Архива | Реализам RSS for this section

Nga shënimet e katundit (1/4)

Qysh fëmi, kur isha nandë vjeç — tregon miku im — e braktisa katundin, vendin e lindjes sime. Prej asaj kohe dhe deri në moshën time njizetetetë vjeçare, kam qenë vetëm tri herë në katund, në gosti te ilakat e mij. I pritun sinqerisht, me zemër të mirë, kthehesha në Beograd, i freskuem, i këndellun me kujtime dhe mbresa të pashlyeshme e të bukura për kohën e fëminis së lumtun. Sa t’ambla e të freskta janë këto kujtime. Ma vonë, si ma i rritun, tashma si burr, tue jetue në shoqni me njerëz (ndër pallanga e në kryeqytet) pashë se çdo gja ishte në kundërshtim me jetën që e kisha pa në katund si fëmi. Tue shique njerzit tinzakë e të prishun, rrethue prej skamit e mjerimit shoqnuer, tue ndie se si dhelpnillëku, smira, mashtrimi, maskarallëku djallzuer ia gërmojnë themelin të mirës dhe virtytit, tue umbytë nga duhma e moralit të kalbun, gjithmonë e padashtas më tërhiqshin mendimet me u kthye në katund, dhe kjo don me thanë në fëminin time. Katundi, mbas mendimit tim, ishte ende i pastër, i paprishun, ideal. Ai ishte për mue ende e vetmja strehë, sepse isha i bindun se katundi im, kuptohet çdo katund tjetër, nuk mundet me qenë ndryshe veç ashtu si e kishin pa syt e mij naiv, fëminorë. Atje nuk ka as pikllim, as mjerim, nuk ka dhimbje, nuk ka smirë e padrejtsi, por vetëm gëzim jete. Rrëkenat ushtojnë gëzueshëm me ujin e vet të kulluet kristaluer nëpër pyje të freskta, pllumbat gungasin, turtujt gugurojnë, ia thonë kangës bylbylat, fishkullojnë mullizat të përcjelluna me korin e kangatarëve të ndryshëm. Puhija plot ersim lulesh fushore (që i mbledhin fëmijt dhe vajzat), përkund kallzat e pjekun ngjyrë ari. Jehon në të gjitha anët kanga gazmore, korrtare, shkëlqejnë drapnit nga dielli ndër duer të korrtarëve të vyeshëm, zbardhojnë shamijat e pastra të hjedhuna mbi kryet e vajzave të skuquna nga vapa me sy të njomë e të shkëlqyeshëm dhe me krahnorë të gufuem, prej të cilëve këputen pullat në jelek. Qeshje, tallje, zgërdhimje, refrena, dashuni, harmoni; dhe natyra dhe njerzit, gjithçka në nji harmoni lumnije të pambërrijshme, ideale. Bjen mbramja kodrat skuqen, ret prarohen, pyjet digjen, shushuron puhija e mbramjes nëpër gjethe dhe na sjell erën e luleve të blinit. Ngrehet zhurma gazmore, çobajt u ngrahin kopeve, ngrihen re tymi, blegrojnë dhent, pllasin lopët dhe i bajnë gjitë plot me qumsht për fëmi, për ne! Kali shkatrraç i kërleshun, të cilit i hyp çobani zhyt kryet në kerrmë pranë rrugës, që kështu kalimthi, me kopresh në gojë të nduki pak kingel. Çobani e ngreh për kopreshi, e godit me kambë të zbathuna dhe ai ec trok me përtaci mbas kopes me krye të kthyem anash, kurse prej gojës i varret gjethi i gjelbërt. Sa gja e bukur! Të kuqrremt e mbramjes zbehet, sendet i mbështjell muzgu i mistershëm, lakuriqat fluturojnë, ende ndihet nëpër kori e të guguruemit e pllumbave, ma qartë e ma fort. Në qiell kanë dalë hyjt, dridhen me andje e gëzim. Mbrapa Rudnikut t’errët me pyje del hana dhe e argjenton çdo gja që në perëndimin e diellit ishte me njyrë purpuri, e prarueme n’arë. Dhe hana ngutet nëpër qiellin e kthjellët me shkue n’orok ku e presin me padurim dhe në dridhje — hyjt e dashtun. Fillon kërsitja e mullinit me erë, nëpër rrugë qerret kërkllojnë, ngarkue me grun, cingaret cingrojnë me takt në qafat e qeve, simbas ecjes së tyne të ngadalshme, johojnë dyzanash dhe nëpër natë ushton kanga e ambël e fuqishme:

„Nat’ e errët plot je me errsi
Zemra ime edhe ma me halle”

Mandej tjerrja në furkë, zjarmijet ndër rrypina, kangët tinglluese që këndojnë grat tue ba punë dore nëpër natën e pazashme, të qetë në muejin e gushtit. Sa gja e mrekullueshme! Sa gja e bukur që ishte kjo. Dhe pranvera e vera dhe mbramja dhe agimi dhe vjeshta me shina kur çobajt rrijnë rreth zjarmit ndër koliba të mbulueme me degë. Rreth zjarmit pëlcasin shtalbaket që ende gjinden në misrin e pathamë mirë, njerzit tregojnë tregime për kulshedrën, për Pepelugën dhe për plot gjana tjera, kurse shiu shushuron nëpër gjethe të kulmit, pikon dhe pikat e shiut bijnë në zjarm dhe kërcasin. Dimni i bukur, borë, bryma, të kërcyemit, të gjuejtunit me topa bore. Gjithçka asht e bukur. Zjarmi ndriçon në votër dhe pasqyrohet në dritare sikur me qenë i ndezun edhe nji tjetër n’oborr dhe sa ma tepër afrohet agimi, aq ma shpesh gjelat kikirikojnë tue i rrahë krahët, kurse zjarmi, ai i dyti, që shifet nëpër dritare, bahet gjithnji ma i zbetë e ma i zbetë, plotsisht i zbetë, venitet dalngadalë, zhduket dhe menjiherë zbardhon bora në kulmin e katoit dhe të hambarit. Sa e bukur ishte kjo! Dhe natyra dhe njerzit! Njerzit e mirë, të gëzueshëm, të lumtun këndojnë, dëfrehen, çojnë dollina ndër festa e darsma. Çdo gja asht e bukur, gjithçka me kangë e me gëzim. Askund pikllim, fshamje as dhimbje, nuk ka padrejtsi, shpirtkeqsi, smirë. Mësuesi i mirë, kryeplaku i mirë, popi i mirë. Më kujtohet si shkon ky prej kishës ngadalë, me butsi, me skajin e velidonit të ngritun, të cilin e lidh për bel. I afrohen burrat, grat, vajzat, pleqt, plakat, ia puthin dorën. I afrohem edhe unë, gëzueshëm, me kënaqsi ia puthi dorën, ai më lëmon kryet dhe thot me za të butë: „Shif, pa dhe ti këtu, a!” Unë jam i lumtun. Paj, sa të lumtun e ndijsha vedin në kishë. Popi këndon, erson tamjani dhe voji i shejtë, shiqoj ikonet, burrat bajnë kryq devotshëm, ndriçojnë petkat e popit, mësuesi këndon mbas pultit, tingllon temjanica me nji tingull veçanërisht të kandshëm dhe prej saj ngrihet tymi ersues para altarit të maforëve të lagun me venë, në të cilat janë ngulë qirijt e edhe ajo era e qirijve të kënaq, cok të freskon. Oh, si asht çdo gja e btikur, çdo gja delikate e ambël.

Kështu paraqitej para syve të mij katundi, katundi im, çdo katund kur mendojsha për te, sepse katundin e kisha njoftë nëpërmjet ndikimit të fëminis naive e fatbardhë dhe nuk mujsha me e shique mandej me sy tjerë veç po me ata sy, me të cilët e pashë atëherë. Megjithse shum raste mujtën dhe deshtën me më zhgënjye unë ika prej tyne; nuk deshta me i besue kurrkujt, kurrnjij sendi, nuk guxova. Kështu si fëmi e shiqova katundin të lumtun, të kënaqun dhe kështu edhe shum shkrimtarë tanë e shiqojnë ende sod në moshën e vet të pjekun.

Kur para njij vjeti shkova në katund që të shlodhem, të freskohem dhe të dëfrehem, u zhgënjeva qysh ditën e parë.

N’orën katër mbasdreke qerri më pritte në stacionin ma t’afërm pranë katundit tim, sa zbrita prej ferovis, hypa në qerr dhe menjiherë u nisa që të mbërrij sa ma parë në katundin tim, isha i përmalluem për të.

Kojshija ynë në katund, mixha Pjetri, i cili solli qerrin për mue u gëzue tepër që më pa. (Me fëmijt e tij, me shokët e mij të katundit, kam luejtë dhe jam dëfrye ma së shumti). Më tha që t’ulemi të dy n’anën e përparshme të qerrit që të mujshim me kuvendue ma mirë.

E pyeta për gjithçka, për çdo gja, për gjithkend që e njifsha dhe përgjigjet e mixha Pjetrit qenë për mue të randa e të pakandshme.

— Si asht Mila, bir i mixha Mihajlit? — e pyeta. Ai asht shoku im i shkollës; ishte gaztuer dhe hashari. Ai mundte ma së forti me u ngjitë nëpër druj dhe me nxjerrë zogjt prej çerdhes dhe unë e dojsha pse ishte ma i shkathti dhe ma gaztori.

Mixha Pjetri heshti nji trohë, mendoi dhe, tue mos më shique përgjegji pa shqetsim:

— Eeeh, si asht? Nuk asht mirë. Pasunin e dobët, e taksa të mëdha, dhe kështu, vuen, shtyhet me zor, çka me ba. Baba i ka vdekë. A e din?… Vdiq dimnit. Fëmijt i ka të vegjël, kurse ai dhe grueja çka mujnë me ba. Nuk dijnë ku me mbërri ma parë. Në pranverë ia shitën ato dhen të pakta për tatim dhe tash nji Zot e din a ka me çka me ua lagë gojën fëmijve. Hall asht, mor bir i im! Nuk asht lehtë… Çka me ba, njeriu duhet të durojë derisa të mos pëlcasë… Nuk asht mirë për kurrkend… Deh, vocrrak, çka po dembelohesh — i bërtiti kalit të majtë dhe i tërhoqi dyzgjit.

— Dikush ma keq, dikush ma mirë, por për kurrkend nuk asht lehtë. Prej kësaj lëkure nuk mujmë në nji tjetër. E din si thot kanga: „Hall me grue, hall pa grue, hall mos m’u martue kurr”…[1] — shtoi mixha Pjetër dhe fshani thellë, tue luhatë kryet mendueshëm me trishtim.

Unë nuk i përgjegja kurrgja.

Mendoj se asht shtrejtë këjo ferovi e mallkueme, — më pyeti mbas njij heshtjeje të shkurtë.

