слуша. Што можеш да направиш? Зборуваш небаре си рускиот цар, на само ќе им викнеш на Турците: „Натаму те може вака“, а тие сите ќе клекнат на коленици пред тебе. Те прашувам јас тебе: што ќе направиме ти и јас и сите ние? — го прекина еден од нас, кој се одликуваше со мудрост и претпазливост.

— Многу можеме ние и ако побараме да биде подобро, подобро и ќе биде. Нашата желба може за миг да стане заповед.

Неколцина од видните ги кренаа рамениците и со изразот на лицата, загледувајќи се, небаре се прашуваа и си одговараа еден на друг вчудовидени: „Што му е на човеков?“ … „Господ свет знае!“ Пак разменија погледи, и сега изразот на нивните лица говореше: „Човеков споулавел!“

Еден пак седејќи спроти нето налактен на масата со полуотворени очи, го гледаше, поправо го меркаше, некако тажно, не збојрувајќи ништо, долго, па дури потоа ги отвори очите малку повеќе и го погледа попреку, некако презриво, со омаловажување, и процеди низ забите тромо и развлечено:

— Тхе…! — потоа ја сврти главата настрана па почеа да тропка со прстите по масата и со некаква здодевност.

— Разговараме! — рече ироноично еден од ќошето.

Оној кој најмногу се одликуваше со мудрост и со претпазливост, стана пред нашиот избувлив другар, ги окрсти рацете на градите, го измерија од главата до петиците, па почна како човек со големо искуство, кој зборува со неразбран младич:

— Добро те молам, зошто дојдовме овде, и што сакаш ти?

— Дојдовме да се посоветуваме како еднаш ќе ѝ ставиме крај на оваа тиранија, на ова турско насилство. Овдека сме одбрани највидните од целава земја, па заедно да побараме лек! — му одговори свикувачот со одмерен глас, полн со верба во доброто.

— Добро, тоа и ние го сакаме.

— Па кога го сакаме, што чекаме тогаш? Си ги чуваме главите, а и нив ќе ги загубиме, но кога ќе го загубиме и образот и достоинството! — пламна првиот и тресна силно со тупаница по масата, од што многумина се потргнаа малку подалеку.

— Роб и така и така, гроб никако! — дофрли некој.

— Вие другари оставете нè првин ние да поразговараме — ни рече претпазливиот, а потоа пак се сврти налутено со зборовите: — Добро, те молам, кажи ми ти мене што милиш дека треба да направиме? — запраша студено, со многу такт.

— Да се буниме против Турците. Да ги кренеме луѓето секој во својот крај, па и ние нив да ги убиваме, оти тие нас нè убиваат и убиваат. Друг лек нема, ниту може да има!

Едни се насмеаја на овие лути, огнени зборови како на некаква детинска работа; едни плашливо се обѕрнаа околу себе, а некои направија пакосни, зајадливи шеги за сметка на овој несериозен говор.

— Добро, велиш да се буниме? — праша претпазливиот.

— Да се буниме! — одговори тој решително, а во очите му светна искра.

— Со кого? Ајде, кажи со кого?!

— Јас, ти, овој, оној, ние, сите ние, народот!

— Што зборуваш штогоде?… Каде ти е народот, со кого си се договорил?

— Со тебе, со овие луѓе овде.

— Па што сме ние?

— Како што сме?

— Така, те прашам!

— Луѓе.

— Да, луѓе сме, тоа го гледам, туку колкумина оме овдека?

— Дваесетина.

— Тоа кажи ми го. Дваесетина, се разбира, а тоа не е ништо!… Ха, ха, ха!… Дваесетина!

— Тоа е многу, — викна избувливиот — оти ние дваесетмина ќе ги кутнеме дваесеттемина Турци во дваесет разни краишта, а секој од нас има барем по тројца добри и верни другари, а секој од нив истото тоа може да го направи. Нека се почне, па потоа ќе ни пријдат уште незадоволници и одмаздници на кои животот без тоа им се смачил. Нека се направи лом и клање, па што ќе даде господ: самите настани, кога ќе почнат да се развиваат, ќе го покажат вистинскиот пат по кој треба да се тргне.

Многумина презриво се насмеаја, а претпазливите го гледаа под око, нишајќи со главите како да го сожалуваат поради таквата непромисленост па рекоа:

— Туку, така, ќе скокнеме ние дваесетина, ќе убиеме дваесетина Турци, а оние другите ќе се исплашат, па некои ќе избегаат во Азија, некои ќе испоскокаат во вода.

— Сите вие сте кукавици! — викна избувливиот, и тресна по масата.

— Добро, те молам, еве, се согласувам со твојот план, да се согласиме и сите овде. Добро, тука сме дааесетмина и во најдобар случај секој од нас нека собере уште по десетмина другари, тоа е двесте, па да претпоставиме да се случи — ама добро, може и тоа да биде — секој да убие по двајца Турци во секое место; па на тие двесте нека им се придружат уште толку, на пример; па Турците нека стојат уште толку да ги испотепаме како муви, — па што ќе направиме со тоа?

— Многу.

— Многу, ама лошо за нас. Ќе ги налутиме Турците и султанот, па тогаш гледај каде ќе одиш. Тогаш ќе видам, драги мој, колку ти е мудар предлогот.

— А народот нема да се придружи штом ќе ја види започнатата борба? И ние нема да им легнеме на патот да нè газат Турците, туку ќе се биеме од заседа.

— Народот, народот! … Зборуваш како дете. Не оди тоа така, брате мој! Да се биеш! Убаво, ајде сите да се биеме! А жените и децата да ги обесиме на клинци? Или да ги оставиме Турците да ги печат? Ете, ти имаш деца, па така и друг и трет. Утре ќе загинеш, а семејството?!

— Нема сите да загинат. На тоа не сакам да мислам. Што ќе даде господ!

— Па за што да мислиш?

— Да се бијам, па што сака нека биде!

— Пак зборуваш како дете. Да се биеш, да се биеш, а не мислиш на последиците. Ете, и тоа да ти попуштам; ајде семејствата никој нека не ги чепка, и уште во најдобар случај Турците да спијат еден месец, па ние да собереме и дваесет илјади борци, па со што ќе војуваш потоа?… Камо ти оружје, камо ти барут, куршуми, храна за војниците? Немаме ниту грош, отепани сиромаси, раја. Ниту леб, ни со леб ниту оружје, ни муниција — па да се биеме!

— Ќе се најде кога луѓето ќе се ангажираат! — вели одушевениот.

— Ќе се најде. Убаво, ете, и тоа да си го претпоставиме, иако е неможно. Значи, имаш дваесет илјади војници со добро оружје, имаш топови и добри топџии, имаш храна, муниција, сè. Па што?… Пак ништо. Ќе налета царската војска, па ќе нè прегази за еден ден, и што сме направиле? Зло!… Толку луѓе ќе бидат обесени и набиени на колци, толку семејства ставени под меч, а и тие што ќе останат ќе трпат полоши маки отколку сега. Така ти е тоа; а и инаку од сето тоа нема ништо; туку да се спуштиме ние неколкумина, па или да убиеме некого, или да не убиваме, а Турците ќе нè убијат сите нас, и ќе нè истребат до деветтото колено.

— Па нека загинеме; и вака животот не ни чини!

— Не си ти сам. Ти имаш свое семејство, не припаѓаш ти само на себеси, туку мораш да водиш сметка и за семејството.

— Се разбира: зошто да гинеш лудо, без сигурен успех? Па уште не само да гинеш, туку и да го убиеш своето семејство, за кое мораме да се грижиме! — рече еден.

— Па за тоа не треба ниту да зборуваме! — се јави друг.

— Јас да сум сâм, па да гинам — еднаш ќе се умре; но имам самохрана мајка! — рече трет.

— Море ти мајка, а јас покрај мајка имам и жена и пет деца! — вели четврти.

— Јас имам сестра за која се грижим! — рече петти, — не ми е за мене, туку со таа своја лудост би ја убил и неа.

— Јас имам државна служба, и од тоа ги хранам и старите родители и семејството! Не треба да ме убијат туку само да ми ја одземат таа корка леб што чесно ја заработувам, па убиен сум и јас и моето семејство. А, да се праша човек, зошто е сето тоа? За лудост! Каде се чуло дваесет луќе да почнат војна со гола раја против една царски уредена и силна војска. Подрбро би ми било да го земам револверот, па да се убијам; и тоа е попаметно; барем тогаш не би ми го чепкале семејството! — докажуваше шести.

— И јас, исто така, имам голема причина, поради државната служба.

Еден, пак, рече:

— Јас, навистина, јас сум сам, но и јас, како човек, имам свои лични обврски, кои ми пречат. Својата глава не ја жалам, но за мудра работа, а не лудо да се гине и со тоа да му се нанесе штета на општото дело. На тоа треба да ое работи, во осмислено, трезвено.

— Така е! — одобривме.

— Ве молам, за тоа, нема ни збор, барем во вакови случаи, кога земјиштето не е приготвено. Тоа би значело да подигнуваш покрив, а да немаш куќа. Нема ни еден од нас кому не му е на срце доброто на оваа земја, па токму затоа треба да се работи со план, со организација, постепено, темелно! Тоа е тивка вода, но брегот го рони. Туку, браќа, да го оставиме на страна тоа што е невозможно, па да видиме што може да се стори во овие мачни денови; за сè да се договориме и добро да размислиме за сè — почна да објаснува оној мудриот и претпазливиот.

— Така е! — ги одобривме од сè срце добрите причини на стивнатиот, сериозен човек, полн со искуство и со дипломатски тон.

— Да се крене востание, тоа е голема и крупна работа, но треба да се имаат на ум и да можат да се предвидат сите последици за нашиот народ, без разлика дали се добри или лоши, па точно да се определи: има ли смисла да се фрлат толку жртви, или е подобро и попаметно да се одложи тоа за подобар момент. Па и тоа да се размисли, тогаш кота востанието е приготвувано со десетици години. А сега нека види нашиот почитуван другар што сè треба тука, ако ние мислиме паметно да почнеме:

1. Треба да се формира посебен одбор, и во секое место пододбори, кои треба да го подготвуваат и, всушност, да го подготвуваат народот за востание.
2. Треба тајно да се собираат пари од народот за да се формира фонд за набавка на оружје и за сите воени потреби; а тоа би била најмалку сума од десетина милиони динари.
3. Исто така треба, да се формира за вдовици фонд и за издржување на немоќните деца чии родители ќе загинат во војната. Тој фонд треба да е некаде настрана и во сигурна банка, а мора да изнесува најмалку сто милиони, за да можат вашите пребегани семејства да живеат пристојно во туѓина.
4. Да се формираат инвалидски и болнички фонд; и тука треба огромна сума. Некој ќе загуби рака, нога, па да не мора да проси, туку да има од каде да се лекува и пристојно да живее.
5. Да се обезбеди пензија за борците, зашто секој борец за пет години може да се прати во пензија: борец во пензија. Не е ни право исцрпен, уморен од воените напори, да умре во беда и сиромаштија туку да оди човекот некаде во туѓина па барем до смртта пријатноо да си поживее.
6. Треба да се приготват барем две-три силни соседни држави, кои би ни помогнале во случај да не ни успее потфатот.
7. Кога ќе се подготват за прво време добро вооружени и извежбани барем шеесет илјади борци, тогаш во тајност треба да се издаде еден родољубив весник, луѓето добро да се известат.

