Tag Archive | Артист

Театр в провінції (3/3)

(Попередня частина)

І склали статут, схвалили його й навіть у поліції завірили.

Правління визначило гонорари авторам п’єс, арти­стам та допоміжному персоналові.

Це вже не жарти; справа набула серйозного розмаху; навіть у газетах з’явилося повідомлення: хай уся Сер­бія знає.

Заорендували горішній поверх старого турецького заїзду. Розвалили дві стіни, зробили сцену, почепили завісу — як у Белграді.

Одного дня люди проходять повз турецький заїзд, а там шум, стукіт, аж будинок двигтить, артисти роз­ламують кирками стіни. Багато хто здвигне плечима, посміхнеться і йде далі.

— А як ми покриємо такі великі витрати? — питає вчителя — директора театру — один з торговців.

— Дуже просто, — відповідає директор, сповнений на­тхненних мрій про те, як він виховуватиме суспільство і заживе слави. — У місті є стільки-то дорослих меш­канців. Чи не так?

— Та так, — погоджується торговець, недовірливо дивлячись на нього.

— Гаразд, хай регулярно приходить третина їх, це буде стільки-то, по… по… вважайте в середньому по півдинара з особи, це буде щонайменше 200 динарів; а якщо візьмемо ще дітей, учнів і солдатів — тоді ця сума цілком реальна. На місяць даватимемо чотири вистави — це буде 800 динарів, — міркує вчитель і, по­мовчавши трохи, додає впевнено: — Можна розрахову­вати на 1000 динарів щомісяця.

— А хто покриє ці витрати до того, як почнуться ви­стави? — питає торговець.

— Усе потягне приблизно… знаєш, найбільше кош­тують ці стіни, а ми зобов’язалися, що їх, коли театр припинить свою роботу, поставимо знову і будинок здамо цілим.

— А хто ж платитиме?! — боязко запитує Пера.

— Це становитиме з усіма попередніми витратами приблизно п’ятсот динарів… Ну, відкриємо запис членів-засновників та добровільних пожертвувачів.

— Нічого з того не вийде! — буркнув торговець, хи­таючи головою.

Учитель мовчить, щось підраховує в записнику.

— Треба піти глянути, що там у крамниці! — промо­вив торговець мляво, підвівся й вийшов.

Наступного разу на засіданні правління не було жод­ного торговця. Виправдовувалися тим, що в них багато справ, а хто знає, які там у них справи.

Учитель захопився театром і працює не покладаючи рук. Видає накази, читає артистам лекції з театраль­ного мистецтва, вислуховує прохання, скарги, розгля­дає їх, схвалює видатки (насправді взяте те чи інше в борг).

Працює чоловік невтомно, твердо вірячи, що багато чого досягне. Диктує акторам (тобто підмайстрам), а ті пишуть конспекти щовечора, як тільки позами­кають майстерні. Прагне розвинути любов у молодих людей до театрального мистецтва. Купує книжки за свої гроші, навіть драму написав — простим стилем, так що, як він каже, вона цілком приступна широ­кому колу глядачів. У Якшичевих[1] драмах попідправ­ляв деякі вірші, бо актори скаржаться, що не можуть їх запам’ятати.

— Праця й терпіння все здолають! — каже вчитель.

— Атож, і я майстерності досяг тільки завдяки праці! — декламує артист, розвалившись у кріслі, мов пан.

— Пане Гаврило! — цідить учитель крізь зуби.

— Слухаю вас, пане директоре! — відповідає артист, схоплюючись з крісла й низько вклоняючись.

— Ви можете їм пояснити, що таке трагедія, — ми якраз до цього дійшли, — бо в мене робота в школі! Ось бачите, як я працюю, просто часу нема, щоб по­обідати і по-людському виспатися.

— Якщо наказуєте, пане директоре?! — каже артист басом і всміхається.

— Отже, зможете!

— Ви ж знаєте, що це мій фах! — промовляє артист гордо і дивиться на інших, мало не запитуючи: «Що б ви дали, щоб бути таким митцем?»

Усі й справді дивляться на нього з обожнюванням.

— Є заява, пане, — доповідає Стева.

Учитель заходить до свого кабінету.

О, коли б ви побачили, як умебльовано його кабінет! З дому він приніс гарні гардини (про них дебатував з дружиною цілі три дні), письмовий стіл з горіхового дерева, своє крісло й канапку, придбав ще один стіл для свого секретаря — на цю посаду бере артиста, бо в нього гарний почерк. На вчителевому столі стоять велика гарна лампа, письмове приладдя, а по обидва боки два срібні підсвічники. Усе це він приніс із дому, і то по одній речі, бо якби все одразу взяв, то жінка знепритомніла б. Між іншим, зараз він думає, як ска­зати дружині, що йому дуже потрібна шафка для доку­ментів; але це зараз не головне.

Він сів поважно за стіл і, насупивши брови, узяв заяву.

У заяві було написано:

«Я довго грала в багатьох містах наївні ролі, але через хворобу очей мусила кинути це і стати куховар­кою, а тепер я поповнішала і мушу грати трагічні ролі, то прошу уклінно пана директора випробувати мене й прийняти. Прошу не відмовити.

Софія Маничева».

Учитель прочитав, помовчав трохи, потер чоло і под­звонив.

Увійшов швець Лаза.

— Хай пан Гаврило подивиться на ту жінку, і якщо вона чого-небудь варта, то нехай напише резолюцію, щоб прийняти, я підпишу, — розпорядився вчитель і ви­йшов.

У коридорі стоїть Софія, а столяр Миливой їй ше­поче:

— Це директор!

Вона вклонилася низенько, а директор пройшов гор­до, тішачись своїм становищем.

Увечері він попередив актрису, щоб вона добре по­водилася, а іншим оголосив, що вона прийнята, і видав суворий наказ, щоб ніхто не смів чіпати її.

Після невтомної праці, що тривала цілих двадцять днів, почалася підготовка до вистави — знову мали по­казувати «Битву на Косовому полі», бо цю п’єсу «ар­тисти» найкраще знали.

Тепер учитель зовсім не мав часу для відпочинку — ні вдень, ні вночі.

Щойно на світ благословляється, а він уже в театрі; прийдете об одинадцятій годині ночі — він знову там.

Одного вчить, як треба вклонятися, другого — сидіти, третього — плакати, четвертого — сміятися…

— Ти не вигукуй «ха, ха, ха», ніби читаєш, а смійся як насправді, як завжди смієшся! — пояснює він Симі.

— Так у книжці написано.

— Ось як треба сміятися, — каже вчитель і сміється, аж усе дрижить.

— Давайте ви, пане Гаврило!

Артист сміється, мало не лусне од сміху.

Розсміявся швець Лаза, всі сміються, аж кімната ходуном ходить, а Сима зважується, зважується і знову крізь зуби: «Ха… ха… ха!..»

— Нікуди не годиться! — люто кричить учитель.

Підмайстер-гребінник має грати Мурата.

Учитель йому пояснює, що він повинен уявити себе справжнім турецьким султаном і відповідно поводити­ся, як султан.

Садовить його на подушку.

— Зліва входить слуга, кланяється, цілує султанові туфлю й подає листа! — розповідає вчитель.

Раптом вторгається вчителева служниця.

— Пане, пані сказала, щоб ви йшли додому, бо ве­черя захолоне!

Учитель махнув рукою і дав їй знак, щоб не зава­жала.

Миливой грає слугу. Іде просто, гупає ногами, аж підлога двигтить; на ньому якийсь строкатий одяг, при боці — крива турецька шабля.

Підмайстер-гребінник, щойно побачив його, догідливо схопився й зустрів, як зустрічають клієнтів у май­стерні.

— Таж зрозумій, ти — султан, і всі нижчі за тебе!

— Слухай, що тобі пан директор каже: ти от ніби султан! — пояснює йому швець Лаза й киває головою, а сам при цьому запобігливо поглядає на вчителя й міркує, як би його задобрити, щоб він тільки в нього шив черевики.

— Не буде з гребінника султана! — мовив Стева, по­зіхнув на весь рот, почухався, насунув шапку нижче на лоба й подався додому. Пішов чоловік спати, бо вже одинадцята минула.

Гребінник ніяк не може збагнути своєї ролі.

— Ух, аж квакати хочеться! — вигукує Миливой.

Роль султана Мурата дали бляхареві Васі.

І ось уже бігають, метушаться по місту, агітують усюди, директор місця собі не знаходить. Сьогодні вве­чері дають виставу.

Артист, як найспритніший, продає квитки, а коли він піде переодягатися на Милоша Обилича, його за­мінить хтось інший.

Людей зібралося справді чимало, прийшли й чинов­ники з дружинами. Тепер уже не розносять вина, од­разу видно, що справу взяла у свої руки людина, яка знає, що таке театр.

Завіса піднялася, почалась вистава.

Актори грають приблизно так само, як і на репети­ції, а актриса в ролі цариці Милиці так задерла носа, що й не підступай до неї. Говорить — ледь рота роз­туляє, голову тримає високо, підморгує, манірно за­копилює губи, з воєводами поводиться так, ніби крадь­кома від господині стоїть у воротях із коханцем.