— Shtrejtë.

— Shtrejtë, po si, gjithçka shtrejtë dhe s’ke me çka. Populli s’e ka nji grosh, e duhet të kesh, të jesh i zhdërvjellët sa të duesh. Shit çka të kesh… E të nevojitet në nji qind anë. Kemi sharrue si Ndue Rrapi.

Më shtërngoi njifarë pikllimi rreth zemrës. Nuk guxova me e pyetë ma tepër për kurrgja, por ai vetë zu me më tregue, tash për këte tash për ate. Gjithçka keq e ma keq, gjithçka zi e ma zi.

Kështu tue bisedue mbërrijtem afër orës pesë deri në katundin tonë; menjiherë në fillim skaj rrugës gjindet mejhanja jonë e katundit dhe karshi saj gjykatorja. Nën lis, para gjykatores, në fresk, ishte shtri në shpinë polici i komunes coplan e bark cullak. Kur ndjeu qerren u çue pak, na shiqoi me sy të përgjakun, në mënyrë të topitshme, gati të pavetëdishme dhe u shtri përsëri. Qet e hequn prej zgjedhës qëndrojnë për bri bigës, të lidhun me kopresh për zgjedhë dhe hanë tallë të njomë misri dhe kunguj të coptuem. Për rreth u tubuen pulat dhe zogjt dhe përvidhen frigueshëm ose sulmojnë rrëmbyeshëm dhe qukin farët e kungullit dhe kur kau, tue hangër misër të njomë e luen gand kryet, pulat dhe zogjt bahen pik’e pesë, mandej mblidhen prap që ta vazhdojnë plaçkitjen. Nja disa hapa para mejhanes qëndron pijeshitsja, zeshkane, grue thatajkë, me shpinë të krrusun dhe krahnuer të futun përmbrenda. Syt i shëndrisin, gojën e ka të madhe të zgjanueme në qeshje, tanë shprehja e fytyrës së gjanë duket sikur me qenë gati per t’u tallë. Në kambë ka çorape të bardha dhe papuçe lekure, tanë nji pllambë ma të mëdha se duhet. Pranë saj rrin për tokë nji fëmi i shëndoshë, i përlyet, me copën e bukës në dorë dhe rreth tij tubohen pulat dhe e sulmojnë nga të gjitha anët që t’ia rrëmbejnë nji copë. Njana këceu dhe e quki në dorën e vockël dhe fëmija piskati dhe e lëshoi copën të cilën e rrëmbeu menjiherë nji pulë dhe zu me ikë tue mbajtë pren në sqep, kurse mbrapa saj u lëshue e tanë ushtrija e pulave për ta kapë. Para mejhanes dy tavolina të pagëdhenduna, të randa prej drunit të lisit dhe poashtu edhe karrikat. Në nji tavolinë rrijnë katër, pese katundarë me këmisha të shkyeme, t’arrnueme të trasha dhe në tjetrën popi dhe dy katundarë të veshum ma mirë pijnë kafe.

Kur u ndalue qerri ynë, Radojka (kështu quhej pijeshitsja) e la gjylpanën dhe punën e dorës u afrue e u përshëndet.

I përshëndeta katundarët me emnin e Zotit (ata katër vetët), ata luejtën pakëz nga vendi, i kapën kësulat dhe mandej iu afrova popit. Nuk më njofti menjiherë, e edhe ai ishte plakë. Në kët kohë mund t’i kishte pesëdhetë e katër vjet, ishte thi dhe rraskapitë mjaft, kurse në fëminin time ishte i ri, i freskët dhe i zi si thëngjilli me flokë dredha-dredha. U përshëndetëm dhe ndejmë me ta edhe unë edhe mixha Pjetri. Popi pyeti gjanë e gjatë për mue, për jetën time, për të reja nga Beogradi dhe unë iu përgjegja pyetjeve sa mujta ma shkurt, diçka nga mërzitja. diçka nga kapitja prej lodhjes dhe vapës. Katimdarët e ndërprenë bisedën e tyne dhe u kthyen dhe ndëgjuen bisedën tonë me vemendje, me gojë gjysëmhapun.

— A mundesh kështu, Millun? iu soll mbas bisedës sonë njanit prej atyne katër vetëve në tavolinën tjetër.

Milluni ra në mendim, fërkoi ballin, e tërhoq nëpër fytyrën e vet të mërdhezun dorën e vrazhdë, të gjanë dhe e ndali shuplakën në mjekër dhe me gojë të hapun shiqoi do kohë për tokë, tue rrahë tokën me kambë, mandej ngriti syt, shiqoi popin dhe tha, tue u ngurrue, me buzëqeshje si me dashtë n’at menyrë të kërkojnë ndjesë që nuk ka mundsi.

— Nuk muj, për Zotin, zotni pop, pse përndryshe me gjithë qejf. E tash, ti e din, ka ardhë koha me punue në fushë dhe nuk muj me humbë kohë.

— Mirë, mirë, kam me dijtë edhe vetë me qitë bishta kur të vijsh ti te unë. Vallë pak janë për ty tre grosh në ditë që të ngarkojsh e të zhgarkojsh tulla dhe të shkojsh me qerr. Hajde sikur ti të japish qerrin dhe qet, por këto i jap unë të mijat. Ti vetëm ke me ba arabaxhillëk.

— Pak, krejt pak — shtoi Milluni, luejti kryet dhe i rrudhi krahët thuese përligjet që nuk mundet.

— Mirëpo vllau yt nuk më ka pague ende për at përshpirtjen e vjehrës së vet?

— Do të paguejë, zotni pop!

— Do të paguej, mirëpo në pranverë mujti me dëshmue kundra meje kur gjykohesha me Markun.

Milluni heshti.

— Thuej të m’i sjellë nesër të hollat menjiherë! Le t’ia japi Marku i tij, kur din me i dalë dëshmitar kështu bukur. Marku asht rrejtë… Popi e ka qesen pak ma të thellë dhe nuk kam me ia da gjyqin deri në fund… Ashtu t’i thuesh… The se nuk don… Bukur, ke me u pendue, ke me ardhë te popi me u lutë… Qe, si janë — m’u kthye popi — nuk don të bahet arabaxhi për tre grosh, kurse po t’ishte burrë i mirë s’kishte me e gjetë kurrgja sikur të punojë për popin e vet edhe pa të holla. Çka asht nji ditë me punue për popin e vet. Kurse popi edhe pagzon edhe marton edhe thot përshpirtje dhe e bekon ujin, s’mundesh me ba kurrgja pa popin, e ata prap kështu…

Unë i rrudha krahët…

— Hajdeni të kthehemi deri në shtëpin time që të pijmë diçka dhe mandej vazhdoni rrugën dhe për ju asht e afërt deri te shtëpija.

Pranova ftesën.

Oborri i shtëpis së popit shum i gjanë, asht i rrethuem me hasherim të naltë, mbas të cilit qet kryet hardhija, e në disa vende del edhe përmbi hasherim. N’oborr para shtëpis kopshti i rregulluem për bukuri, asht i rrethuem me nji hasherim të vogël ngjyrë bari dhe në midis marashi, mbulue prej hardhis së gërshetueme dendun. Nën marash, tavolina me çarshaf të pastër, mbi te lulet në shishe dhe rreth tavolinës disa karrika. Te kopshti pusi i mbuluem me liaster të ngjyrueme. Në njanën dhe tjëtrën anë të kopshtit gjindet pemishtja e madhe në fundin e të cilit gjinden ndërtesat tjera: hambari, koshat, çarraniku, katoi; mbrapa shtëpis: shtalla, plema, vendi ku thahet mishi ose kumbullat. Prej oborrit kryesuer dera çon në kumbullishten e madhe, të gjanë, e cila gjindet n’anën e majtë t’oborrit, kurse n’anën e djathtë gjinden katorët dhe tharqet, ku majen thitë, vathët dhe koshat për gjanë e gjallë. Popi ka tri shtëpija. Njana e madhe, e naltë, elegante, në të cilën banon popi, njana ma e vogël ku rrin djali i martuem i popit me gruen dhe njana prej drrasash për tjerë. Nën tremën e madhe prej drrasash gjindet qerri i lehtë i bukur për udhtim, nji tjetër për ngarkesë, qejzi i vogël dhe ndër dyrekë janë të varun rrypat, frëjt, shalat dhe almiset tjera.

Ndejtëm në tavolinë nën tande. Popi hoqi ksulën, fshini djersën, u mbështet me brryla në tavolinë dhe vazhdoi me më tregue atë që filloi rrugës për botën e prishun katundare. Befas i nguli syt në nji kalem, prej të cilit ishte shkputë nji rremb, ndërpreu bisedën dhe u ngrit e shkoi te kalemi.

— Eh, bre, s’mundesh me pasë kurrgja. Më duhet, pasha Zotin, të mbys ndokend për këta kalema. Unë i ruej si syt… Ah Millutin, Millutin…

— I ka çue kujat me u dhanë ujë — u ndie zani nëpër dritare nga ajo shtëpija tjetër.

Duel popadija. Përbeti, grue e mbushun me flokë e vetulla të ngjyeme, në të vërtetë me lëkurëtë ngjyeme në vend të vetullave, nji gisht të tanë gjansi. U afrue dhe u përshëndet, mandej u largue dhe mbas saj duel vajza ë popit, vajzë e kërthnesët, e shëndoshë. U përshendet edhe ajo me sy për tokë dhe u tërhoq mbrapa.

— Mileva, — tha popi — hajt veni dy shishe birrë në kofe dhe lëshoi në pus që të ftofen dhe ti në ndërkohë hajt sill pak djath e mazë që të hamë ndonji fije meze. A e hani djathin, nëqoftëse doni, le ta fërgojë për nji çast nji zog? — m’u soll prap mue.

— Faleminderës, mujmë djath.