— Така е — се олушна гласот на мнозинството.

— Е, господа, извинете ме — рече еден трговец — имам работа во дуќанот. Што ќе решите, ќе се согласам.

— Мене стрина ми ми патува со лаѓа, па морам да ја испратам! — реков и го извадив часовникот, та го погледав времето.

— Јас морам жената да ја изведам на прошетка. Извинете ме, а се согласуовам со тоа што ќе го решите! — рече еден чиновник и погледна во часовникот.

— Престанете луѓе. Немојте да си одите додека не утврдиме што ќе правиме со весникот! — се слушна нечиј глас.

— Тоа е лесно. Главно е сите да сме сложни дека кога ќе се направат сите подготовки, кои мудро и со такт ги наброи почитуваниот говорник, треба да се издаде родољубив весник! — реков.

— Така е, така е! — се слушна од сите страни.

— Тогаш да избереме тројца, за сето ова добро да размислат, па и да напишат детална програма за весникот, кој би требало да се вика Борба!

— Крвава Борба! — предложи некој.

— Крвава Борба! — се одѕваа громки гласови од сите страни.

— Значи, тројцата што ќе ги избереме, на идната седница ќе треба да ни поднесат детален план и за правецот на весникот, кој ќе се издаде штом ќе се направат сите оние претпазливи подготовки! — реков — и во тој миг се тргнав и се разбудив.

 

Извор: Домановиќ, Радое, Избрани сатири, Мисла, Скопје 1990. (Прев. Загорка Тодоровска-Присаѓанец)

Дехто каже: «Таланти в провінції гинуть, так і ли­шаючись непоміченими!» Звісно, кожен має право го­ворити, що йому заманеться, аби тільки влади не чіпав; але я гадаю, що це неправда. Перш ніж розпо­вісти про артистів, яких я відкрив, хочу вам, дорогі читачі, сказати, що в провінції все помічають і ці­нують кожен талант набагато більше, ніж у столиці.

Усі ми тут знаємо, як бухгалтер Любо вміє приго­тувати закуску з редьки, присмачивши її олією та оцтом, і, повірте, за це незмірно шануємо та поважа­ємо його і навіть регулярно даємо йому можливість удосконалювати свій талант! А якої ви думки про Василькову смаженину? Що хочете собі думайте, але ми цінуємо його дар вище, ніж бєлградець цінує дар якогось свого поета-лірика!

Я оце недавно довго міркував над таким: чого це не перелітає у мій двір Лазин зозулястий півень? Ламав собі голову, мабуть, більше, ніж якийсь там історик над тою чи іншою давноминулою подією, і врешті дізнався-таки від слуги, що півня зарізали, коли до Лази приїжджала в гості його тітка Цака. Слуга мені розповідає про це, а моя сусідка стоїть у вікні й собі озивається: «Жаль такого півня, ми вчора згадували його з Митою. Звикли, знаєте, що ж тут дивного?»

Багато ми говорили про нього, а це ж усього-навсього півень, і тільки.

Громадська думка тут пильно стежить за всім, що діється довкола. І найменша дрібниця не уникає при­скіпливого обговорення. А в Белграді напише редак­тор найкращу передову статтю — і ніхто про неї ані гугу; натворить, скажімо, якийсь державний діяч дурниць, за які весь народ розплачується, — і хоч би що йому, ще й шапки перед ним скидають.

У провінції: сяде троє грати в преферанс, і вже в ка­в’ярні за іншими столами стає порожньо, всі збираю­ться коло гравців. Кожен мерщій хапає стілець в одну руку, а бокал з пивом — у другу й підсувається ближ­че. Якщо нема де сісти, то заповзяті болільники стають довкола й пильно стежать за кожною картою, супро­воджуючи гру бурхливими дебатами, які часто бувають набагато гострішими, ніж у народній скупщині, коли там розглядаються особливо важливі питання!

Писар Миша одного разу викинув трефову десятку, а притримав чирвову даму й програв четверту взятку аптекареві Пері, який запросив його до кав’ярні, щоб «пригостити». Підвів людину той Пера, і громадська думка так нещадно затаврувала його, що він, їй-богу, цілий день не смів навіть поткнутися до корчми. Було йому соромно за свій вчинок.

Люди дбають про все, усім цікавляться; то як мені не говорити про це рідкісне й знаменне явище в нашій провінції!

Кав’ярня «Хлібороб» — звичайна собі корчма, де зу­пиняються селяни, коли приїжджають до міста. Дере­в’яні незастелені столи, великі незграбні стільці дов­кола них; посередині велика залізна піч, біля якої взимку сидять селяни, гріються, курять, чвиркають крізь зуби і п’ють ракію; стіпи пообліплювані всіля­кими оголошеннями та розпорядженнями міської упра­ви; долівка цегляна, вікна засиджені мухами. Примі­щення велике, але повне воно буває тільки в суботу, коли базарний день, в інші ж дні тут сидить троє-четверо завсідників за осьмушкою каламутної сивухи й завзято позіхають з ранку до вечора, а дехто в обід їсть капусту або гуляш і плямкає губами, аж ляскіт іде по корчмі. Звичайно, цей заклад не вартий був би такої уваги, якби на дверях ліворуч од шинквасу я не побачив написане крейдою, трохи навскоси й криву­лясто: «Ремісницька читальня». Під ним стояло: «Хто не член, вхід без дозволу заборонено», — а ще нижче іншим почерком: «Янча Дж. із Златокоп винен від суботи 5 зл. З0 гр.».

Читальня не краще обставлена, ніж корчма. Посе­редині великий стіл, а довкола нього кілька стільців; біля стіни дерев’яна полиця, і на ній кілька книжок та газет, вкритих товстим шаром пилу; біля книг, у кутку полиці, лежить дві колоди карт і дошка для записів.

Читальня нараховує близько двадцяти членів, пере­важно ремісників. Голова читальні — перукар Стева, а скарбник і свого роду бібліотекар — швець Лаза. У будень вони бувають рідше, а в святкові дні — завжди.

Сьогодні свято, і ось вони зібралися. Надворі холод­ний лютневий день, через те всі присунулися ближче до печі. За столом сидять маляр Йова і бондар Васа, вони грають у «жандарма». Голова читальні Стева підсів до вогню й розгрібає жар, щоб засмажити м’яса на сніданок. Лаза читає газету і час від часу дивиться, як ті двоє грають у карти.

— Ой калино ти зелена! — му гиче Йова, міркуючи, чим походити.

— Ой калино… — і собі починає Васа, але раптом за­уважує: — Сімка на вісімку не йде.

М’ясо в печі шкварчить, і по кімнаті шириться приєм­ний запах. Стева перевертає м’ясо, облизує пальці й вигукує:

— Ох, і смажепинка буде знаменита!

— Гаразд, ось валет, біс його вхопи! — каже Йово, кидаючи карту.

— Мені вже аж слина в роті котиться, — промовляє Васа й дивиться на Стеву.

— Бачиш, свині подорожчали, — озивається Лаза, відірвавшись від газети.

— Ану ж, корчмарю, дай нам хліба, — просить го­лова.

— Ой калино ти зелена! — знову мугиче Йова, роз­глядаючи карти.

Зібрання в читальні проходили тихо та мирно, і хто б міг подумати, що це товариство згодом заснує театр, але, мабуть, так уже було передбачено провидінням.

Приїхала до нашого містечка якась мандрівна трупа й оголосила, що покаже лише три вистави. Вхідна ціна була невисока, і народу навалило повно.

Прийшли й Лаза та Стева і багато хто з членів читальні. Одразу ж після першої вистави Стева з Лазою повели таку мову.

— Загребли вчора ввечері п’ять, а то й шість добрих взяток! — мовив Лаза й задумався, ніби щось підра­ховуючи.

Стева теж думав, крутив головою, загинав пальці й після довгого мовчання врешті прорік:

— Бач, як вони вміють жити!

І знову настала мовчанка, яку порушив Лаза глухим зітханням, а потім додав:

— Так воно: якісь пройдисвіти загрібають гроші, а ти страждай, працюй — і хоч би що тобі!

— Тринди-ринди — і грошики в кишені! — злобливо підхопив Стева.

Ця розмова, як багато подібних, так би й лишилася розмовою, якби через кілька днів не сталась одна подія.

Якось надвечір Стева й Лаза прийшли в «Хлібороб» па чарку. Входять, а там за столом сидить кілька під­майстрів, і між ними один з тих артистів, що показу­вали виставу.

Артист — парубок років двадцяти, високий, міцний, з дуже приємним обличчям. Він зсунув капелюха на потилицю, від чого пишні чорні кучері спали йому на лоба, і, жваво розмахуючи руками, промовляв щось палко, ніби декламував. Обертався до кожного й ди­вився йому просто у вічі. Усі за столом мовчали, слу­хали з роззявленими ротами. У голові в кожного вини­кали фантастичні видива, і кожен як думав, так і пи­тав, з нетерпінням чекаючи відповіді.

— Скільки можна заробити? — поцікавився хтось.

— Непогано, на добре життя вистачить. Але ми не ганяємося за багатством, — продекламував артист.

— Ну, а коли б заощаджувати? — запитує підмайстер-гребінник.

Ледве артист відповів йому, прибравши належної пози, як уже його запитує миловарчук:

— А начальство не лає вас?

— Що? Мене? Щоб я лайку терпів? — вигукнув го­лосно артист, тицяючи пальцем себе у груди.

Запала мовчанка, а він обвів усіх поглядом, встав із стільця і ще запальніше повторив:

— Щоб я лайку терпів?.. — потім відступив трохи назад і, покивавши головою, зареготав: — Ха-ха-ха, щоб артист лайку терпів! O, ні!

І всміхнувся поблажливо.

Поки точилася ця розмова, Стева й Лаза стояли коло печі й уважно прислухалися до неї.

Усі замовкли.

— Але старших слід поважати! — втрутився Стева.

— Я он своїм челядникам даю прочуханки, а коли пе слухають, то й виганяю! — майже водночас озвався й Лаза.

— Краще вмерти, ніж кривду терпіти! — гнівно ви­гукнув артист і, помовчавши, вже додав тихіше, роз­тягуючи кожне слово: — Моя держава — сцена; зі сво­їм мистецтвом я можу обійти увесь світ і житиму краще, ніж будь-хто з тутешніх господарів. Я кинув трупу через несправедливість: режисер хотів підсу­нути мені роль комедійного персонажа, а я — трагік.