Бляхар у ролі султана Мурата чомусь задрімав. Си­дить і клює носом, усім видно, що його долає сон. Артист грає Милоша і, бува, заговорить гучніше, тоді спантеличений султан раптом зривається на ноги, на­силу пригадуючи, де він, і знову сідає.

Публіка сміється, майже не чути, що на сцені гово­рять.

Учитель місця не знаходить з досади. Йому нелегко, адже всім хвалився, як добре підготував артистів.

Мурат не вечеряв, і йому, крім дрімоти, дошкуляє ще й голод. В антракті він питає вчителя, коли скін­читься його роль, а сам хитається, ледве на ногах стоїть. Та й не дивно: дві ночі й два дні очей не заплющував, удень робив бляшані пічки, а вночі, бідо­лаха, учив роль та ходив на репетиції.

— Коли тебе Милош уб’є, одразу можеш іти до­дому! — каже йому вчитель.

— А коли він мене прикінчить?

— У наступній дії, тільки ти не дрімай.

Знову піднялася завіса. Суфлер підказує так, що його чує навіть публіка, а актори повторюють за ним, і виходить, як з дітьми на сповіді: піп промовляє вго­лос, а діти й собі повторюють те саме слово в слово.

Мурат позіхає голосно і чухає голову, а очі в нього самі злипаються. Знову задрімав, навіть почав хропти. Спить як убитий, але сидить, тільки голову опустив.

Раптом у кімнаті ліворуч почувся шум.

— Виходить Милош! — кричить суфлер, як звичай­но, майже вголос.

— Де він, куди подівся? Подивіться внизу, на по­двір’ї, — загукали за сценою, і публіка це чує.

Вистава припинилася, чекають, коли Милош уб’є Мурата, а Милоша немає.

Шум дедалі наростає, актори один за одним зни­кають із сцени.

Лихословлять, лаються, кричать, а Милоша нема.

— Утік, утік! — чути на подвір’ї.

— І гроші забрав! — додає Стева.

Зчинився справжній гвалт.

Публіка сидить і слухає, що робиться. Хтось кинувся на допомогу, а ті, що залишилися, сміються, аж сльози їм виступають на очах.

На сцені лишився тільки Мурат. Голову опустив на коліна і знай хропе.

— Та вже прикінчуйте мене, бо встану й піду! — закричав він сердито, коли його розбудив той галас; далі схопився на ноги й став озиратися, не тямлячи, що діється.

А публіка аж заходиться від сміху.

— Ах, цей вечір вартий мільйона! — кричать гля­дачі, задоволені такою комедією.

Ускочив до залу вчитель, блідий, захеканий.

— Що сталося?— питає його поліцейський, що вже сам був збирався вийти подивитися, кого там ловлять і кого шукають.

— Ви тільки подумайте: Милош Обилич утік і всі гроші забрав! — ледве спромігся вимовити вчитель, від­сапуючись.

— Невже й Обилич зрадив?! — кричать у залі й рего­чуть.

— А що з Вуком?! — запитують інші.

Поліцейський мерщій вийшов, щоб організувати по­гоню, і глядачі, надриваючись зо сміху, почали роз­ходитися.

Та вистава влетіла вчителеві в добрячий гріш, поки він розплатився за всі театральні борги.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

[1] Джура Якшич (1832—1878) — відомий серб­ський письменник.

Театр в провінції (2/3)

(Попередня частина)

У корчмі «Хлібороб» усе готове. З дощок зроблено сцену коло дверей до читальні, звідки актори виходи­тимуть і куди заходитимуть.

При вході до корчми стоїть пан Івич і, як директор театру, зустрічає гостей.

— Хай тобі щастить, Йово! — бажає йому дуже по­важно, заходячи всередину, одна тітка.

— Спасибі! — ще поважніше басом відповідає він.

— Починаємо, га? — запитує пан Спира, вітаючись із директором.

— Біжи, принеси ще одну лавку, — гукає артист гре­бінникові.

— Дай боже, щоб усе було добре! — відповідає Івич Спирі і обертається в кав’ярню, щоб сказати, що по лавку треба бігти до перукаря Стеви.

Як бачите, тут не жарти. Зібралася вже публіка. За­йшов і директор досередини, бо вже, мабуть, більше ніхто не прийде. Чекають початку вистави. Хлопець розносить вино, наливає глядачам за вказівкою дирек­тора.

— Налий-но панові Спирі.

— Дякую; щоб ти здоров був! — відповідає той, ви­хиливши склянку вина.

— Дай дядькові Гаврі одну.

— Не треба, щось не хочеться; я прийшов з поваги до тебе!

— Дякую, але випийте одну: випо добре!

— Ну, давай; щастя вам і довгого життя! Хай бог вам допоможе піднятися високо! — благословляє Гавра.

— Дай боже, — скромно відповідає розчулений Івич.

— Починайте вже, Васо! — гукає дядько бляхареві Басі, коли той визирнув із дверей читальні.

Почалася вистава. Хлопець і далі розносить вино, публіка п’є, сміється, аж починає тебе муляти думка, що все може зірватися. Особливо в Йови, який грає Пелу.

П’яного шевця Срету грає артист, а щоб усе було правдоподібно, і сам напився.

— Ти диви, як вдає п’яного, справді ніби п’яний чоловік!? — дивується дядько Гавра.

Інші актори на сцені так і порснули зо сміху, коли це почули, а особливо ті, що визирали крізь прочи­нені двері читальні.

Суфлер підказує крізь діру в дошках, яку для того й залишено; артисти ж, якщо добре не почують, то перепитують.

— Пела накидається на нього, — каже суфлер.

— Не штовхайся! — вигукує хтось у дверях читальні, бо його почали інші відтісняти, щоб і собі подивитися.

— Замовкніть ви там, чоловікові не чути! — утихо­мирює їх суфлер, а Пела повертає голову, чекаючи, коли суфлер знову підкаже.

— Пела накидається на нього! — повторює Йова меланхолійним голосом.

Артист люто блимнув на нього очима й невдоволено крутнув головою; тим часом Пела збагнула, що від неї вимагається. Крикнула щосили й посунула на Срету.

Серед публіки розлягається гучний сміх.

— Ти бачиш, який Йова злий! — кидає хтось.

Грають далі.

— Пела чхає! — кричить суфлер.

— Пела чхає, — повторює Йова.

— Та чхай же, телепню; чуєш, що тобі кажуть, — буркає артист.

— Ти маєш чхати, а не я, — сердито відповідає Йова.

Артист крадькома штовхає його ногою під столом і цідить крізь зуби:

— Чхай, тварюко.

— Його запитай, кому чхати, — борониться Йова.

— Пела чхає, Пела, — пояснює суфлер.

Йова готується, піднімає голову і чхає.

Вистава йде далі.

— Пора вже йти, — раптом каже дядько Гавра і піді­ймається.

Артисти відразу ж переривають гру, дивляться на старого.

— Посидьте ще трохи, — стримує його пан Івич.

— Та ні, на добраніч! Я вже досить насміявся!

— На добраніч! — відповідають йому артисти, щоб він не образився.

— Випийте ще чарку, — пропонує директор то од­ному, то другому вже в дверях, щоб приходили і на­ступного разу.

І так потроху всі розійшлися, не чекаючи закінчення вистави.

Після того було ще дві-три вистави, але публіки збиралося дедалі менше. Хто вже був, той удруге не приходив, бо кожен вважав, що треба раз побачити навіть чудовиська, яких показують на ярмарках.

Але це не охолоджувало запалу молодих людей. Вони й далі працювали невтомно.

Проходите, скажімо, повз майстерню гребінника Сави, і звідти чуєте:

— Я свою честь мушу кров’ю омити!

Це Тоша, його підмайстер, учить роль, а челядник стоїть на дверях, пильнує, щоб господар не застукав його за цією справою.

Здивуєтеся і йдете далі; але перед бляхарнею вас зупиняє крик:

— Бий, зраднику, в оці незахищені груди!

Ще більше здивуєтеся, підходячи до свічкарні; тут уже зібрався цілий натовп, дивляться на таке, чого зроду не бачили.

Господар Цоне дав запотиличника підмайстрові, а той протестує і погрожує помстою.

— Хіба я тобі за те плачу, свиня ти погана, щоб ти репетував у мене в крамниці, мов навіжений! Таж ти мені всіх клієнтів повідлякуєш!

— А ви не лайтеся й не бийтесь! — заявляє під­майстер.

—  «Побачиш, як Милош б’є!..» Ти сам побачиш, як господар Цоне б’є! — кричить господар Цоне на всю горлянку.

Слово по слову, розлютився й підмайстер, вилаяв гос­подаря як умів та й вийшов з крамниці.

Могли б ви почути й те, як кухарка в кав’ярні «Плуг» свариться з господинею.

— Якщо ви так думаєте, то я піду грати в театр! — погрожує кухарка.

І справді, аби тільки пішла, там її з розпростертими руками прийняли б.