E ndjejsha vedin të kënaqun, sepse mbas zhegut filloi me u freskue, ndihet nji puhi dhe sikur ma përtrini organizmin e molisun. Posa vajza solli pijatat dhe bylmetin dhe qe në derë hyjnë nji katundar e nji katundare dhe me ta nji fëmi mashkull nja shtatë-tetë vjeç. Hyjnë në kopsht. Ia puthën me rend dorën popit dhe u shmangën. Katudari, nji i vobekët, — Mijati me fytyrë të zeshkët, të thatë, të djegun prej diellit, të molisun, me dritë të fikun ndër sy. Krejt shprehja e tij tregon vuejtjet dhe mjerimin nëpër të cilat ka kalue në jetë. Ka veshë nji këmishë, e cila asht e shkyeme në krah dhe shifet dora e tij e zezë, cullake; tlindat i ka të shkyeme në gjunin e djathtë, ndoshta tue lidhë duej, opingat janë të grisuna, çarapat plot hala. Në fytyrën e zezë asht ngjitë pluhuni dhe kullojnë currilat e zez pranë veshëve. Në flokët e zez që dalin blej nën kapelën kashte të shkyeme, të nxime prej shiut, gjindet plot pluhun e hala dhe poashtu ndër vetulla e mustaqe. Këmisha në shpinë dhe në gjoks asht ngjitë për trup krejt e lagët prej djerse, e edhe nëpër te gjinden byku, hale e pluhun. Grueja gjithashtu asht e mjerë, e dobët me duer të shkathta, zbathun me kambë të zeza të holla të shpërdhimta. Edhe ajo fisht e djersitun dhe e ndytë. Ban në shpinë torbën me do çanaka. Të dy kishin drapna, e edhe prej kësaj shifet se vijshin pre korrjes. Fëmija barkfrymë, zbathun, me këmishë të shkyeme. Fytyrën e ka të verdhë, të hajshme, shiqimin e habitshëm, me kore rreth gojës, nëpër qafzën e hollë luejnë damarët e kaltërt. Merr fryemë vështirë, me gojë hapun, përqyrret, gjimon dhe kuis tue mbajtë nanën për fund, kurse ajo ia lëmon me dorën e ndytë të djersitun flokët e pluhnuem dhe lë ngjitim.

— Ç’të mirë ke, Mijat? — e pyeti popi.

— S’kam të mirë, zotni pop, por hall.

— Fëmin e kam smuet, pop — tha grueja.

Fëmija filloi me qa ma fort dhe u ngjit ma tepër për nanën.

— Kishim diçka me krye, e kryem ma heret dhe u kthyem te ti që t’i fryjsh këtij fëmije.

— A don duvan e madhe apo të vogël?

Burri dhe grueja shiquen njani tjetrin dhe thuese flitshin me shiqime.

— Vetëm të ketë fajde, sidoqoftë ma mirë e madhja — i tha Mijati.

— E madhja asht ma shtrejtë.

Mijati uli kryet dhe i nguli syt për tokë, kurse fytyra e tij e molisun u ba edhe ma e pikllueshme. Grueja e shiqoi fëmin dhe e shtrydhi fort me dorë kah vedi dhe hodhi në popin nji shiqim të pikllueshëm, lutës, plot dhimbje e dëshprim. Mijati ngriti kryet, e shtini dorën në gji dhe e nxuer peshkirin e ndytë dhe filloi me e zgjidhë me dhambë.

— Sa pare ke? — e pyeti popi.

Mijati e zgjidhi peshkirin, nxuer prej tij nji copë gjysëm-dinari dhe e shtini peshkirin e shprazët në gji. Shiqdi gruen. U ndeshën ndër vedi syt e piklluem, por prapseprap i treguen njani tjetrit se s’kishin çare pa dhanë për fëmi tanë at pare që e kishin fitue tue punue argat.

— Qe këte — tha Mijati dhe shiqoi popin me frigë, cok tue e lutë që mos t’i kërkojë ma tepër, mandej shiqoi fëmin me dhimbje, shiqohet prap me gruen dhe të dy i paluen syt për tokë.

— E, kjo asht pak. Dhe qysh dimnit m’i ke borxh për ujë të bekuem ende dy grosh.

— Nuk kam ku t’i marr, pop, kam me t’i dhanë posa tash kët verë të fitoj ndonji grosh.

— Të gjithë kështu po thoni, kurse edhe mue këtu nuk më burojnë paret prej tokës. Si do të jetoj kur nuk paguen kurrkush.

Mijati shiqoi përdhe.

— Qe, ejani nesër ti dhe grueja te unë që të punoni, e edhe ky vocrraku mundet ma vonë kur të shërohet me mbledhë për mue nji ditë kumbulla dhe tamam të më paguejsh atë që ma ke borxh qysh në dimën dhe ta shperblejsh me punë tash duvan që kam me ia këndue fëmis. Po ta baj hesap duvan vetëm dhetë grosh për shkak se je i vorfën, kurse për tjerët kushton tre dinarë, ata dy groshet e vjetër mundesh me i shpërblye me punën dhe me pak mundim bile fiton gadi nji rubël.

— Nesër kam mendue me punue me të holla te Milloja. Tash shpejt e kemi festën e shejtit dhe po përgatitem mbas takatit, teksa me thanë se kemi festue.

— Puno njiherë tjetër.

Mijati heshti gjatë, tue shique herë para vendit, herë fëmin dhe më në fund kadalë, me za të ngjirun, turpnueshëm tha:

— Janë shum dy mëditje, zotni pop, fëmija i ynë asht i vogël.

— Po të duket shum, a? Qe çfarë njerzish jeni ju. Të dhimbset me dhanë edhe për fëmin tand që e ke lindë. Kush beson vërtet në Krishtin ndihmon t’afërmin e vet, kurse ti nuk don me e ndihmue as fëmin që e ke lindë. Unë për fëmin tim kisha me dhanë jetën, e lene ma mëditjen. Çka asht ma e shtrejtë se fëmija?

Mijati e tërhoqi gruen më nji anë. Përshpëritën diçka, e shiquen njani tjetrin pa bëza, shiqimet iu ranë në fëmin e smuet që rënkonte e gjimonte në zjarmi, kurse dëjt e kaltërt i lëvizin pa pushue në qafzën e zezë-të verdhë.

— Paj mirë, tha Mijati, kur thue ashtu. Hajt, këndoja duvan. Çka mundet me ba njeriu. S’kam çare pa e ndihmue djalin makar edhe në mos hangsha dhe në mos e mbajsha festën e shëjtit.

— Sillni fëmin këtu n’odë. Më falni për nji ças — shtoi popi tue m’u drejtue mue.

Shkuen në shtëpi.

Prej andej u ndëgjue ai të kënduemit i belbzueshëm, i pakuptueshëm, i shpejtë ku teksa shqiptohet fjala e njizetë. Mbas pesë minutash u kthyen.

Mijati, grueja e tij dhe fëmija ia puthen dorën popit dhe shkuen.

Mbas nji gjysëm ore u përshëndeta me popin dhe u nisa ma tutje me qerre me nji dhimbje të madhe në shpirt, me nji ndjenjë të re të trishtueshme.

(Faqja tjetër)

 

[1] Keq me lavrue, ma keq me rrnue si rob, e ma së keqi me u ba cub.

Мрії і дійсність

«Для чого призначені ми, люди, горді й лихі ство­ріння, які уявили собі, наче все на світі існує тільки для нас?.. Справді, ми поділили й позначили кордо­нами землю, мов свою власність, ми не зважаємо на мільйони інших живих істот, таких самих дітей при­роди, як і ми, що так само мають право на життя. Ми все нищимо, жертвуємо тисячами тварин, аби лиш догодити собі. Ріжемо живих істот, щоб їхнім м’ясом харчуватися, здираємо з них шкуру і робимо собі взуття та кожухи. Маємо ми право таке чинити? На якій підставі ми вважаємо, що все навкруги наше і створене для нас?.. Природа нам дає таке право чи ми самі собі його привласнили, гадаючи, ніби ми найдостойніші з усіх створінь? Чим ми таке заслужили?.. Ми освічені й розумні! Пишемо філософ­ські трактати, історичні й наукові дослідження, вір­ші; побудували залізниці, поставили громовідводи, винайшли порох, рушниці; придумали фонограф і сотні всіляких див; варимо собі їсти, одягаємося, скидаємо шапки, зустрічаючись один з одним, кури­мо, читаємо газети, ходимо до школи! Маємо кав’ярні, де збираємось і п’ємо, слухаємо співачок, аплодуємо їм, коли добре співають!.. Носимо годинники й сте­жимо за часом; користуємося барометрами й термо­метрами, кораблями й компасами!.. Хіба все це ро­бить нас обранцями і дає нам право на життя інших істот, яких ми вбиваємо, ріжемо, ловимо, сідлаємо, загнуздуємо, чи ми просто тирани?.. Що має природа від нашої культури, освіти й цивілізації?.. Навіщо їй залізниці й електричні трамваї, що їй дають Шекспірові драми і всі можливі бібліотеки світу?.. Нічого!»

Молодий мрійник мимохіть перервав свої роздуми й подивився в темно-синє, всіяне зорями небо.

Ще дивніше почуття охопило його.

— Нескінченність! — промовив він пошепки, не від­водячи очей від неба…

«Шляхи, неосяжність… простір… мета!.. Кажуть, що в глибинах тої жахливої нескінченності зароджує­ться новий всесвіт!» — розмірковував він далі.

Якийсь крижаний холод пронизав його душу, і він подумав:

«Так, наш всесвіт, безперечно, зістаріється й заги­не!.. Минуть мільйони століть, усе зміниться… Чи й тоді будуть люди?.. Про що вони думатимуть і що відчуватимуть?»

Вітерець тихо шелестів листям, а йому здавалося, що то земля тужливо розмовляє з вічністю.

— Вічність, вічність! — прошепотів він і зітхнув, заглиблений у свої думки.

«Тварини не такі смішні, як люди, бо вони при­наймні не будують таких безглуздих, грандіозних і дурних планів, як ми… Грандіозні плани?.. Дур­ниці, це лише ми так собі уявляємо; все це дріб’язок, пусте й нецікаве…

Всесвіт, всесвіт помирає, а на його місце прийде інший!.. Нескінченність, вічність усього й мізерність кожного з нас зокрема!.. Люди… ха-ха-ха!.. Хоч би ми подивились на себе як треба! О, скільки в нас дріб’­язкової й жалюгідної суєти мирської… Ха-ха-ха!.. Купив Симів наймит господині туфлі, а вони вияви­лися завеликі!.. Подія! Про це тільки й розмов було в сусідів. Швець не хотів їх узяти назад! Симо посва­рився з ним, мало до бійки не дійшло. Симова жінка вибігла на вулицю і лаяла шевця та його жінку. Повернулась до хати й зчинила гвалт — прогнала наймита! Наймит пішов і став наговорювати на Сима та його жінку, що вони погано живуть!.. Ганьба — ціла трагедія! У цю справу втрутилися сусіди. З горя Симова жінка не могла ні обідати, ні вечеряти, і це їй шкодило. Симо перестрів наймита посеред вулиці й побив його. Наймит погрожував помстою, а Симові вороги намовили його подати на Сима до суду!.. О жалюгідні, нещасні людські створіння!..»