Лаза кілька разів кивнув головою, наче розумів усе, що той говорить: «Так, так, авжеж, звичайно», — а на­справді не міг собі взяти втямки, що то комедійний персонаж, а що — трагік.

— Не захотів, щоб він підсовував мені комічну роль! — знову палко й голосно заговорив артист.

— Звичайно, звичайно, це неподобство, це негарно, — підтакує Лаза, а сам думає: «Що він хотів йому під­класти?» — і та «комічна роль» видається йому чимось дуже гидким і паскудним.

— Угу, певна річ, — знехотя процідив крізь зуби Стева і після короткої паузи запитав жвавіше: — То скільки, кажеш, можна взяти за одну виставу?

— Та воно, — почав артист, — як вам сказати… — Це він вимовив, примруживши ліве око, а голову заки­нувши трохи назад, і ступнею правої ноги постукав по долівці.

У головах юних підмайстрів виникають райдужні картини. Кожне слово молодого лицедія вимальовує в їхній уяві нові світи, чарівні, привабливі, і вже їхнє дотеперішнє заняття видається їм геть осоружним. Особливо розпалилась уява в Миливоя та Сими, які були без роботи. Миливой знав столярне ремесло, а Сима кравецьке.

Миливой так захопився тою розповіддю, що наливав собі чарку за чаркою, випиваючи їх одним духом; а Сима був щось не в настрої, весь час йорзав на стільці, ніби не міг дочекатися, коли можна буде по­говорити з артистом віч-на-віч. Поволі смоктав ракію й безперестану спльовував.

— Можна багато заробити, але треба чесно ділити­ся! — сказав артист на закінчення.

Лаза і Стева про щось задумались, але з їхніх облич видно було, що й самі вони не вірять у те, що ду­мають.

— А гарні артисточки є?— питас захмелілий Миливой, підморгуючи Симі, й стукає підмайстра-гребінника по плечу: — Ну, що скажеш, Томо?! — Він захо­диться сміхом, устає з стільця й ще замовляє собі ракії.

— Якби такі, як ота, що була царицею Милицею! — в тон йому кидає корчмар Спира.

— Вукосава, далебі, краща! — не погоджується Тома, теж уже захмелілий.

— Кислий виноград, діти! — озивається Стева, потя­гуючись.

— Зате вони освічені! — басом, якось зверхньо про­мовляє артист.

— Звичайно, авжеж! — підтакує Лаза, киваючи го­ловою…

Ще якийсь час порозмовляли й поволі розійшлися. Залишилися тільки артист, Миливой та Сима.

Розмова точилася жвава й запальна аж до півночі, і Миливой, сповнений натхнення, так пригощався, що Сима ледве дотяг його додому.

На вулиці темно, дме холодний вітер, жбурляє сні­гом в обличчя. Миливой заточується, спотикається, і Сима тримає його, мало сам не падаючи.

— Ходімо до «Корони»! — уперся Миливой, а Сима його не пускає.

— Знатимеш, враже, що тобі шабля скаже! — горла­нить Миливой, відпихаючи Симу від себе.

— Ну годі, ходімо спати, не товчися поночі, — вмо­вляє його Сима.

— Відступися, враже, бо навпіл розсічу! — не вга­ває Миливой і підносить праву руку ніби з шаблею, ліву ногу відставляє назад, а правою ступає наперед, зігнувши її в коліні.

Після того вечора минуло днів три-чотири, як ви­гнали зі служби якогось Йову Івича, писарчука. І не­відомо за що. Подейкують, нібито наш депутат хотів прилаштувати свого небожа, якого витурили з сьо­мого класу гімназії, і от, щоб звільнити йому місце, вигнали бідного Івича.

Тепер Івич найчастіше буває в компанії з артистом, що відколовся від свого товариства.

Івичеві щось близько З0 років. Волосся в нього довге, шапка зсунута на потилицю. Розповідали, ніби він колись був статистом у мандрівному театрі, хоча й закінчив шість класів гімназії. Закрутив був любов з якоюсь артисткою, та батько, дізнавшись про те, не­гайно забрав його додому. Батько досить заможний чо­ловік, а його приятелі на той час були при владі, то вони й допомогли йому прилаштувати сина писарчу­ком.

Тепер, видно, в Йові знову прокинувся потяг до те­атрального мистецтва.

Артист (я й забув сказати, що звати його Гаврило Михайлович) з Йовою часто заходили до читальні й вели там довгі розмови зі Стевою, Лазою та іншими членами товариства. У корчмі вони ввечері зустріча­лися з підмайстрами, передусім із Симою та Миливоєм.

Внаслідок тих їхніх розмов одного дня в містечку з’явилося таке оголошення:

«Члени Л-цької читальні вирішили власними сила­ми створити міський театр. Директором новоствореного театру призначено п. Й. Івича, колишн. тутешн. писаря; головним режисером — досвідченого артиста п. Гаврила Михайловича, добре відомого глядачам. В роботі театру братимуть участь члени читальні. При­бутки від вистав надходитимуть у розпорядження ке­рівництва названої читальні для придбання газет, книг і особливо веселих комедій для нашої публіки, а також патріотичних п’єс.

Повідомляємо про це шановних громадян і просимо в них усілякої допомоги, щоб цей благородний заклад процвітав на славу нашого міста.

Перша вистава відбудеться в «Хліборобі». Гляда­чам буде роздано написані від руки плакати з іменами дійових осіб, а пізніше такі плакати друкуватимуть у тутешн. друкарні.

Театр називатиметься «Міський театр ім. Юг.- Богдана».

Дирекція».

Унизу дописано:

«Нам бракує актрис, тож хто бажає, хай звернеться до дирекції для спроб і подальшого зарахування з доброю платою, при тому можна буде кожішй другий день займатися своїми справами».

І виник театр. Корчма «Хлібороб» одразу набула гучної слави, а вулиця, на якій вона стоїть, стала пожвавленішою та люднішою. Кожен із цікавості йшов туди, а там уже заглядав і до корчми, щоб побачити, що в ній діється. Насправді ж у корчмі було як завжди; попервах усі приготування відбувалися в читальні. Директор клеїв з паперу шоломи; маляр Йова, засу­кавши рукави, в кутку, на дошках, обтягнутих папе­ром, малював ліс; кравець Прока в протилежному кут­ку шив із старих підкладок одяг для святого Сави, сто­ляр Миливой стругав шаблі і мечі з ялинових київ; артист товк якусь суміш — виготовляв бенгальський вогонь. А інші гасали по місту й шукали старий одяг, кремінні пістолі, чорногорські шапки, турецькі шаблі тощо. Коли не заглянеш туди, завжди там кипить робота.

Повно дітей у вікнах і цікавих городян у самій чи­тальні: одні виходять, інші входять. Всяк, хто вийде, лише здвигне плечима і всміхнеться, мовляв, ну-ну, побачимо, що з цього вийде.

Працювали тут не тільки вдень, а й увечері, особ­ливо ж, коли після тривалих переговорів товариству нарешті вдалося взяти у крамаря Кости гасу в кредит.

— Нещасний скупердя! — сердився артист. — Ніби театр утече з його пляшкою гасу! — А потім почав лаяти корчмаря, що той наперед вимагає від нього гроші за харч: — Свині, та й годі, от і працюй для них! — І він так сильно тупнув ногою об підлогу, як тільки личить тому, хто грає «трагічних героїв».

Сяк-так подолавши всі перепони, члени читальні по­чали репетиції.

Найважче було домовитися, хто гратиме Пелу в Стеріїній «Злій жінці», бо жодна жінка так і не зголоси­лася до трупи. А кожен вважав себе мужчиною і не хотів грати жіночої ролі. Мало не побилися, але, слава богу, артист перекричав усіх і пригрозив, що він плюне на все, якщо його не слухатимуть. Отже, цю роль дали малярові Йові, бо встановили, що він схожий на Пелу.

— Пело, сядь коло мене! — дражнячись, смикнув його Миливой, коли той після розподілу ролей, ледве стримуючи лють, докінчував малювати якісь вікна.

— Відчепися, собако! Не гавкай! — огризнувся Йова, замахуючись пензлем.

Усіх розпирало від сміху, але ніхто не наважувався сміятися, щоб не було сварки. Хтось уже в дверях гук­нув:

— Пело, не сердься!

Лається Йова на чім світ стоїть; кинув у гребінника пензлем, рвонувся, щоб спересердя порвати свої тво­ріння.

Знову крик і буча. Ледве вмовили його, що то жарт і не треба його приймати близько до серця.

— Кожну роль потрібно грати з любов’ю, — декламує артист, закінчуючи свої повчання про мистецтво.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Якось перед святим Миколою в одного селянина з Ясениці окотилася вівця. Посідали селянин з госпо­динею та й почали радитися, що робити: продати те ягня чи залишити, адже у них і так овець небагато.

— Знаєш, чоловіче, що я подумала? — озвалася рап­том жінка.

— Що?

— Здається, наш король святкує святого Миколу?

— Авжеж.

— То я б от що зробила: відвезла б у Белград і вів­цю, і ягня; ягня подарувала б королю, а вівцю про­дала б. З цього можна мати неабияку користь. Он Дишко — той раз у раз бігає до начальника поліції або до повітового голови й несе їм то порося, то ягня, то мішок вівса, то сиру, то сього, то того, і бачиш, як живе? Староста, всі його поважають, усі знають. А те, що начальству віддасть, — з людей утричі здере. А недавно ще й орден йому почепили! Боже мій, як перетрудився! Ну, хай уже він, але ж ота його індич­ка без вій — таке цабе, що й не підступись. Подумаєш, старостиха!