Одне слово, містечко змінилося. Мало в якій хаті не було сварки й шуму. Господарі кричать па підмай­стрів і челядників, батьки на дітей. Молоді й старі геть пересварилися.

Директор Івич погиркався з жінкою, сором, та й годі, — все місто гуде. Але й жінці не солодко, якщо правду казати. Відколи той театр з’явився, вона ціли­ми днями спокою не має; а ночами, як сама скар­жилася сусідкам, сидить одна-однісінька, мов та ху­добина.

— Та й худоба не стерпіла б цього, — додавала вона.

Якось зібралися коло неї жінки, вона й почала роз­повідати:

— То одяг ший, то суміш товчи, то те, то се; а вчора мені каже, щоб я робила з пір’я якісь китиці для воє­вод. Повірте, ніколи й угору глянути; відколи той театр взявся, я нічого не пошила собі.

— Ми дивуємося, як можеш ти витерпіти таку що­денну метушню! — жаліють її жінки.

— Та то ще нічого, але як тільки вечір — він уже в театрі, а ти чекай, чекай хтозна-скільки; прийде — вставай, відчиняй двері. Промерзла і ото кашляю!

— Так мучитися, — каже одна, — що то за життя!

— То чому ти не скажеш йому, щоб покинув той театр! — пропонує інша.

— Кому казати, йому?! Він свій театр і того дурно­верхого артиста любить у сто разів більше, ніж мене! — відказує ображено Івичка, і на очах у неї зблискують сльози.

— Ех, що воно діється на цьому світі! — зітхають жінки й кивають сумно головами, з виразом співчуття на обличчях.

Ось чому бували сварки між Івичем та його дружи­ною, а одного вечора дійшло навіть до того, що Івич дав жінці ляпаса.

Мали грати «Битву на Косовому полі». Івич після обіду був удома і вчив роль Милоша Обилича[1]. Хо­дить по кімнаті з кутка в куток, зупиняється, б’є себе в груди, вимовляє окремі речення так голосно, що аж шибки деренчать. Жінка сидить у кутку, плете й погля­дає, що з чоловіком діється, а сама люта, як чорт.

— Я зрадником ніколи не був! — гукає Івич, підні­маючи руку вгору.

— Чого ти, чоловіче, не подумаєш про те, що треба купити дров? — питає його дружина.

— Входить Вук, — промовляє поволі Івич. — Ні, ні, знову входить Милош.

— Що з тобою, чоловіче, чи ти при своєму розумі? — каже дружина в’їдливо.

— Схоплю я Вука Браиковича!.. — декламує Івич далі, не звертаючи уваги на жінчині слова.

Настав вечір, і він почав збиратися до театру. Му­сить іти. Як може бути Косівська битва без Милоша?

Дружина почала кричати й погрожувати, що не від­чинить дверей.

— Відчиниш! — крикнув Івич голосом Обилича.

— Не відчиню! Іди собі куди хочеш, навіжений.

— Хто навіжений?

— Ти!

— Я — навіжений? — гукнув Івич з Обиличевим за­палом, і пролунав ляпас.

Хто знає подібні обставини, той лише може уявити собі, які наслідки для всього Івичевого дому мав цей ляпас.

Скажемо тільки, що Івичева дружина покинула його й пішла до свого батька.

А Івич, граючи Милоша, увесь час тільки й думав про те, що сталося. І ніхто не знав, що з ним, бо всі зійшлися на тому, що Милош, як він його зіграв, — нікудишній.

Повернувся після вистави додому — хата порожня, дружини нема.

Якби хтось із публіки прийшов був із ним, мав би на що подивитися.

— Отак, дурню! — зустрів його батько з докором у дверях.

Потім став йоге лаяти, а він опустив голову й не чує нічого, і думати не може — якийсь тягар навалився на нього, великий, превеликий.

— Ось до чого довела тебе ота біганина, недоумку! — лає його батько.

Івич у цю хвилину почував себе ніби в якомусь страшному сні, зараз він ненавидів і самого себе, і те­атр, і артиста, і весь світ.

— Ах, Йово, дурню несусвітний! — промовив він розпачливо, коли батько вийшов з кімнати, і впав на постелю. Хто зпа, що думав, але всю ніч не спав.

Наступного дня в містечку тільки й мови було, що про цю подію. Він знав про це, і від того йому було ще болячіше.

Нікуди не виходив з дому, а в театр передав про­хання про свою відставку: мовляв, за станом здоров’я та у зв’язку з сімейними обставинами не може далі залишатися на посту директора. Він писав: «Дуже шкодую, що не маю змоги й далі свої знання ставити на службу мистецтву».

У театрі запанувала розгубленість. Лаза і Стева твердили, наводячи докази, що театр треба закрити, бо він не дає ніякого прибутку. Артистові, Миливою, Симі й бляхареві це було невигідно, і вони стояли за те, щоб він і далі працював.

— Початок важкий! — казав артист, сповнений гор­дості й упевненості.

Насправді ж театр їм був потрібен, щоб прогодувати себе, а Лаза і Стева хотіли мати з нього зиск, як, ска­жімо, з торгівлі, і тому сердилися, що справа посуває­ться дуже повільно.

Після довгої наради вирішили все-таки не закривати театру, але запросити до його правління когось із учителів, священиків і заможних торговців, які могли б підтримати цей чудовий заклад.

І ось зібралося славне правління з п’ятнадцяти осіб. Молодий учитель Воя виступає і, аж захлинаючись, доводить, який це прекрасний заклад — театр, яка це школа для народу: він поширює освіту, шліфує харак­тери, підносить дух, бо міщани тільки й думають, що про матеріальні вигоди.

Диякон Таса пропонує, не гаючись, обрати дирек­цію й виділити двох осіб для складання статуту, бо в нього, мовляв, немає багато вільного часу. Говорить сам, слухає, що інші говорять, та все поглядає на го­динник, щоб не спізнитися на похоронну відправу.

«Прибутків тут мені не бачити», — міркує Стева, го­лова читальні, попиваючи горілку з виноградних вичавок і дивлячись на свою перукарню, чи хто не йде голитися або підстригатись.

Зчинився гамір, кожен хотів щось сказати. Поволі звернули на зовсім інше, й розмова потекла, як зви­чайно в корчмі, наче й забули, чого зібралися тут.

Диякон пішов; Стева помітив клієнта коло своєї перукарні — й собі заспішив.

— На вас чекає Томча, щоб ви подивилися на ті дошки! — повідомив челядник одного торговця з прав­ління, і той подався за своїм челядником.

Багато хто пішов, і кожен, покидаючи засідання, казав, що наперед згоден з рішенням правління.

Директором обрали вчителя Вою, його заступником — учителя молодших класів, скарбником — одного торгов­ця, режисером — знову-таки молодого вчителя, чоти­рьох торговців — у ревізійну комісію. А хіба могло бути інакше?

(Наступна частина)

 

[1] Милош Обилич — сербський лицар, який убив турецького султана Мурата під час битви на Косовому полі. В оповіданні згадується також Вук Бранкович. Він, за народними переказами, зрадив сербів, пере­йшовши на турецький бік.

Театр в провінції (1/3)

Дехто каже: «Таланти в провінції гинуть, так і ли­шаючись непоміченими!» Звісно, кожен має право го­ворити, що йому заманеться, аби тільки влади не чіпав; але я гадаю, що це неправда. Перш ніж розпо­вісти про артистів, яких я відкрив, хочу вам, дорогі читачі, сказати, що в провінції все помічають і ці­нують кожен талант набагато більше, ніж у столиці.

Усі ми тут знаємо, як бухгалтер Любо вміє приго­тувати закуску з редьки, присмачивши її олією та оцтом, і, повірте, за це незмірно шануємо та поважа­ємо його і навіть регулярно даємо йому можливість удосконалювати свій талант! А якої ви думки про Василькову смаженину? Що хочете собі думайте, але ми цінуємо його дар вище, ніж бєлградець цінує дар якогось свого поета-лірика!

Я оце недавно довго міркував над таким: чого це не перелітає у мій двір Лазин зозулястий півень? Ламав собі голову, мабуть, більше, ніж якийсь там історик над тою чи іншою давноминулою подією, і врешті дізнався-таки від слуги, що півня зарізали, коли до Лази приїжджала в гості його тітка Цака. Слуга мені розповідає про це, а моя сусідка стоїть у вікні й собі озивається: «Жаль такого півня, ми вчора згадували його з Митою. Звикли, знаєте, що ж тут дивного?»

Багато ми говорили про нього, а це ж усього-навсього півень, і тільки.

Громадська думка тут пильно стежить за всім, що діється довкола. І найменша дрібниця не уникає при­скіпливого обговорення. А в Белграді напише редак­тор найкращу передову статтю — і ніхто про неї ані гугу; натворить, скажімо, якийсь державний діяч дурниць, за які весь народ розплачується, — і хоч би що йому, ще й шапки перед ним скидають.