— Страшно!.. — промовив молодий мрійник майже вголос і знову поринув у роздуми:

«Життя; животіння, а не життя!.. Убогість, жалюгідна убогість… Усе піде в землю, а люди все-таки поводяться так, ніби не бачать перед собою щодня охололих людських трупів — людей, які ще до вчораш­нього дня з ними говорили, відчували, сердилися, дру­жили, сварилися, мирилися, раділи… Чи бачать усе це, чи відчувають?.. Ні, бо, навіть йдучи в похоронній процесії за мерцем, люди ведуть звичайні, дріб’язкові розмови і будують тисячі планів на майбутнє; а хто знає, чи завтра живий буде? — Знову поглянув на зоряне небо. — Ось ці зірки, на які я дивлюся, ці далекі світи відбилися в моїх очах через незмірну відстань… А коли очі мої перетворяться на порох, який не відчуває, то куди подінуться всі оті відобра­ження небесних світів? Скільки інших очей протягом довгих століть дивитиметься на ці самі зірки з цього самого місця? А де неясні почуття дотеперішніх людей, куди зникнуть мої і всі почуття наступних поколінь?.. Чи залишаться вони на землі… і де вони будуть потім, як Землі нестане?.. Вічність, вічність — і все-таки мізерність, жахлива мізерність! Було — і… і… зникне все, і… нічого не залишиться!»

На мить він напружив усі сили свого розуму, щоб розібратися в цьому хаосі. Мрійникові стало погано від дивних думок, його охопила млість, і він увійшов до хати.

Не хотів заходити до світлиці і сів у кухні коло плити. У плиті горів вогонь — варилася вечеря. На стіні висіло мідне кухонне начиння, і полум’я відбива­лося в ньому.

На кухні не було нікого, і він далі міркував:

«Люди купили речі, віддали за них гроші, торгу­валися, либонь, і тепер бережуть їх і пильнують, як зіницю ока. Готують вечерю, обід; їдять, щоб підтри­мувати в собі життя!.. Навіщо нам усе це?!»

До хати в цей час увійшов пес, став біля нього й за­дивився йому в очі, помахуючи хвостом та облизую­чись…

«Ніякої різниці немає між моїм життям і життям цього пса! Для природи вони однакові!.. Так чого ж тоді дурні люди чваняться і вимагають собі якихось особливих прав, своє життя вважають чимось вели­ким, важливим, а життя тварин мають за ніщо?!»

Захоплений своїми думками, він і не помітив, як пес відійшов від нього й подався до м’яса, що лежало в ка­струльці, приготовлене для смаження.

Брязнула покришка, яку пес зіпхнув носом, і від цього молодий мрійник здригнувся. Його думки набули раптом іншого напряму.

Він схопився зі стільця, крикнув на собаку і вдарив його щосили носком черевика.

— Мало не запаскудив м’яса! — буркнув він сердито, а собака, заскавучавши від болю, метнувся на по­двір’я.

Про цей випадок він розповів матері, яка згодом уві­йшла до кухні.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

На розпутті

І

Веселин Савкович — дрібний чиновник в одній великій белградській установі. Природно, він мусив працювати настільки більше, наскільки менша була його зарплата. Та працював він більше, ніж треба! Приходив на службу десь за годину до початку, а йшов додому останнім.

Він був не тільки працьовитий — за це його завж­ди хвалив навіть сам шеф, а й сумлінний, знаючий, досвідчений у своїй справі чиновник.

Та й мусив бути таким, бо тільки працею й ста­ранністю міг забезпечити себе та свою сім’ю шмат­ком хліба.

— Чи ти здурів, що так надриваєшся?! — якось ска­зав йому один його товариш.

— Треба, — відповів Веселин, не відриваючись від роботи.

— Знаю, що треба, але це вже понад усяку міру! Тут працюєш як віл, ще й додому роботу береш, — знову промовив його товариш, дістав табакерку з тютюном і заходився скручувати цигарку.

Веселин перервав на хвилинку роботу, подивився на нього сумним поглядом, далі тихо зітхнув і мо­вив:

— У мене сім’я!

— То й що? — запитав той.

— Якщо мене виженуть з роботи, куди подінуся з жінкою та чотирма дрібними дітьми?— відповів Ве­селин і знову поринув у справи.

Замовкли обидва. Веселинів товариш запалив ци­гарку й глибоко замислився.

І справді, Веселинова працьовитість дала добрі на­слідки. Одного дня шеф викликав його до себе й ска­зав, що дуже задоволений виявленою ним старанні­стю та наполегливістю, за що його першого з-поміж усіх порекомендував на підвищення зарплати. Крім того, подбав, щоб йому наприкінці року за бездоган­ну дворічну службу видали премію в сумі сто ди­нарів золотом.

Веселин ледве дочекався кінця роботи й побіг додо­му, щоб порадувати свою дружину несподіваним ща­стям.

Після вечері, коли діти поснули, вони сиділи до­пізна удвох і радилися, як найкраще розподілити ці сто динарів. Склали цілий план, що кому з дітей ку­пити.

— Миці (найстарший синок) купимо нові черевич­ки, — сказала дружина й погладила дитя по личку.

— Гаразд, купимо, — задоволено погодився Веселин і теж підійшов до сина й поцілував його.

Тут мала Видиця схлипнула крізь сон і попросила води.

— А що цій малій купимо?— запитав Веселин.

— Їй мама купить нове пальтечко, — відповіла дружина.

— Але ж і гарно їй буде в ньому!

— Мамина квіточка, — мовила дружина й поцілува­ла доню.

Частину з тих грошей вирішили відкласти на випа­док якої хвороби чи лиха.

Після цього завели мову про підвищення платні.

— То тепер ти кожного місяця одержуватимеш на двадцять динарів більше? — запитала дружина.

— На двадцять.

Дружина одразу почала прикидати, як найкраще ви­користати цю надбавку, а Веселин думками полинув ще далі в майбутнє, мріючи про ще вищу платню і гарне життя в достатку.

— Було б добре, поки діти малі, заощадити який гріш, — повідомила дружина висновок із своїх мірку­вань.

— Поки діти підростуть, то й платня моя збільши­ться, — відказав Веселин.

Обоє замовкли. Тільки чулося, як рівно дихали діти, і це було приємніше за найсолодшу музику. Подружжя почувало себе щасливим і думками линуло в ще щасливіше майбутнє.

II

Не минуло й місяця від того часу, і шеф знову по­кликав Веселина до свого кабінету.

— Я викликав вас в одній дуже важливій справд… — почав шеф і замовк, міркуючи, як далі повести роз­мову. А по ньому було видно, що ця розмова йому не дуже приємна. Потер лоба й очі рукою і повів далі: — Це, власне, ваша особиста справа, але… я прошу й хочу тільки застерегти вас… Зрештою, воля ваша… — тут шеф підвівся з крісла, закурив і став мовчки ходити сюди й туди.

Веселинові аж дух перехопило від якогось лихого передчуття. Він то червонів, то бліднув. Пим оволоді­ло нетерпіння швидше почути кінець початої шефом фрази. На лоб виступив піт, і він обтер його рукою.

Шеф раптом став, подивився на Веселина й запи­тав:

— Ви знаєте, що завтра муніципальні вибори?

— Знаю.

— За кого думаєте голосувати?

Веселин зблід і відчув, як під ним підкошуються ноги. Мовчав довго, забувши, що шеф чекає відпо­віді.

— Ви ще молодий, але старанний, у всьому точний і, звісно, зробите гарну кар’єру на державній службі, якщо будете виконувати все, що від вас вимага­ється…

Шеф знову замовк. Веселин не відповів нічого, якийсь холодок поповз йому під серцем. Його мрії про щаслцве майбутнє лопались, наче мильні буль­башки, а перед очима вимальовувалася картина без­просвітних злиднів і горя. Він уже наперед міг перед­бачити, чим закінчиться його розмова із шефом.

Шеф дістав з кишені аркуш паперу, на якому були записані імена кандидатів, і, простягнувши Веселинові, мовив:

— За цей список маєте голосувати!.. Зрештою, не думайте, що я вас силую! Як хочете. Я тільки, як старший, радив би вам голосувати за цих шановних людей, — я голосуватиму за них. Не гоже було б, якби ви, хоч і молодший, були не разом із вищими чинов­никами… Подумайте про це. Робіть як знаєте… Мо­жете голосувати й за противників теперішнього ре­жиму, але в такому разі за ті всі пеприємності, що можуть вас після цього спіткати, нарікайте самі на себе… А зараз можете йти… Я хотів лише по-друж­ньому застерегти вас… — і шеф замовк.

Веселин тримав у руці аркуш паперу й непритомно дивився на виписані там прізвища. Шефові слова зчи­нили цілий хаос у його душі.

Запала тиша. Час від часу дзеленчав дзвоник у коридорі, і тоді гупали кроки кур’єра Сима, рипіли двері то в одному, то в другому кабінеті, чулися го­лоси; двері знову грюкали, й знову човгали Симові чоботи, а потім на якусь хвилину наставав спокій.

Веселин аж позаздрив Симові й, сам не знаючи чому, забажав поступитися йому своїм місцем, а са­мому стати на його.

— Ви одружений?— перервав шеф мовчанку.

— Четверо дітей у мене, — відповів Веселин і поди­вився крізь вікно на подвір’я.

Там дроворуб саме різав дрова. Веселин задивився на пилку, що швидко вгризалася в деревину. З-під неї сипалась тирса і, підхоплена вітром, притрушува­ла дроворубове благеньке пальто, що лежало біля козлів.

«Ріже дрова, — подумав Веселин, — і тим годує свою сім’ю… Звичайно ж, і в нього є сім’я!»

Відпиляне поліно впало на землю. Дроворуб випро­стався, поставив пилку, підняв із землі своє пальто, витяг з кишені тютюн і знову кинув пальто на зем­лю, вже трохи далі від козлів.

«Ніхто ще з голоду не вмер», — подумав Веселин. Перед ним постала його сім’я, і він відчув себе зібранішим, сильнішим.

Поки Веселин був зайнятий своїми думками, шеф радив йому добре зважити все, бо від того, мовляв, залежатиме його майбутнє.

— Тим паче, — на закінчення мовив шеф, — ви по­винні бути обачливим, адже у вас, як самі знаєте, четверо дітей. Оце я вам і хотів сказати. А зараз мо­жете йти й робити своє.

«Від учорашнього дня мені почали нараховувати підвищену зарплату— Як радіє моя дружина!.. Вона, сердешна, уже вирішила за першу надбавку набрати собі матерії на плаття… А гарного плаття в неї нема!.. Як вона радіє з того!.. Вона й не підозрює, що може статися за якихось два дні!» — розмірковував Веселин, повертаючись до своєї кімнати.

За своїми переконаннями він належав до опозицій­ної партії. Саме сьогодні вранці він прочитав у газе­ті звернення до всіх членів партії взяти активну участь у виборах і віддати свої голоси за кандидатів опозиції. Крім іншого, там було написане й таке:

«На виборчі дільниці повинні прийти всі члени на­шої партії й голосувати. Хто не з’явиться, того, як недостойного, буде виключено з її рядів».

Веселин перегортав папери, що лежали перед ним на столі, й ніяк не міг узятися до роботи. Не міг зо­середитися, робота не клеїлась.

То думав про ті злигодні, яких він може зазнати, якщо втратить службу, то перед його очима сплива­ли слова: «Як недостойного, буде виключено з її ря­дів».