Тодор (так звали селянина) задумався, ворушачи головешкою вогонь. Обоє мовчали. Тодорові страшен­но закортіло отримати старостівський ціпок. Дишко не кращий за нього, якщо не гірший. І коли вже той став старостою, бо носить подарунки начальникові по­ліції, то що вже казати про Тодора, якщо він — поду­мати тільки! — подарує ягня самому королю! А король візьме золоте перо, запише його ім’я, розпитає, звідки він, як звати жінку, дітей, і Тодор усе відповість по порядку. Тоді король поплеще його по плечу й запи­тає: «Ну, Тодоре, то хто ж там у вашому селі старо­стує?» — «Не брешу, господарю, староста в нас ніку­дишній. Знущається з людей, кривдить, штрафує». — «Та що ти кажеш! — обуриться король і мерщій по­дзвонить дзвіночком, а «міністери» бігцем до нього. Він на них і не гляне, а тільки до Тодора: «То як, кажеш, звати отого змія?» — «Дишком, господарю». — «Чули?! Щоб мені зараз вигнали того Дишка геть із Сербії!» — гукне король, звертаючись до «міністерів». «Міністери» так і виструнчаться, а Тодор зрадіє, мов­ляв: «Ага, начувайся, сучий сину, щоб знав Тодора. І на пана знайдеться управа. Знатимеш, де раки зи­мують!» — «Ану, гайда виконувати наказ», — гукне до «міністерів» король, а вони вклоняться та мерщій у двері. «От, Тодоре, будеш ти старостою у своєму селі, допоки живий, а вмиратимеш, то передаси старо­стування кому сам захочеш!» — скаже йому король. «Воно-то так, господарю, тільки якби ти написав про це своєю рукою, то воно якось певніше». — «Нічого не треба. Я вже про все подбав, ти тільки кирпу вгору та шапку набакир». — «Ну, дякую тобі, господарю!» — вклониться Тодор і вже збереться йти. Аж король йому: «Куди ж ти? Зачекай, ось пообідаємо чим бог послав. Бо так не годиться!» — «Та спасибі, госпо­дарю; як до тебе йшов, то добре пообідав у «Тетові», ну, знаєш, де корчмар Спира, отут, недалеко». — «То хоч вина випив би?» — питає король. «Не можу, їй- богу, я вже пив, удвох із Спирою по дві склянки ви­пили», — кривить душею Тодор, але честь береже: не­зручно якось у короля вино пити! «Ну, гаразд, То­доре, але кави все-таки вип’єш, бо я вже й не знаю, чим тебе пригостити! — забідкається король і зараз же (так уявляє собі Тодор) гукне королеву: — Гей, Дра­го!» — «Що там?» — «А йди-но сюди на хвилинку!» — «Почекай, Лечку, взуюся!» Королева взується й вийде, а Тодор відважить їй низький уклін. «Це Тодор з Ясениці», — каже король. «Ах, Тодор!» — «Чуєш, жінко, будь ласка, приготуй нам кави, вип’ємо по чашці». — «Тільки якщо можна, то міцнішу», — встряє й Тодор. «Чоловік уже пообідав!» — пояснює їй король. «Га­разд, зараз приготую», — каже королева і йде на кухню варити каву.

Отак розмірковує та уявляє собі Тодор своє май­бутнє щастя. А як повернеться додому! Серце аж за­йшлося від хвилювання, очі сяють, щоки пашать від жару, що йде від вогнища. Жінка пряде, веретено хурчить, вогонь потріскує, а Тодор увесь у солодких види­вах.

— Спасибі, жінко, так я і зроблю!

— Ти про що?

— Про те саме.

— То я скажу Станої, щоб прийшла.

— Зараз не треба кликати Станої.

— Як не треба? А як же я сама чесатиму вовну?

— Таж ми про ягня говоримо.

— А-а, он про що! А я саме задумалася про вовну та й забула. Ну, то що ти намислив?

— Подамся завтра до Белграда. Ти приготуй усе, що треба, і я вдосвіта — з богом.

Приїхав Тодор до Белграда. Зупинився в «Тетові». Але це справа не легка — виконати таку місію, де «головою важиш», як він уявляв собі, тому Тодор ще кілька разів повторив, що мав казати королю. Приїхав пізно. Переночував, сповнений солодких мрій, а на­ступного дня встав раненько і, доки пив каву, ще кілька разів повторив свою майбутню розмову. Коли вже, на його думку, все добре вивчив, закинув ягня на спину й подався до короля.

У брамі королівського палацу пояснили йому, що він повинен спершу звернутись до маршалка і той йому скаже, що слід робити. Отакої! Усе вже з першого кроку пішло не так, як уявляв собі Тодор. Він, сірома, й не снив про якогось там маршалка. Що спільного в якогось маршалка з його подарунком? Чого він йому стає поперек дороги! Тодор уявляв, що прийде до палацу, розпитається, як пройти до короля, і, дізнав­шись, де він, постукає у двері. Відчинить йому слуга, і Тодор увійде. А в кімнаті сидить, точніше — напівлежить на шовкових подушках весь у золоті король, курить люльку та попиває каву. На золотому дзиглику сидить королева й пряде шовкову нитку. Пряслиця срібна, а веретено золоте. Тодор вклоняється до землі й віддає ягня королю. Король бере ягня, гладить його, трохи підводиться, щоб дати місце Тодорові, той сідає, і між ними починається розмова. Король питає про се, про те, аж тут королева озивається: «Не будемо, голубе, його різати, залишимо на розплід». — «Як хо­чеш», — відповідає король, і вони далі ведуть серйозну розмову про врожай, про старосту та інші речі, а яг­нятко собі мекає на руках у короля.

Аж тут усе не так, на його голову десь узявся ще якийсь маршалок, котрий і не снився йому.

Що вдієш? Треба йти до того дідькового маршалка, а потім він уже знатиме, що й до чого.

Пустили його до маршалка. Тодор з ягням до нього:

— Боже помагай, пане!

— Що таке? — сердито обірвав його маршалок. — Чого прешся з отим? — і показав на ягня.

Тодор знає, що робить, і він довго не розпатякува­тиме там, де це зайве. Коли він має справу з голо­вою, то яке йому діло до хвоста? І він править своєї:

— На, віднеси оце королю й скажи: то подарунок тобі від Тодора з Ясениці, а я пізніше поговорю з ним.

— Що?! Я маю нести ягня?! Ото нахаба!

«Мабуть, він перший при королі!» — подумав Тодор,

і в нього аж жижки затрусилися.

— Пробач, пане, коли я щось не так сказав, — про­белькотів він злякано, — ми люди прості, то через на­шу простоту й помиляємося. Я ось «хочу подарувати нашому господареві королю оце ягня на день його святого, хай на здоров’я споживе зі своєю господи­нею, а нашою панею королевою.

Маршалок засміявся:

— Е, це так не робиться, чоловіче. Ти спершу маєш попросити аудієнції, потім запитати його величність, чи він прийме подарунок, і вже тоді…

— А де та гуденція? — перебив Тодор.

— Ти мусиш подати мені письмове прошеніє, а в про­шенії зазначити, що хочеш потрапити до його велич­ності з такою-то метою, скажімо, щоб вручити пода­рунок. Твоє прошеніє я передам його величності, і, як­що він дозволить, я скажу тобі, коли та о котрій годині ти можеш бути прийнятий.

У Тодора очі полізли рогом, слова від хвилювання застрягли в горлі. І він розпачливо заволав, поспі­шаючи, аби той великий начальник не зупинив його:

— Я нічого не знаю й писати не вмію, то прошу тебе, пане, зроби це сам, напиши, іцо треба, а я тобі заплачу.

Маршалок розсміявся. Він побачив, з ким має спра­ву, здвигнув плечима й вирішив сам написати проше­ніє.

— Тепер іди, Тодоре, — сказав він. — Я повідомлю, коли його величність прийме тебе.

Тодор дістав з ватянки гаманця, виловив два гроші, заховав гаманця назад у кишеню і вклонився:

— Дякую тобі, пане. А це на каву, випий на здо­ров’я, добре діло ти мені зробив.

Маршалок жбурнув йому назад ті два гроші. Якби ж то дав хоч стільки, щоб можна було вексель опла­тити, то хай би вже, а то навіть на папір та чорнило не вистачить. Вилаяв він Тодора й вигнав. Украй спан­теличений, Тодор повернувся до «Тетова» чекати страшного суду. У тому сум’ятті маршалок навіть не запитав Тодора, де він зупинився, а Тодор не здога­дався сам про це сказати.

Чекає Тодор до обіду, а звістки нема. Він сів, пообі­дав, як годиться, й чекає далі, але знову жодної зві­стки. Почала Тодора брати нетерплячка. Мине якийсь час — і він виходить надвір та поглядає в бік королів­ського палацу. Усе йому здається: ось-ось вигулькне звідкись той маршалок. Дивиться, повертається, знову виходить, а того все немає.

Став Тодор людям розповідати про свою біду: хтозна, може, хтось і порадить, що робити. Більше лю­дей — більше знають.

Уже й споночіло, а маршалка нема. Тодор утратив усяку надію. Кляне мовчки й себе, і свою жінку, і долю, і ягня, і навіть короля. Почав міркувати, де він схибив, і дійшов висновку, що в усьому винні ті два гроші.

«Ех, брате, — зітхнув він, — з отим панством не знаєш, на яку й ногу етупити. Там, удома, якщо не даси на випивку, то й не підходь до начальства, а тут, бач, мене вигнав за те, що два гроші дав».

Думки потекли в цьому напрямку, і раптом його пойняв жах: «Якщо мене маршалок вигнав через два гроші, то як же розлютиться король, коли я дам йому ягня! Дзеленькне своїм дзвоником, збіжаться «міні­стери» до нього, а він їм: «Повісьте цього пройди­світа!» І «міністери» схоплять мене за комір та й по­тягнуть на шибеницю, а один візьме ягня за задні ноги й тим ягням по голові мене, по голові».

Він аж здригнувся від тої страшної думки.

І потім уявив, як він висить на шибениці, а вдома плачуть за ним, жінка голосить: «А щоб мене грім по­бив, що я згадала про те ягня!»

Раптом до Тодора підійшов чоловік у заяложенім кожушку і смушевій шапці.

— Боже помагай, приятелю!

— Спасибі на доброму слові!

— Чого такий невеселий, ніби чимось засмучений? — запитав той чоловік і сів поряд.

Тодор вилив йому свою душу, бо нелегко йому. Роз­повів, і як вівця окотилася, і скільки овець у нього, і яка кошара, і яку мав розмову з жінкою, і що їв, коли з дому йшов, і як був у маршалка, і що той казав йому, — все розповів, нічого не пропустив, а на закін­чення додав:

— І що тепер буде, сам не знаю.

— Гм, ситуація складна, можна поспівчувати, — промовив чоловік і потер руки.

— То що мені робити?

— А звідки я знаю, — мовить той і міркує, як вийти з скрутного становища. А Тодор дивиться на нього, мов на бога, чекає, що порадить цей мудрий чоловік.

Чоловік думає, закидає то праву ногу на ліву, то ліву на праву, спирається то на одну, то на другу руку, хитає головою, здвигує плечима, а Тодор мов на голках сидить. Нарешті і той озвався:

— Нічого тобі іншого не лишається, тільки одне… Гм, отак-то воно з папами справу мати. Брешуть вони, чоловіче! Дбають тільки про себе, і начхати їм на нас!

— А брешуть, брешуть! — погодився Тодор.

— Брешуть у всьому, — провадив далі чоловік. — І той маршалок нічого не сказав королю про тебе.

— І мені так здається, — погодився Тодор. — Інакше король, певно, одразу прийняв би мене, а так.

— Знаєш, що б я тобі порадив? Продай ти к бісу це ягня і завтра катай додому. Якби той хотів, ти б давно потрапив до короля, а нині вже нічого й споді­ватися: пізній час.

— Правда твоя! — визнав Тодор. — Коли б тільки ціна підходяща…

— За ягня й вівцю я дам тобі двадцять п’ять дина­рів. Гадаю, цього досить.