У провінції: сяде троє грати в преферанс, і вже в ка­в’ярні за іншими столами стає порожньо, всі збираю­ться коло гравців. Кожен мерщій хапає стілець в одну руку, а бокал з пивом — у другу й підсувається ближ­че. Якщо нема де сісти, то заповзяті болільники стають довкола й пильно стежать за кожною картою, супро­воджуючи гру бурхливими дебатами, які часто бувають набагато гострішими, ніж у народній скупщині, коли там розглядаються особливо важливі питання!

Писар Миша одного разу викинув трефову десятку, а притримав чирвову даму й програв четверту взятку аптекареві Пері, який запросив його до кав’ярні, щоб «пригостити». Підвів людину той Пера, і громадська думка так нещадно затаврувала його, що він, їй-богу, цілий день не смів навіть поткнутися до корчми. Було йому соромно за свій вчинок.

Люди дбають про все, усім цікавляться; то як мені не говорити про це рідкісне й знаменне явище в нашій провінції!

Кав’ярня «Хлібороб» — звичайна собі корчма, де зу­пиняються селяни, коли приїжджають до міста. Дере­в’яні незастелені столи, великі незграбні стільці дов­кола них; посередині велика залізна піч, біля якої взимку сидять селяни, гріються, курять, чвиркають крізь зуби і п’ють ракію; стіпи пообліплювані всіля­кими оголошеннями та розпорядженнями міської упра­ви; долівка цегляна, вікна засиджені мухами. Примі­щення велике, але повне воно буває тільки в суботу, коли базарний день, в інші ж дні тут сидить троє-четверо завсідників за осьмушкою каламутної сивухи й завзято позіхають з ранку до вечора, а дехто в обід їсть капусту або гуляш і плямкає губами, аж ляскіт іде по корчмі. Звичайно, цей заклад не вартий був би такої уваги, якби на дверях ліворуч од шинквасу я не побачив написане крейдою, трохи навскоси й криву­лясто: «Ремісницька читальня». Під ним стояло: «Хто не член, вхід без дозволу заборонено», — а ще нижче іншим почерком: «Янча Дж. із Златокоп винен від суботи 5 зл. З0 гр.».

Читальня не краще обставлена, ніж корчма. Посе­редині великий стіл, а довкола нього кілька стільців; біля стіни дерев’яна полиця, і на ній кілька книжок та газет, вкритих товстим шаром пилу; біля книг, у кутку полиці, лежить дві колоди карт і дошка для записів.

Читальня нараховує близько двадцяти членів, пере­важно ремісників. Голова читальні — перукар Стева, а скарбник і свого роду бібліотекар — швець Лаза. У будень вони бувають рідше, а в святкові дні — завжди.

Сьогодні свято, і ось вони зібралися. Надворі холод­ний лютневий день, через те всі присунулися ближче до печі. За столом сидять маляр Йова і бондар Васа, вони грають у «жандарма». Голова читальні Стева підсів до вогню й розгрібає жар, щоб засмажити м’яса на сніданок. Лаза читає газету і час від часу дивиться, як ті двоє грають у карти.

— Ой калино ти зелена! — му гиче Йова, міркуючи, чим походити.

— Ой калино… — і собі починає Васа, але раптом за­уважує: — Сімка на вісімку не йде.

М’ясо в печі шкварчить, і по кімнаті шириться приєм­ний запах. Стева перевертає м’ясо, облизує пальці й вигукує:

— Ох, і смажепинка буде знаменита!

— Гаразд, ось валет, біс його вхопи! — каже Йово, кидаючи карту.

— Мені вже аж слина в роті котиться, — промовляє Васа й дивиться на Стеву.

— Бачиш, свині подорожчали, — озивається Лаза, відірвавшись від газети.

— Ану ж, корчмарю, дай нам хліба, — просить го­лова.

— Ой калино ти зелена! — знову мугиче Йова, роз­глядаючи карти.

Зібрання в читальні проходили тихо та мирно, і хто б міг подумати, що це товариство згодом заснує театр, але, мабуть, так уже було передбачено провидінням.

Приїхала до нашого містечка якась мандрівна трупа й оголосила, що покаже лише три вистави. Вхідна ціна була невисока, і народу навалило повно.

Прийшли й Лаза та Стева і багато хто з членів читальні. Одразу ж після першої вистави Стева з Лазою повели таку мову.

— Загребли вчора ввечері п’ять, а то й шість добрих взяток! — мовив Лаза й задумався, ніби щось підра­ховуючи.

Стева теж думав, крутив головою, загинав пальці й після довгого мовчання врешті прорік:

— Бач, як вони вміють жити!

І знову настала мовчанка, яку порушив Лаза глухим зітханням, а потім додав:

— Так воно: якісь пройдисвіти загрібають гроші, а ти страждай, працюй — і хоч би що тобі!

— Тринди-ринди — і грошики в кишені! — злобливо підхопив Стева.

Ця розмова, як багато подібних, так би й лишилася розмовою, якби через кілька днів не сталась одна подія.

Якось надвечір Стева й Лаза прийшли в «Хлібороб» па чарку. Входять, а там за столом сидить кілька під­майстрів, і між ними один з тих артистів, що показу­вали виставу.

Артист — парубок років двадцяти, високий, міцний, з дуже приємним обличчям. Він зсунув капелюха на потилицю, від чого пишні чорні кучері спали йому на лоба, і, жваво розмахуючи руками, промовляв щось палко, ніби декламував. Обертався до кожного й ди­вився йому просто у вічі. Усі за столом мовчали, слу­хали з роззявленими ротами. У голові в кожного вини­кали фантастичні видива, і кожен як думав, так і пи­тав, з нетерпінням чекаючи відповіді.

— Скільки можна заробити? — поцікавився хтось.

— Непогано, на добре життя вистачить. Але ми не ганяємося за багатством, — продекламував артист.

— Ну, а коли б заощаджувати? — запитує підмайстер-гребінник.

Ледве артист відповів йому, прибравши належної пози, як уже його запитує миловарчук:

— А начальство не лає вас?

— Що? Мене? Щоб я лайку терпів? — вигукнув го­лосно артист, тицяючи пальцем себе у груди.

Запала мовчанка, а він обвів усіх поглядом, встав із стільця і ще запальніше повторив:

— Щоб я лайку терпів?.. — потім відступив трохи назад і, покивавши головою, зареготав: — Ха-ха-ха, щоб артист лайку терпів! O, ні!

І всміхнувся поблажливо.

Поки точилася ця розмова, Стева й Лаза стояли коло печі й уважно прислухалися до неї.

Усі замовкли.

— Але старших слід поважати! — втрутився Стева.

— Я он своїм челядникам даю прочуханки, а коли пе слухають, то й виганяю! — майже водночас озвався й Лаза.

— Краще вмерти, ніж кривду терпіти! — гнівно ви­гукнув артист і, помовчавши, вже додав тихіше, роз­тягуючи кожне слово: — Моя держава — сцена; зі сво­їм мистецтвом я можу обійти увесь світ і житиму краще, ніж будь-хто з тутешніх господарів. Я кинув трупу через несправедливість: режисер хотів підсу­нути мені роль комедійного персонажа, а я — трагік.

Лаза кілька разів кивнув головою, наче розумів усе, що той говорить: «Так, так, авжеж, звичайно», — а на­справді не міг собі взяти втямки, що то комедійний персонаж, а що — трагік.

— Не захотів, щоб він підсовував мені комічну роль! — знову палко й голосно заговорив артист.

— Звичайно, звичайно, це неподобство, це негарно, — підтакує Лаза, а сам думає: «Що він хотів йому під­класти?» — і та «комічна роль» видається йому чимось дуже гидким і паскудним.

— Угу, певна річ, — знехотя процідив крізь зуби Стева і після короткої паузи запитав жвавіше: — То скільки, кажеш, можна взяти за одну виставу?

— Та воно, — почав артист, — як вам сказати… — Це він вимовив, примруживши ліве око, а голову заки­нувши трохи назад, і ступнею правої ноги постукав по долівці.

У головах юних підмайстрів виникають райдужні картини. Кожне слово молодого лицедія вимальовує в їхній уяві нові світи, чарівні, привабливі, і вже їхнє дотеперішнє заняття видається їм геть осоружним. Особливо розпалилась уява в Миливоя та Сими, які були без роботи. Миливой знав столярне ремесло, а Сима кравецьке.

Миливой так захопився тою розповіддю, що наливав собі чарку за чаркою, випиваючи їх одним духом; а Сима був щось не в настрої, весь час йорзав на стільці, ніби не міг дочекатися, коли можна буде по­говорити з артистом віч-на-віч. Поволі смоктав ракію й безперестану спльовував.

— Можна багато заробити, але треба чесно ділити­ся! — сказав артист на закінчення.

Лаза і Стева про щось задумались, але з їхніх облич видно було, що й самі вони не вірять у те, що ду­мають.

— А гарні артисточки є?— питас захмелілий Миливой, підморгуючи Симі, й стукає підмайстра-гребінника по плечу: — Ну, що скажеш, Томо?! — Він захо­диться сміхом, устає з стільця й ще замовляє собі ракії.