III

Пригнічений невеселими думками, Веселин схилив голову на руку й задивився у вікно на подвір’я. За шибкою пролітали великі сніжинки, і йому приємно було спостерігати за їхнім тихим, безшелесним падін­ням. Дроворуб і далі різав дрова, а сніг засипав і його, і козли, й дерев’яні цурпалки. Вже й звечоріло, а Веселин навіть не помітив, як швидко сплинув час. Раптом почало темніти. Проти вікна Веселинової кім­нати стояв приватний будинок, і світло з його вікон розлилося по засніженому подвір’ю, відбиваючись від білої поверхні; заблищали окремі сніжинки. Світ­ло осяяло частину якогось дерева перед вікном, і сніг у тому світлі почав мінитися, наче перли. Здавало­ся, все те надзвичайно цікавить Веселина, а він і справді, як ще ніколи, ловив поглядом кожну дріб­ницю, проте в ці враження настирливо вривалися думки про сім’ю і про громадянську гідність. Охоп­лений неспокоєм, він у всьому мимохіть шукав від­повіді й ніби знаходив її. Переводячи погляд з одної речі на іншу, він поволі заспокоювався, думки ясні­шали.

«Голосуватиму за опозицію, хай  роблять що хочуть…» — думав він, дивлячись на вікна, за одним із яких раптово помітив жіночу постать, що з’явилася й зникла, як і її видовжена тінь на освітленій части­ні засніженого подвір’я…

Йому зненацька здалося, що то навмисне було по­дано знак, аби він подумав про дружину й дітей, і його настрій упав. Він глибоко зітхнув. Саме слуга приніс лампу і, як завжди, поставив на столі перед Веселином, який аж здригнувся від несподіванки й подивився на слугу так, мовби хотів сказати: «Хіба ти нічого не знаєш про мої муки, що так байдуже, як і кожного вечора, ставиш лампу?..»

Ще цілу годину просидів так за столом, але навіть не взявся за ручку, аби щось писати. Два-три рази поривався встати й піти, але щось невідоме тримало його; крім того, він просто боявся йти додому. Йому здавалося, що тільки-но він переступить поріг, як одразу всі помітять його зачаєне горе, і тому хотів бути подалі від сім’ї, щоб вона щонайдовше була щаслива і вдоволена…

Хто зна, доки б він отак сидів, терзаючись своїми думками, коли б не увійшов слуга і, як завжди, не сказав йому:

— Усі вже пішли.

— Уже? — здивувався Веселин і встав із-за стола.

— Завжди в цей час розходяться, — мовив слуга.

«Завтра в цей час усе буде вирішено», — подумав Веселин, виходячи, і йому захотілося, щоб якомога швидше поминула ця ніч і завтрашній день.

«Чи буду я приходити сюди й через кілька днів?»— подумав він, ступаючи сходами. І сходи, і коридор, і лампа в коридорі, яка завжди висить трохи криво, і жирно виписані оголошення на стіні, і кур’єр Симо у великих чоботях, і оте його щоденне «на добра­ніч» — усе, геть усе, що до сьогодні було йому таке знайоме, близьке, з чим уже зріднився, тепер стало якимось далеким, чужим, надто ж оте Симове «на до­браніч», яке прозвучало, немов глум.

На вулиці він зустрів свого знайомого і був би об­минув, якби той не зупинив його.

— Чого так похнюпився?— запитав знайомий і ля­снув його по-дружньому рукою по плечу.

— Неважні справи! — відповів Веселин, усміхаючись про людське око.

Знайомий запропонував йому заглянути до кав’ярні. Веселин охоче погодився, щоб якось трохи відтягну­ти своє повернення додому.

— Знаєш, що завтра вибори?

— Та знаю, — відповів Веселин.

— Ми провалимо їх.

— Ще невідомо, — озвався Веселин після короткої паузи якось недбало, задумано.

— Ти ж будеш голосувати?

Веселина аж підкинуло від цього запитання; він ра­дий був утекти, щоб не відповідати на нього, але вод­ночас йому стало соромно, і він, зібравшись з духом, ледь процідив крізь зуби:

— Атож як? Буду голосувати.

— Завтра побачимо, хто насправді, а хто лиш на словах із нами; кожного занотую, хто втече з голосу­вання, щоб потім ткнути його носом, коли стане хва­литися, як він страждає за ідею! — пристрасно говорив Веселинів знайомий.

«І я сказав, що голосуватиму!.. А як же моя сі­м’я?» — подумав Веселин і аж здригнувся від цієї думки.

Йому стало незатишно на душі, він поволі підвівся і вийшов з кав’ярні.

«Куди? — подумав він, опинившись на вулиці. — Чим я порадую дружину? І чого маю спішити?..»

Йому раптом захотілося повернутися назад, і він аж сповільнив ходу. Що ближче додому, то все повіль­ніше ступав, а перед дверима й зовсім зупинився.

З сусідньої кав’ярні линула пісня й музика.

«Веселяться люди!» — подумав заздрісно.

Відчинив двері і, намагаючись надати своєму об­личчю безтурботного виразу, увійшов до кімнати.

— Чого так забарився, чоловіче?.. Вечеря вже за­холола! — мовила дружина, а діти кинулися назустріч батькові, повисли на ньому.

У цю хвилину Веселин відчув себе переможеним. В голові визріло рішення: «Хай голосує за опозицію той, у кого нема сім’ї!» — і він став голубити й цілу­вати дітей.

— Що ти досі робив?— знову запитала дружина.

— Випадково зустрів одного товариша, — відповів він, а в вухах ще лунали слова цього знайомого: «Завтра побачимо, як боягузи позадкують». Згадали­ся й власні слова: «Я буду голосувати!»

«Я сказав, що голосуватиму!»— подумав він, і його обличчя враз посмутніло, на лоб набігли зморшки…

Діти вимагали від нього картинок, а найстарший синок почав нишпорити в нього в кишенях.

— Тихо, діти!.. Та вгомоніться ж нарешті! — грим­нув він раптом сердито, відстороняючи дітей від себе.

Мала Видиця скривила губки, в очах у неї заблища­ли сльози. Веселин подивився на дітей, йому зроби­лося жаль їх, і він подумав: «Вони ж не винні. Чого я кричу на них?!»

Підійшов до доньки, поцілував її, а в голові роїли­ся думки: «Як я можу голосувати?! Яке діло цим дітям до моєї гідності? їм хліба треба, а я, як батько, мушу дбати, щоб він був у них. Не треба було одру­жуватися, то тепер би робив так, як заманеться!»

«Я буду голосувати!» — знову спливла в пам’яті страшна обіцянка, яку він дав у кав’ярні своєму зна­йомому, й нараз відчув себе розбитим, утомленим.

«Яке кому діло до твоєї сім’ї! Ти мусиш бути пе­редусім чесною людиною, а як не можеш прогодува­ти своїх дітей, то це вже твоя особиста справа. Ніхто тебе не тягнув за вуха, щоб ти женився й тепер своє боягузтво прикривав сім’єю. Якщо на те пішло, то завжди можна знайти якусь відмовку — і все гаразд. Але де вирішуються справи державної ваги, де йдеться про громадські інтереси, там слід забути свої дріб’язкові сімейні клопоти!..»— такі думки зринали в його голові, та дитячий голосок, плач або погляд щоразу відганяв їх.

Заснула дружина, спали діти безтурботним сном. Тільки Веселин не міг заснути. Він лежав у ліжку, курив цигарку за цигаркою і час від часу важко зіт­хав. Що далі, то його більше опановував неспокій і страх. Безладні тривожні думки снували в голові, переганяючи одна одну і змагаючись між собою. І то одна брала гору, то друга.

Небо на сході зарум’яніло, а Веселин усе не спав, пригнічений своїми важкими думками: «Що його і куди?»

Важко опинитися на розпутті й не знати своєї до­роги!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Ледве дочекався

Мій дядько був учителем у селі, а наша хата стояла край дороги недалеко від школи. Повз неї проходили учні. Взимку одяг у них був припорошений снігом, вуха позакутані хустками, щоки червоні, з вовняних панчіх звисали грудочки снігу, а в тих, хто падав, на пальтах біліли снігові плями; отак ішли вони попід нашим вікном, а сніг, густий і лапатий, сипав і си­пав — тихо, нечутно. Дядько іноді стояв на сходах і курив, і дим від цигарки, змішаний з парою, вився вгору й зникав за сніговою завісою. Проходячи повз дядька, школярі здіймали шапки. А я, притиснувшись носом до шибки, дивився й дивився, поки вікно не затягувалось імлою, протирав його й дивився знову.

Улітку ж вони бігли туди з пагорба, сорочки біліли, підстрибували при боках сумки з книжками, тряслися торби на плечах, а в тих торбах був хліб і сир та сметана в дерев’яних довбанках, а ще стирчало з них пір’я цибулі.

Мені було тоді п’ять років, і, здавалося, немає на сві­ті більшого щастя, як бути школярем, приходити з села (воно було в моїй уяві десь далеко) і носити в торбі їжу та книжки. А особливо влітку — як це приємно обі­дати по-учнівському під великим шкільним дубом! Розстелять на землі торбини, посідають по двоє-троє, кожен коло свого обіду. їдять, гомонять між собою, по­зичають один в одного солі, хліба, заможніші дають біднішим сиру. Самі собі порядкують коло харчів, самі прибирають залишки, самі роблять усе, як до­рослі! Ото щастя! І я плачу та прошу матір, щоб вона й мені дала торбу, а в неї поклала хліба, сиру в дов­банці та дрібку солі — я буду обідати з школярами! Іду поміж них із торбиною, а вони — в сміх. Обідаємо, і я намагаюся бути, як вони, приєднатися до їхнього товариства.

— Хто хоче сиру — у мене залишилося трошки, — запитую й я, наслідуючи школярів, та потерпаю, чи вони це сприймуть серйозно. Роздам навмисне своє, а тоді прошу, щоб хтось позичив мені кусень хліба, або потай розсиплю сіль із вузлика й питаю: — У кого с сіль, хто позичить?..

Найбільше мені було боляче, коли учні сміялися з того.

Граються біля школи крадькома, як немає дядька. І я також серед них. Але вони ніколи не дають мені м’яча, і я починаю плакати. Тоді втішають мене.

— Тіка-а-ай! — кричать.

Я перший біжу і врешті-решт знову плачу, бо ніхто не кидає в мене м’ячем, хоч я часто навмисне верчуся коло того, що має м’яча. І все-таки, незважаючи на всі прикрощі, я ніяк не міг покинути школярів.

Вони бояться, щоб не наскочив дядько, і я теж пере­живаю та оглядаюся, щоб хто-небудь не застукав мене.

Раптом звідкись з’являється дядько, і всі сполохано кидаються в школу та й одразу сідають за книжки і з таким уже заповзяттям читають, що в класі стоїть суцільний гам; я теж тікаю разом з ними і прошу найстаршого учня, щоб він не скаржився на мене.