Почали торгуватися. Той одне, цей друге, зійшлися на двадцяти шести динарах. Позбувся Тодор клопоту, взяв гроші і, вдоволений виторгом, з’їв гуляшу, випив кварту вина й приготувався спати. У корчмі повно селян. Одні п’ють, галасують, стукають палицями по столу, інші розмовляють, сперши голову на руку, ще інші полягали. Корчмар приносить рядна, розстилає, сонний парубок підкладає дрова в грубку, корчмарів компаньйон Алемпій підраховує гроші та свариться з тими, хто п’є, жене їх спати. Ті вкладаються. Одні, лежачи, курять і балакають, інші вже й хропуть, хто горілиць, а хто ницьма. Повітря задушливе, кисле. Тодор почав дрімати. Зайняв собі місце скраю, пере­хрестився й ліг.

— Звідки ти, приятелю? — запитав його сусід.

— З Ясениці.

— Ого-го, здалеку, брате! — мовив той і позіхнув.

— Та здалеку, — відповів Тодор і теж голосно по­зіхнув.

— А куди зібрався?

— Ет, куди…

І Тодор розповів йому про свою біду.

Поговорили так, потім повернулись один до одного спинами й поснули.

І поки Тодор спав сном праведника, поліція тим ча­сом обнишпорювала, так би мовити, землю й небо, шу­каючи його. Маршалок доповів королю про Тодорове прохання, і король призначив аудієнцію на завтра о          пів на першу. І тільки тоді, коли вийшов од короля, коли в своїй канцелярії дав наказ написати Тодорові повідомлення, маршалок згадав, що він знає лише, звідки Тодор приїхав, але не знає, де зупинився в Бел­граді. Не маючи що робити, маршалок подзвонив до управи міста Белграда й сказав, що селянин із Ясе­ниці виявив бажання подарувати королю ягня, але в прошенії не зазначив корчми, в якій зупинився, тому він просить управу негайно розшукати селянина й по­відомити, що король назначив йому аудієнцію й охоче прийме від нього в подарунок ягня.

Голова управи тут же зв’язався з усіма поліцей­ськими дільницями міста й наказав, щоб жандарми розшукали селянина Тодора, який приніс королю ягня, і сказали йому, що король його прийме.

Помчали жандарми з корчми до корчми: питають, дивляться, шукають, з’ясовують, але немає такого, щоб ягня приніс. Нарешті пізно вночі один забився у «Тетов».

— Чи нема тут селянина, що приніс його величності королю ягня?

— Є, он скраю спить.

Жандарм поторсав Тодора.

Тодор схопився на ноги, протер очі, а коли побачив жандарма, у нього аж у животі похололо. То не жар­ти — мати з ними справу.

— Це ти той Тодор, що приніс ягня в подарунок його величності королю?

— Я! — відповів збентежений Тодор.

— Отже, його величність король приймає твій пода­рунок і хоче бачити тебе завтра о пів на першу в себе. Зрозумів?

— Зрозумів! — вичавив із себе Тодор хрипким голо­сом, а холодний піт так і обдав його.

Жандарм негайно помчав в управу повідомити ра­дісну звістку, а Тодор так і стояв, остовпілий. Раптом він повалився на підлоту й застогнав.

«Що скоїлося з чоловіком?» — занепокоївся корчмар, підбіг до нього і став бризкати холодною водою. Ледве Тодор прийшов до тями. На щастя, у нього були міцні нерви. Коли б він раптом довідався, що в нього вдома всі повмирали, він би це легше зніс. «Божа воля на те!» — сказав би згорьовано, та й усе, але ця звістка була для нього наче грім з ясного неба.

«Збрехав я королю!» — думав вій, жахаючись, а сер­це мало з грудей не вискочить.

— Що робити, Спиро, брате мій?! — крикнув Тодор у відчаї.

— А що таке?

— Я пообіцяв королю подарувати ягня, а ввечері взяв та й продав його. Думав, що не схоче він мого подарунка.

Спира зажурився. Він то мовчав, заклопотано мор­щачи чоло, то сумно хитав головою і знизував пле­чима, але не казав нічого.

— Пропав я! Де ж я тепер знайду ягня? Адже хто королю збрехав, тому й голови не зносити! — розпач­ливо мовив Тодор.

— Гм, що ж робити? Ягняти нема… А знаєш що, біжи-но та пошукай того, кому ти його продав.

Тодор ожив. Йому й зодягатися не треба було, бо спав одягнений. Він мовчки вибіг на вулицю і зник у темряві.

(Наступна частина)

(Предыдущая часть)

На следующее утро весь город уже знал о прибытии просветителя Саввы. Неожиданное появление Саввы каждый толковал по-своему, но никто не мог установить подлинной причины.

Два попа, близкие приятели митрополита, немедленно помчались к нему известить о прибытии святого.

— Да, плохи наши дела! — промолвил его высокопреосвященство.

— Хуже и быть не может! Всех нас побреет! — хором заключили попы.

Митрополит — черт знает какой по счету — весьма забеспокоился. Первое что пришло ему в голову: «Савва метит на мое место». Да и что другое мог он подумать?

Отправив попов, митрополит взял зеркало и стал внимательно разглядывать себя. Стараясь придать своему лицу благочестивое выражение, он вращал глазами, тер нос, рассматривал бороду и лоб.

Борода оказалась недостаточно седая, а нос выдавал его с головой. Надо действовать! Натолок он поскорей серы, зажег ее и стал окуривать бороду. Окуривал до тех пор, пока не начал задыхаться от серного дыма. Затем выжал в чашку несколько лимонов и окунул туда нос, дабы придать ему хоть какую-то святость. И опять огляадел себя в зеркало, поправил одежду. Он тщательно осматривал себя то вблизи, то издали, но увы, все было не так, как ему хотелось. Не святой, а черт знает что. Да простит меня бог, но он походил больше на заспанного музыканта из механы, чем на священное лицо.

Мучаясь и досадуя, митрополит позвонил своему секретарю.

— Ты слышал, — обратился он к нему, стараясь говорить усталым, мягким голосом подвижника, — прибыл нам святой Савва. Ясно, что он всячески постарается дорваться до моего места, а тогда и тебе брат, крышка. Надо оповестить всех, что я болен и никого не принимаю. А ты, друг мой, отправляйся в город и проследи, где Савва бывает, с кем встречается, что говорит. При случае побеседуй с ним, постарайся выведать у него все как ты умеешь, и доложи мне. Мы должны действовать решительно, если хотим сохранить свое положение. Это во-первых, а во-вторых: сейчас же пошли в «Вечерние новости» заметку, в которой распиши о моих познаниях и о том, что никто не сможет меня заменить. Неплохо было бы, чтобы отец… моя правая рука, срочно написал брошюру под названием: «Злоупотребления святого Саввы в Студеницком монастыре»[1].

Секретарь удалился выполнять остроумные поручения своего владыки, а его преосвященство опустился в кресло, изнемогая от усталости и страха. Позвав слугу, митрополит приказал подать себе пол-литра коньяку для храбрости и поднятия духа.

После того как митрополит вкусил вторые пол-литра, от страха не осталось и следа, напротив, он почувствовал прилив воинственности. Вспомнив о Савве, он заскрипел зубами, обругал Христа-бога, вынул револьвер и угрожающе пробормотал:

— Вот что нас рассудит!

Затем повалился на диван и заснул тихим, спокойным, архиерейским сном.

Паника охватила и профессоров университета. Приближались выборы профессуры, и они побаивались конкуренции.

Только наставницы Высшей женской школы ничего не боялись; им и в голову не приходило, что святой может быть их начальником, а ведь ни с какой другой стороны он не мог их интересовать. Он стар, прибыл с того света, и что хуже всего — монах; чем же он мог привлечь внимание наставниц Высшей женской школы?

Пока в Белграде судили да рядили по поводу появления Саввы, они по обыкновению спорили, сплетничали, скорбели о судьбах мира или усаживались вечерком вокруг круглого столика и, положив на него руки, призывали духов. Для многих воспитательниц будущих гражданок Сербии, матерей и хозяек, спиритизм — самое приятное развлечение. А почему бы и не так? Кто сильнее их ощущает горечь и бремя этого плохо устроенного мира, а к тому же, сохрани вас боже от этого, если они попали на отвратительную должность учителя? Наставница думает о том, как бы выйти замуж, а она должна задавать вопросы по грамматике или еще более глупые и выслушивать ответ ученицы, что существительное «кость» изменяется по третьему склонению. К черту и кость и грамматику, кому это нужно?

Разумеется, звонок в конце урока — бальзам для ее души. Она бежит в учительскую, — кому хочется разговаривать с этими желторотыми, это ведь так неприятно, так надоедает; это к лицу прислуге, гувернантке, но не женщине с возвышенной душой и университетским образованием.

Но вообразите, как приятно после школы сесть вокруг «столика».

Столик начинает стучать, а девицы громко хохотать.

— Кто ты, объявись!

Тишина.

— Это ты?

Тишина.

— Или ты? — называют они имена.

Столик пошатнулся.

— Он, смотрите, о, о, о! Он, ясно он! Молчите, спрашивайте по порядку. Ты начни первая! Нет… постой… Нет, ты спрашивай за всёх…

— Подождите же. Когда она выйдет замуж, через сколько лет?

«Тук, тук, тук!»

— Через три… Ура!.. Ха, ха, ха! Поздравляем!

— Фу, боже ты мой! Врет ведь все! За нос только водит!.. Спроси за кого…

Начинают гадать: за этого, за того, за третьего?

Столик молчит,

— В Белграде он?

Столик наклоняется.

— Он чиновник?

Молчание.

— Торговец?

Столик наклоняется.

— Ах, торговец! — Поднимается хохот, визг.

Так продолжается до тех пор, пока все не расспросят о своих женихах, а потом переходят на другие, не менее важные темы.

— Отгадай, сколько мне лет.

«Тух, тук, тук,— отсчитывает столик, доходит до двадцати пяти и продолжает дальше, — тук, тук… тук!..»

— Да остановишься ли ты, наконец, чтоб тебе пусто было.

— Ты же его толкаешь!

— Нет, ей богу нет!

— Плохо гадает!

Потом расспрашивают столик о том, сколько кому суждено прожить, и под конец задают разные пикантные вопросы.

Приходит время ужинать, и они расходятся, думая каждая о том, что предсказал ей столик. Одни довольны, другие грустны и озабочены, и как ни убеждают они себя, что верить этому нельзя, все же их томят сомнения и предчувствия.

Если наставницы не призывают духов, то гадают на картах.

— Тебя любит брюнет… Но на твоем пути какая-то блондинка, богатая вдова… Тебе предстоит дальняя дорога…

Понятно, что такая духовная пища куда приятнее школьных занятий и наставлений детворе об обязанностях матери, хозяйки, воспитательницы. Эти дурацкие затеи благотворно действуют на их слабые, больные нервы.