— Якби такі, як ота, що була царицею Милицею! — в тон йому кидає корчмар Спира.

— Вукосава, далебі, краща! — не погоджується Тома, теж уже захмелілий.

— Кислий виноград, діти! — озивається Стева, потя­гуючись.

— Зате вони освічені! — басом, якось зверхньо про­мовляє артист.

— Звичайно, авжеж! — підтакує Лаза, киваючи го­ловою…

Ще якийсь час порозмовляли й поволі розійшлися. Залишилися тільки артист, Миливой та Сима.

Розмова точилася жвава й запальна аж до півночі, і Миливой, сповнений натхнення, так пригощався, що Сима ледве дотяг його додому.

На вулиці темно, дме холодний вітер, жбурляє сні­гом в обличчя. Миливой заточується, спотикається, і Сима тримає його, мало сам не падаючи.

— Ходімо до «Корони»! — уперся Миливой, а Сима його не пускає.

— Знатимеш, враже, що тобі шабля скаже! — горла­нить Миливой, відпихаючи Симу від себе.

— Ну годі, ходімо спати, не товчися поночі, — вмо­вляє його Сима.

— Відступися, враже, бо навпіл розсічу! — не вга­ває Миливой і підносить праву руку ніби з шаблею, ліву ногу відставляє назад, а правою ступає наперед, зігнувши її в коліні.

Після того вечора минуло днів три-чотири, як ви­гнали зі служби якогось Йову Івича, писарчука. І не­відомо за що. Подейкують, нібито наш депутат хотів прилаштувати свого небожа, якого витурили з сьо­мого класу гімназії, і от, щоб звільнити йому місце, вигнали бідного Івича.

Тепер Івич найчастіше буває в компанії з артистом, що відколовся від свого товариства.

Івичеві щось близько З0 років. Волосся в нього довге, шапка зсунута на потилицю. Розповідали, ніби він колись був статистом у мандрівному театрі, хоча й закінчив шість класів гімназії. Закрутив був любов з якоюсь артисткою, та батько, дізнавшись про те, не­гайно забрав його додому. Батько досить заможний чо­ловік, а його приятелі на той час були при владі, то вони й допомогли йому прилаштувати сина писарчу­ком.

Тепер, видно, в Йові знову прокинувся потяг до те­атрального мистецтва.

Артист (я й забув сказати, що звати його Гаврило Михайлович) з Йовою часто заходили до читальні й вели там довгі розмови зі Стевою, Лазою та іншими членами товариства. У корчмі вони ввечері зустріча­лися з підмайстрами, передусім із Симою та Миливоєм.

Внаслідок тих їхніх розмов одного дня в містечку з’явилося таке оголошення:

«Члени Л-цької читальні вирішили власними сила­ми створити міський театр. Директором новоствореного театру призначено п. Й. Івича, колишн. тутешн. писаря; головним режисером — досвідченого артиста п. Гаврила Михайловича, добре відомого глядачам. В роботі театру братимуть участь члени читальні. При­бутки від вистав надходитимуть у розпорядження ке­рівництва названої читальні для придбання газет, книг і особливо веселих комедій для нашої публіки, а також патріотичних п’єс.

Повідомляємо про це шановних громадян і просимо в них усілякої допомоги, щоб цей благородний заклад процвітав на славу нашого міста.

Перша вистава відбудеться в «Хліборобі». Гляда­чам буде роздано написані від руки плакати з іменами дійових осіб, а пізніше такі плакати друкуватимуть у тутешн. друкарні.

Театр називатиметься «Міський театр ім. Юг.- Богдана».

Дирекція».

Унизу дописано:

«Нам бракує актрис, тож хто бажає, хай звернеться до дирекції для спроб і подальшого зарахування з доброю платою, при тому можна буде кожішй другий день займатися своїми справами».

І виник театр. Корчма «Хлібороб» одразу набула гучної слави, а вулиця, на якій вона стоїть, стала пожвавленішою та люднішою. Кожен із цікавості йшов туди, а там уже заглядав і до корчми, щоб побачити, що в ній діється. Насправді ж у корчмі було як завжди; попервах усі приготування відбувалися в читальні. Директор клеїв з паперу шоломи; маляр Йова, засу­кавши рукави, в кутку, на дошках, обтягнутих папе­ром, малював ліс; кравець Прока в протилежному кут­ку шив із старих підкладок одяг для святого Сави, сто­ляр Миливой стругав шаблі і мечі з ялинових київ; артист товк якусь суміш — виготовляв бенгальський вогонь. А інші гасали по місту й шукали старий одяг, кремінні пістолі, чорногорські шапки, турецькі шаблі тощо. Коли не заглянеш туди, завжди там кипить робота.

Повно дітей у вікнах і цікавих городян у самій чи­тальні: одні виходять, інші входять. Всяк, хто вийде, лише здвигне плечима і всміхнеться, мовляв, ну-ну, побачимо, що з цього вийде.

Працювали тут не тільки вдень, а й увечері, особ­ливо ж, коли після тривалих переговорів товариству нарешті вдалося взяти у крамаря Кости гасу в кредит.

— Нещасний скупердя! — сердився артист. — Ніби театр утече з його пляшкою гасу! — А потім почав лаяти корчмаря, що той наперед вимагає від нього гроші за харч: — Свині, та й годі, от і працюй для них! — І він так сильно тупнув ногою об підлогу, як тільки личить тому, хто грає «трагічних героїв».

Сяк-так подолавши всі перепони, члени читальні по­чали репетиції.

Найважче було домовитися, хто гратиме Пелу в Стеріїній «Злій жінці», бо жодна жінка так і не зголоси­лася до трупи. А кожен вважав себе мужчиною і не хотів грати жіночої ролі. Мало не побилися, але, слава богу, артист перекричав усіх і пригрозив, що він плюне на все, якщо його не слухатимуть. Отже, цю роль дали малярові Йові, бо встановили, що він схожий на Пелу.

— Пело, сядь коло мене! — дражнячись, смикнув його Миливой, коли той після розподілу ролей, ледве стримуючи лють, докінчував малювати якісь вікна.

— Відчепися, собако! Не гавкай! — огризнувся Йова, замахуючись пензлем.

Усіх розпирало від сміху, але ніхто не наважувався сміятися, щоб не було сварки. Хтось уже в дверях гук­нув:

— Пело, не сердься!

Лається Йова на чім світ стоїть; кинув у гребінника пензлем, рвонувся, щоб спересердя порвати свої тво­ріння.

Знову крик і буча. Ледве вмовили його, що то жарт і не треба його приймати близько до серця.

— Кожну роль потрібно грати з любов’ю, — декламує артист, закінчуючи свої повчання про мистецтво.

(Наступна частина)

Театр в провинции (2/3)

(Предыдущая часть)

В кафане «Пахарь» все готово. Дощатый помост установлен перед дверью в читальню, через эту дверь будут входить и выходить актеры.

Возле кафаны, поджидая зрителей, прохаживается управляющий театром Ивич.

— Желаю удачи, Йова! — важно приветствует его женщина, входя в кафану.

— Спасибо! — басит тот с неменьшей важностью.

— Начнем, а? — говорит Спира, здороваясь с управляющим.

— Сбегай-ка еще за одной скамьей, — приказывает актер гребенщику.

— Начнем с божьей помощью! — отвечает Ивич Спире и, заглядывая в дверь кафаны, кричит, чтобы за скамьей сходили к цирюльнику Стеве.

Как видите, дело здесь поставлено серьезно.

Вошел и управляющий — зрителей что-то больше не появлялось. В ожидании начала представления официант по распоряжению управляющего обносит публику вином, пробираясь между рядов.

— А ну-ка, налей господину Спире!

— Спасибо, дай бог тебе здоровья! — благодарит тот, осушив чарочку.

— Налей чарку и дяде Гавре.

— Не надо, что-то не хочется; я ведь только из уважения к тебе пришел.

— Спасибо! Выпей хоть одну — вино доброе!

— Ну ладно, дай тебе бог здоровья и удачи в делах! Да благословит вас господь! — говорит Гавра.

— Дай бог! — смиренно отвечает Ивич, не помня себя от счастья.

— Ну, начинайте, Васа! — крикнул подмастерью печника его дядя, заметив племянника в дверях читальни.

Представление началось. Официант продолжает угощать вином; публика пьет и хохочет в полном восторге. Особенно забавен Йова, играющий Пелу.

Сапожника Срету играет сам художественный руководитель, чтобы лучше изобразить пьяного, он как следует хлебнул перед спектаклем.

— До чего же хорошо он представляет, совсем как пьяный?! — удивляется дядя Гавра.

Актеры на сцене, а особенно те, что выглядывают из приоткрытой двери читальни, фыркают от смеха при этих словах.

Суфлер говорит в щель, специально для этого оставленную в переборке; если актеры не расслышат чего, они без стеснения переспрашивают.

— Пела норовит выцарапать ему глаза, — подсказывает суфлер,

— Не толкайся! — слышится возглас из читальни: там идет борьба за место в дверях.