— Диви, звідки такий? — каже дядько і гладить мене по голові, а на інших гримає: — Хто тут бешкетував?

Починається покарання, різки, стояння на колінах, плач, прохання: «Я більше не буду!»

Мені ставало соромно, і я відчував себе скривдже­ним. Я пе смів звести очей на покараних. Я волів би, щоб дядько покарав і мене, щоб і зі мною рахувався.

Дядько, йдучи зі школи, наказав, щоб ніхто ані кроку з-за парти, і мене забрав із собою. Я втік од нього і знову гайнув до школи. Тут я скакав, аж ноги боліли, здіймав куряву, стукав і ще всіляке витворяв лише заради того, щоб мене записали на дошці як порушника дисципліни. Навіть смикнув одного учня з першої парти за волосся, і він залементував:

— Смикає за волосся!

Найстарший учень записав його як такого, що зді­ймав галас.

— Чого мене? Адже він мене смикає за волосся! — заплакав той, а сльози так і закапали на буквар.

Я зухвало дивився на найстаршого учня, тремтячи від радості, що на мене хтось скаржиться, і чекаючи, що той скаже.

— А кого? Він же не учень! — відповів той, навіть не глянувши на мене.

Я опустив голову і, ображений, побрів зі школи, за­брався в кущі і там молився богу, щоб уже скоріше мені бути учнем.

Увечері я ліг сумний та стурбований, заснув, і мені приснилося, що я учень і мене покарали, поставивши на коліна. Стою на колінах і дивлюся спогорда, як Душко і Йова (мої молодші брати; Душко — рідний, а Йова — двоюрідний) вештаються та бігають по школі, а дядько їм нічого не каже. Штанці в них сповзають, а я одягнений, як великий учень, і, стоячи на колінах, готую уроки.

Задзвонив дзвоник, я прокинувся й підхопився з ліж­ка, ніби мені треба йти до школи. Але на цьому сон скінчився, і я побачив, що я той самий, що був і вчора. Ніякий я не учень, як і Душко та Йова.

Мене дуже те ображало, що я мало відрізняюся від них. Я навіть став обминати їх. А гратися з ними — нізащо в світі.

— Ви тут грайтеся собі втрьох, доки ми поверне­мося з церкви, — якось у неділю сказала мені мати.

Я мало не розплакався вголос, на очах у мене висту­пили сльози, і я насупився. Мені вже п’ять років, а я ще маю з такими пуцьверінками гратися!

— І не сором тобі, братів не любиш! — мовила на те мати.

— Я не можу з ними! — і залився сльозами.

— Ти хочеш, щоб я батькові сказала?

«Батьком погрожує, — подумав я. — Карають мене мати, батько, дядина, як Душка та Йову, а не дядько в школі, не вчитель».

Я втік і заховався за хлівом. Мене знайшли, мати привела тих двох шмаркачів і залишила зі мною.

Як тільки мати з дядиною пішли, я їх обох і про­гнав од себе. А вони давай ревти. Не раз мені за них перепадало від батька.

Через усе це я зненавидів тих малюків. Мені здава­лося, що вони основна причина всіх моїх нещасть. На кожному кроці я глумився з них. Як тільки вони обізвуться, я цитькаю. Запитують щось — відповідаю сердито й зверхньо:

— Вам цього не знати!

Записали мене до школи. Я зробився поважний та так запишався, ніби став щонайменше членом Акаде­мії наук, досяг чогось такого, що далі й нікуди. Тих двох малюків тепер я вже почав водити скрізь із со­бою і поводився з ними як їхній покровитель.

Я чекав і дочекатись не міг, коли вже закінчаться ті канікули і пролунає шкільний дзвоник, а проте, наслідуючи старших учнів, і собі час від часу бід­кався:

— Ох, іще трохи — й до школи треба! І погратися ніколи буде!

Як тільки дядько проходить десь поблизу, я один з-поміж інших дітей, які не мали щастя стати школя­рами, підводжуся боязко, по-учнівському, скидаю шап­ку і так стою, доки він не пройде.

Дядько відповідає на моє вітання, всміхається.

— Він мене зачіпає! — крикне хтось і назве моє ім’я та прізвище, а мені це приємно, хоч я й вдаю, ніби серджуся, що на мене скаржаться.

Мати пошила мені торбу, бо я не хотів ходити до­дому на обід — інакше який же я учень? Торба ви­йшла, як і в усіх учнів, була з пофарбованої вовняної тканини, мала шлейки, щоб брати на спину. У ци­гана купили довбанку, усе — як і в інших. Коли я за­лишався сам, то чіпляв на себе торбу, перед тим по­клавши в неї все причандалля, і дивився, як вона лежить на мені.

Наближався кінець канікул, і моє нетерпіння росло.

Перед початком занять батько поїхав до міста ку­пити буквар, грифельну дошку, олівець, зошити, чи­танку, шкіряну сумку і все, що треба учневі.

— Ох, завтра до школи! — ніби жаліюсь і розпові­даю, як я ще той останній день погуляю на волі.

А мені й справді воля: перекидайся, бігай, стрибай, сварися, бийся з дітьми — мама не карає, а тільки каже:

— Ах, не хочу я вже з тобою діла мати, завтра пі­деш до школи, то побачиш, як там утихомирюють!..

Я ще ніколи не був такий вдячний матері, а все-таки почав просити її, щоб не скаржилася на мене дядькові-вчителеві.

Мине трохи часу, і я прикидаю:

— Батько вже біля Пісковитої поляни.

Не пройде й п’яти хвилин, а я знову міркую, куди він доїхав.

Настав вечір, а я — як на голках. Місця собі не знахо­джу від нетерпіння. Раптом клацнула защібка на воро­тах, почувся тупіт, заіржав буланий. Я схопився, мов ошпарений, і побіг назустріч батькові. Наймит знімає бисаги з коня, а я заглядаю то з правого, то з лівого боку.

Насилу я заснув тої ночі від радості й нетерплячки.

— Вставай! — гукає мені мати вранці.

Я прокинувся, але не схоплююся з ліжка, хоч відчу­ваю, що на крилах полетів би до школи, а натомість кажу:

— А може, ще трішки? Спати хочеться!

Це я перевіряю, чи мене справді вважають школя­рем.

— Ти бачиш — спати, а до школи?..

На радощах я ладен був поцілувати маму, але насу­пився й питаю:

— А Душко та Йова чому сплять?

Питаю, аби впевнитися, що між мною та ними вреш­ті настала довго очікувана різниця.

— Душко і Йова малі, вони не учні.

Я відчув себе поважною, справжньою людиною, в якої є свої обов’язки. А Душко і Йова малі. Хотілося підбігти до них, обняти, такі вони мені стали любі, як ніколи.

Хоч до школи всього кілька кроків, проте мені по­клали в торбу довбанку з сиром та сметаною, цибулі (я так її примостив, щоб пір’я стирчало з торби), ок­раєць хліба, сіль у вузлику — саме у вузлику, бо так усі учні носять.

У шкіряну сумку я понапихав усього, що мені купи­ли. Сумка мені подобалась, але з нею було мені якось незатишно, бо інші носили ткані сумки.

Почепив я через плече шкіряну сумку. Закинув за спину торбу, зав’язав шлейки на грудях так само, як усі зав’язують, поцілував батька, матір і дядину в руку й пішов до школи. Тільки шкодував, що наша хата не стоїть десь далеко-далеко. А так — не було ща­сливішого за мене. Усі мене проводжають, Душко та Йова плачуть, і собі хочуть до школи, а мати на них гримає:

— Куди вам до школи?! Щоб заважати учням!.. Ви ще малі!..

Серце, здавалося, вискочить із грудей від задоволен­ня, коли я почув ці мамині слова.

«Заважатимуть учням!»—думав я дорогою, сповне­ний гордості. Зрозуміло, вони малі і тільки б плутали­ся під ногами.

Поклав я свою торбу в учнівській шафі, відступив крок і подивився, чи вона подібна до інших торбів.

Така сама, тільки нова, але мене потішила думка, що й вона забрудниться та постаріє.

Увійшов до класу, спокійно, боязко, адже я учень, так треба, скинув шапку й сів за парту. Оглядаюся гордо на всі боки, і вже мої очі промовляють: «Гей, чому зараз не питаєте, чого я прийшов? Я тепер справжнісінький учень!»

Школярі запитують мене, а я мовчу, боюся, щоб не записали мене до порушників дисципліни.

Але ніяк мені не віриться, що я вже учень, що тепер мене тут помічають, а якщо я пустуватиму, то черговий і мене запише на дошці серед порушників. Закортіло мені переконатися в цьому, і я вибіг з-за парти.

— На місце! — гукнув черговий.

Я зрадів, що до мене так звертаються. Послухався, але того мені було замало, я ще не зовсім відчув своє нове становище. Гупнув кулаком у бік свого сусіда.

— Не штовхайся! — закричав той.

— Чого кричиш, наче тебе ріжуть?! — гримнув черго­вий і записав його прізвище.

Заздрісно мені стало. Я відчув злість і образу, мене охопило бажання дати ляпаса черговому за таку зухвалу неувагу до моєї персони. Це ж хтозна-що! Виходило так, ніби всі мої поривання були марні, зі мною тут лише граються, ніякий я не учень! Сльози набігли мені на очі з такого жалю, приниження й страждань. Вихопився я з-за парти і почав так гасати по класу та гупати ногами, що всі тільки здивовано ди­вилися на мене. Зачіпав то одного, то другого. Нарешті, у своєму праведному гніві, відірвав ріжок карти — якось ненавмисне рукою, коли біг. Черговий того вже не міг стерпіти:

— На місце, бо запишу!

— Не ся-а-аду! — зарепетував я щосили.

— Гаразд, тоді начувайся! — сказав черговий і взяв крейду. Я ловив очима кожен його рух. Він написав щось, і всі почали читати: прочитали моє ім’я і навіть прізвище. Це мені сподобалося, бо все було насправж­ки, а він ще й дописав: «Погано поводиться і стрибає по класу!»

Серце моє завмерло, я відчув гордість. Дивлюся на дошку, щасливий, що там написане моє ім’я: подумайте тільки — моє ім’я і прізвище!

— Проси його, щоб стер, проси, бо вчитель битиме! — радили мені.

— Не зітру, хай б’є, раз він пустує! — мовив черго­вий невблаганно й суворо, і це мене потішило.

Я відчув і радість, і гордість, і страх; мені спало на думку, як Душко та Йова будуть дражнити мене, що я битий. Не міг я знести такого напливу почуттів. За­тулив обличчя руками, схилився на парту та й голосно заплакав.

 

Жерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Біда — не тітка

— Кого ви обрали головою? — питаю селянина.