Тем временем Савва явился с документами в министерство просвещения и попросил определить его на должность, согласно божьему указу. Не зная современного устройства Сербии, он и представить не мог, сколь сложна эта процедура. В министерстве Савве сказали, что прежде всего нужно написать прошение и приложить к нему свои документы с соответствующей гербовой маркой. Савва точно все выполнил. Его прошение зарегистрировали и направили на утверждение в Главный совет по делам просвещения. А уж Совет по делам просвещения всем нам хорошо известен. Он никак не соответствует своему назначению. Причина этого весьма проста.

Сербы делятся на две категории. К первой категории относятся люди, знающие и понимающие свое дело, но не желающие работать; это люди разочарованные и отчаявшиеся. Ко второй категории принадлежат люди, которые ничего не знают, но, пользуясь бездеятельностью умных и знающих, усердно трудятся. Понятно, что последние работают так, как им заблагорассудится. И тогда уже мало пользы от того, что умники с болью в сердце замечают, как на их глазах совершаются глупости и безобразия. Примерно так обстоит дело и в Главном совете по делам просвещения. Умные и знающие люди не хотят там работать, а если по случайности и занимают какую-нибудь должность, то не являются даже на заседания Совета. Но как ни вертись, а кто-то должен все-таки работать, и вот тогда приглашают тех, кто желает трудиться, но ровно ничего не знает.

Итак, Главный совет по делам просвещения состоит из филологов, которые всю жизнь занимались только тем, что портили сербский язык и писали глупейшие исследования, и из педагогов, которые, должно быть, действительно свалились с луны. При чтении составленных ими школьных программ не знаешь, плакать, смеяться или просто вопить от ужаса, а книги, рекомендуемые ими для молодежи, за редким исключением нельзя взять в руки. Распределив между собою обязанности, они чаще всего сами пишут книги, сами же их рекомендуют, а милое и доброе государство позволяет их печатать и платит большие деньги за бездарные труды. Один из них «нарвал цветочки милым деткам», другой «составил сборничек», третий «написал учебничек» — так, красиво и разумно используя свое положение, они помогают «себе и друг другу».

К своему несчастью, святой Савва не являлся членом Главного совета по делам просвещения, не было у него и знакомых в этом высоком учреждении. Именно в связи с этим возникли большие споры насчет квалификации святого.

— Отсталый человек! — говорили одни.

— Нет у него педагогической подготовки!

— И филологической нет!

— Хоть бы составил какой-нибудь сборничек с пользой для детей.

Не было у Саввы и политических друзей. Он не фузионнст, не независимый радикал, хотя в газетах приверженцы обеих партий называли его «другом». «Наш друг, господин святой Савва Неманич прибыл…» и т. д. Один епископ провозгласил, что Савва разделяет идеи партии «крестьянского единства»[2].

А без политических связей и высоких рекомендаций у нас в Сербии ровным счетом ничего не добьешься. Даже простой швейцар, нанимаясь на работу, должен принести целую кучу рекомендаций. И как вы думаете от кого? От государственных советников, от председателя Совета министров, от митрополита, тетки министра, от народных депутатов, министров, от двоюродного брата министра и т. д. Из-за рекомендации подчас разгорается борьба лагерей, ломаются копья, возникают затруднения в деятельности той или иной политической группировки.

Наше кустарничество, все эти многочисленные политические балаганы и лавочки довели нас до полной слепоты. На политической ярмарке громче всех кричат подлецы, их крик заглушает голоса честных людей. При этом каждый норовит силой затащить тебя в свою лавочку:

— Сюда, сюда, здесь цвет общества! Зайди, посмотри и останешься здесь!

Тут толкутся продавцы политических акций, ибо продавать акции значительно выгоднее, чем покупать и перепродавать овечьи шкуры; здесь и поставщики разных товаров, и охотники за высокими чинами и положениями, — и все они неистово кричат, вопят, расхваливают свои партии и группировки, задирают друг друга. Страшно пускать Савву в эту толпу политических барышников. Но и без этого не обойтись!

У нас политика и политические партии вершат всем. Из политических соображений у нас любого могут превратить в умного, гордого, известного, выдающегося. По политическим соображениям Марко или Янко провозглашаются учеными, и попробуйте-ка оспорить их ученость; из политических соображений тот или иной становится профессором университета, а понадобится — и членом Академии наук.

— Пусть будет у нас там свой человек! — говорят в подобном случае.

Стыд и срам! А этот «свой человек» входит в политическую партию лишь ради выгоды, чтобы получить министерский пост. Как только меняется ситуация, он тотчас отказывается от своих «твердых убеждений».

Иначе, как можно объяснить печальный факт развала нашего высшего учебного заведения — университета. Там были такие деятели, которые по своим способностям больше годились в прасолы, чем в профессора. А были, наконец, и такие, которые что-то делали, но было бы гораздо лучше, если бы они совсем ничего не делали.

А Академия наук! Ох, бедная наша наука! Иностранец при виде наших бессмертных академиков может усомниться в том, что Сербия находится в Европе, а не в Центральной Африке. Академия — вопиющий образец нашей слепоты и глупости. Ученые мужи, вернее люди, лишь именуемые так, принесли науке столько же пользы, сколько волы, или даже меньше, ибо волы не срамили науку. Литературные труды многих из них, кроме квитанций и векселей, не отличить от школьных сочинений. Вот до чего мы дошли!

(Далее)

 

[1] Монастырь Студеница построен в 1191 году на реке Студенице.

[2] Имеются в виду партии и политические группировки того времени. В 1903 году руководство двух буржуазных партий образовало фузию (объединение) и составило коалиционное правительство. Независимый радикал – член независимой радикальной партии, организовавшейся в 1901 году из левого крыла радикальной партии. Партия крестьянского единства – реакционная буржуазная партия начала ХХ века.

Этот рассказ не выдуман мною. Еще в детстве я читал об одной любопытной Высшей школе, но чтобы читателю мой рассказ был ближе и понятней, будем считать, что это наша Высшая женская школа.

С незапамятных времен в ней владычествуют лишь, «ученые» дамы. Если бы наш простодушный крестьянин увидел, как они, водрузив очки на нос и закинув ногу на ногу, глубокомысленно изучают толстенную книжищу, дымя папиросой, он покатился бы от смеха. А потом наверняка стал бы рассказывать об этом всему селу, но ему никто не верил бы, как не верили черногорцы рассказам воеводы Драшко о Венеции[1].

Итак, эти «ученые» дамы занимаются науками, чему-то обучают, ссорятся, как и подобает женщинам — живые же они создания, — но больше всего, конечно, сплетничают, иногда выходят из себя, плачут, часто без всякой причины начинают петь, словом, вершат возвышенную просветительскую миссию.

Но в жизни не может все идти гладко. Так случилось и с заведыванием Высшей женской школой: оно было из рук вон плохо. То и дело менялись директора. Управляли ею женщины, управляли мужчины, но ничего хорошего де получалось. Стоит в школе появиться новому директору, как все наставницы приходят в волнение и день-два жужжат, словно пчелы, а потом начинают кричать:

— Не годится он, не годится, развалит нашу школу!

Подобные сцены повторялись из года в год, так что и самому богу надоело. И милосердный бог решил положить конец непорядкам, послав с небес такого директора, который стал бы управлять школой спокойно, мудро, чисто райскими методами и обратил бы ученых девиц к научным занятиям.

Бог вошел в свой рабочий кабинет и вызвал начальника рая святого Петра. Петр явился с пером за ухом и какими-то папками.

— Что это такое?

— На подпись, господи! — ответил Петр, отвесив низкий поклон.

Бог просмотрел бумаги и горько усмехнулся. Святой Петр, проверяя документы вновь поступивших, обнаружил, что трое новичков прибыли в рай с фальшивыми справками и под чужими фамилиями. Все трое были сербы.

— Кто же им выдал эти документы? — сердито спросил бог.

— Сербские попы, разумеется. Беда мне с ними, жулики известные. Глазом не успеешь моргнуть, как они уже провели тебя за нос…

— Так, так… Но об этом после… Мне думается, что в Сербии надо либо упразднить это сословие, либо сменить митрополита! — как бы про себя добавил бог, отодвинул бумаги и продолжал: — Я вызвал тебя по другому поводу.

Петр почтительно склонил голову.

— Видишь ли, Петр, в Сербии очень плохо обстоит дело с Высшей женской школой. Я больше не в состоянии выносить все эти дрязги и выслушивать жалобы на управление школой. Вот и решил я послать туда какого-нибудь небожителя, авось это поможет утихомирить их и восстановить порядок. Посоветуй мне, кого бы из сербов, обитающих в раю, можно было бы направить туда директором.

— В последнее время, господи, сербы все больше в ад попадают. В раю находятся лишь простые неграмотные люди, большей частью старые. Министры же, митрополиты и попы в пекло угождают. Я предложил бы послать на землю преподобную Параскеву.

— Прекрасно, она умеет ладить с женщинами, но все-таки хорошо бы согласовать это с референтом православной церкви святым Лукой.

Пришел Лука и, низко поклонившись, сказал:

— Я сам собирался прийти к тебе, господи!

— Тебе нужно что-нибудь?

— Нужно, господи, твое разрешение на получение аванса.

— Как, опять? Ведь ты только что брал. Кончено, запрещу я в раю пить ракию!.. На сей раз прощаю, но впредь смотри! Кого бы нам послать из рая директором Высшей женской школы, а?

Лука задумался, потом развел руками и сказал сокрушенно:

— Трудную ты задал задачу!

— Петр предлагает Параскеву.

— Можно и Параскеву, — согласился Лука, вертя в руках заявление.

Загремел гром, блеснули молнии, задрожали все семь небес, и явилась Параскева с шестого неба. Она служила там «сестрой милосердия».

— Дочь моя, Параскева, решили мы направить тебя в Сербию директором Высшей женской школы.

Завопила, заревела преподобная Параскева:

— Если согрешила я в чем перед тобой, господи, то пошли лучше меня в ад, не смогу я с женщинами справиться.

Сжалился господь. Не хотел он посылать Параскеву ни насильно, ни по закону небесному, который в раю почитается больше, чем у нас в Сербии. Бог ничего не мог поделать и отпустил Параскеву.

Вызвали Магдалину, вызвали пресвятую Марию, огненную Марию, но все они отвечали, как Параскева. Хотел было господь послать святую Екатерину, но она оказалась католичкой. Ломал бог голову, ломал, кого бы послать в эту школу. И вдруг Лука говорит:

— Знаешь что, господи? Пошли-ка ты Савву[2], сербского просветителя. Лучше его не найти на это место.

Кликнули Савву.

Савва вошел тихо, смиренно поклонился и остановился у порога.

— Подойди ближе, чадо мое, — сказал бог.

Приблизившись, Савва пал перед господом на колени.

— Не хочешь ли ты, Савва, вернуться в Сербию и стать директором Высшей женской школы? Если ты согласен, я тотчас напишу указ и прикажу выдать тебе пособие на дорожные расходы.