— Молчите вы там, не слышит человек! — убеждает их суфлер, а Пела таращит глаза в ожидании подсказки.

— Пела норовит выцарапать ему глаза, — произносит, наконец, Йова меланхоличным, грустным тоном.

Актер грозно сверкнул очами и затряс головой. Тут только Пела сообразила и о воплем бросилась на Срету.

По залу пронесся громкий смех.

— Смотри, смотри, как Иова рассвирепел, — слышатся крики.

Представление продолжается.

— Пела чихает! — шипит суфлер.

— Пела чихает, — повторяет Йова.

— Да чихай же, осел, слышишь, что тебе говорят! — бормочет актер.

— Это тебе нужно чихать, а не мне! — злится Йова.

Актер украдкой толкает его ногой под столом и бурчит: «Чихай, бестия!»

— Спроси его, кому чихать? — защищается Йова.

— Пеле, Пеле, — слышится голос суфлера.

Тогда Йова, приняв соответствующую позу, откидывает голову и чихает.

Представление продолжается.

— Пора идти, — говорит дядя Гавра и встает. Происходит некоторая заминка — актеры смотрят в его сторону.

— Посиди еще немного, — уговаривает Ивич.

Начали подниматься и другие зрители. Прощаются с теми, кто остается, и с управляющим.

— Спокойной ночи! — кричат они артистам. — Посмеялись всласть!

— Спокойной ночи! — отвечают те, стараясь вежливым обращением подогреть интерес публики к театру.

— Ну-ка, выпей еще стаканчик, — потчует кой-кого управляющий уже в дверях, стараясь завлечь публику и на будущее.

Так постепенно разошлись все, не дождавшись окончания спектакля.

После этого было дано еще два-три представления, но зрителей приходило все меньше. Кто побывал однажды, в другой раз уже не шел, полагая, что зрелище это, как и чудеса, которые показывают на ярмарках, достаточно видеть один раз.

Но молодые люди не падали духом. Трудились не покладая рук.

Вы проходите мимо мастерской гребенщика Саввы, а из-за верстака слышится голос:

— Честь свою я должен кровью защитить!

Это Тоша, его подмастерье, разучивает роль, а ученик стоит на страже в дверях, чтобы во-время предупредить о приближении хозяина.

Удивленный, вы продолжаете путь, но перед мастерской печника снова вздрагиваете от окрика:

— Ударь, изменник, в эту слабую грудь!

А возле лавки творится вовсе что-то невообразимое; там уже собралась целая толпа народу.

Хозяин Цона дал по уху своему подмастерью, тот озлился и стал грозить отомстить ему.

— За то ли я тебе, дрянь ты этакая, плачу, чтобы ты орал на всю лавку как оглашенный! Так ты у меня всех покупателей распугаешь!

— А ты рукам воли не давай и не ругайся, — огрызается подмастерье.

— «Посмотри, как Милош дерется!» — сейчас ты увидишь, как хозяин Цона дерется! — кричит Цона во все горло.

Распалился и подмастерье и, обругав почем зря хозяина, выбежал из лавки.

А кухарка в кафане «Плуг», поссорившись с хозяйкой, прямо заявила:

— Если вы такое себе позволяете, я могу уйти в театр!

И действительно, явись она в театр, ее встретили бы с распростертыми объятиями.

Одним словом, весь город преобразился. Не много осталось таких домов, где не было бы ссор и дрязг. Хозяева кричат на подмастерьев и учеников, отцы — на детей. Старшее и молодое поколение объявили друг другу войну.

Управляющий Ивич поссорился с женой, и об этом — какой позор! — заговорил весь юрод. Сказать по правде, жене и в самом деле нелегко. С тех пор как появился театр, нет ей покоя по целым дням, а все ночи, рассказывала она соседкам, сидит, как собака, одна, но и «собака не стерпела бы этою».

Собрались однажды у нее женщины, и она стала изливать им жалобы:

— То шей костюмы, то толки всякую всячину, — то одно, то другое; а вчера велел еще какие-то перья для воеводы сделать. Поверите, дух перевести некогда; с того дня, как затеяли они этот театр, иглы из рук не выпускаю.

— Мы и то удивляемся, как ты только терпишь такую напасть, — соболезнуют женщины.

— Ну так это еще пустяки. Хуже другое. Как только вечер, он в театр, а ты жди сиди да вставай дверь открывать, когда, наконец, вернется. Простудилась я от этого, кашлять вот уже начала.

— Мучение одно, а не жизнь, — замечает одна.

— Что же ты не велишь ему бросить все это? — удивляется другая.

— Кому, ему?! Да он н театр и этого сопливого артиста любит в сто раз больше, чем меня, — с сердцем говорит Ивичиха, и на глазах у нее навертываются слезы.

— О, подумать только, что сделалось с человеком! — сочувственно подхватывают другие, печально качая головами.

Вот что являлось причиной раздора между Ивичем и его женой, а в один прекрасный день дошло до того, что Ивич ударил жену.

Ставили «Бой на Косовом поле». Ивич после полудня остался дома и занялся изучением роли Милоша Обилича. Он расхаживает по комнате, останавливается, бьет себя в грудь и выкрикивает отдельные фразы с такой силой, что стекла дрожат. Жена, злая как ведьма, сидит в углу, вяжет и наблюдает за мужем.

— Никогда изменником я не был! — кричит Ивич, потрясая рукой.

— Почему ты о дровах не позаботишься? — строго спрашивает его жена.

— Выходит Вук, — спокойно продолжает Ивич, — нет, нет, снова выходит Милош.

— Да ты, видать, совсем спятил! — язвит жена.

— Поймаю Вука Бранковнча! — декламирует Ивич, не обращая внимания на жену…

Вечером он собрался идти; надо идти, не может ведь бой на Косовом произойти без Милоша. А жена кричать начала, браниться и грозить, что не откроет дверь.

— Откроешь! — гаркнул Ивич и бросился на нее, как истый Обилич.

— Не открою! Убирайся куда хочешь, сумасшедший!

— Кто сумасшедший?

— Ты!

— Я сумасшедший! — заорал Ивич с пылом Обилича и влепил жене пощечину.

Лишь тот, кому пришлось пережить нечто подобное, может представить себе, какие страшные последствия имела эта пощечина для семьи Ивича…

Самым важным из них, о котором вы должны знать, было то, что жена бросила его и ушла к отцу.

Только придя в театр, Ивич понял, к чему это может привести.

Никто не знал, что творилось у него на душе, но ясно было, что роль Милоша ему не удалась.

Вернувшись со спектакля домой, Ивич не нашел своей жены.

Если бы кто-нибудь из зрителей последовал за Ивичем по окончании представления, ему было бы на что посмотреть,

— Ах ты, дурачина! — набросился на него отец еще в дверях.

Отец распекал его на все корки, а он молчал, опустив голову. Слишком он был подавлен случившимся, чтобы возражать что-нибудь.

— Вот что ты наделал своей дурацкой затеей, болван! — выговаривал ему отец.

Ивичу в этот момент все представлялось в каком-то кошмаре, он презирал и себя, и театр, и актера, и весь свет.

— Ах, Йова, болван ты из болванов! — простонал он в отчаянии, когда отец вышел из комнаты, и упал на постель. Кто знает, какие мысли мучили его, но всю ночь он не смыкал глаз.

На другой день это событие было у всех на устах. Ивич знал об этом, и страдания его усиливались. Он не выходил из дому, а в театр послал прошение об отставке, в котором заявлял, что слабое здоровье и семейные обстоятельства не позволяют ему оставаться на посту управляющего.

Интересно, что даже в столь тяжелых обстоятельствах он писал: «Очень сожалею, что не могу и в дальнейшем своими знаниями и опытом содействовать процветанию нашего театра».

В театре началась паника. Лаза и Стева настаивали на закрытии театра, уверяя, что все равно пользы от него нет никакой. Актеру, Миливою, Симе и печнику это не улыбалось, и они хотели продолжать работу.

— Лиха беда — начало, — говорил актер, всем видом своим выражая уверенность в успехе предприятия.

На самом деле с закрытием театра рушились все их надежды — они лишались куска хлеба. Лаза со Стевой ждали большего от театра, как от коммерческого предприятия, полагая, что это даст им возможность приумножить свое состояние, и страшно злились, что дела идут плохо.

После длительного обсуждения было решено театр сохранить, а для поддержания авторитета этого замечательного учреждения создать комитет, пригласив кое-кого из профессоров, учителей, священников и крупных торговцев.

И вот собрался главный комитет, состоящий из пятнадцати членов. Молодой профессор Воя произнес речь, в которой с пеной у рта доказывал высокое назначение театра, призванного просвещать граждан этой школы, где воспитываются сильные характеры и молодеют души, ибо материалистическое учение — все и вся для современных граждан.

Дьякон Таса, считая, что дело нельзя откладывать в долгий ящик, предложил сразу же избрать правление и еще двух человек для составления устава. Участвуя в обсуждении дела, он поминутно поглядывал на часы: боялся опоздать на отпевание.