— Та знаєш… проголосували за Панту, — відповів він якось неохоче, стенув плечима й розвів руками, наче хотів сказати: «А що вдієш? Так уже вийшло!»

— А чому його?

— Як чому?

— Хіба не було кращої людини?

— Була, звичайно, як не бути, але що вдієш, так уже воно вийшло.

— Хто вас примушував, влада?

— Хто?.. Яка там влада!.. Біда, ось що!

— Не може бути, — кажу я.

— Як — не може бути? А ще й розумний чоловік! Хіба ти не знаєш, як воно в нас на селі?

— Знаю, через те й кажу, що не може бути.

— Не може?! А коли не вродить? Згорить од по­сухи? Ось прийди до нас на різдво та пройдися се­лом — жодне щеня на тебе не гавкне.

— Чому?

— Чому? Бо всі виздихають! Хто буде годувати ще­нят, коли дітям нічого їсти. От щенятам і каюк! Вони перші.

— І що?

— І що? А коли затріщать морози, а коли пуп під­тягне до горла, а коли діти плачуть, хліба просять? Куди податися? Закинеш мішок на плечі й до Пантиних воріт: «Гей, господарю!» Господар лиш на поріг, а я кланяюся: «Благаю тебе, добродію Панто, позич мішок кукурудзи, а я тобі або відроблю, або віддам. Якось домовимося». — «Гаразд, дам, якщо так!» Отож- бо й воно, — далі журився селянин, — а якщо я не го­лосуватиму за нього, то він мені скаже, коли я пла­зуватиму в нього під ворітьми: «Ти ж улітку голосу­вав за Марка, то йди тепер до нього, а в мене немає збіжжя». Пу й що, з порожніми руками додому? Чи йти до Марка просити, коли той Марко не має так само, як і я? Він чесний, розумний, добрий чоловік, нічого не скажеш, але ж, брате, не має він нічого.

Що я міг сказати йому на те?

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Другови

Никад нисам био веселији у свом животу, но кад ми је отац купио буквар и рекао: „Сине, од сутра ћеш бити ђак.“ Од то доба има више од двадесет година, али памтим, као да је јуче било, па чини ми се још и боље, јер ето ја сам већ заборавио много којешта што сам јуче радио, зато, кад сам први пут пошао у школу памтим до најмање ситнице. Имао сам многе радости у животу, али веће радости нисам имао, а сада бих платио бог зна колико, да ми се може вратити то доба, па да опет будем ђак, учим, слушам учитеља и другујем са оним старим друговима из школе. Једном се десило, да ме учитељ и изгрдио, па богме и повукао за уво и ја сам тад смишљао како ћу се удавити у рецу, и како више нећу ићи у школу, јер ме учитељ мрзи, али сам брзо увидео, да ме је он волео као сина и да је имао права чак и да ме добро избије.

Ево како је то било:

Ја сам седео у клупи до неког Бране, пуковниковог сина. Мој отац је био добар пријатељ са Браниним оцем, па смо се и ми деца волели. Нас два смо, ја и Брана, били увек најбоље одевени, имали сваког дана по пола динара да купујемо алву и друге слаткише или што ми хоћемо, имали лепе, скупоцене ножиће, писаљке и разне књижице са сликама. С њим сам се готово једино и дружио, јер ми друга деца, нарочито она поцепана и сирота беху одвратна.

Једног дана дође наш учитељ у школу и уведе новог ђака. Дигосмо се сви, молисмо се богу и седосмо. Настаде жагор међу нама; сви почесмо један с другим разговарати о новом другу.

Нови ђак стоји уз учитеља, па уплашено гледа све нас редом, а ми сви час у њега, час у учитеља, а час проговоримо по коју о њему.

– Гле како му је исцепан капут! – вели ми Брана тихо да не чује учитељ.

– Види, види, како му се виде прсти кроз ципелу! – показах и ја Брани, па нам се то дало на смеј.

Смејемо се ми и гуркамо један другог, па налазимо све више и више ствари смешних на свом новом другу и његовој сиротињи и поцепаном оделу, обући и масној, поцепаној шубарици.

Учитељ нам поче говорити како смо добили новог друга и како треба да га пазимо, волимо и помажемо, јер је, вели, одличан ђак, а мени и Брани све више и више смешно.

Учитељ нас погледа један пут, и ми ућутасмо и гуркамо се ногама испод клупе, па се напели од смеја, а нарочито кад погледамо у го прст свог новог друга.

– Ти ћеш, Светиславе, седети овде између ове двојице! – рече учитељ и показа новајлији место између мене и Бране.

Мене и Брану као да гром удари. Престаде смех и место смејања умало што не заплакасмо.

– Ја хоћу да седим до Бране! – рекох ја учитељу, а усне ми се навијају на плач.

– Па зар ти ово није друг! – пита ме учитељ благо и помилова Светислава по глави.

Ја се и Брана случајно погледасмо, па прснусмо обојица у смех.

– Чему се смејете? – пита учитељ.

Ми оборили главе па ћутимо.

Он понови оштрије своје питање.

Ми опет ћутимо.

Учитељ нас изгрди обојицу, повуче мало за уши пред целим разредом и рече, да ће нас много више казнити, ако му не будемо казали што се смејемо.

То је била прва казна што сам је у школи претрпео.

Одмах сам смислио, да више у школу и не долазим. Љутио сам се што учитељ да воли и оног поцепаног ђака, а мене да казни, кад сам ја много лепше одевен. Нисам се могао никако помирити с тим, да онај сиромашак седи до мене и да ме раздвоји од Бране. Чак сам смишљао план, како ћу се учитељу осветити.

– Ах, што неће Бог дати, да нам учитељ умре! – мислио сам идући кући и љут и огорчен и понижен. Ја сам држао, да ме учитељ омрзао.

Чим стигнем кући бризнем у плач.

– Шта је? – пита ме мајка и пољуби, а мени се још више дало на жао, па од плача ни речи не могу да проговорим.

Једва сам кроз плач испричао мајци шта се десило у школи и све њене утехе нису помогле. Ужинао сам врло мало од туге и замолио мајку, да ме пусти да одем до Бране. Хтео сам да се с њиме договорим шта ћемо радити.

Одем Браниној кући. Увек сам улазио слободно, а тад сам стао уза зид код врата, па чисто не смем да уђем. Чини ми се да и његов отац и мати знају како нас је учитељ изгрдио и казнио.

Сматрао сам то за важну и тајну ствар, па бејах рад, да наш договор буде само међу нама и да чак за то нико и не зна.

Чекао сам дуго, док Брана изађе. Кажем му што сам дошао, па одмах утекнемо у шупу, да свој договор свршимо и заверимо се да ником не казујемо.

Грдили смо и учитеља и Светислава и много говорили о нашем тешком положају, како ће то бити, да између нас седи онај сиромашак, што су му пропали прсти кроз обућу.

– Знаш шта? – рече одједном Брана весело и лице му сину од радости.

– Не знам! – велим ја, а некако се окуражим.

– Сутра да бегамо код моје тетке.

С необичним задовољством прихватим и ја ту ствар и тврдо се решимо, да одмах сутрадан утекнемо његовој тетки и да школу учимо у месту, тамо где она живи.

Таман ми у разговору кад чусмо где момак виче Брану. Вели дошао отац из вароши, па те зове.

– Овде сам са Стевом! – вели Брана и не би му криво да оде.

– Дођите обојица! – викну нас Бранин отац и ми одосмо.

Момак Бранина оца је врло добар један старац и децу је особито волео, па кад прођосмо поред њега рече нам са смешкањем, да је господин љут и вели: „Мора да сте нешто скривили!“

Изиђосмо пред њега као на страшни суд.

– Шта сте рекли у школи?

Ми грунусмо у плач.

– Учитељ се жали како сте исмевали свог сиромашног друга! – вели Бранин отац оштро.

Ми ни речи да прозборимо.

– Шта вам је било смешно на њему? – пита он још оштрије.

– Ја, ја… не… не могу, да седим до њега! – промуца Брана и поче се гушити у сузама, а једва изговори те речи.

– Јеси ли ти зарадио тај капут? – упита га отац.

– Нисам! – вели Брана, а оборио главу.

– А кад бих ти ја то скинуо, па обукао поцепане сиромашке хаљинице, да л’ би било лепо да се Стева стиди од тебе и да ти се смеје?! – пита га отац и приђе ближе.

Мене обузе стид.

– Вас се двојица поносите туђом заслугом! – опет ће Бранин отац прекорно.

Ми ћутимо као заливени.

– Ја могу да се поносим, јер сам ја купио те твоје хаљинице, а кад сам учио школу био сам сиромашак, као тај ваш друг.

Још нас већи стид обузе.

– Ви сте само могли знања стећи и тиме се поносити! – вели нам он даље, а ми ћутимо.

Заћута и он, па тек отпоче ово причати:

– Онај момак што је код мене, био је син једног богаташа, а ја сам био сиромашак. Он се смејао мојој сиротињи. Ја сам био бољи ђак, па ипак он се поносио својим оделом, а не знањем. Његов отац осиромаши. Сад се може поносити својом тековином, а он није ништа стекао. Ето, дочекао је да служи код мене, а ако не будете добри, то исто можете и ви дочекати, да доцније служите Светислава. Светислав је одличан ђак и они има чиме да се поноси, јер то је он стекао учећи, а не његов отац.

– Симо! – зовну потом момка Бранин отац.

Сима уђе понизно, скиде пред њим капу и стаде мирно украј собе и рече:

– Заповедајте, господине пуковниче!

– Сећаш ли се ти, Симо, кад смо били оволики као ова деца?

Сима уздахну, па нас погледа.

– Сећам се, ал’ боље да се не сећам! – вели Сима, и не сме Браниног оца да погледа у очи.

Заповеди му Бранин отац да прича, како је он исмевао своје сиромашне другове.

Сима нам све то исприча и овако заврши:

– Само, децо, знање остаје и оно може човека усрећити, а знање се не купује за новац као одело! Камо среће да сам учио место што сам се другима смејао. Ето сад сам дочекао, да служим оног другог, коме сам се смејао због сиротиње! Хвала му што ме примио и сад бих ја тек умео волети сваког друга!

Више нисмо мислили да бежимо. Молили смо учитеља да нам опрости, а и Светислава. Обојица смо се стидели својих поступака. Опросте нам и учитељ и Светислав и ми се више нисмо љутили што он седи између нас.

Септембар 1900.

Сима-пенсионер (2/2)

(Предыдущая часть)

Странная женщина эта Лена. Постоянно насупленная, раздраженная, улыбается, только когда приходят гости, и то как-то криво. Одевается она хорошо, всегда красиво причесана. Высокая, сильная и крепкая, лицо скуластое, нос большой и тоже красный. Бровей почти нет, вернее есть, но они совсем незаметны, глаза зеленые, с воспаленными веками.