Савва, наш просветитель, вместо ответа заплакал от великой радости. Заплакал так же, как оплакивал когда-то смерть своего отца Немани[3]. Наплакавшись, он поднялся, поцеловал край божьей мантии и произнес:

— Господи, сегодня счастливый день моей жизни. Теперь я смогу продолжить много веков назад начатое дело просвещения моего народа.

Обрадовался бог, что все так хорошо кончилось, обнял Савву, поцеловал его в лоб и написал такой указ:

«Мы,

господь бог Саваоф,
милостью и волею своею
властелин
всех просторов и всей вселенной,
всех небес, предметов и душ, постановляем:
назначить управителем Высшей женской школы в Белграде

Савву — Растко Неманича

Саваоф, собственноручно».

Святой Петр скрепил указ райской печатью и поставил сйою подпись под божьей:

«При сем присутствовал и поставил печать хранитель райской печати,

Петр, собственноручно.»

Лука написал сопроводительное письмо в министерство просвещения, снабдил Савву паспортом, а бог распорядился выдать ему дорожное пособие из «Фонда сербского просвещения».

— Но эта статья бюджета уже израсходована, господи!

— На что же?

— Святому Илье дали на порох — для стрельбы! Немного дали книжным референтам и просветительской комиссии, а остальное взяли черногорцы: им неизменно покровительствует владыка Негош[4].

— Ох, все стреляет Илья, словно хочет перепробовать все пушки Шкоды. Мечется, как дурак, по небесам! — недовольно сказал бог, вынул деньги из своего кармана и дал Савве на дорогу.

На прощание бог сказал ему:

— Слушай, Савва, по дороге на землю заверни на луну — там живут сербы, если только они еще «не свалились с луны». Есть среди них несколько членов Академии наук, там находится Главный совет по делам просвещения, там же обитает и великий философ Бранислав Петрониевич[5]. Он развернул там такую грандиозную деятельность, что скоро начнет конкурировать со мной. Передай привет этому величайшему человеку на земле.

Савва завязал узелок на епитрахили, чтобы не забыть божьего поручения, и двинулся по облакам к луне.

На луне Савва пробыл недолго. Попытался он разыскать тех сербов, о которых говорил бог, но они, грешники, уже «упали с луны». Святой немного отдохнул, осмотрел окрестности, сфотографировал самые интересные пейзажи, послал несколько открыток с луны друзьям в рай и мирно продолжал свой путь на землю.

Уже перевалило за полночь, когда Савва явился в Белград. Часы на Саборной церкви показывали час ночи. Несмотря на позднее время, Савве захотелось пройтись по белградским улицам. Нигде ни живой души. Изредка попадется ночной сторож — стоит, прислонившись к стене какого-нибудь дома. Открыты только ночные механы. Чьи-то хриплые голоса выкрикивают похабную песню, около стойки дремлет хозяин, сонные цыгане назойливо скрипят на скрипках. Святому тяжело было глядеть на это отвратительное зрелище, и он двинулся дальше. Вдруг на Теразии[6] он увидел два освещенных окна в двухэтажном доме.

— Интересно, кто это бодрствует? — спросил Савва ночного сторожа.

— Это министерство! — ответил сторож.

— А не знаешь, кто там, в этой освещенной комнате?

— Это господин статистик, очень усердный, пожалуй самый усердный чиновник во всей Сербии. Он всегда засиживается за полночь.

— Что же он делает?

— Читает романы, работает — рассказы, что ли, пишет? Все в Белграде считают его самым исполнительным чиновником.

«Наверно, сидит здесь, чтобы дома сэкономить дрова!» — подумал добрый святой и зашагал дальше.

(Далее)

 

[1] Воевода Драшко – один из героев поэмы черногорского поэта П. Негоша «Горный венец».

[2] Святой Савва (в миру Растко Неманич) – первый сербский архиепископ (1220), святой патрон страны.

[3] Стеван Неманя – основатель сербской династии Неманичей (1159 г.), отец Растко Неманича, названного в монашестве Саввой.

[4] Речь идет о правителе Черногории, знаменитом поэте Петре Петровиче Негоше.

[5] Бранислав Петрониевич – реакционный философ-идеалист.

[6] Теразия – площадь в центре Белграда.

У одного крестьянина в селе Ясеница объягнилась овца, помнится, в канун святого Николы. Сел он со своей хозяйкой за стол обсудить хорошенько, как им поступить: продать ягненка или себе оставить, — овец у них было мало.

— А знаешь, муженек, что мне пришло в голову? — спросила вдруг жена.

— Что?

— Сдается мне, что наш король Николин день празднует[1].

— Празднует, как не праздновать.

— Вот я и погнала бы овцу с ягненком в Белград, ягненка бы подарила королю, а овцу бы продала. Большую выгоду можно из этого получить. Погляди на Дишко. Он ведь постоянно околачивается не у исправника, так у начальника, то поросят им тащит в дар, то ягнят, то овса мешок, то одно, то другое, и недурно ему живется поэтому: старостой стал, почет да уважение. Что капитану-исправнику отдаст, то трижды из народа вытянет, а недавно вишь и орден получил! Ах, боже ты мой, лопнуть от досады! Ну ладно бы уж он, а то и эта его белобрысая так напыжилась, что и на козе к ней ва подъедешь. Туда же мне, старостиха!

Тодор (так звали крестьянина) задумчиво ворошит палкой в очаге. Молчат. Тодору до страсти хочется самому стать старостой. Дишко ведь не лучше его, если не хуже, думает он, и уж если он сумел пробраться в старосты, задаривая капитана-исправника, так что может получиться, если он, Тодор, преподнесет барашка ни больше ни меньше как самому королю? Возьмет король золотой карандаш да запишет его имя. Потом спросит, из какого он села, как зовут его жену, деток, а Тодор на все ему толково ответит. Тогда король похлопает его по плечу и спросит:

— Так вот, Тодор, скажи-ка мне, сделай милость, кто у вас в селе старостой?

— Дурной человек, государь, истинное слово. Мучает народ, изводит, кожу с него дерет.

— Что ты говоришь?! — вскипит король, да как начнет звонить в колокольчик, министры перед ним тут как тут, а он на них и не смотрит, к Тодору обращается:

— Как, говоришь, зовут того гада?

— Дишко, государь.

— Слыхали?! Чтоб этого Дишко сию же минуту из Сербии вон выгнали! — вскричит король, повернувшись к «министерам».

А «министеры» перед ним лебезят, приплясывают. Тодор довольнехонек и думает про себя: «Погоди, чурбан, увидишь, на что Тодор годен. Есть, братец мой, и над попом поп. Попробуй-ка пикни теперь!»

— Вон! — кричит король министрам, а они кланяются да в двери — шасть!

— Вот что, Тодор, отныне ты будешь в своем селе старостой, пока жив, а на смертном одре передашь место кому сам захочешь! — говорит ему король.

— Благое дело, государь, только как бы это мне грамотку какую за твоей подписью получить, чтобы вернее было.

— Не нужно тебе ничего. Я уже обо всем распорядился, живи да радуйся, и черт тебе не сват!

— Спасибо тебе, государь! — кланяется Тодор и двинулся было к выходу, а король ему:

— Куда это ты? Подожди, откушай, что бог послал. Так не гоже.

— Покорнейше благодарю, государь, да ведь перед идти, я закусил в «Тетове», знаешь, у Спиры трактирщика.

— Ну, так винца не хочешь ли? — спрашивает король.

— Не могу, богом клянусь, и вино я уже пил. Со Спирой в компании два графинчика усидели.

Врет Тодор, достоинство свое соблюдает. Смеет ли он у короля вино распивать?

— Но хоть кофейку-то ты должен выпить, Тодор, прямо не знаю, чем тебя потчевать, — беспокоится король, и тут, грезится Тодору, зовет он королеву:

— Эй, Драга!

— Что тебе?

— Живей иди сюда!

— Подожди, Сашенька, я обуваюсь.

Выходит королева, Тодор до земли ей кланяется.

— Это Тодор из такого-то села, — говорит король Королеве.

— А! Это Тодор!

— Ну-ка, жена, поставь, ради бога, на огонь кофейник, выпьем по чашечке.

— А не лучше ли покрепче чего выпить?

— Да нет, сыт и пьян человек, — говорит король.

— Ну так и быть, — отвечает королева, — сварю я вам кофеек.

Так думает Тодор, таким представляет свое счастье. И что будет, когда он домой возвратится?! От сильного возбуждения у него начинает колотиться сердце, глаза сверкают, щеки горят и от волнения и от соседства с очагом. Жена прядет, жужжит веретено, дрова трещат, а Тодор весь во власти сладостных дум.

— В самом деле, жена, я так и сделаю.

— Что это?

— Да то, о чем мы говорили.

— Я должна Станию позвать.

— Оставь ты теперь Станию в покое.

— Как оставь? Надо же мне шерсть чесать?

— Да я об ягненке тебе говорю.

— Ах, да что это со мной! Все шерсть в голове, вот и забыла. Ну как ты думаешь?

— Поеду-ка заврта в Белград. Самое верное дело, приготовь мне все что нужно, завтра спозаранку двниусь с божьей помощью.

—

Прибыл Тодор в Белград. Остановился в «Тетове» и, удрученный тяжестью затеянного дела (тут, думал он, и голову сломать можно), несколько раз повторил про себя то, что собирался сказать королю. Приехал он поздно, переночевал. Всю ночь ему снились радужные сны, а утром, поднявшись ни свет ни заря, он еще несколько раз повторил все, что надумал. Когда он решил, что все хорошо запомнил, взвалил на плечи ягненка и отправился прямо к королю. Во дворце ему сказали, что прежде всего необходимо явиться к главному королевскому советнику, который объяснит, что нужно дальше делать. Вот тебе на! С первых же шагов все получилось не так, как он думал. Ему, бедняге, советник и не снился.

Какое, черт возьми, отношение к его делу имеет какой-то советник, почему он становится поперек дороги? Тодор полагал, что придет во дворец, спросит, где король, а получив ответ, просто постучит в дверь. Дверь откроет слуга, и он войдет. В комнате сидит, вернее покоится на шелковой перине король, курит из чубука, потягивает кофе и весь золотом горит. На золотом стуле сидит королева и прядет. Пряжа серебряная, а веретено золотое. Тодор кланяется до земли и вручает королю ягненка. Король берет ягненка, гладит его, привстает, освобождает местечко рядом для Тодора и начинает расспрашивать о том о сем, но тут королева вмешивается в разговор:

— Не надо его резать, родимый, пускай растет.

— Женские выдумки! — отвечает король и продолжает степенно беседовать с Тодором об урожае, о старосте, обо всем понемногу, а ягненок блеет у короля на руках.

А получилось все совершенно иначе: появился какой-то советник, о котором Тодор и понятия не имел.