— Вряд ли отсюда что-нибудь выудишь, — размышлял Стева, председатель читальни, грызя кедровые орешки, попивая водку и посматривая в окно на свое заведение: не пришел ли кто побриться или постричься.

Потом все зашумели и заспорили — что делать и как. Незаметно перешли совсем на другие темы и, забыв, зачем собрались, завели один из тех разговоров, какие обычно ведутся в трактире.

Дьякон ушел; Стева, увидев клиента, тоже покинул собравшихся.

— Тебя ждет Томча — доски надо посмотреть, — сообщил прибежавший мальчик одному из торговцев, заседавших в комитете, и тот тоже ушел.

Ушли многие, и каждый, уходя, заявлял, что поддержит любое решение.

А что они могли решить? Выбрали председателем господина Вою, профессора; его заместителем — учителя; кассиром — торговца; драматургом — другого молодого учителя и четырех торговцев — в ревизионную комиссию.

(Далее)

Театр в провинции (1/3)

Говорят, многие таланты в провинции не находят себе применения и пропадают зря. Чтож, каждый волен говорить, что хочет, лишь бы властей не задевал; но, мне думается, подобные утверждения лишены всякого основания. Не буду пока говорить об актерах, которых мне тоже довелось видеть, скажу только, дорогие читатели, что именно в провинции всем интересуются и перед любым талантом преклоняются гораздо больше, чем в столице.

Всем нам тут хорошо известно, как умеет писарь Люба приготовить редьку, приправив ее маслом, уксусом, и, поверьте, его так высоко ценят и уважают, что всегда стараются дать ему возможность усовершенствоваться в своем мастерстве! А что вы думаете о Васильке чевабджии[1]. Думайте что хотите, но мы и его самого и его талант ценим гораздо выше, чем белградцы талант прославленного лирического поэта!

Вот совсем недавно я долго размышлял, почему не видно больше на моем дворе пестрого петуха сапожника Лазы? Я ломал голову над этим вопросом, может быть, гораздо больше, чем некоторые историки над объяснением какого-нибудь исторического события, и, наконец, узнал от работника, что петуха зарезали, когда к Лазе приходила в гости тетка Цака. Работник рассказывает мне об этом, а соседка моя высовывается из окна и говорит: «Ох, жаль такого петуха. Как раз вчера мы толковали с Митой. Привыкли, знаете, к нему, да и вам, видно, без него скучно?!»

Долго еще мы так рассуждали, а это ведь был только петух, не больше.

Общественное мнение недремлющим оком следит за каждым шагом любого из нас, и всякое, даже самое незначительное событие подвергается всестороннему обсуждению. В Белграде напишет журналист замечательную передовую статью, а о ней и словом не обмолвятся; или, скажем, допустит государственный деятель ошибку, пагубную для всего народа, а его не только к ответу не тянут, но, наоборот, почтительнейше склоняются перед ним.

Иное дело провинция. Сядут трое играть в преферанс, и сразу другие столы в кафане опустеют, ибо каждый, подхватив одной рукой стул, другой — недопитую чарку, подсаживается к играющим. Если негде сесть, не беда — ярые болельщики будут стоять вокруг стола и зорко следить за каждым движением игроков, ведя бурные дебаты, которые бывают куда более оживленные, чем при обсуждении важнейших вопросов в Народной скупщине!

Писарь Миша отдал трефовую десятку, попридержав червонную даму, и проиграл четвертый раз подряд аптекарю Пере. Осрамился человек, и общественное мнение так резко его осудило, что он, ей-богу не вру, так и не появился больше в тот день в кафане. Стыдился своей ошибки.

Вот как люди пекутся у нас обо всем и следят за поступками каждого; так могу ли я пройти мимо одного из ряда вон выходящего события в нашем городишке?

Кафана «Пахарь» — такая же, как и другие в нашем местечке; здесь обычно останавливаются крестьяне, приезжающие в город. Некрашеные столы без скатертей, вокруг них громоздкие грубые скамьи; посреди комнаты большая железная печь, возле которой зимой располагаются крестьяне — греются, курят, поплевывают и пьют ракию; стены увешаны разными объявлениями и общинными приказами; пол выложен кирпичом; окна засижены мухами. В просторной комнате бывает людно только в базарные дни, по субботам, а в другое время сидят днем трое-четверо за стопкой ракии и усердно зевают; иные заходят в середине дня поесть капусты тушеной или жаркого и чавкают при этом на весь трактир. Это место не привлекло бы моего внимания, если бы на двери слева от стойки я не заметил кривую с разъезжающимися буквами надпись мелом: «Читальня ремесленников». Ниже добавлено: «Посторонним вход без разрешения воспрещен», а еще ниже, уже другим почерком: «Янча Дж. из Златокопа в субботу остался должен 5 грошей и 30 пара».

Обстановка в читальне не лучше, чем в кафане. Посредине большой стол со скамьями; вдоль стены полка, на ней несколько книг и газеты, давно уже покрывшиеся толстым слоем пыли; с краю на полке лежат две колоды карт и грифельные доски.

В читальне около двадцати членов, в большинстве ремесленники. Председатель читальни цирюльник Стева, а кассир и в некотором роде библиотекарь — сапожник Лаза. В будни посетителей мало, зато по праздникам полно.

Сегодня воскресенье, а потому все в сборе. Морозный февральский день, и потому стол придвинут поближе к печке. За столом маляр Йова и Васа-печник играют в «жандарма». Стева разгреб жар в печке и поджаривает мясо к завтраку. Лаза читает газету, то и дело поглядывая на играющих в карты.

— Калина ты зеленая, — напевает Йова, соображая, что бы ему подкинуть.

— Калина ты… — присоединяет свой голос Васа, но вдруг обрывает песню — семерка с восьмеркой не идет.

Мясо в печке шипит, и по комнате распространяется приятный аромат. Стева помешал жаркое и, облизывая пальцы, говорит:

— Ну и здорово же поджарено!

— Ой, одни жандармы, черт бы их побрал! — сокрушается Йова и бросает карту.

— У меня уже слюнки потекли, — говорит Васа и косится на Стеву.

— Пишут, свиньи подорожали, — замечает Лаза, прервав чтение.

— Принесй-ка нам хлеба, хозяин, — просит председатель.

— Калина ты зеленая, — снова затягивает Йова, разбирая карты.

Вот так, спокойно и мирно, проводили они время в читальне, и кому могло прийти в голову, что это общество организует театр; но, видимо, на то была воля провидения.

Приехала в наше местечко бродячая актерская труппа и объявила, что даст только три представления. Билеты были дешевые, и поэтому или еще по какой причине, бог его знает, только театр оказался битком набит.

Побывали там и Лаза со Стевой в числе многих других, и после первого же представления повели между собой такой разговор, сидя в читальне.

— Собрали они вчера динаров пятьдесят — шестьдесят! — задумчиво говорит Лаза, будто подсчитывая в уме.

Стева тоже задумывается, вертит головой, считает на пальцах и после долгих размышлений высказывает:

— Хорошо им, видно, живется!

Опять наступает длительное молчание, которое прерывает Лаза с глубоким вздохом. Он добавляет:

— Вот как оно, проходимцы, бездельники, а денежки им так и текут, я же надрываюсь, спины не разгибаю, и все без толку!

— Ни за что столько денег загребли! — подхватывает со злостью Стева…

Этот разговор на том бы и кончился, как и все пустые разговоры, если бы не произошло вскоре одно событие.

Как-то вечером отправились Стева с Лазой к «Пахарю». Вошли в кафану и видят — за столом сгрудилось много подмастерьев, и между ними актер — один из тех, что давали представления.

Это молодой человек, лет двадцати с небольшим, высокий и сильный, с очень приятным лицом. Шляпа у него сдвинута на затылок, длинные черные кудри падают на лоб. Он с жаром говорит о чем-то, оживленно жестикулируя. Обращается он ко всем поочередно и при этом смотрит прямо в глаза. Все слушают молча, разинув рты, не спускают с него глаз, ловят каждое слово. Под влиянием его речей в головах слушателей возникают чудесные планы, и по ходу своих мыслей они пока только задают вопросы и ожидают ответа с большим нетерпением.

— А сколько можно заработать? — спрашивает один.

— Живем не тужим — вот сколько: но мы не гонимся за богатством, — декламирует актер.

— Значит можно и скопить кое-что? — спрашивает подмастерье гребенщика.

Актер приготовился ответить и принял уже соответствующую позу, но подмастерье мыловара вдруг перебил его:

— А ругает тебя хозяин?

— Меня?! Я стану терпеть ругань? — вскричал актер, тыча себя перстом в грудь.

Молчание. Актер окидывает взглядом всех по очереди, встает и еще более заносчиво повторяет: «Я стану терпеть ругань?», — затем выпятил грудь, вскинул головой и расхохотался:

— Ха, ха, ха! Артист не позволит издеваться над собой! Как бы не так!

И он стал смеяться, как взрослые смеются над ребенком, не понимающим значения слов, которые он произносит.

Стева и Лаза стояли возле печи и внимательно слушали весь этот разговор.