Сима берет чубук с трубкой, набивает ее и, усевшись на кровать, зовет Ристу, чтобы тот дал огня. Закурив, откидывается на подушки. Полулежа и подремывая, он размышляет о весьма важных вещах: «Эх, поставь я с той стороны пятерку, я бы запер его, пришлось бы ему сказать «мимо», тут-то я и выложил бы четверочку. Вышел бы «аус», и ему капут. А так плакали мои двадцать пар, а пригодились бы на кофе. Ничего, завтра я это лучше обмозгую». Приходят Симе в голову и другие мысли: о старом добром времени, когда он получал большое жалованье и подношенья, о недавно купленном поросенке — хорошо ли тот заперт, и не передал ли он за него, и так далее. Пока Сима так раздумывает, Лена осушает стакан за стаканом.

— Э, дай и мне хоть стаканчик, пока ты все не выпила, — очнулся от размышлений Сима.

— Вот еще, купи, тогда и пей.

— Нет, ты просто с ума сошла,— говорит Сима, поднимаясь. Он отставляет чубук, разглаживает усы и прибавляет: — Дай-ка сюда гусли, поиграю немножко.

— Я тебе не слуга, пойди да сам возьми.

— Сейчас же подай гусли! — кричит Сима. — Иначе черт знает что может быть. Ты совсем взбесилась сегодня.

— Что еще за черт, хотела бы я посмотреть на этого твоего черта! — огрызается Лена, упрямо тряся головой.

— Ну, это самое, — уже смягчается Сима, — я и сам могу взять, я ведь помоложе, а ты действительно уже в летах.

— Ах, несчастный, что с ним только делается, — нараспев произносит Лена.

Снова наступает молчание, только из соседней комнаты слышится громкий смех Перы, который, читая газету, нашел в ней высокопарную Симину фразу: «Будет кровавая война, какой еще не знала история!» Лена ковыряет в ухе вязальной спицей и глядит в окно, а Сима натирает смычок канифолью, мурлыча себе под нос, должно быть народную песню, которую собирается петь, потом, взглянув на Лену, говорит:

— Знаешь ли ты, что значат для серба гусли?

— Достаточно того, что ты знаешь, а мне и так хорошо, нечего тебе тут подвывать.

— Ох-хо-хо, посмотрите на нее! — восклицает он; некоторое время молча настраивает гусли, потом, глуповато глядя на нее, повторяет:

— А знаешь ли ты, что значат для серба гусли?

Лена хмурится, но ничего не отвечает. Симу так и подмывает сказать что-нибудь, и не потому, что он любил спорить, а так просто, но сказать нечего, и не глядя на Лену, он несколько раз медленно, раздельно повторяет:

— Ты совсем не умеешь думать!

— Ну чего тебе от меня надо, какого черта ты ко мне привязался? Что с тобой? Я не умею думать, а ты, что ли, умеешь? — Лена, вся красная, говорит резко, а ее зеленые глаза сверкают как у дикой кошки.

— Да, ты совсем не умеешь думать, — твердит Сима, продолжая возиться с гуслями и не глядя на нее.

Лена со злостью швыряет спицы и кричит:

— Что ты от меня хочешь?

Сима не удостоил ее ответом, настроил гусли, провел смычком по струнам и заиграл. Сначала он громко и протяжно выкрикнул: «Хо-ой!», потом запел:

И когда хотели в нашей Сербии,
В нашей Сербии земле…

Вопли Лены потонули в звуках его голоса и гудении гуслей. Она даже заплакала от злости.

— Я тебе голову разобью этими гуслями! — что есть силы кричит Лена.

Сима обрывает игру и, серьезно глядя ей в глаза, спрашивает:

— А ты, это самое, знаешь ли ты, что значат гусли для серба?

— Отвяжись ты от меня! Ничего не желаю знать, меня это не касается, и чего ты разорался, как сумасшедший!

— А что ты, это самое, приказываешь, будто я тебе… это самое.

— Я тебе не приказываю, а по-хорошему прошу.

— А если по-хорошему, так чего же ты орешь?

— Это ты орешь, а я по-хорошему говорю.

— Ну, если по-хорошему, так слушай: гусли сохранили сербам свободу. — Он произносит это так значительно, что даже сам остается доволен.

— Несчастная твоя свобода! — пренебрежительно заключает Лена, мотнув головой.

Опять водворяется тишина, только из кухни доносится звяканье тарелок, которые моет Риста. Оба задумались. О чем они думали? В кухне что-то упало, они сразу встрепенулись и уставились друг на друга.

— Этот раззява опять что-то разбил! — злобно прошептала Лена.

— Ну он и купит, черт с ним! За его счет пойдет, — объявил Сима и, поднявшись, начал ходить по комнате, а Лена быстро вышла в кухню, крепко хлопнув дверью.

В кухне поднялся такой шум и крик, что, казалось, дом обрушится.

— Ах ты, свинья, ты дом мой разорил, заживо меня съел. Не нужен ты мне больше! Заплатишь за все, безобразник этакий! Замолчи, чего ты скалишься, как дурак! У, так бы и убила тебя!

— Не огорчайся, хозяйка, не сердись, я заплачу, — твердил Риста, и это приводило Лену в еще большее бешенство.

— Почему это у тебя таз здесь стоит, о… да ты еще и половины не вымыл. О господи боже! И что ты только делал до сих пор! Смотри, поставил посуду на самый край, хочешь, чтобы упала? Возьму вот этот таз да раскрою тебе им голову! И ты еще смеешься? И ты еще хочешь, чтобы я не огорчалась! Да знаешь ли ты, с кем говоришь? Замолчи!

Задыхаясь от злости, Лена выхватила ложку из горшка, стоявшего на столе, но так неловко, что горшок упал на груду тарелок, и они разлетелись вдребезги. Лена пришла в ярость, зашипела, как змея, и схватила таз. Риста, равнодушно пожав плечами и вскрикнув: «Господи помилуй, что же это делается!» — поспешил скрыться из кухни и закрыл за собой дверь.

Пока разыгрывалась эта сцена, Сима расхаживал по комнате и громко кашлял, напоминая о своем присутствии. Два-три раза он направлялся было в кухню, но так и не вышел. Кто знает почему? Когда шум утих, он с недовольным видом появился в кухне, откашлялся, пробормотав несколько раз «это самое», опять откашлялся и крикнул:

— Что это за «шкандалы» в моем доме? — И, оглядевшись многозначительно, добавил: — Я не потерплю этого, слышали вы, я здесь хозяин!

— Иди в свою комнату и молчи, тебя это не касается. Не привязывайся ко мне, я еще не рассчиталась с тобой за гусли! — визгливо завопила Лена.

— Я требую тишины в моем доме, слышала ты, я здесь распоряжаюсь!

— Уходи с глаз моих долой! Чего тебе надо? Он требует тишины! Да кто с тобой считается?

— Е-хе, хе, — начал Сима, сбавляя тон, — смотри, как ее разобрало, а я, это самое, все гляжу…

— Ну, Риста, держись, не поможет тебе ни Сима, ни сам господь, шутки со мной плохи, когда я разозлюсь…

— Где этот паршивый Риста, он мне ответит за все безобразия в моем доме! — опять повысил голос Сима. — Риста!

— Слышу,— отозвался тот, возникая в дверях.

— А, слышишь, иди-ка сюда поближе!.. — Звонкая пощечина. — Вот тебе, это самое, очень уж ты разошелся, имей в виду, когда на меня находит, я отца родного готов убить. Осел, безобразник! Что ты тут делаешь? Я тебя научу уму-разуму!

Риста растерянно улыбается и, мотая головой, поднимает с пола феску.

— Не нужен ты мне больше, забирай свою шапку и убирайся вон из дома! — закричала Лена.

— Ты молчи, когда я приказываю!

— Это ты молчи!

— Попридержи язык, слышишь ты, я еще жив, я здесь хозяин, иначе с тобой будет то же, что и с Ристой.

— Да с кем ты говоришь? Попробуй только, попробуй! Опять в тебя черт вселился…

— В кого это вселился черт?

— Замолчи, наконец, не нужны вы мне — ни ты, ни он…

— Хо, горе мое, а ты мне на что? Думаешь, с тоски пропадаю по тебе? Зачем ты, это самое, вышла за меня, когда я для тебя…

— Ладно, ладно, Сима, мы еще посмотрим!

— Вот, братец ты мой, сумасшедшая,—почти спокойно говорит Сима и выходит из кухни.

Лена стоит, прислонившись к стене, и плачет. Риста в пыльной, кое-как надетой феске, глупо и испуганно улыбаясь, собирает осколки тарелок.

Дня через три Лена отправилась в гости к своему зятю в Н.

Сима сидит за столом вдвоем с Перой и обедает. Прислуживает верный Риста. Сима любит его за то, что с ним всегда легко поладить, да и платят ему дешево. Если отбросить все вычеты за испорченные вещи и другие провинности, то Риста получает столько, что ему едва хватает на обувку, но стоит ли об этом говорить?

Риста по своему обыкновению стоит у стола в феске, на нем рваная безрукавка и широкие панталоны господина Симы, он все так же скалит зубы и гримасничает.

— Хозяйка совсем, это самое… Принеси жаркое… Бери же это, Пера, да прибавь жирку. Ты, ей-богу, неплохо готовишь, да хозяйка наша рассердилась.

— Хи-хи-хи, она перестанет сердиться, — хихикает по своей привычке Риста.

— Так ты, значит, говоришь, перестанет, да? Надо ей написать, а?

Размолвка между Симой и госпожой Леной длится недолго. Как-то вечером он получает в ответ на свое письмо телеграмму: «Буду завтра, встречай, Лена».

Проснувшись рано утром, Сима долго и громко зевал. А зевал он прямо-таки артистически, будто по заранее составленной программе. Он долго нежился в постели, весьма довольный тем, что приезжает Лена, и, как человек, сбросивший с плеч тягостную заботу, захотел развлечься. Взгляд его упал на вбитый в стену гвоздь, и ему вдруг пришло в голову: «Боже мой, как почувствовал бы себя человек, если бы ему вбили в голову гвоздь!»

— Скверно и ужасно! — ответил он себе и встал.

За обедом они сидели уже вместе с Леной.

— Значит, ты говоришь, так? — спрашивает Сима.

— Так.

— Но я все-таки тебе нужен! Хо-хо-хо! — смеется Сима.

— Ах ты, несчастье мое! — лениво говорит Лена.

— Нет, я все-таки тебе нужен! Хо-хо-хо!

— Молчи, горе ты мое, молчи! — останавливает его Лена.

— Нет, а ты все-таки без меня не можешь!

Лена громко зевает и отправляется прилечь. Она свертывается калачиком на диване и через несколько минут начинает посвистывать носом.

— Уснула! — объявляет Сима и укладывается на другом конце.

Вскоре оба дружно храпят.

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Н. Лебедевой)