Но что поделаешь, другого выхода нет — придется идти к этому чертову советнику, а там уж видно будет, что и как.

Впустили его к советнику. Тодор с ягненком прямехонько к нему.

— Бог на помощь, господин.

— В чем дело? — спрашивает советник сердито. — Куда это ты с ним? — на ягненка показывает.

Тодор знает, что делает, даром слов не тратит. Когда имеешь дело с головой, хвост не страшен.

— Отнеси-ка вот это королю, — отвечает он, — и скажи: это тебе шлет в подарок Тодор из такого-то села, а я уж с ним сам потом поговорю!

— Вон отсюда! Я понесу ягненка?! Видали такого нахала!

«Должно быть, это самый главный после короля», — подумал Тодор, ноги у него подкосились от страха.

— Прости, господин, если я не так что сказал, — забормотал он в растерянности. — Люди мы темные, в простоте своей обмолвиться можем. Хотел бы я подарить государю нашему вот этого барашка к празднику, чтобы он со своей хозяюшкой, а нашей госпожой королевой скушал его на здоровье.

Советник усмехнулся.

— Э, братец, так это не выйдет. Ты сперва должен испросить у короля аудиенцию и узнать, примет ли его величество твой подарок, и только тогда…

— А где у него та «уденция»? — перебивает его Тодор.

— Ты должен написать прошение на мое имя и в нем указать, что желаешь быть принятым его величеством для такой-то и такой-то цели, ну, скажем, для того, чтобы подарок преподнести. Это прошение и твое желание я передам его величеству, и если он соизволит, я тебя извещу, в какое время ты можешь быть принят.

Тодор вытаращил глаза и не мог прийти в себя от удивления. И боясь, как бы советник еще чего не наговорил ему, он вдруг отчаянно завопил:

— Где мне все это понять, неграмотный ведь я. Сделай милость, господин, потрудись для меня, а уж я тебе заплачу что следует.

Советник улыбнулся. Понял, с кем имеет дело, пожал плечами и написал сам себе прошение.

— Теперь уходи, Тодор, — говорит он, и жди от меня извещения, когда его величество сможет тебя принять.

Тодор достал кошель, вынул два грошика, спрятал кошель на место и поклонился:

— Спасибо тебе, господин. Вот возьми это себе на чашку кофе, и, бог даст, не будем серчать друг на друта и в обиде не останемся.

Советник швырнул эти два грошика. Если бы Тодорова подношенья хватило на выплату хотя бы по одному векселю, куда бы ни шло, можно было бы и принять, а тут и на бланк не хватит. Выругал он Тодора и выгнал вон. Совсем обескураженный вернулся Тодор в «Тетово» ожидать «страшного суда». В этой сумятице ни советник не спросил Тодора, где он остановился, ни Тодор не догадался сообщить об этом.

Ждет Тодор до самого обеда — нет вестей. Раз так, решил он сесть и пообедать по-человечески. После обеда опять ждет Тодор, — нет ничего. Стало ему невтерпеж. То и дело выходит за дверь и смотрит в сторону дворца. Все ему кажется, что вот-вот появится советник. Поглядит, поглядит, да вернется, снова выйдет, но советника все нет.

Начал Тодор окружающим жаловаться. Может, добрые люди что посоветуют. Ум, как говорится, хорошо, а два лучше.

Вот уже и смеркается, а весточки все нет. Тодор потерял всякую надежду. Клянет и себя, и жену, и советника, и судьбу, и ягненка, и даже самого короля. Думает-гадает, почему все так нескладно получилось, и, наконец, решает, что все испортили два гроша.

«Эх, — сокрушается он, — нешто этим господам угодишь? У нас в деревне коль не дашь на выпивку, ничего не добьешься, хоть волком вой, а тут за то же самое тебя вон выгоняют».

Он стал раскидывать умом насчет этого, как вдруг его пронзила страшная мысль. Этот вытурил человека из-за двух грошей, а что сделает король, когда увидит ягненка. А ну как он дернет за колокольчик, вызовет министров да закричит, завизжит: «Повесить этого бродягу!»

И министры схватят его за шиворот и поволокут на виселицу, а который-нибудь из них возьмет ягненка за задние ноги да Тодора ягненком по голове: стук, стук, стук!

Тодора прямо передернуло всего.

Он уже ясно видел, как его повесили, как по нему домочадцы убиваются, как жена причитает:

— Язык бы мне оторвать за то, что я про ягненка помянула!..

Вдруг подходит к Тодору человек в кожаной засаленной куртке, в меховой шапке:

— Бог на помощь, приятель!

— Дай бог тебе здоровья!

— Что ты нос повесил? О чем так задумался? — спрашивает этот человек и садится рядом с ним за стол.

Тодор раскрыл свою душу. Да, не легко ему. Рассказал, как овца у него объягнилась, сколько у него овец, какая овчарня, о чем он с женой беседовал и что ел перед уходом из дому, как был у советника, что тот ему посоветовал. Рассказал все по порядку, не пропустив ничего, и добавил под конец:

— Бог один знает, что теперь делать?!

— Да, трудненько тебе, понимаю, как же теперь быть? — говорит тот и потирает руки, как бы обдумывая, что можно предпринять в таком тяжелом положении. Тодор смотрит на него, как на икону, и ждет, что ему посоветует этот мудрый человек.

А человек этот думает, закидывает ногу за ногу, то так, то этак, облокачивается то на одну руку, то на другую, головой покачает, плечами пожмет, а Тодор словно на раскаленных углях сидит.

— Что ж, другого ничего не придумаешь! — заявляет он, наконец. — Придется тебе поступить так!.. Вот что значит с господами дело иметь. Обманывают они, братец. Все только о себе заботятся, а мы хоть подыхай!

— Обманывают, обманывают! — соглашается Тодор.

— Обманывают, и горя им мало, — продолжает тот. — И советник этот королю ничего не сказал и вообще ничего не сделал.

— Я так же думаю, — присоединяется Тодор, — король бы сразу же меня вызвал, а то…

— А знаешь ли, что я думаю? Продай-ка ты этого ягненка, соберись завтра, да и айда домой. Если бы этот советник захотел, ты давно бы уже побывал у короля, а так и не надейся, смотри-ка уже который час.

— Правильно ты говоришь!— одобряет Тодор. — Только как вот насчет цены?

— За овцу с ягненком даю тебе двадцать пять динаров. Довольно, по-моему.

Началась торговля. Туда-сюда, согласились, наконец, на двадцати шести динарах. Отдал Тодор овцу с ягненком, взял деньги, довольный продажей, съел порцию говяжьего паприкаша[2], выпил пол-литра вина и лег. На постоялом дворе полно крестьян. Одни пьют, шумят, стучат палками по столу, другие мирно беседуют, а некоторые уже легли. Хозяин расстилает подстилки, заспанный мальчик кладет в печь дрова, а компаньон хозяина, Алимпий, пересчитывает выручку, гонит засидевшихся гуляк спать, приговаривая:

— Завтра, если бог даст, а сейчас спать пора. Все уже ложатся.

Одни курят лежа, разговаривают, другие храпят. Кто на спину лег, кто на живот. Душно, воздух прелый. Тодору удалось захватить место с краю, он перекрестился и лег.

— Откуда ты, приятель? — спрашивает его сосед.

— Из Ясеницы.

— Ого, братец, издалека! — говорит он и громко зевает.— А куда ты идешь?

— Куда? — и Тодор рассказал о своем несчастье.

Поговорили они так, отвернулись друг от друга и заснули.

А в это время, когда Тодор спал сном праведника, полиция все, как говорится, вверх дном перевернула, разыскивая его.

Советник доложил королю о просьбе Тодора, и король назначил аудиенцию назавтра в половине первого. И только когда советник, вернувшись к себе от короля, приказал написать вызов Тодору, только тогда он вспомнил, что знает, из какого села проситель, но не знает, где тот остановился в Белграде. Пришлось сообщить в городское полицейское управление, что крестьянин из Ясеницы, желающий подарить королю ягненка, не указал в своем прошении, на каком постоялом дворе он остановился, а поэтому управлению надлежит срочно разыскать его и сообщить, что король дает ему аудиенцию и благосклонно принимает подарок.

Начальник, не теряя ни минуты, приступил к исполнению.

Всем квартальным было приказано отправить жандармов на розыски крестьянина, привезшего в подарок королю ягненка, которого король согласен принять. Спешно перебегают жандармы с одного постоялого двора на другой, но нигде при всем старании не находят ничего похожего на ягненка. Наконец, поздно ночью попал один из них в «Тетово».

— Нет ли тут крестьянина, что привез ягненка для его королевского величества?

— Вон там он около печки, с краю лежит.

Жандарм встряхнул Тодора.

Тодор вскочил, протер глаза, а когда разглядел жандарма, кровь остановилась у него в жилах. Шутка ли иметь с ним дело!

— Ты тот самый Тодор, что привез ягненка в подарко его величеству королю?

— Я, да, это я, — невнятно пробормотал Тодор.

— Так вот, его величество король принимает твой подарок и приглашает тебя заврта к себе в половине первого дня. Понятно?

— Понятно, — ответил Тодор тихо, охрипшим голосом, его прошиб холодный пот.

Жандарм быстро ушел сообщить квартальному радостную весть, а Тодор остался в полной растерянности. Вдруг он повалился и застонал, словно раненый.

— Что с ним творится? — Хозяин вскочил и начал брызгать на Тодора холодной водой. Насилу пришел он в себя. Хорошо, что у него были здоровые, крепкие нервы. Если бы ему сообщили, что все его домочадцы умерли, он легче бы это перенес. «Божья воля!» — сказал бы он в конце концов. Но то, что с ним произошло, было подобно удару грома, и до того страшно, что он не мог устоять на ногах.

«Я обманул короля!» — думал он в отчаянии, а его сердце, казалось, готово было пробить не только грудь, но и ватник.

— Что же мне делать, Спира, братец мой? — вне себя воскликнул Тодор.

— Как что делать?

— Я известил короля, что дарю ему ягненка, а сам сегодня вечером, как темнеть стало, продал его! Думал не захочет король принять.

Задумался Спира. Молчит. Лицо стало у него серьезное, хмурое. Покачал он в сомнении головой, пожал плячами и слова не вымолвил.

— Пропал я! Где мне найти другого ягненка, а кто обманул короля, тот уж получит по заслугам! — твердит Тодор в отчаянии.

— Э, вот что ты можешь сделать, Веги и разыщи того, кому своего ягненка продал. Других-то ягнят сей-час не найти…

Тодор вскочил. Спал он в чем был, так что на одеванье время тратить не пришлось. Не сказав ни слова, он выбежал на улицу как сумасшедший и исчез во тьме.

(Далее)

 

[1] Речь идет о праздновании «славы», старинном сербском обычае. Каждая семя имеет своего патрона – святого – и в его день устраивает праздник.

[2] Паприкаш – мясное блюдо.