Все примолкли.

— Но ведь начальство-то нужно уважать! — вмешивается Стева.

— Я своих подмастерьев ругаю как хочу, а не послушаются — рассчитываю, — вторит ему Лаза.

— Погибну за правду, но не потерплю измывательства над собой! — воскликнул актер и, помолчав, сказал уже спокойнее, отчеканивая слова:

— Мое государство на подмостках; со своим искусством я обойду весь свет и буду жить лучше, чем любой здешний хозяин! Я ушел из театра из-за несправедливости; антрепренер хотел сделать из меня комика, тогда как я трагик по призванию.

Лаза закивал головой в знак того, что все хорошо понял, и крикнул:

— Да, да, конечно, конечно! — хотя и «комик» и «трагик» заставили его не на шутку призадуматься.

— Я не позволю ему навязать мне комическую роль! — еще громче, с важностью заявляет актер.

— Конечно, конечно, это безобразие, это никуда не годится, — подхватывает Лаза, которому «комическая роль» представилась чем-то очень противным, а про себя думает: «Что это ему хотят навязать?»

— Да, правильно, — цедит сквозь зубы Стева и, помолчав, спрашивает с интересом:

— Сколько, ты говоришь, можно получить с представления?

— Знаешь, — начинает актер, — можно… можно, как это сказать… — Он закидывает голову, прищуривает один глаз, притоптывая ногой по полу.

В головах юных подмастерьев роятся увлекательные планы. Каждое слово молодого актера открывает перед их глазами новые миры, полные чего-то необыкновенного, манящего, а теперешнее занятие вызывает у них все большее отвращение. Особенно сильно заработало воображение у Миливое и Симы, не имевших сейчас работы. Миливое обучен столярному ремеслу, а Сима — портновскому.

Миливое, весь красный, осушил свою чарку до дна и потребовал еще, а Сима что-то пригорюнился и заерзал на стуле: не терпелось ему поговорить с актером с глазу на глаз. Он тоже попивает ракию, то и дело отплевываясь.

— Заработать можно много, надо только справедливо распределять! — заканчивает артист давно начатую фразу.

Лаза и Стева погружены в раздумье, но на лицах их видна какая-то растерянность.

— А что, есть красивые артистки? — спрашивает вдруг Миливое, подмигивает Симе, хлопает по плечу юного гребенщика и восклицает: — А, Тома, как ты думаешь? — Заливаясь смехом, он встает и снова прикладывается к ракии.

— Уж не та ли, что играла царицу Милицу? — замечает хозяин Спира.

— Скорее, пожалуй, Вукосава! — прибавляет Тома и тоже густо краснеет.

— Зелен виноград, дети! — изрекает Стева, потягиваясь.

— Зато образованные дамы! — высокомерно басит артист.

— Да уж конечно, само собой! — подтверждает Лаза, кивая головой.

Поговорили в таком же духе еще некоторое время и постепенно разошлись. Остались только актер, Миливое да Сима.

Оживленно беседуя, засиделись далеко за полночь, а вдохновившийся Миливое так напился, что Сима еле притащил его домой.

На улице темно, холодно, колючий снег слепит глаза. Миливое громко икает, шатаясь из стороны в сторону, а Сима старательно поддерживает его,

— Зайдем в «Корону»! — требует Миливое, но Сима крепко держит его.

— Видишь, Вук, как Милош дерется[2], — орет, подражая актеру, Миливое и отталкивает Симу.

— Спать идем, нечего дурака валять по ночам, — кричит Сима.

— На-а-азад, Вук, или я убью тебя! — вопит Миливое и, как бы защищаясь, поднимает правую руку с воображаемой саблей, выбрасывая вперед правую ногу, согнутую в колене…

Спустя дня три-четыре после этого вечера разнесся слух: уволили со службы Йову Ивича, практиканта. За что — неизвестно. Говорили, будто нашему депутату понадобилось определить на службу своего племянника, выгнанного из седьмою класса гимназии; чтобы освободить ему место, прогнали бедного Ивича.

Теперь Ивич сдружился с актером, порвавшим со своей труппой, которая еще несколько дней тому назад покинула наш город.

Ивичу около тридцати лет. Он носит длинные волосы, кепка всегда сдвинута на затылок. Окончил он, как рассказывают, шесть классов гимназии, еще в юности попал статистом в бродячий театр и влюбился в какую-то актрису. Но вмешался отец, заставил его бросить это занятие и вернуться домой. Человек довольно богатый, отец сумел с помощью приятеля, близкого к властям, выхлопотать для Йовы место чиновника-практиканта, на котором он и пребывал вплоть до последнего времени.

Теперь всем стало ясно, что у Йовы проснулась старая любовь к театральному искусству.

Актер (я забыл сказать, что его зовут Гавриил Михайлович) с Йовой часто приходили в читальню, вели долгие разговоры со Стевой, Лазой и другими ее членами и чуть не каждый вечер встречались в кафане с подмастерьями, а чаще всего с Симой и Миливоем.

Из этих разговоров и родилось однажды объявление следующего содержания:

«Члены Л—ской читальни решили собственными силами основать гражданский театр под управлением г. Й. Ивича, бывшего здешнею писаря, и под постоянным художественным руководством хорошо известного публике опытного артиста г. Гавриила Михайловича, и при участии членов читальни; весь доход поступает в распоряжение правления вышеупомянутой читальни и предназначается для приобретения газет и книг, но главным образом для постановки веселых представлений для нашей публики, как и патриотических пьес.

Мы обращаемся к уважаемым гражданам и просим оказать нам как можно большую помощь, чтобы это благородное учреждение могло процветать на гордость нашего города.

Первое представление будет дано в «Пахаре»; граждане получат программы с перечнем имен участвующих, написанные от руки, в дальнейшем же они будут печататься в местной типографии.

Театр будет называться «Гражданский театр Юг-Богдана[3]».

Правление».

Внизу была приписка:

«Поскольку не хватает артисток, то каждая желающая может обратиться в Правление по вопросу проверки и приема за хорошее вознаграждение; днем же можно заниматься своими делами.

Вышеупомянутое правление».

Так начал свое существование театр. Кафана «Пахарь» сразу широко прославилась, а улица, где она находилась, словно ожила. Каждый, подгоняемый любопытством, спешил в кафану узнать, что происходит. Но жизнь там шла обычным порядком, так как первые приготовления велись в читальне. Управляющий мастерит бумажные колпаки; маляр Йова, засучив рукава, малюет в углу лес на оклеенных бумагой досках; портной Прока в другом углу шьет из старой подкладки одеяние дли святого Саввы; столяр Миливое выстругивает из еловых досок сабли и мечи; актер толчет смесь дли бенгальского огня. Другие рыщут по городу в поисках старых костюмов, пистолей, черногорских шляп, турецких сабель. Одним словом, работа идет полным ходом.

На окнах весь день висят ребятишки, и и читальне толпятся любознательные граждане. Уходя, они пожимают плечами и небрежно бросают с усмешкой: «Давайте, давайте, посмотрим!»

Работали не только днем, но и по ночам, особенно с тех пор, как после длительных переговоров Обществу удалось получить у бакалейщика Косты керосин — и в кредит.

— Презренный торгаш! — злился актер. — Будто театр сбежит из-за его литра керосина!

Достается потом и хозяину механы за то, что требует деньги за еду вперед.

— Стоит ли стараться для таких свиней?! — горячо восклицает он и топает ногой с таким видом, какой приличествует трагику.

Мало-помалу преодолев все преграды, приступили к репетициям.

Самым трудным оказалось найти исполнителя на роль Пелы из «Злой жены» Стерии[4], — до сих пор в группе не было ни одной женщины, а никому из мужчин, даже на сцене, не хотелось быть женщиной. Дело едва не кончилось потасовкой, но, слава богу, актер, перекричав всех, пригрозил бросить все, раз его не слушают. В конце концов эта роль досталась маляру Йове, так как все нашли, что он очень похож на Пелу.

— Пела, сядь со мною! —съязвил Миливое, когда после распределения ролей Йова, злой как черт, стал домалевывать какие-то окна.

— Цыц, собака! Замолчи! — гаркнул маляр и замахнулся кистью.

Все готовы были прыснуть со смеху, но во избежание ссоры сдержались.

— Не сердись, Пела! — крикнул кто-то в дверь.

Йова сыплет отборными ругательствами, швыряет кистью в гребенщика и грозит изорвать готовые уже декорации.

Снова шум и гам. Лишь после пространных разъяснений актера порешили считать все шуткой и не обижаться.

— В каждую роль нужно вкладывать всю свою душу! — с пафосом поучает актер, заканчивая очередную лекцию об искусстве.

(Далее)

 

[1] Чевабджия – мастер приготовления чеваба, мясного блюда.

[2] Речь идет о двух героях народного эпоса: Вуке Бранковиче и Милоше Обиличе.

[3] Юг-Богдан – персонаж народного эпоса.

[4] Йован Стерия-Попович (1806–1856) – известный сербский поэт, прозаик и драматург.